Лекція 12. Культура України XVI—XVIII ст.

Розвиток української культури XVI—XVIII ст. свідчить про якісні зміни, що настали в духовному житті України в цей період. Культура України розвивалася в рус­лі культур братніх слов'янських народів, а також впливу гуманістичних ідей західноєвропейського Відродження.

Епоха XVI—XVIII ст. характеризується поширенням гу­маністичних тенденцій у культурному житті України, що знайшло відображення і в суспільно-політичній, і філософ­ській думці українського народу. Як відомо, філософія є фундаментом національної культури, тією основою, що дає простір для розвитку духовної культури народу. Антифео­дальні рухи на території України зумовили виникнення гу­маністичних, просвітницьких ідей, поширення яких у XVI ст. свідчить про високий рівень розвитку духовної культури українського народу.

XVI—XVII ст. в житті українського народу ознамену­валися бурхливим розвитком національної культури, фор­муванням національної самосвідомості. Досить звернути увагу на такі значні віхи в розвитку української культури XVI—XVII ст., як запровадження масового книгодрукуван­ня в Україні, заснування Острозької академії, організація Львівського і Київського братств, функціонування культур­на

но-освітнього гуртка при Києво-Печерській лаврі і, нареш­ті, заснування в 1632 р. Києво-Могилянської академії.

У кінці XVI ст. внаслідок Берестейської церковної унії виникає греко-католицька церква, роль якої в житті укра­їнського народу в різні історичні епохи була неоднаковою, хоч, як підкреслюється в літературі, в особі греко-като-лицької церкви український народ зумів «створити власну національну церкву, яка протягом наступних століть, за­мінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут дер­жави, зробилася головним заборолом української народ­ності проти полонізації й обрусіння» '.

У цей історичний період ідеї реформації та гуманізму були досить помітні в культурі України. Ренесансно-рефор­маційний характер української культури XVI—XVII ст. стверджувався в процесі формування національної само­свідомості українського народу. Закономірним наслідком росту національної самосвідомості було усвідомлення укра­їнським народом необхідності боротьби проти іноземного поневолення. У цей період на території України, насампе­ред у західних областях, поширюються єретичні вчення. Одним із відомих проповідників єретичних ідей на Волині був Мотовило — освічена людина свого часу.

У 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу «О единстве церкви божьей», яку присвятив князю Острозькому, котрий дав її прочитати Мотовилу. Останній написав князеві листа, в якому піддав критиці цю книгу. Острозький, у свою чергу, познайомив із цим листом князя Курбського. Реакція Курбського на лист Мотовила свідчила про прогресивний характер світогляду проповідника. У листі до князя Ост­розького Курбський, зокрема, писав: «И не знаю откуда сия приключилася вашему величествує прислать мне вашу ми-лость книгу Христа нашего истиннейшее рекша, от Анти-христова помощника и верного слуги его сочинену. Новьій Магомет! И еще прегорши в догматах своих скверньїх о Христе, нежели Магомет, бо и Магомет в олкарано|та''ковьіх о Христе и о Рождении его хуления не полагает, смолу нияк исповедует» 2.

Значних успіхів у XVI—XVIII ст. досягло українське мистецтво, розвиток якого характеризувався виникненням і поширенням такого унікального явища, як барокко. Так, в архітектурних пам'ятниках української культури XVIII ст., передусім Києва, Чернігівщини, Слобожанщини, Придні­пров'я знайшов втілення саме стиль барокко. Поширюється

1 Паславський І. Між Сходом і Заходом // Дзвіе. 1990. № 10. С. 505.

2 Письма князя А. М. Курбского к разннм лицам. СГІб, 1913.. С. 10#.

також і барочний іконопис, Що знайшло відображений й живописі іконостасів Козелецького собору. Загалом укра­їнське барокко було оригінальним і високохудожнім яви­щем в історії вітчизняного мистецтва, досить повно відобра­зило в собі властиві українській культурі національні особ­ливості.

Реалістичні тенденції були характерні для портретного живопису, який відзначався наявністю різних стилів. Саме стильові відмінності портретного живопису постають його специфічною рисою. Серед визначних майстрів живопису того часу слід відмітити Іову Кондзелевича та Івана Рутко-вича. Розвивається українська книжна ілюстрація. Талано­витим майстром цього жанру зарекомендував себе Леонтій Тарасович, у малюнках і композиціях котрого можна помі­тити вплив мистецтва барокко.

Українське барокко знайшло відображення і в творчос­ті київського архітектора І. Григоровича-Барського. При­кладом цього може бути здійснена ним реставрація Кири­лівської церкви. Водночас зазначимо, що подальша діяль­ність Григоровича-Барського характеризується підготовкою архітектури класицизму.

Спроба розкрити внутрішній світ людини, її психологіч­ний стан знайшла свій вияв у портреті Д. І. Долгорукого, написаного в другій половині XVIII ст. художником Самуї-лом. Зазначимо, що в творчості останнього досить помітним були гуманістичні тенденції.

Вагомим явищем у культурному житті українського на­роду того часу була діяльність братств, які виникають в Україні в 80-ті роки XVI ст. (найпершим було Львівське братство— 1585—1586 рр.). За своєю соціальною структу­рою братства були неоднорідними. У кінці XVI ст. в їх складі переважали ремісники, середні і зубожілі крамарі. Проте нерідко тут траплялися і багаті міщани. Особливо це стосується соціального складу братств у XVIII ст.

У розглядуваний нами період братства вели боротьбу проти духовенства, котре прагнуло контролювати культурне й громадсько-політичне життя. Братства вимагали від свя­щеників, щоб вони займалися лише своїми справами і не І втручалися в справи світські. Братства також вважали за потрібне контролювати діяльність єпископів і навіть звіль­няти тих, хто, на їх думку, був «ворогом істини».

Таке відношення братств до служителів культу викли­кало протест з боку церковних сановників. Так, у 1627 р. київський митрополит І. Борецький вимагав від братств, щоб вони допускали священиків до вирішення своїх справ. Крім того, він говорив про те, що в братствах «великая

зневага стану духовному», братство в Городку, діяльність якого була такою ж значною, як і діяльність Львівського братства, церковники називали єрессю.

Як зазначає Я. Ісаєвич, «в ідеології братств були деякі реформаційні погляди, породжені місцевими обставинами, а не наслідуванням Заходу. І якщо обсяг цих елементів ре­формації був обмежений, то програма братств не зводилась до них. Це була тільки одна із складових частин багато­гранної участі братств у суспільно-політичному й культур­ному житті українського народу» '.

Ідеї реформації та гуманізму, що розвивалися на укра­їнському грунті, відіграли певну роль у боротьбі прогре­сивної суспільної думки України із залишками середньовіч­ної схоластики та ортодоксальної церковної догматики.

Питання національної й релігійної незалежності перебу­вали в центрі уваги прогресивних українських письменників та громадських діячів — Іова Борецького, Ісайя Ко-пинського, Захарія Копистенського, Івана Вишенського. Ви­датне місце серед них належить Івану Вишеиському, укра­їнському мислителю кінця XVI — початку XVII ст. Його концепція про рівність та свободу народу і особи, яка грун­тувалася на ідеях раннього християнства, ставила завдан­ням захистити вчення православної церкви від впливу като­лицизму. Ідеї Вишенського, його програма соціальної спра­ведливості перегукувалася з вченням Томаса Мюнцера, яке, за словами Ф. Енгельса, вимагало негайного встановлення царства божого на землі шляхом повернення церкви до її первісного стану. Під царством божим Мюнцер розумів не що інше, як суспільний лад, в якому більше не буде ні кла­сових відмінностей, ні приватної власності, ні відособленої державної влади, що протистоїть членам суспільства, чужа їм. Проте спроби здійснення цього суспільного ідеалу не ви­ходили за межі релігійної боротьби.

Вишенський піддав гострій критиці польських та литовсь­ких експлуататорів. Пан для нього постає,гнобителем неза­лежно від того, живе він в Україні, Поль'щі чи Литві. Всі вони «в мьяких постелях сплять» і ведуть «безфрасунли-вое (безтурботне) життя». Вишенський не закликав до рево­люційних дій, як це робив Томас Мюнцер. Проте критика Вишенським соціальної несправедливості та національного гноблення в умовах української дійсності другої половини XVI — початку XVII ст. мала велике прогресивне значення. Передусім, якщо врахувати, що ця критика мала місце на­передодні визвольної війни українського народу проти соці-

1 ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української куль­тури XVI—XVIII ст. К„ 1966. С. 85-86.

ального і національного гноблення з боку шляхетської Польщі.

Картину гноблення українського і білоруського народів шляхтою, боротьбу українського народу проти українських магнатів, польської шляхти та унії Вишенський змальовує в «Краткословному ответь Феодула». У посланні єпископам-ренегатам Вишенський звертає увагу на тяжку працю селян-кріпаків, яким протистоїть розкішне життя феодалів. За­суджуючи різні форми феодальної експлуатації, він показу­вав необґрунтованість претензій панів на особливу роль у суспільстві. Спроби панів довести свою «інтелектуальну» зверхність над селянами викликали з боку Вишенського гостру критику.

І. Франко підкреслював, що саме Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робочою худобою, що він радіє й терпить, як людина, і хоче жити, як людина.

Заслуговує на увагу боротьба Вишенського за слов'янсь­ку мову, її поширення на рідній землі. Ця діяльність мала принципове значення, оскільки була складовим елементом боротьби за національну незалежність. Справа в тому, що католики, прагнучи довести зверхність латинської мови над слов'янською, твердили, що нібито латинська мова є мовою людей богообраних, тоді як слов'янською розмовляють на­роди, які історичною долею визначені бути другорядними і підкорятися народам обраним.

Показовими в цьому плані є слова Петра Скарги. «Є тільки дві мови,— писав він,— грецька і латинська, які по­ширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка і інші вільні науки викладалися слов'янською мовою. Зі сло­в'янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній. На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою.

Завдяки слов'янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для вивчення читан­ню, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність думок» ', Піддавши різкій критиці позицію Скар­ги, Вишенський показав її повну необґрунтованість.

1 Цит. за: Голубев С. Т. Киевский митрополит Пеір Могила и его сподвижники:? 2 Т. К., 1883. Т. \, С. 150,

Як уже зазначалося, протест Вишенського проти існую­чих суспільних порядків обмежувався лише їх критикою, зреченням від благ світського життя. У зв'язку з цим пев­ний інтерес має аналіз аскетизму Івана Вишенського. У лі­тературі нерідко можна зустріти твердження про те, що Ви-шенський був відірваним від життя аскетом, який самотньо жив на Афонській горі. Саме тому нібито його творчість по­збавлена соціальних проблем.

Аналізуючи аскетизм Вишенського, слід зазначити, що останній залишався представником і пропагандистом прин­ципів саме морального аскетизму, принципів, які висували­ся в період виступів селянських мас. Теоретична критика Вишенським існуючих відносин, його відмова від усіх благ світського життя й усамітнення на Афонській горі свідчили про те, що український мислитель не мав змоги втілити в життя принципи своєї критики. Аскетизм Вишенського був лише перехідною формою до активної боротьби проти панів і польської шляхти, що невдовзі після його смерті розгор­нулася на українських землях.

Водночас чернецтво і усамітнення Вишенського не слід розглядати як форму примирення з існуючим станом речей. Саме під час перебування на Афонській горі, в цьому добро­вільному вигнанні, Вишенський написав твори, в яких під­дав різкій критиці феодалів-кріпосників. Звертаючися до польської шляхти, він писав: «Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і ра­до прийму навіть смерть за правду, коли на те буде божа воля».

Унікальним явищем в історії української культури того часу була усна народна творчість, зокрема думи, зміст яких складали, насамперед, загальнолюдські проблеми: прагнен­ня до свободи, любов до батьківщини тощо. У думах оспі вувалася героїчна боротьба українського народу проти іпо земних поневолювачів, розкривалися" суттєві риси українсь кого національного характеру, порушувалися питання соціальної нерівності.

Дата добавления: 2015-07-25