Конфуціанство

Конфуціанство — давньокитайська філософська школа, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував ЇЇ відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Конфуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фу-цзи, Кунг-Ксю, ще одне ім'я — Чжун-Ні). Народився в 551 р. до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.

Спочатку перебував на державній службі, але покинув її й став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юстиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на проповідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тис. учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — "Бесіди і судження".

Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, через рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: "Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий". Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд будинків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 p., він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.). Він написав трактат "Мен-цзи", де обміркував питання про "справедливого володаря", яке було в основі політичної концепції конфуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігійно-моральне вчення, визнавав за народом право змінити правителя, який пішов проти нього. Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати "першим святим". За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул "наставника держави". За династії Мін його стали називати "великим вчителем нації". У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила "середні жертвопринесення" Конфуцію "великими жертвопринесеннями". Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 p., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і богослов'я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потребувало суспільство, оповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об'єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обряди і навчав цього інших.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Конфуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямування, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має пізнати існуючий лад і суворо дотримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна утверджувати й підтримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але вважав можливою альтернативу їм — поширення на ці країни його вчення, яке забезпечило б безконфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення "про імена": будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має свої норми поведінки — лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять "виправляти імена": ставити кожного на своє місце в суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної скерованості своїх поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним панством і простим народом не може бути стертою: "Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів". Тому суспільство і поділяється на "благородних мужів" — цзюньцзи, які мають високі моральні якості, і "нікчемних людей" — сяо-жень, долею яких є відданість першим — чжун.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — доброчесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шанобливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежуються принципи загальнолюдської моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті— триста років міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства. Але у нього були серйозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими даними 468—376 до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай. Але він теж виправдовував суспільний поділ на бідних і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення в галузі теорії пізнання — моїсти (мочже), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390—338 р. до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правителя області Шан"), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських режимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259—210 до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим анти-конфуціанцем. У 213 р. до н.е. він закопав живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рис, які зробили його офіційною ідеологією феодального Китаю.

. 4.2. Даосизм

Даосизм — одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають дав­ньокитайського філософа Лао-цзи, відомості про якого дійшли до наших днів з легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім'я — "Стара дитина"). Той самий знак "цзи", щоправда, означає і "філософ". Прямуючи на Захід, Лао-цзи подарував служителю застави свій трактат "Дао де цзин", який містив його вчення.

Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао, який вносить порядок в хаос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао.

Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао — першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Це загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао неможливо сприймати безпосередньо, воно — поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мис­лителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, а вони виявляються через де — доброчесність, там де вона є, там діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Всі порушення нормального існування речей в природі (посуха, повені, непогода тощо) є порушеннями її гармонії. Несправедливість, порушення сусального порядку — теж порушення гармонії, але в суспільстві. Потрібна дія дао, щоб усунути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу "не діяння". Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.

Даосизм тривалий час виступав лише як філософські концепції. Ідея дао більш-менш точно відображала всезагальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, до визнання об'єктивності закономірностей світу. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна цілком віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Невиразно виступає в даосизмі й ідея надприродного. Тому даосизм для безпосередніх учнів Лао-цзи не був. Він зовсім не був пов'язаний з релігійним культом і релігійних рис набув через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство. релігією ще

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. За даосистською міфологією, він має земне походження, це імператор глибокої старості, який добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Він стежить за дотриманням справедливості, чинить суд над усіма після їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-хуан і його послідовники — безсмертні святі, є священним.

Важливою в даосистському пантеоні є богиня Західного неба Сіван-му. Живе вона в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя. Вона володіє персиковими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто живе в її палаці, безсмертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун-ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя, тоді відбувається врочистий бал. Ідея безсмертя та вічної молодості, довголіття посідає значне місце в даосистському віровченні.

Людина є об'єктом дії 33 тисяч духів, і їх дію потрібно скерувати на довголіття, цьому служать численні талісмани, легенди, замовляння, ворожіння тощо. На це спрямовані й спеціальні фізичні вправи, системи дихання, харчові норми, які містять раціональний досвід, хоч у даосизмі вони повиті містикою.

Безсмертя теж є темою даосистської міфології. У ній йдеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Ці святі знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що і забезпечило їм перетворення на вічних духів. Про їх доброчесність і високу моральність мало відомостей, оскільки головна роль у цьому належить містичному знанню магії.

Даосизм активно взаємодіяв з примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові

практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне.

З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.

Якщо конфуціанський культ здебільшого мав родинний, домашній характер, то даосистський вимагав значної жрецької кваліфікації, складних технічних умов, спеціальних місць для культових ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання мало ґрунтовну духовну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей, вивчало давні книги, усну традицію, розвивало даосистський культ, китайську культуру.

Нижче духовенство було далеким від даосистського богослов'я, його культова практика була на рівні ремесла. Його представники знали безліч прийомів і засобів ворожіння, вдавалися до шаманства, не гребували містифікацією та обманом, спекулювали на марновірстві простих людей.

Дата добавления: 2015-08-10