Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Методи пропаганди

Читайте также:
  1. I. Методические рекомендации по выполнению самостоятельной работы студентов.
  2. I. Организационно-методический раздел
  3. II. МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ДЛЯ СТУДЕНТОВ
  4. IV.Учебно-методическое и информационное обеспечение учебного процесса
  5. V. ОЦЕНОЧНЫЕ СРЕДСТВА ДЛЯ ТЕКУЩЕГО КОНТРОЛЯ УСПЕВАЕМОСТИ, ПРОМЕЖУТОЧНОЙ АТТЕСТАЦИИ НО ИТОГАМ ОСВОЕНИЯ ДИСЦИПЛИНЫ И УЧЕБНО-МЕТОДИЧЕСКОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ САМОСТОЯТЕЛЬНОЙ РАБОТЫ СТУДЕНТОВ
  6. VI. УЧЕБНО-МЕТОДИЧЕСКОЕ И ИНФОРМАЦИОННОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ДИСЦИПЛИНЫ (МОДУЛЯ)
  7. VII. Методическое обеспечение библиотечной деятельности

Посилання на авторитет. У рекламному повідомленні, наприклад, вказу­ють, що всесвітньо відома співачка УУ(варіант: всесвітньовідомий чемпіон світу з боксу у надважкій вазі УУтощо) користується зубною пастою X, а тому корис­туйтеся нею й ви (підсвідома аргументація відправника: вона ж, —N—от яких висот досягла, а тому краще за вас знає, яку обирати пасту; покладіться на її вибір і робіть так само).

Буденна розповідь. Про справді надзвичайні, екстраординарні події, зна­чення яких треба приховати від населення, розповідають у середині передачі рівним, злегка втомленим голосом так, як про щось цілком буденне. Аналогіч­но, в друкованих ЗМІ такі повідомлення вміщують в середині газети чи журна­лу, причому шрифтом малого кеглю. Після 2-3 тижнів таких передач (друкова­них повідомлень) люди звикають до них, як до чогось буденного, другорядного, не вартого уваги. Наприклад, про власні воєнні перемоги „трублять” на початку передачі, а про власні величезні втрати (кількість убитих солдат і мирного на­селення) — повідомляють усередині в формі „буденної розповіді”.

Тримайте злодія. Цей метод використовують тоді, коли суб’єкт (влада, пар­тія, ДВП тощо) з якогось боку характеризуються явно негативно. За такої ситуа­ції суб’єкт, щоб відволікти увагу від себе, вказує на цю ж характеристику іншо­го об’єкта (свого супротивника) й звалює всю вину на нього, хоча той, інший, об’єкт може не мати до цієї негативної характеристики жодного відношення. Іншими словами, суб’єкт з негативною характеристикою обманює отримувачів масової інформації. Наприклад, часто в тих державах, де мафія, корупційні чи олігархічні клани отримали більшість у парламенті, вони спершу починають „твердо боротися” з мафією (тобто зі самими собою), а далі, не бажаючи „впій­мати” самих себе, звинувачують у корупції та всіх інших смертних гріхах пар­ламентську опозицію.

Заговорювання. Про об’єкт, який хочуть дискредитувати, починають го­ворити настільки часто (з потребою і без потреби), що врешті-решт це всім на­бридає і такі повідомлення взагалі перестають сприймати, а тоді їх перестають передавати як неактуальні.

„Отруйний бутерброд”. Спочатку про об’єкт, який хочуть дискредитувати, подають негативну інформацію, потім — невелику кількість позитивної і зре­штою — знову негативну. Використання цього методу базується на тому, що психіка людини значно краще запам’ятовує те, що було на початку і наприкінці повідомлення, ніжте, що було всередині.

Застосовують і обернений до попереднього метод „солодкого бутерброда”. До нього вдаються тоді, коли комусь хочуть не зовсім заслужено присвоїти по­зитивні характеристики. Тоді позитивну інформацію подають на початку і на­прикінці повідомлення, а негативну — всередині.

Ефект першості. Щоб дискредитувати якийсь об’єкт, на нього зводять об­ман, тобто про нього розповсюджують хибну реальну інформацію, причому негативну (наприклад, наклеп). Момент для оприлюднення наклепу обирають так, щоб до певного часу (наприклад, до початку виборів) об’єкт не встиг спрос­тувати цього наклепу (спростування ж після виборів вже не матиме значення!).

Одним із перших обгрунтував застосування цього методу ідеолог фашистської пропаганди И. Гебельс. Застосування цього методу базується на такій закономір­ності людської психіки: тому, хто сказав щось першим, завжди довіряють значно більше, ніж тим, хто сказав про те саме другим, третім і наступним, хай навіть і правду. У подібних випадках люди самозаспокоюють себе аргументами на зразок: диму без вогню не буває (тобто об’єкт, може, й не настільки, але все ж винуватий; в нього „рильце в пушку” — брав хабарі, крав, мордував людей, убивав тощо).

Обман. Окремі незначні події, прикрі поодинокі випадки подають як до­конані найсуттєвіші факти, тобто бажане видають за дійсність. Наприклад: „В опозиційному таборі — розкол і хитання!”, „Вплив глави президентської адміністрації стрімко падає!”). Довести хибність такого обману іноді досить важко, а за умови цейтноту — взагалі неможливо. Різновидом такого обману є інсценізація подій, яких насправді не було (наприклад, у 30-х роках XX ст. у Ні­меччині члени гітлерівської партії інсценізували підпал рейхстагу комуністами, а далі розповсюдили цей обман по всіх ЗМІ).

На жаль, більшість населення надає перевагу тому, щоб повірити, хоча б і на 90%, недоведеному звинуваченню, ніж спростуванню, хоча б воно й було обґрунтовано на всі 100%.

Інформаційна блокада. Мета використання цього методу — повністю заблокувати інформаційний вплив супротивника на отримувача інформації, а, отже, давати йому неповну, однобоку, спотворену інформацію, іншими словами, встановити власне домінування в інформаційному просторі отри­мувача. Прикладом такого вкрай грубого методу було застосування в СРСР спеціальних передавачів, які спотворювали й таким чином фактично бло­кували розуміння радіопередач зарубіжних радіостанцій мовами народів СРСР.

Чіпляння..ярликів”. Застосування цього методу базується на використанні хибної класифікації: об’єкт за допомогою слова-„ярлика” хибно відносять до такого класу, до якого він насправді не належить. Наприклад, у 30-х роках XX ст. в СРСР деяких комуністів, які навіть по найдрібніших питаннях не погоджу­валися з лінією комуністичної партії, називали „троцкістами”, „шумськістами” тощо. Іноді такого „ярлика” було достатньо, щоб засудити людину до розстрілу чи десятирічного заслання.

Створення інформаційної хвилі. Суть методу полягає в тому, щоб змуси­ти якомога більшу кількість ЗМІ повідомляти про подію, повідомлену свого часу якимось одним ЗМІ (наприклад, компромат на одного з політиків). Крім того, завдання полягає і в тому, щоб ця „хвиля” в часі тривала якомога довше і спричинила явище, схоже на снігову лаву: чим довше пишуть про подію, тим пишуть більше. Для створення такої „хвилі” використовують замовні статті, за які журналістам платять чималі гроші.

Обхід з флангу. Як відомо, супротивники ніколи не довіряють ворожій пропаганді. Тому, щоб «приспати» їхню пильність, спочатку повідомляють фак­


ти, які є істинними, причому отримувачі-супротивники можуть їх перевірити найближчим часом без жодних труднощів. І лише після цього використовують інші методи пропаганди. У цій ситуації супротивники схильні довіряти ворожій пропаганді значно більше. Як істинну фактографічну інформацію передають, наприклад, програми передач, розклади руху транспорту, прогнози погоди, ві­домі отримувачам адреси, імена, тощо.

Відволікання уваги. У критичних ситуаціях у суб’єкта (влади, партії, ДВП) іноді постає потреба відволікти увагу отримувачів інфбрмації від справді важ­ливого, кардинального питання. Для здійснення такого маневру (відволікання уваги) спеціально як надзвичайно сенсаційні передають повідомлення про жор­стокі вбивства, масштабні катастрофи, терористичні акти, гучні скандали тощо. Забувши про кардинальне питання, люди зацікавлюються лише сенсаціями, на­давши таким чином суб’єктові резерв часу для ліквідації чи загладжування про­блеми, яка в нього виникла, чи навіть її повного забування (якщо це можливо взагалі).

Підміна понять. Застосування цього методу базується на використанні часткових синонімів, евфемізмів. Так, локальний переворот 1917 р. в Росії біль­шовики свого часу називали „Великою жовтневою соціалістичною революці­єю”. Ще приклади: іноді погроми називають „демонстраціями протесту”, фор­мування бандитів — „борцями за свободу”; борців за свободу й незалежність

— „бандитами”, „терористами”; найманців — „добровольцями”; загарбницьку війну — „антитерористичною операцією”, „зачисткою території-” тощо.

Переписування історії. За потреби можна змінити навіть світогляд суспіль­ства, хоча це потребує тривалого часу. Так, у підручниках з історії СРСР опису­валось, як населення всіх регіонів України вітало прихід більшовицької влади (використовувався вираз „переможна хода радянської влади”). Проте в цих під­ручниках не вказувалось, що в 1918 р. за рішення приєднатися до Росії проголо­сувало лише 6-7% депутатів Центральної Ради, які були більшовиками, а тому фактично це була не „переможна хода”, а звичайне загарбання більшовицькою владою Росії земель сусідньої держави.

Тенденційний добір фактів. Застосування цього методу базується на нере- презентативному поданні інформації. Це означає, що із загального потоку по­відомлень, які надходять у ЗМІ, тенденційно добирають лише ті, які потрібним чином висвітлюють лише один бік питання. Усі інші факти ігнорують. Напри­клад, ЗМІ подавали істинну інформацію про зростання продуктивності праці в

СРСР, не повідомляючи про те, що в розвинених країнах Заходу продуктивність праці була в 5-6 разів вищою.

До цього ж методу пропаганди належать ті випадки, коли подають інтерв’ю лише з однією стороною конфлікту, ігноруючи протилежну та нейтральну по­зицію.

Створення контрасту. На отримувачів можна вплинути значно більше, якщо інформацію подати на контрасному тлі. Так, нероба, зображений на тлі людей, зайнятих якоюсь працею, викликає значно більший осуд, ніж якщо він у самоті спить на галявині. На тлі злих і несправедливих людей добра людина завжди сприймається з особливою симпатією. Приклад: Голосуйте за нашого кандидата, бо інший — сидів у тюрмі (з того, що інший сидів у тюрмі, не ви­пливає, що перший кандидат у депутати є добрим; можливо, він справді добрий громадянин, а от чи добрий депутат — невідомо).

Напівправда. Метод полягає в поданні як істинної інформації, що описує реальний світ, так і такої, яка описує невизначений світ. Ось уривок з інструк­ції щодо „виготовлення” таких повідомлень: „Якщо ви знаєте, що це зробили терористи, повідомляйте, що це зробили терористи. Коли ви не знаєте, хто це зробив, повідомляйте, що це також зробили терористи. А якщо ви знаєте, що це зробили не терористи, повідомляйте, що ви не знаєте, хто це зробив”.

Коментування. Застосування цього методу передбачає коментування жур­налістом певних подій, відповідей інтерв’юйованого тощо. Наприклад, щоб приписати якійсь людині позитивні риси, в коментарі до повідомлення пода­ють не тільки позитивні відгуки, а й, начебто для об’єктивності, й негативні. При цьому серед негативних рис обирають явно некритичні. Як результат отри­мувач бачить позитивний образ героя і, начебто, частковий непрофесіоналізм журналіста. Хоча насправді непрофесійним виявився отримувач, який не зміг розпізнати цей метод пропаганди.

Емоційний шок. Застосування цього методу базується на такому феномені: в стані шоку чи близькому до нього людина сприймає інформацію некритично. Прикладом такого шоку можуть бути надзвичайно яскраві візуальні образи, а також виражені ними надзвичайні емоції (матір, що побивається над тілом за­стреленої дитини; фотографія Мерилін Монро в пікантній ситуації; трупи на- півобгорілих чи закривавлених людей; фотографії жертв катастроф чи терорис­тичних актів; полиці з розставленими на них черепами тощо). Зрозуміло, що, використовуючи цей метод, не можна „передати куті меду”.

Сутність цього методу полягає в тому, що для людей, які сприймають ін­формацію в стані емоційного шоку, чим неймовірнішою є брехня, тим швидше в неї повірять.

Ефект..ореолу”. Застосування цього методу базується на двох хибних ана­логіях: 1) поруч, отже, разом; 2) досяг успіху в одному, отже, досягне і в іншо­му. Наприклад, у рекламі показують фотографію, на якій кандидат у депутати поруч із президентом, хоча насправді він там опинився випадково. Глядачі ж доходять висновку, що завдяки своїм діловим якостям кандидат гідний стояти поруч із президентом. Так само хибною є друга аналогія, адже з того, що люди­на досягла успіху як керівник сільськогосподарського підприємства, зовсім не випливає, що вона може досягнути такого ж успіху на посаді міністра внутріш­ніх справ чи міністра охорони здоров’я.

Зворотний зв’язок. Люди швидше змінюють свої погляди, якщо мають із ЗМІ зворотний зв’язок. Тому на радіо й телебаченні активно використовують телефонні дзвінки слухачів і глядачів, а в газетах і журналах — листи читачів. Іноді на основі зворотного зв’язку наприкінці передачі оголошують результати соціологічних опитувань.

Використовуючи зворотний зв’язок, треба враховувати, що опитування, проведені під час передач, є нерепрезентативними, а, ставлячи реципієнтам за­питання в потрібній формі, можна отримати потрібну замовникові відповідь.

Підлаштування відповідей. Здебільшого запитання, які отримають на прес- конференціях ДВП (президенти, прем’єри, міністри, депутати тощо) їм заздале­гідь відомі або ж вони знають, де сидять кореспонденти, яким треба надати сло­во для запитання. У цьому ДВП активно „допомагають” прес-секретарі, які на­передодні про все домовляються з кореспондентами різних ЗМІ. Якщо ж якийсь кореспондент змінює свої запитання на дуже незручні для ДВП, прес-секретарі вживають щодо них дискредитаційні заходи (на наступних прес-конференціях слово їм уже не дадуть).

Створення хибних асоціацій. Ось кілька прикладів хибних асоціацій, які в різні часи використовували в різних країнах: «Сталін — це Ленін сьогодні» (радянська пропаганда 30-40-х років XX ст.); «Саддам Хусейн — арабомовний Гітлер» (американська пропаганда початку XXI ст.); «НАТО — це фашизм» (югославська пропаганда кінця 90-х років XX ст.).

У СРСР бійців Української повстанської армії називали „бандерівцями”, розуміючи, що в більшості населення СРСР воно асоціюється зі словом „бан­дит” (насправді, воно походить від прізвища одного з лідерів Організації укра­їнських націоналістів — С. Бандери, яке, своєю чергою, в низці європейських мов має значення „прапор”, а зовсім не „ бандит”). Більше того, слово „банде­рівець” в СРСР використовували як узагальнену назву для всіх тих громадян України, які виступали проти радянської влади, причому навіть і з зовсім інших позицій.

В Україні кілька років тому одна з партій назвала іншу (партію „Наша Укра­їна”) — „нашисти”. Цілком закономірно в значної частини населення виникла асоціація цього слова зі словом „фашисти”. За створення такої хибної асоціації (якщо виявлено її закономірний характер) партію, яка використала таку асоціа­цію, можна притягти за наклеп і до судової відповідальності.

Зміщення акцентів. Сутність цього методу ілюструє радянська пропаганда часів холодної війни (50-60-ті роки XX ст.). У відповідь на аргументи країн За­ходу проте, що в СРСР порушуються права людини й встановлено тоталітарний


режим, радянські ЗМІ відповідали: а у вас є безробітні, платні медицина й вища освіта. Питання ж про те, що незначне безробіття є нормальним явищем, а без­платні медицина й вища освіта є малоефективними, просто ніде й ніколи в ЗМІ не обговорювалося, більше того, ЗМІ постійно стверджували, що така медици­на й освіта — найкращі в світі.

Фактично, зміщення акцентів є типовим порушенням логічного закону то­тожності, якого обов’язково слід дотримуватися в будь-якій суперечці.

Соціальне схвалення. Застосування цього методу базується на одному з принципів функціонування людської психіки, згідно з яким ми вважаємо те, що робить поряд з нами більшість людей, добрим і правильним, припускаючи, що колективний розум більш досконалий, ніж наш власний — індивідуальний. Тому, виходячи з цього принципу, нам слід якомога швидше робити так, як біль­шість, бо інакше можна пошитись у дурні. Отже, поведінка людей, які нас ото­чують, значною мірою впливає на нас і визначає нашу поведінку.

Наприклад, у рекламному повідомленні зазначається, що більшість вже придбала пилосос фірми ІУ, а тому придбайте його і ви. Ще приклад: у псевдо- гумористичних фільмах, за потреби й без неї, регулярно відтворюють гучний сміх глядацького залу (у цій ситуації самим глядачам вже не треба нічого ана­лізувати, їм, як немовлятам, явно натякають, де саме повинно бути смішно й де треба сміятися).

Використання цього принципу базується на стадному інстинкті тварин. Саме він стає пасткою для людей, на яких впливають методами пропаганди чи реклами.

Випереджаючий удар. Цей метод суб’єкти (влада, партії, ДВП тощо) ви­користовують, наприклад, тоді, коли знають про свої явні промахи, і знають, що про них стало відомо і супротивникам, які найближчим часом можуть оприлюднити цю інформацію. За такої ситуації вони влаштовують „випадко­ве” розголошення начебто дуже важливої конфіденційної чи таємної інформа­ції, яка насправді на їх авторитет впливає вкрай мало. А коли супротивники розголосять справді небезпечну для репутації суб’єкта інформацію, люди, вже звикнувши до того, що в суб’єкта є певні недоліки, не нададуть їй суттєвого значення.

Створення проблеми. Цей метод застосовують тоді, коли існує загроза виникнення складної проблеми з негативними наслідками. Щоб завуалювати цю майбутню проблему, серед сьогоднішніх незначних обирають будь-яку і роздмухують у ЗМІ її значущість до неймовірних розмірів. Населення, вто­мившись від цієї проблеми, на майбутню серйозну проблему відреагує значно спокійніше.

Публікують такі проблеми як сенсації на перших сторінках преси, переда­ють як перші повідомлення в новинах електронних ЗМІ тощо.

Повторення. Як уже зазначалося (розділ 7.9), інформація з мозку людини з часом стирається. Протидіяти цьому явищу можна лише одним способом — запам’ятати її назавжди. Для такого запам’ятовування інформацію треба нага­дати отримувачу 20-25 разів[4].

З повторенням пов’язане питання кількості інформації (її тривалості). Так, дослідники визначили критичну тривалість повідомлення: вона повинна вкладатися в інтервал від 4 до 10 с. Повідомлення, що триває довше як 8-10 с, якщо й запам’ятовується, то вже не прямо, а в трансформованому вигляді. Тому кваліфіковані редактори ЗМІ максимально спрощують пропагандистські тексти, видаляючи з них навіть смислові зв’язки й заміняючи їх асоціаціями чи грою слів.

Хоча цей метод є простим і примітивним, проте діє безвідмовно.

Комплексні пропагандистсько-організаційні методи

Крім методів, які базуються лише на інформаційному впливі, у пропаганді й рекламі використовують і такі, що передбачають паралельне виконання пев­них дій чи заходів. Опишемо деякі з них.

Емоційний резонанс. Цей метод полягає в тому, що емоційний стан, який па­нує в одній групі, створюють у другій, в результаті чого в обох групах він стає од­наковим. Наприклад, в аудиторії спочатку музикою, виступами акторів створюють потрібний позитивний емоційний настрій[5]. Лише після цього вводять в аудиторію потрібну суб’єктові інформацію. На тлі позитивних емоцій аудиторія сприймає вве­дену інформацію некритично. Для створення негативного емоційного резонансу, демонструють, наприклад, старших жінок, що кричать; малих дітей, що плачуть; молодих інвалідів, що вимахують милицями й вигукують непристойні речі, тощо.

Емоційний резонанс використовують і як метод передпропаганди.

Спеціально організоване голодування. Суб’єкт у різних місцях організовує голодування груп населення. Голодують добре підготовані, здорові люди, які висувають потрібні суб’єкту вимоги. ЗМІ широко висвітлюють голодування. Усе це іноді змушує уряд чи місцеву владу йти на поступки „населенню”. Таке спеціально організоване голодування не можна сплутувати зі справжніми голо­дуваннями, які можуть бути викликані різними екстремальними чинниками.

Попередня змова. Метод полягає в тому, що партії чи кандидати в депутати заздалегідь домовляються із ЗМІ про те, що ЗМІ опублікують безсторонні пові­домлення про певну справді важливу суспільну проблему. Після цього партія чи кандидат публікують в тому самому періодичному виданні чи оприлюднюють на тому самому каналі ЗМІ свої передвиборчі програми, які населення сприй­має як такі, що відповідають їхнім інтересам, і, відповідно, голосують за ці партії чи за цих кандидатів.

Фактично, використання цього методу є різновидом обману населення.У рекламі, поряд із методами впливу через ЗМІ, використовують також методи індивідуального впливу. До них належать, наприклад, змушування до послідовності в міркуваннях, змушування діяти на засадах добропорядності, змушування аховувати фактор дефіциту, змушування думати за стереотипом тощо. Проте, оскільки методи індивідуального впливу ЗМІ не використовують, детальніше розглядати їх не будемо.

 


[1] Чалдини Р. Психология влияния. СПб.: Питер, 2001. С. 137.

[2] Там само. С. 142.

 

[4] Смирнов С. В. Информационная культура и культура мьішления журналиста // Основьі информационной культурьі / Отв. ред. С. В. Смирнов. СПб, 1998. С. 63-77.

[5] Тут музиканти й актори — перша емоційна групи, а аудиторія — друга.


Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 398 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Цікавою соціально-комунікаційною технологією слід вважати технологію виправлення інформації, або спіндоктор (від англ. spin – кружляння й англ. doctor – доктор).| Статья 2. Цель

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)