Політика Золотої Орди щодо Південно - руських земель.

Після утворення Золотої Орди (Біла Орда) для підтвердження своїх прав на володіння князі мали з’явитися перед ханом Батиєм для отримання ярлика.

По суті князі визнавали себе васалами хана і мали збирати податки для нього і надавати йому війська для походів. Золота Орда підпорядковувалася великому хану, частину своїх прибутків хани Золотої Орди віддавали йому. З Каракума на Русь відправлялися «численники», особи, які проводили перепис населення, а баскаки або руські князі збирали податки, їх називали «виход». Перший перепис проводився в 1246 році. У“Житії” князя Михайла Чернігівського повідомляється, що вцілілих жителів монголи перерахували і наложили на них данину[23].

Ще один сучасник тих часів, Плано Карпіні свідчить, що монголи вимагали десятину від усього, як від людей, так від майна[24]. Це означає, що крім сплати зерном, хутром і іншими продуктами, була людська десятина, з сімей забирали молодих юнаків для служби в монгольській армії, або в рабство, в армію також забирали тих хто не міг сплатити податки. Отже руські землі попали під економічну залежність від Золотої орди, яка проявлялася в сплаті податків, як зерном і хутром, так і людьми. На тих землях де не було представників князівської адміністраії данину збирали баскаки, які з військовими загонами об’їзджали поселення, водночас контролюючи територію. Вже за хана Батия на землях Південної Русі була створена ця суто монгольська фіскальна система.

Для її забезпечення створювали поселення, в яких перебував баскак, там зупинялися монгольські посланці і квартирували загони монгольської армії.

За хана Батия Подніпров’я було поділене на дві частини: по Задніпров’ю кочував темник Мауца, а степами Правобережжя кочував темник Куремса.

Хан Батий формував улусну систему розділяючи свої землі на дрібніші частини для легшого управління державою. Руські князі були змушені їхати до хана за ярликом, для підтвердження свої прав, інакше їхні землі хан міг віддати іншим князям або баскакам[25].

Тому можна зробити висновок,що князівства Південної і Північної Русі, зокрема Галицько-Волинське, Чернігівське, Суздальське та інші попали не тільки в економічну,а і в політичну залежність від Золотої Орди. Першими до Батия поїхали князі Північно – Східних земель Русі Ярослав Всеволодович і. Ці князі отримали ярлик на управління Києвом, князь Ярослав Всеволодович в 1245 році, а князь Олександр Ярославович в 1249 році після смерті батька. З Південно - Східних князів –Михайло Чернігівський і Данило Галицький, перший отримав ярлик на Чернігівське князівство, а другий на Галицько-Волинське[26].

Про князя Михайла Чернігівського літопис розповідає, що він перед поверненням Батия з Угорщини в степи сидів у Києві, згодом утік в Угорщину, а повернувшись звідти, сів у Чернігові, тому, що на той час великокняжий Київ Батий признав уже за Ярославом. З Чернігова князь Михайло виїхав до Батия, „прося волости своєя отъ него”[27].

Тут є певна загадка, на яку не можуть дати відповіді історики, це яку саме землю Михайло хотів просити на управління Чернігівську волость, чи може Київську[28].

Які не були плани в князя Михайла виконати їх він не зміг, тому, що його було вбито монголами за відмову пройти через вогнище, що мало підтвердити його лояльність до хана[29].

Можливо причина була не у відмові князя проходити через священний вогонь, а в тому що, розвідка хана, могла дізнатися про таємні контакти князя з Папою, якого він просив організувати хрестовий похід на Русь проти монголів[30].

Про мотиви подорожі Данила Галицького літопис розповідає „Коли Данило і Василько були в Дороговську, прислав до них хан свого посла з жаданнєм: „дай Галич”[31].

Данило дуже тим зажурився, бо не укріпив своєї землі городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия”[32].

Можна зробити висновок, що Батий хотів забрати у Галицького-Волинського правителя частину земель,зокрема Галицьку волость, але сумнівно, що для своєї орди тому, що монголам комфортніше було жити в степах. Вірогідно, що якийсь з руських князів випросив собі у Батия Галич, і тепер хан вимагав, щоб Данило з Галича поступився для ставленика орди.

Західні українські землі на той час ще не були підконтрольні Орді, і Плано Карпіні розповідає, що монголи в 1246 р. готувалася до великого походу на західну Русь, Польщу, Угорщину, і далі на Захід[33].

Можливо хан Батий хотів поставити свого ставленика і таким чином домогтися залежності Галицьких земель від Орди, або змусити князя Данила визнати зверхність і таким чином без крові і втрат посилити свій улус.

У князя Данила не було іншого виходу, як захищатися від монголів або ж підкоритися волі хана, піддаючись під його руку разом з своїми землями, галицькими й волинськими,.

Починати боротьбу з монголами маючи таких ворогів, як Ростислав Чернігівський з Угорщиною і боярську опозицію, було нерозумно.

Князь Данило розумів, що на два фронти він не зможе воювати, тож він збирається в дорогу до Батия[34].

26 жовтня 1245 року він уже виїхав з своєї резиденції і за кілька днів був у Києві, де в Видубицькім монастирі наказав відправити службу Божу за себе — „видя бЂдy страшьну и грозну”[35].

Але незважаючи на побоювання, Батий прийняв Данила, як на свої звичаї дуже привітно, літописець так переказує слова його: „Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне

молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: „досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю”. Хан сказав: „Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!”, але потім прислав вина: ”не звикли ви пити молока, пий вино![36] ”

Літописець відзначає, що цей візит тяжко сприйнятим самим князем,

адже він християнський володар мусив підкоритися язичнику. Показана йому честь в Ордї галицьким літописцем була відчута як тяжка обида: „О злЂє зла честь татарьская!” кличе він, „Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер

сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати”... З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє! ''

Князь Данило був у Батия три тижні й дістав підтвердження своїх прав на всі свої землі, але за це мусив визнати себе „холопом татарським”, васалом монголького хана. ”І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тішилися, що вернув ся цїлий” [37].

Князь Данило Галицький задумав позбутися васальної залежності від монгольського хана. Для цього він почав розбудовувати свої землі, укріплюючи старі і будуючи нові фортеці.

Також він почав шукати союзників на заході, думаючи створити велику антимонгольську коаліцію.

Хоч і важко було князю підкорятися волі хана, і він вважав для себе це принизливим, але його подорож до Батия і підтвердження прав,підняли авторитет Данила в очах західно-европейських володарів, які боялися нового монгольського походу, про який було проголошено на ліонськім соборі устами загадкового „руського епископа Петра”[38].

Папські посли до монгол Плано Карпіні з товаришами, що їдучи до монгол і зустріли Василька в Ленчицї у Конрада Мазовецького, потім на запрошення Василька гостювали у нього в перших днях 1246 року і при цьому намовляли самого Василька і руських єпископів до унії, читаючи їм папську буллу про злуку церков.

Князь Василько відповів, що без Данила не зможе цієї справи вирішити. Зустрівши Данила на Подонні коли він повертався з Улусу Батия, Плано Карпіні і з ним мав переговори.

Звичайно, що сама унія мало цікавила князів, їх більше зацікавив цей союз з метою створення антимонгольської коаліції.

Папа Римський, який збирав собор в Ліоні, з метою оголосити хрестовий похід міг стати тим каталізатором, який би допоміг Русі позбутися залежності монгол.

Коли Плано Карпіні, вертаючись з Орди, знову побував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідався, що вони вислали до нього свого посла [39].

Є серія папських булл з 3 травня 1246 р., яка була результатом реляцій Плано Карпіні про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути. Папа заявляє тут „руському королеви”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотів його скривдити, грозить гнівом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення” говорить він загально, обіцяючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм легатом поручає найти компроміс в справах релігійних і висловити йому свою гадку що до Татар[40].

Коронація Данила Галицького означала, що він пориває з монгольським ханом, перестає бути його васалом і заявляє про своє право не тільки на Галицьке-Волинське князівство, а і на всі землі Київської русі крім північних, тому війна з монголами була неминуча[41].

На той час хан Бату важко захворів і навколо нього розгорнулася боротьба за його спадщину. Тому на першому етапі, війни виступаючи в союзі з Литвою, Данило Романович зумів завдати кілька поразок еміру Куремсі, також відбулися воєнні походи на Болохівську землю, яка знаходилася у верхівя’х р. Буг і Случі.

Тамтешні жителі підтримували монголів постачаючи їм продовольство, корм для коней, збирали для них інформацію.

Король Данило Галицький розумів, що подібний анклав жителів, які напряму підкорялися монголам є небезпечним, тому він доклав всіх зусиль для його розгрому.

Йому це вдалося, тому що після 60 рр. XIII ст. згадок про Болохівську землі в літописі вже не зустрічаються, що дає змогу визнати за беззаперечним цей факт[42].

Проте ситуація змінилася, коли у 1258 р. брат Бату Берке став ханом Золотої Орди.

Розпочинаючи усобицю з Хулагуїдами за Азербайджан, Берке вирішив навести порядок у своїх тилах. Тому на Волинь було послано одного з кращих ординських полководців Бурундая. У 1258 р.

“приде Боуранда со силою великою”[43].

Ординська загроза налякала Європу і Папа Інокентій ІV докладав всіх зусиль щоб об’єднати всі сили християнської Європи, для хрестового походу.

Розпочалися активні переговори з руськими князями, які мали стати авангардом майбутньої коаліції. Крім того, курія вдалася до мобілізації власних наявних сил.

У Прибалтиці розгортав свої загони Тевтонський Орден, лицарі якого вели боротьбу з пруссами. Проте за таких умов і пруські язичники відходили на задній план, адже монголи становили куди більшу загрозу

В січні 1248 р. на переговорах з галицько-волинським князем Данилом Романовичем і новгородським князем Александром Ярославичем папські представники просили руських князів попередити Тевтонський Орден про монгольський наступ, який за розвідданими Римської курії невдовзі мав розпочатися.

Хан Берке не мав намірів повторно завойовувати Галицько-Волинську землю.

Він готувався до боротьби за Азербайджан і не міг втягуватися у довгу виснажливу боротьбу. Для швидкого підкорення руських земель він вислав одного з найкращих своїх темників Бурундая.

Монгольська розвідка діяла дуже оперативно, а сам полководець

проявив значні дипломатичні здібності для розірвання союзу між Литвою і Галицько – Волинським князівством. Бурундай оголосив через своїх послів: “идоу на Литвоу ѡ же еси миренъ поиди со мною” [44]. Литва була найбільш реальним і дієвим союзником короля Данила, з її допомогою він воював проти Куремси та його васалів болохівських князів.

Іти з монголами проти своїх основних союзників було небажаним для князів, але потрібно було виграти час і вберегти свої землі від ординського розорення. Тому до Бурундая приєднався лише князь Василько Романович, але й той, побоюючись репресій з сторони Буругдая, залишив дружину та сина з королем Данилом.

Участь галицько-волинських військ у війні з Литвою вирішила долю князя Романа Даниловича, який тримав Новогрудське князівство. “… ѩ Вышелгъ сна его Романа” [45]. Литва розцінила участь волинського війська в поході монголів, як зраду союзним домовленостям і розпочала війну проти Галицько- Волинського князівства.

Король Данило Романович був змушений розпочати бойові дії проти Войшелка. Його військо зосередилося поблизу Мельника, так король Данило втратив свого єдиного реального союзника і сина Романа, інші ж його союзники тільки заявляли про свої наміри, проте не поспішали прийти йому на допомогу.

Король очікував на допомогу з Заходу тому, що своїх сил не вистачало для боротьби.

Вже в грудні 1259 р. Папа рекомендував Тевтонському Ордену боротися з монголами разом з усіма прикордонними християнськими державами.

Невеликі загони Ордену брали участь в бойових діях тому король Данило в очікуванні підмоги перебував в околицях Холму в Забужжі [46], бо Папа у січні 1260 р. оголосив під захистом святого престолу й ті орденські

землі, які будуть надані Ордену руськими князями.

При можливих відвоюваннх Орденом у монголів нових територій їх приєднання могло відбутися тільки за згодою їхніх колишніх християнських

володарів [47].

У березні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами були зібрані на південних кордонах під командуванням магістра Гартмана фон Грумбаха.

Також прибували загони тамплієрів та іоаннітів, а також загони Ордену Калатрава,їх було мало тому, що вони воювали з маврами в Іспанії. Чисельність всіх цих сил булла невеликою і вони вирішили не виступати на допомогу королю Данилу побоюючись розгрому.

Зусилля Папи збільшити це військо були невдалими тому, що християнську володарі мали свої проблеми, до того ж вони побоювалися агресії монголів.

У вересні 1260 р. Папа обмежився попередженням короля Чехії Пшемисла Оттокара ІІ та маркграфа Бранденбургу Іогана І, вимагаючи від них не перешкоджати братам жебруючих орденів домініканцям і францисканцям вербувати волонтерів у Пруссію та Лівонію.

Та ці заходи не принесли збільшення сил коаліції, тим часом Бурундай діяв швидко, не даючи часу на зібрання сил антимонгольської коаліції.

Бурундай не задовольнився тим, що укріплення Володимира та інших міст були зруйновані. Він змусив князя Василька Романовича взяти участь у поході на Холм, намагаючись так розсварити братів і ослабити руські війська. Місто було добре укріплене, а його кам’яні вежі і стіни − достатньо потужні. За князем Васильком Романовичем слідкували ординські достойники “Коуичиѩ, Ашика Болюѩ и к томоу толмач розоумѣ юща

Роусскыи ѩ зь” [48].

Князь Василько Романович мусив вимагати здачі міста у бояр Костянтина та Луки Івановича, які його обороняли. Оборонці зрозуміли з поведінки князя, що монголи, певно, не штурмуватимуть Холм, тому що відповідь їхня була призначена, радше, для вух ординських достойників:

“поѣ дь прочь аже боудеть ти каменемь в чело, ты оуже не братъ еси братоу своему, но ратьныи есь” [49].

Метальна артилерія на стінах Холму була тим фактором, яка змусила ординського воєначальника відступити від міста.

Згодом монголи вирушили проти польських князів, їхня розвідка вже знала, що в польських землях перебуває сам король Данило і польські князі збираються виступити йому на допомогу. Тому Бурундай вирішив завершити похід перемогою, яка би відбила бажання у польських правителів мати справу з монголами.

Монголи знали, що зібрані великим магістром війська не зможуть виступити на допомогу ні польським князям, ні королю Данилові. Монгольським розвідникам вдалося підбурити до виступу прусських язичників.

Прусси, скориставшися проблемами Ордену та його союзників, розгорнули велике повстання під проводом Геркуса Мантиса.

Повстання не випадково розпочалося 20 вересня 1260 р., 22 січня 1260 р. Хрестоносці потерпіли поразку під Кенігсбергом. Незабаром були обложені Торунь, Кенігсберг, Кульм та Ельбінг.

У 1262 р. пруси вторгнулися в мазовецькі землі, Геркусу Мантасу вдалося у 1260–1264 рр. завдати хрестоносцям декілька відчутних поразок [50].

Усі війська хрестоносців надовго зав’язли в цій боротьбі, вже в 1265 р. вони звернулися за допомогою до німецьких князів. Тільки у 1274 р. хрестоносцям вдалося розгромити пруссів.

За таких умов допомогу хрестоносці і союзні мазовецькі князі не могли надати королю Данилові.

Монголи оточили Сандомир “и ѡ бьстоупиша исо всѣ сторонѡ и ѡ городиша и коло своимъ городом, и порокъ поставиша и пороком же бьющтмъ не ѡ слабно днь и нощъ, а стрѣ ламъ не дадоущимъ выникноути изъ заборолъ. И биша по четырѣ дни. В четвертыи же днь сбиша заборола с города. Татаровѣ же начаша лествицѣ приставливати к городоу и тако полѣ зоша на горо напередь же возлѣ зоста два Татарина на городъ с хороуговью…” [51].

Після прориву зовнішньої лінії оборони залишки захисників кинулися до дитинця, і багато людей загинуло на мосту через рів.

Пожежа охопила місто, люди рятувалися в кам’яних церквах, здавались монголам і покидали місто.

Після цього монгольське військо покинуло польські землі і, ніде не затримуючись, рушило на Нижню Волгу. Хан Берке прийняв рішення про вторгнення в Азербайджан і йому був потрібний Бурундай з військом.

Війна з Золотою Ордою у 1258–1260 рр. завершилася поразкою короля Данила Романовича.

Хану Берке вдалося відновити панування ординців у Галицько-Волинській державі, це заслуга полководця Бурундая, який підірвав обороноздатність та зміг розірвати політичні союзи з найближчими сусідами,що поставило під сумнів спробі короля Данила створити анти монгольську коаліцію.

Монголи змусили волинських князів разом із ними атакувати литовські землі, розгорнули велике повстання пруссів, зв’язавши цим сили Тевтонського Ордену, і жорстоким штурмом та різаниною в Сандомирі стримали польських князів[52].

Король Данило Романович не встиг прикрити свої південно-східні кордони низкою потужних фортець із кам’яними стінами та метальною артилерією, як було в Холмі.

Його західні союзники занадто повільно збирали свої сили, певною мірою через позицію Папи Олександра ІV, який на відміну від свого попередника Інокентія ІV, не зміг оцінити історичної перспективи укладеного союзу, а свою енергію спрямував на другорядні питання – прийняття в руських церквах латинської меси замість літургії св. Іоанна Златоустого [53].

Така неузгодженість дій союзників з вини Папи спричинила певні непорозуміння між Данилом Романовичем та Міндовгом, які почалися ще до походу Бурундая, при чому значна вина саме

Олександра ІV, призвела до того, що всі заходи короля Данила, які він

втілював у життя протягом 1247–1258 рр., виявилися марними, а самому королю довелося емігрувати в Угорщину, звідки він повернувся аж пізньої осені 1262 р., коли монголи надовго осіли в Азербайджані [54].

Однак доти князеві Василькові Романовичу довелося воювати з Литвою. Галицькі та волинські міста лежали в руїнах і без укріплень. Тевтонський Орден і мазовецькі князі воювали з пруссами, а Папська Курія так нічого й не зробила, щоби залучити до боротьби з ординцями інші європейські країни.

Поразка у війні з монголами в 1258–1260 рр. спричинила до того, що наступники короля Данила Романовича після його смерті змушені були залишатися й надалі ординськими васалами.

Несприятливі обставини на міжнародній арені не дозволили королю Данилу втілити свій план по позбавлення залежності від Білої орди.

Лише його наступники, зокрема вже у 1301 р. прийняттям королівської корони внук Данила Романовича – Юрій Львович − відзначив звільнення від ординської опіки [55].

І хоча остаточний розрив з монголами настав у середині ХІV ст. – на землях Галицько – Волинського князівства це відбулося раніше, ніж в інших землях, і це було наслідком політики короля Данила Романовича, який заложив той фундамент боротьби, який допоміг Південно- Руським землям позбутися політичної і економічної залежності від Білої Орди, яка полягала в сплаті десятини від майна, хутром і зерном.

Також була людська десятина, яка полягала в тому, що забирали чоловіків для служби в армії. Політична же залежність була в тому, що князі мали діставати ярлик, підтвердження своїх прав і надавати свої армії для походів монголів. Так галицько-волинська армія брала участь в походах на Польщу разом з монголами у 1259-1260, 1286-1288 роках, на Литву в 1277 році і на Угорщину в 1285 році[56].

Дата добавления: 2015-08-17