ВИСНОВОК. Царизм посилював контроль над освіченою частиною суспільства України.

Царизм посилював контроль над освіченою частиною суспільства України.

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ КАПНІСТ (1758—1823)

Василь Капніст — видатний літературний та громадсь­кий діяч, глибокий патріот України, який палко любив свій край і все життя мріяв про відновлення автономії України, про відродження козацтва, відновлення гетьманського правління,

У радянській історіографії ім'я В. Капніста замовчували. В умовах незалежності України ми повертаємося до цього імені, поставивши його у почесний ряд патріотів України.

Капністи були вихідцями з аристократичної сім'ї з Греції. Дід — відомий борець проти турецького ярма — у 1711 р. був змушений втекти до Росії. Батько Капніста вступив на військову службу, став миргородським полков­ником. Полюбив цей прекрасний край, українізувався, же­нився на Софії Андріївні Дуніній-Борковській, яка походи­ла зі старовинного козацького роду (дід матері був одним із соратників І. Мазепи).

Василь Капніст народився в с. Обухівка на Полтавщині через шість місяців після смерті батька, який загинув у бою з прусською кавалерією у Семилітній війні (1756—1763).

Він був шостою дитиною в сім'ї. Діти росли в оточенні козаків та козацької старшини, батьки виховували їх у патріотичному дусі.

У 13-річному віці Василя відрядили до Петербурга на навчання у військову школу і на військову службу. Але 1775 р. він залишив військову службу заради літературної діяльності. На державній, службі Василь Капніст перебував лише рік, працюючи контролером у Головному поштовому управлінні (1782—1783). Згодом він обіймав лише виборні посади.

Василь Капніст користувався значним, авторитетом серед українських дворян. У 1782 р. вони обрали його маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 р. — всього Київського намісництва.

У 1788 р. Василь Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації в Україні. Того ж року він склав "козацький проект", який передбачав відновлення козаць­кого війська.

З 1802 р. В. Капніст — генеральний суддя Полтавської губернії а згодом — директор народних училищ Полтавсь­кої губернії (обов'язки директора виконував безкоштовно). У 1817—1822 рр. В. Капніст — полтавський губернський маршал дворянства.

Як літератор Василь Капніст писав вірші, оди, сатири.

У 1794 р. написав комедію "Ябеда", в основу якої покладено судовий процес автора з поміщицею Тарновською за незаконно захоплену у нього землю. П'єсу було поставлено на столичній сцені, але згодом її було заборо­нено.

Василь Капніст добре знав декабристів П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола та ін., вони неодноразово збира­лися у його домі.

Сім'я Капніста — типова дворянська українська сім'я тісно пов'язана з українською культурою і побутом. Його діти зробили також свій внесок в українське національне відродження: син Олексій був близький до кирило-мефодіївців; другий син, Семен, — склав словник української мови; дочка Софія — поетеса, була близько знайома з М. Гулаком, В. Білозерським, О. Навроцьким та ін.

АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ (1814—1870)

Один із найвидатніших представників українського ро­мантизму, поет, творчість якого вирізнялася характерною романтичною забарвленістю.

Народився на Полтавщині. В дитячі роки бабуся ро­зповідала йому казки, співала пісні, прищепила любов до рідної мови та українського народу.

Навчався в гадяцькій повітовій школі, закінчив гімназію. Навчався у Харківському університеті, де згодом став професором російської літератури. Згодом переїхав до Києва. У домі А. Метлинського збиралася українська мо­лодь, співала українських народних пісень, слухала гру і спів бандуристів.

У 1839 р. видав збірку поезій "Думки й пісні та ще дещо".

1848 р. — альманах своїх і чужих писань "Південний руський збірник", 1854 р. — збірник українських пісень.

У своїх поезіях оспівав українські степи, високі моги­ли — свідки минулого, постаті кобзарів-бандуристів, укра­їнське козацтво.

Широко відомі його поезії "Степ", "Підземна церква", "Рідна мова", "Спис" та ін.

Поезія А. Метлинського навіяна смутком і тугою. Поет часто линув думкою в минуле, сумував за козацькою сла­вою, по якій, як одинокі свідки, залишилися високі могили, розсіяні в українських степах. А. Метлинський збагатив українську літературну мову.

ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ (1812—1880)

Відомий вчений філолог, знавець майже всіх слов'ян­ських мов, старослов'янської та давньоруської писемності, етнограф, фольклорист, педагог, людина широких різно­бічних знань.

Народився в м. Ярославлі в сім'ї професора словесності Демидовського ліцею. Згодом батьки переїхали до Хар­кова, де й минуло дитинство Ізмаїла.

Навчався у Харківському пансіоні, після закінчення якого у 1826 р. вступив на філософський факультет Хар­ківського університету. І. Срезневський заснував при Харківському університеті гурток харківських романтиків, які вивчали фольклор, захоплювалися іноземною літературою. І. Срезневський добре знав творчість І. Кот­ляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.

І. Срезневський почав видавати фольклорно-історичну збірку "Запорізька старина", яка знайомила читачів з по­бутом Війська Запорізького.

У Середньому Подніпров'ї він записував перекази, пісні й думки, досліджував історію України та запорізьких козаків.

Ці матеріали публікувалися в "Запорізькій старині", яка виходила з 1833 р. по 1838 р. у Харкові (всього 6 ви­пусків). Це стало важливою подією в історії фольклористики.

У 1839 р. Ізмаїла відправили за кордон вивчати історію та літературу слов'янських народів. За кордоном (у Бер­ліні, Празі) він пробув три роки до 1842 р., вивчивши більшість слов'янських мов.

Ізмаїл Срезневський — вихованець, а потім професор Харківського університету. У 1846 р. І. Срезневський за­хистив докторську дисертацію. У 1847 р. поїхав у науко­ве відрядження до Петербурга, де його затвердили профе­сором Петербурзького університету на кафедрі слов'ян­ства.

Ізмаїл Срезневський вважав українську мову само­бутньою, відмінною від російської, рівноправною серед інших слов'янських народів, виступав на її захист.

Помер І. Срезневський у Петербурзі.

Він автор 340 наукових досліджень з філософії, історії, ет­нографії.

Йому належить заслуга у впровадженні ідеї національної єдності. Своєю діяльністю І. Срезневський сприяв україн­ському національному відродженню.

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ (1811—-1843)

Український поет, засновник "Руської трійці" разом із Я. Головацьким та І. Вагилевичем. І. Франко про нього писав:

"Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як люди­на — наскрізь симпатична, щира і проста, пройнята належ­ною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як в мистецтві, так і в житті".

Народився в с. Підлісся в Галичині. Його батько був священиком. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанах, Львові. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові, з якої його відчислили за пізнє повер­нення до гуртожитку. Дуже багато, читав, вивчив кілька іноземних мов, захоплювався творами Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, фольклорними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича. Сам збирав фольклор на своїй рідній Золочівщині.

У 1833 р. був відновлений у семінарії, де зразу ж організував "Руську трійцю". Він був провідником тієї час­тини молоді, що бажала працювати для свого народу.

У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською мовою.

У 1835 р. опублікував широко відому оду "Голос гали­чан". Водночас він готував до друку збірник "Зоря", що містив народні пісні, життєпис Б. Хмельницького, оповідання з життя священиків.

Випущена членами "Руської трійці" "Русалка Дністрова" (1837 р.) була "ясним блиском у темряві, серед якої блуди­ли українці..."

Сила таланту М. Шашкевича в його ліричних поезіях, що відзначалися щирістю й простотою вислову. Основною темою лірики М. Шашкевича була скарга на гірку долю, на тяжкі умови життя. До найбільш відомих поезій М. Шашкевича належить "Веснівка", в якій поет висловився щодо майбутнього рідної культури. Поет бажав, щоб ця культура чаром і красою здивувала світ.

У своїх творах він звеличив українську народну пісню, висловлював необхідність національної єдності усіх українців, що живуть над Чорним морем, Дністром і Дніпром.

Його поезії мали яскраво романтичний характер. М.' Шашкевич започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті в оповіданні "Олена".

ДМИТРО БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ (1788—1850)

Видатний історик, учений, громадський діяч. Народився в Москві, де жив його батько, що походив із давнього молдавського роду.

Батько працював у Московському архіві закордонних справ, а з 1800 р. очолював цю установу.

Дмитро дістав домашню освіту. Під керівництвом досвідчених викладачів вивчив французьку, англійську, італійську й латинську мови.

З 16-річного віку захопився науковими дослідженнями, допомагав батькові в роботі в архіві, під час пожежі Мос­кви 1812 р. вивозив документи архіву до Нижнього Нов­города.

Прекрасно знаючи мови, Дмитро Бантиш-Каменський працював на ниві дипломатії. Він брав участь у підготовці Паризького договору, а згодом під час роботи Віденського конгресу працював статс-секретарем графа Нессельроде, пе­рекладаючи документи.

З 1816 р. Дмитро — правитель канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна.

Тепер його життя тісно пов'язане з Україною. Багато їздив по Україні, захоплювався культурою краю, відвідував місця колишніх великих битв, бував у Чигирині, Суботові, на руїнах садиби Б. Хмельницького вивчав місцеві архіви Києва, Полтави, Чернігова.

Вивчивши величезний архівний матеріал, написав "Історію Малоросії від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства...", яка вийшла у світ 1822 р.

Книга складається з чотирьох частин. У ній висвітлено багатий і цікавий матеріал з культури, етнографії, фольк­лору українців, описано будівництво соборів і монастирів, літературні пам'ятки і народні звичаї, дано оцінку діяль­ності гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоро­падського, К. Розумовського та ін.

"Історія Малоросії..." Д. Бантиш-Каменського видава­лась у 1822, 1830, 1842 рр. Автор під час кожного переви­дання доопрацьовував її.

Дмитро Бантиш-Каменський ввійшов до скарбниці української науки як великий її учений і дослідник.

МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ МАКСИМОВИЧ (1804—1873)

М. Максимович — видатний учений, мислитель, просві­титель, перший ректор Київського університету. Виступав за духовне і культурне відродження українського народу, за його національне визволення. У своїй діяльності він об­межувався просвітительством, глибоко вірив у людський розум, розумів, що освіта потрібна народу і це — головне для його пробудження, зростання самосвідомості й національної гідності.

Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у збіднілій дво­рянській сім'ї. Його батьки були вихідцями зі старшинсь­ких козацьких родів, які наприкінці XVIII ст. отримали дворянство.

Початкову освіту набув у золотоніській монастирській школі, а 1812 р. вступив до Новгород-Сіверської гімназії. З дитинства захоплювався ботанікою, історією, фолькло­ром, записував народні пісні, цікавився побутом і звичаями українського народу.

Вищу освіту М. Максимович здобув у Московському університеті, де два роки навчався на словесному факуль­теті, а два наступні — на природничому.

Після закінчення університету перейшов на викладацьку роботу, У 1826 р. 22-річний М. Максимович став завіду­вати університетським ботанічним садом і гербарієм. Сам багато працював: почав складати систематичний каталог рослин, збирав гербарії, писав наукові праці. Одночасно читав курси ботаніки й садівництва у рильницькій школі, ботаніку в комерційній академії в Москві.

У 1827 році М. Максимович успішно захистив дисер­тацію і здобув науковий ступінь магістра природознавства, став працювати на кафедрі ботаніки в Московському університеті. Написав підручники і посібники для сту­дентів: "Основи зоології, або Наука про тварин", "Основи ботаніки", "Роздуми про природу" та багато інших.

За період з 1823 р. по 1834 р. М. Максимович опублікував 100 своїх праць, які добре знали не лише в Росії, а й за її межами — у Варшаві, Празі, Берліні.

У 1833 р. він дістав звання професора. У 1827 р. ви­йшла друком його збірка "малоросійські пісні".

Майже 15 років М. Максимович прожив у Москві, але постійно прагнув повернутися на рідну Україну, мальовни­чу і прекрасну.

У 1834 р. йому пощастило перевестись до Києва і у травні 1834 р. його затвердили завідувачем кафедри російської словесності й деканом історико-філологічного факультету Київського університету, який тільки-но відкрився. У вересні того ж року його призначили першим ректором Київського університету.

Багато працював над організацією процесу навчання. Постійна невтомна праця підірвала його здоров'я і 1835 р. він склав з себе ректорство, бо хотів працювати на ви­кладацькій роботі. Після цього ще ціле десятиліття викла­дав філологію в Київському університеті. Одночасно про­вадив наукову діяльність. Підготував і видав збірки:

"Українські народні пісні" (1834 р.), "Збірник українських пісень" (1849 р.),

видав низку історичних праць, альманах "Києвлянин", куди ввійшли історичні й філологічні праці, та ін.

У 1843 р. М. Максимович став членом Археографічної комісії, створеної при канцелярії Київського генерал-губер­натора. У 1845 р. за його редакцією вийшов перший том документів під назвою "Пам'ятники".

У 1843 р. М. Максимович познайомився з Т.Шевчен­ком, якого за його рекомендацією було призначено художником і співробітником Археографічної комісії, де він пра­цював півтора року.

Здоров'я М. Максимовича погіршилося і в 1845 р. вік пішов у відставку з Київського університету. Йому призна­чили невелику пенсію, якої не вистачало на прожиток. Жив М.Максимович у своєму маєтку на Черкащині, багато працював, писав наукові праці.

Девізом його життя були його поетичні рядки; "Не по­кину, поки згину, мою Україну".

Одружився М. Максимович у 1853 р., коли йому було вже 49 років, з 30-річною Марією Василівною Товбач, доч­кою небагатих дворян, освіченою, розумною жінкою.

У них було двоє дітей — син і дочка.

М. Максимович високо цінував поезію Т. Шевченка підтримував з поетом зв'язки після його заслання. У 1859 р. Т. Шевченко гостював у їхньому маєтку, намалю­вав їхні портрети, зустрічався з селянами.

Упродовж свого життя М. Максимович написав і опублікував 200 наукових праць, дбав про освіту народу, виступив одним з ініціаторів побудови пам'ятника Б. Хмельницькому у Києві.

Його було обрано почесним членом Московського, Київського, Петербурзького, Одеського університетів та ба­гатьох наукових і літературних товариств.

Життя М. Максимовича — приклад для кожного з нас. Невтомна праця, велика любов до знань, освіти, робота на благо народу учать нас, як потрібно жити. Лише освічений народ здатний піднятись на високий рівень самосвідомості, збагнути свої коріння, любити свою землю так, як любив її М. Максимович.

І в умовах сьогодення своєю спадщиною він вчить нас працьовитості, пристрасті в досягненні мети.

МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ (1817—1885)

Видатний історик, фольклорист, поет і прозаїк, людина високої освіченості, великого розуму, наполегливої праці. "...Він став визначним просвітителем і будителем народно­го руху, національної свідомості", — писав про М. Косто­марова М. Драгоманов.

Народився 16 травня 1817 року в с. Юрасівці Острозь­кого повіту Воронезької губернії.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

Видатний український письменник, людина різнобічних інтересів і знань.

П. Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився в містечку Вороніж на Чернігівщині. Навчався в гімназії в Новгороді-Сіверському, де ознайомився з тво­рами П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, оповіданнями Гоголя та ін. Захоплювався збіркою пісень М. Максимовича, яку вивчив напам'ять.

Його мати була кріпачкою, а батько — її господар, поміщик Іван Петрович Костомаров, який одружився з нею після народження Миколи. Батька вбили кріпаки. Після його смерті Микола лишався кріпаком, поки його не ви­купила з кріпацтва у спадкоємців чоловіка його мати.

Мати намагалася дати сину освіту, бо велика була у нього жадоба до знань. Після закінчення гімназії у 833 році вступив до Харківського університету. Його учи­телем був великий учений, педагог І.Срезневський.

Захистив дисертацію, отримав звання магістра історичних наук. У 1846 році був обраний професором кафедри російської історії Київського університету. У Київському університеті він зблизився з передовими представниками інтелігенції: М.Гулаком, В.Білозерським, П.Кулішем та ін. вони створили Кирило-Мефодіївське товариство. М.Кос­томаров брав активну участь в його роботі, складав про­грамні документи товариства, був одним з авторів Статуту та програми. Після розгрому товариства його заарештува­ли і він попав до Петропавловської фортеці, а потім на заслання — в Саратов.

Після заслання М.Костомаров поїхав до Петербурга, читав лекції у Петербурзькому університеті, багато працю­вав як вчений, дослідник. За своє життя він написав 300 наукових праць як з історії Росії, так і з історії України, Його історичні праці "Богдан Хмельницький", "Руїна" увійшли в скарбницю української історичної науки. Велику цінність мають його дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка та ін.

Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року в Петер­бурзі, похований на Волковому цвинтарі.

Навчався в Київському університеті. Велике враження було в нього від лекцій професора М. Максимовича, якому П. Куліш передав багато записаних ним українських народних пісень, що їх співала його мати.

Університет П. Кулішеві довелося покинути, бо сім'я втрапила у матеріальну скруту. П. Куліш шукав заробітку і влаштувався за допомогою М. Максимовича на посаду вчителя в м. Луцьку на Волині, а згодом — вчителем у м. Києві, де познайомився з Т. Г. Шевченком, М. Косто­маровим, що тоді був професором у Київському універси­теті, і студентом Василем Білозерським. Єднала їх усіх любов до народу й палке бажання визволити його від кріпацтва. До їх групи приєдналися й інші, які в 1846 р. з ініціативи М. Костомарова перетворили свій гурток на таємне Кирило-Мефодіївське братство.

Після розгрому братства П. Куліш був заарештований і попав до Петропавлівської фортеці, а перегодом був за­сланий до Тули, де пробув три роки і три місяці. Після звільнення з заслання П. Куліш проживав у Петербурзі, куди згодом повернулися з заслання М. Костомаров, Т. Г. Шевченко та ін.

Тут багато працював, видав своїм новим правописом "кулішівкою" етнографічний збірник "Записки про Півден­ну Русь"; роман "Чорна рада", в якому описав часи після смерті Б. Хмельницького, "Граматику" для народу, засну­вав власну друкарню та брав участь у виданні популярних книжечок для народної освіти.

У 1861 р. П. Куліш став головним співпрацівником журналу "Основа", що його видавав В. Білозерський. Дру­кував у журналі поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру.

Після припинення видання журналу П. Куліш виїхав за кордон. У різні часи проживав в Італії, Німеччині, Відні, Празі.

У 1871 р., після чергового перебування за кордоном, повернувся в Україну і видав два перших томи "Історії возз'єднання Русі" (1874 р.).

Із драматичних творів П. Куліша відомі "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай".

А ще він перекладав Байрона, драми Шекспіра.

Дата добавления: 2015-07-25