Без обличчя всередині

— Ви тільки, коли до мене ітимете, заходьте не у зелену браму з кільцями, а у хвіртку.

Записую: «хвіртка».

— Обходьте хату — і там побачите пса, він дуже голосно бреше, але прив'язаний. На ланцюгу.

Пишу: «пес».

— Далі побачите двері, а до них східці. І ще одні двері — без східців. Ідіть у ті, що зі східцями.

Пишу: «двері зі східцями».

— Далі. Якщо у вас є викрійка…

Я кажу:

— Є картинка.

— …То беріть.

Записую: «взяти картинку».

— А тканини, ви кажете, немає?

— Ні, немає, — кажу я.

* * *

За порогом дверей зі східцями одразу починався довгий стіл, застелений білим і з країв завалений. Стіл тягся попід вікном. В іншому кутку вузької кімнати, котра, схоже, насправді була коридором, біля дверей стояв довгий прозорий пакет, туго набитий кольоровими обрізками різних тканин. У пакеті порпалася людина небагатьох років із роду, забираючи собі найкращі обрізки. Запитала мене:

— Це ж парча?

— Парча! — відповіла я.

Але із сусідньої кімнати вийшла жінка, мабуть, господиня, і сказала:

— Ні, Танюнько, це не парча.

Мале ретельно обдивилося весь шматок і сказало:

— Ні, Ганюню, це — парча.

Жінка провела таке саме дослідження і виголосила висновок:

— Ну добре, Танюнько, це — парча.

— Так отож! А не розібралася, дак і не тринди!

— Не буду, — погодилась Ганя і подивилася на мене. — Ви картинку принесли?

* * *

— Ви ж розумієте, що врешті може вийти не так, як на картинці?

Вона коли говорить, посміхається, але не дивиться у вічі.

Я кажу:

— Та звісно. Це така складна робота.

— А інші люди, буває, засмучуються.

— Та і я, буває, засмучуюся.

— І я теж, — сказала Танюня, діставши з пакета такий гарний і так неймовірно порізаний шматок, що оцей розрив між бажанням та неможливістю його застосування на практиці міг спричинити лише сум.

* * *

І я вже ніби йду, але все ж наважуюся сказати:

— І ще. Хай би на спині був вишитий птах тетервак.

І тоді крізь двері зі східцями заходить жінка дуже багатьох років, яка тримала у себе в руках два свої старі плаття.

— Ганю!

— Я.

— Може, ти мені відріж від цього плаття рукави і приший до цього, бо ж ходжу як обірвана.

— Не як обірвана, а ви таки ходите обірвана! І коли пришити старі рукави — нічого не зміниться!

— Це так важко?

— Це не важко. Принесіть нормальної тканини, і я все зроблю.

— Так я і понесла тобі тканини!

— Ходіть обірвана!

— Приший ці рукави, чи тобі складно?!

— Складно! Навіщо така робота, яка нікому не треба?

— Тоді сто років мені твоя робота не треба!

— Ну то сто років майте спокій, а на сто перший приходьте.

Баба задумалася і сказала:

— На тому тижні зайду. З червоними камінчиками.

* * *

Ганна розвернулася до мене добалакати те, що почали.

— Як цікаво, — каже. — Тетервак.

— Він, — кажу я.

— Може, зробити комп'ютерну вишивку? Я знаю місце.

— Ні, — кажу я, — краще руками.

— Дуже багато роботи.

— Зате і дорого коштує, — кажу я.

— Я не встигну з іншими замовленнями.

— Я допоможу.

— А це вже ні. Треба, щоб один виріб шила одна рука. У мене скрізь розрахунок на око.

— Не знаю, що відповісти.

— Цей тиждень я шити не зможу. Буду на роботі. Наступний весь зайнятий. Третій тиждень знову на роботі. Четвертий робитиму тетервака. Через місяць заходьте!

* * *

Першої ж ночі після цього сон до мене не йшов. А коли наснилося — це був Птах Тетервак. Він був такий, як на фантику від цукерки «Тетерев», піднімав голову високо і кричав. Я казала уві сні Птахові Тетерваку:

— Май повагу до мене, Пташе Тетерваче, не снися мені!

Але сон однаково не змінювався: у ньому досі був цей тетерев, який задирав голову, напружував шию і щось кричав.

— Таж май повагу до мене, Пташе Тетерваче! — казала йому уві сні я. — Вік мій і так недовгий, і молодість моя не безмежна!

І Птах Тетервак мав повагу до мене, тому і зник.

* * *

Забирала я свій одяг поночі. Хоч був іще не пізній вечір. Темніло рано.

Ганна сиділа на дивані разом із моїм новим платтям.

— Шкода віддавати? — питаю.

— Шкода. Але не так віддавати, як такі плаття однією рукою шити.

Я обурилася.

— Чому ж не двома?

— А друга зайнята.

* * *

Додому я бігла. Тобто добігла до метро, їхала на метро, потім знову бігла і знову їхала. І я не могла дібрати слів, щоб сказати, як я це люблю. І благала звільнити обидві руки цій Гані. І не могла нормально схопитися за поручень, щоб не падати на пасажирів, коли метро різко гальмувало, чого я не люблю. І впасти на них теж толком не могла, надто вже я тактовна та вихована. І ще раз метро різко загальмувало. Добре, я це люблю! Вагони зупинились і відчинили свої двері нам у широкий світ. А далі ніяк не могли рушити: не рушав потяг. Машиніст, видно, вагався. Чого я не люблю.

Усі застигли чомусь у тиші. Ніхто не знав. А машиніст усе вагався. Добре, я також це люблю.

— Пасажири, будь-ласка, повиходьте з вагонів. Я так хочу порожнім проїхатися!

Усі перезирнулись. Так і є. Просто здалося.

— Пасажири, на Бога, повиходьте з вагонів. Я так хочу самотнім проїхатися!

Що ж. Але треба то треба. Першим вибіг дядько у довгому вузькому пальті, за ним з вагона погналася я. І ось уже висипали всі, останньою додибувала до виходу старесенька бабуся.

А ще одна бабуся заснула, відкинувши голову далеко назад, можливо, іще у ті часи, коли не повипадали її молочні зуби. Порожній потяг рушив, вагони, зрадівши звільненню, підстрибували і тарахкотіли, і, певно, бабусі снилося величезне осіннє море.

Я ж, вибігши на платформу, стала віддалік від течії пасажирів, вперлася руками в боки і задерла голову вгору.

На високій кам'яній стелі являв себе величезний медальйон. Без обличчя всередині.

Дата добавления: 2015-08-02