Заняття 15

Предмет: Історія

Тема: Етногенез та націогенез українців

І. Загальні нариси етногенезу

1. Навряд чи у рідновірському середовищі є сенс доводити, що історично першою назвою нашого, саме нашого, народу було русини, руси. Однак походження цієї назви ще й сьогодні викликає неабиякі дискусії. Цікавість до цього питання виникла у середині XVIII ст. при дворі російського імператора, воно природним чином було пов`язане із питанням про виникнення давньоруської державності. В той час у російській Академії наук інтелектуальну більшість становили німці, відтак не дивно, що Г.З.Байєр висунув, а Г.Ф.Міллєр та А.Л.Шльоцер розвинули т.зв. «норманську теорія». М.В.Ломоносов у той самий час на противагу їм сформулював антинорманську теорію, втім, виходячи більше з патріотичних почувань, ніж із наявних на той час фактів. Обидві теорії зосереджувалися на запрошенні Рюрика до Новгороду у 862 р., точніше, на його етнічній належності: був він германцем чи балтом; чи саме він приніс зі своєю дружиною на наші землі цей етнонім?

Здавалося б, «Повість врем`яних літ» прямо підтверджує норманізм: «862 р. Вигнали варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля». Сюди ж можна віднести і повідомлення під 852 р.: «коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій Амартол] у літописанні грецькому».

Українські науковці натомість ще з середини ХІХ ст. схильні виводити цю назву від поширеного у Наддніпрящині топоніму «рось», крім того, вони використовують повідомлення арабських мандрівників про «русів» на наших землях ще задовго до призвання Рюрика. Цієї точки зору більшість з них притримується і сьогодні, натомість серед російських нині поширюється неонорманізм (вони виходять із принципової «нормальності» того явища, що германці заснували багато середньовічних держав). Відтак, вирішувати кожному для себе, однак все ж видається дивним, що великий народ (і навіть декілька народів), що постали згодом на теренах Східної Європи прийняв назву заморського «десанту», який не перевищував кількасот, можливо, 2-3 тисячі чоловіків. Очевидно, вони через якийсь час успішно розчинилися в місцевому слов`янському населенні, хоча згодом до Києва постійно прибували нові «добровольці», прямуючи стародавнім шляхом «з варяг в греки» (ним вікінги прямували найматися до візантійського війська).

2. Другий важливий момент пов`язаний із теорією «давньоруської народності», яка сформувалася у 1930-1940-х рр. в СРСР і десятиліттями була «канонічною» схемою етногенезу східнослов`янських народів. На відміну від імперської концепції, існування окремих народів вже визнавалося, однак вони неминуче повинні були мати спільний знаменник – і обов`язково не в загальнослов`янській спільності, історичність якої більш-менш очевидна, а у давньоруській. Слов`янське населення Давньої Русі визнавалося етнічно однорідним та єдиним. Ця ідея стала у нагоді тим рідновірам, котрі розглядають язичницькій ренесанс на нашій Землі як обов`язкове і безпосереднє відродження ідей слов`янської єдності. В кращому випадку ці рідновіри із розумінням ставляться до етнокультурних відмінностей, що об`єктивно існують між трьома східнослов`янськими народами (таку позицію займають або займали Доброслав Добровольський, Велеслав Черкасов, Вадим Казаков, Родобор Борута та ін.). Однак іноді буває і таке, що, використовуючи Рідну Віру як об`єднавчу ідею, поборники імперії прагнуть зовсім не відродження самобутньої духовності й культури, а в черговий раз – утвердження «старшого брата» в його владі.

У царині обрядовості це призводить також до цікавих казусів: наприклад, постулюючи одноманітність релігії на всіх теренах Русі, деякі «знавці» намагаються викликати дух Ведмедя на причорноморському пляжі (це безумовно автентичний звичай, однак для територій щонайменше від Полісся й далі на північ і схід).

Критика теорії «давньоруської народності» давно стала хрестоматійною в середовищі українських істориків. Через її штучність і політичну заангажованість збоку «партійного інтересу» радянської влади деякими розумниками вона була саркастично названа не «теорією спільної колиски», а «спільною колбочкою». Дійсно, варто звернути увагу на те, що та сама «Повість врем`яних літ» згадує про різноманіття й відособленість у звичаях східнослов`янських племен. Вочевидь, вони не мали якоїсь спільної ідентичності: те, що київський літописець позначає мешканців Півночі просто «[ільменськими] словенами», не зазначаючи власної назви племені, вказує, вірогідно, на обмеженість його знань стосовно «далеких родичів», які для нього просто – ті, хто розмовляють більш-менш зрозумілою мовою («володіють словом»). Чи могли 200 років перебування в рамках відносно єдиної держави за тодішніх способів поширення інформації «переплавити» усі ці племена в етнічно однорідне середовище? Тим більше, якщо враховувати, що тодішня держава не вела жодної «мовної політики», її цікавило не якою мовою розмовляють підлеглі племена й народи, а чи справно вони платять данину київському князю. Отже, можна відповісти твердо: ні, адже держава розпалася, а етнокультурне розмаїття (тим більше не зважаючи на християнізацію!) як було, так і залишилось. Під впливом цілого комплексу історичних чинників на основі різних племен постали 3 відомі нам народи, субетноси (гуцули, бойки та ін.) або спільноти етнічного порубіжжя (поліщуки). Звичайно, усі ці групи можна назвати спорідненими, адже вони мають низку спільних культурних рис, що сягають своїми коренями епохи загальнослов`янської спільності та її розпаду.

Великі народи також, вочевидь, не усвідомлювали своєї спільності (немає даних про єдину і прийняту всіма ідентичність), однак мали спільне культурне ядро – кожен своє. Це ядро з плином часу «обростало» елементами, запозиченими з інших культур та від інших народів, відтак утворювалась унікальна і самобутня мозаїка, а загалом – яскраво-різноманітний світ етнічних культур, такий не схожий на сучасну хаотичну мішанину!

3. Парадоксальна ситуація: висловлювати наукові теорії про походження українців як етносу почали тільки тоді, коли почалося формування української модерної, новітньої, нації. Анонімна «Історія русів» (видана у 1846 р.), наприклад, переказує версію ПВЛ і виводить «козаків» від «хозарів», цілком у традиції власне козацьких літописів (як і польська шляхта у той час виводила себе від «сарматів»). У «Книзі буття українського народу» (ймовірний автор – М.Костомаров, 1847 р.) окремішність українців висвітлюється у релігійно-ментальному вимірі: стверджується, що слов`яни ще в язичницькі часи жили у волі, рівності й братерстві, були праведними з релігійної точки, і українці цю праведність зберегли, а московіти – втратили (це не апологія слов`янського язичництва, «праведність» тут розглядається у християнському ключі). Ближче до кінця ХІХ ст. завдяки М.С.Грушевському з`являється ранньосередньовічна теорія походження українців: маститий історик виводить наш народ безпосередньо від племінної спільноти антів. Цілком закономірно сьогодні до цієї теорії повертається все більше українських науковців (зокрема, її популяризує археолог Л.Л.Залізняк). У радянські часи домінуючою була пізньосередньовічна теорія, пов`язана із «давньоруською народністю» і «спільною колискою»: українці, згідно з нею, сформувалися як етнос вже після татаро-монгольської навали у сер. ХІІІ ст. Якщо підсумувати археологічні та лінгвістичні дані, можна наважитись зробити висновок, що ознаки власне української етнічної культури й мови формувалися у другій половині І – на самому початку ІІ тис. н.е. Як вже було зазначено вище: справа не у самоідентифікації, а саме у мовно-культурних особливостях (найбільш ємко походження цих особливостей виклав у своїй монографії «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов» Г.Півторак). Після татаро-монгольської навали і особливо у XIV ст. беззаперечно можна говорити про окремі східнослов`янські народи (деякі кажуть, що на основі Новгородської та Псковської боярських республік того часу формувався четвертий етнос, який мав свої, окремі, мовнокультурні ознаки, однак його розвиток було насильно припинено експансією Москви у другій половині XV ст.).

4.Як вже було зазначено, ці народи навряд чи мали спільну самосвідомість, для її появи повинна була відбутися інтеграція уявлень про «Нас», спільноту «своїх». Справжній спалах таких інтеграційних процесів в українському писемному інформаційному полі приходиться на другу половину XVI ст. – ми звикли називати це першим «національним відродженням» (Острозька академія, друкарство І.Федорова). Але чи було що «відроджувати»? Із писемних джерел того періоду, в тому числі закордонних, європейських, нам відомо, що назва «русь» таки стала на той час домінуючою, хоч і не сильно вираженою у більшості населення (себто селянин міг за все життя не задуматись про те, що він русин і чому він русин). Мандрівники з Європи досить чітко розрізняли «рутенів» (руських, русинів) та «московитів»: зацікавлених звертаємо до історичного трактату Матвія Мєхова 1517 р.; папський легат Антоніо Поссевіно у трактаті «Московія» початку 1580-х рр. пише про «дві Росії (Рутенії)», які знаходяться відповідно під владою московського царя й короля польського (то вже час після Люблінської унії). Н.І.Толстой, аналізуючи трактат Поссевіно, вказує, що той знає терміни «Біла Русь» та «Червона Русь», однак про «Малу» та «Велику» не згадує.

Український етнос другої половини XVI, а особливо від середини XVII ст., від Хмельниччини, дуже часто вже називають нацією або, в крайньому випадку, протонаціональною спільнотою. Однак необхідно згадати, що в той час означувалось поняттям «нація» на території Речі Посполитої. Будучи «шляхетською республікою» з виборним королем, Річ Посполита мала єдиного політичного суб`єкта – шляхту, об`єднану через регіональні й головний королівський сейм. Ця шляхта дійсно називала себе на той час «нацією», причому вбачаючи свої історичні корені у сарматах. Це є досить типовою стратегією тогочасної еліти: проголосити відмінність свого походження від походження народу, яким вона править (у Московському царстві в той же час серед бояр з`являється мода на генеалогії, які б виводили їхні роди з-за кордону). До шляхетської нації, за ідеєю, входили і руські шляхтичі-магнати на кшталт Острозьких, однак їхній статус в її рамках був непевним: далеко не всі руські шляхтичі поривали у своїй ідентичності з народом. Але наскільки ця «руськість» еліти виходила за межі ідентичності (себто чи втілювалась вона у культурних практиках) – питання цікаве.

Якраз на кінець XVI ст. припадає різке збільшення фінансової та політичної могутності руської шляхти. Це зумовлює два явища, які відома дослідниця даного періоду Н.М.Яковенко вважає передумовами (ще не причинами й не факторами) того, що у XVIII-ХІХ ст. з`являється ідея українського національного проекту. По-перше, це відносно масштабні міграції українського населення Волині та Київщини в межах магнатських володінь: якщо раніше мешканці різних регіонів могли не здогадуватись про існування за кількасот кілометрів людей зі схожою на їхню власну культурою, то тепер потрохи починає виникати усвідомлення «православної спільноти» (релігійна ідентичність все ж була панівною у той час) в рамках Речі Посполитої; причому спільноти, протиставленої панівним станам і в соціальному, і в релігійному плані. По-друге, це намагання руської шляхти вибороти для «руського народу» статус третього рівноправного у Речі Посполитій.

Письменник і церковний діяч рубежу XVI-XVII ст. Мелетій Смотрицький в одному із творів писав: «Наш руський народ здобув цю вольність за своїх князів і нею [вольністю] він інкорпорований до преславного Польського Королівства… і цю вольність він має зберегти сьогодні, перелити на своїх нащадків і переливати за Божою поміччю й надалі – аж поки триватиме він сам і його великі князі». Надзвичайно прикметними є останні слова, з яких можна зрозуміти, що «великі князі» й руська шляхта загалом присвоювала собі право говорити від імені всього руського народу і фактично ототожнювала його із собою (бо хто ж із руського народу, крім них і козаків зі своїм власним укладом, мав вольність?).

Відомий французький історик М.Блок вважав ототожнення еліти з певною територією найпершою умовою націотворення у Західній Європі, однак тут радше ми спостерігаємо змагання економічних та політичних еліт у своїх власних інтересах. А що ж козацтво?

Низове запорозьке козацтво, власне, перейняло від шляхти це розуміння «нації» як певної соціальної, станової корпорації і також проголосило себе окремою нацією. Звичайно, воно мало більш чітку етнічну основу, але не етнічні ознаки становили приналежність до цієї нації. Йшлося про певний спосіб життя, до якого могли приставати навіть інородці – європейці й татари-емігранти (наскільки важливим при цьому було прийняття православ`я – питання дискусійне).

Зате так само, як і у випадку з Руською землею, у другій половині XVII ст. у козацьких документах з`являється досить чіткий образ «стражденної України», «козацько-руської Вітчизни», як назвав її Самійло Величко. Ситуація аналогічна: Нестор ще не був повністю «русичем» за ідентичністю, однак в його часи інтелектуали марили «Руською землею»; через 5 століть «руська» ідентичність міцно закріплюється як серед простого народу, так і серед «еліти», що походить з українського етносу; Богдан Хмельницький не був «українцем» за ідентичністю, однак в його часи поети й книжники створили образ «Матері-України».

ІІ. Модерна доба і утворення націй

1. З другої половини XVIII ст. у Європі починаються процеси, які кардинально змінюють спочатку західне, а потім і всі інші суспільства на планеті. Ці процеси кладуть початок добі, яка сьогодні часто іменується Модерном (сучасністю).

- Це був час, коли почався промисловий переворот: поява крупних фабрик, виробництво в яких основувалось на використанні механізмів, машин, впровадження інших «досягнень науки» в економіку становили практичний бік різких змін в суспільстві.

- Це був час, коли освічені верстви були охоплені міфами Просвітництва: культом розуму, запереченням спадкових ієрархій, секуляризацією, себто позбавленням церкви впливу на суспільство тощо. Дійсно, секуляризація, особливо в середині ХІХ ст. (популяризація теорії еволюції тощо) охопила спочатку міське, а згодом потроху і сільське населення. Вона дала поштовх не тільки і не стільки позбавленню церкви впливу на суспільство, скільки призвела до сумнозвісного «розчаклування світу», витісненню категорії священного за межі картини світу пересічного європейця загалом. Міфологія залишилась, але її міщанський вид – це зовсім не та могутня сила, що єднала народи з їхнім Джерелом, впорядковувала їхнє життя, давала змогу пізнавати світ і визначала їхню етику.

- Нарешті, це був час, коли панівні верстви почали утверджувати свій панівний статус не через своє походження (спадковий привілей), а через наявний статок – капітал, який вони могли всіма правдами і неправдами заробити на життя і з «низів» опинитися на самому вершечку «харчового ланцюга» суспільства. Відтак, дійсно зникають спадкові ієрархії, розповсюджується уклад під назвою капіталізм.

- Також саме з того часу з`являються такі звичні для нашого оточення явища, як професійний спорт, туризм, телефонія, саме масові ЗМІ тощо.

Для нашої теми є найважливішим те, що Модерн породив також ідею нової спільноти – модерної нації, причому одразу в двох варіантах. Перша «ідея нації» виникла на хвилі піднесення боротьби за незалежність США та Французької революції, які проголосили: нацією є всі громадяни держави, незалежно від їхніх культурних особливостей, походження тощо (формула «громадянство = національність»). Друга «ідея нації» була створена людьми, яким не те щоб не подобалися оточуючі зміни, але які зазнали від них сильного розчарування – зокрема із згортанням Французької революції та Наполеонівськими війнами. Дуже невипадково такими людьми стали освічені німці; невипадково, адже саме в ході Наполеонівських війн у 1806 р. розпалася Священна Римська імперія, яка об`єднувала доти більшість німецькомовних територій. А в силу «клаптиковості» цих територій, відсутності об`єднуючої інфраструктури між ними, німецькі інтелектуали завзято почали шукати спільний знаменник для всіх німців. І якщо для Йоганна Готфріда Гердера, який помер ще до 1806 р., ним була мова, то для Йоганна Готліба Фіхте ним стали вже Blut-und-Boden (Кров-і-ґрунт), походження і незмінна територія проживання, що стали критеріями для цієї ідеї нації. Відповідно до цих двох варіантів розрізняють «західний» (громадянський, волюнтаристський, просвітницький, політичний) і «східний» (етнічний, органістичний, романтичний, культурний) націоналізм. Обидва по-своєму уявляють націю як спільноту, перерахуємо найбільш загальні і спільні для них риси:

Однією з найперших і найпоширеніших зазвичай називається національна держава, однак якраз вона є досить суперечливою та дискусійною ознакою.

1. Єдиний інформаційний простір (де нація, власне, і формується);

2. Стандартизована національна/«літературна» мова – знакова «матриця» для всіх конструктів даного інформаційного простору;

3. Міф про національну історію, на базі якого формується національна ідея (або національний міф) – фактично проектування міфу національної історії на майбутнє;

4. Національна релігія - теоретично тут можна вживати тут термін «національна церква» (ця ознака добре ілюструє протонаціональні спільноти у Західній Європі XVI ст.).

5. Єдиний економічний простір – національний ринок.

Все це має постійно підтримуватися, відтворюватися у свідомості людей за допомогою, передовсім, ЗМІ («регулярне промивання мізків»). Власне, цей момент і зумовлює те, що постання модерних націй стало можливим тільки наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. – коли з`явилися друковані ЗМІ як такі (+ поширення грамотності, писемної культури).

Фундаментальним положенням сьогоднішньої західної історіографії з досліджуваної нами теми є таке: націоналізм творить нації, а не навпаки чи якось інакше. Націоналізмом відтак називається ідеологія (і суспільний рух), спрямована на творення ідеї, або проекту, або міфу нації та на його практичну реалізацію. Таким чином, нація на відміну від етносу (на цьому наголос!) має конструктивну природу, вона є інформаційним проектом, що створюється певною групою людей (як правило, освічених, інтелектуалів), однак може виходити за рамки уявлення, втілюватися у спільноту тоді, коли цей проект приймається як своє власне бачення світу більшістю членів групи, на яку цей проект і розраховано (етнічними українцями, населенням держави, певного регіону – не тільки інтелектуалами, але й селянами, робітниками, торговцями тощо). Крім того, відмінність нації від етносу, як правило, полягає у переосмисленні культурних кодів у політичному ключі. Сьогодні свідомі українці, не-рідновіри, одягають вишиванки («традиційний одяг») тоді, коли хочуть підкреслити свою українськість. В той же час етнічні українці у домодерний період навряд чи колись би одягали вишитий одяг з такою метою – вони могли в ньому працювати і відпочивати, воювати і кохати, але не підкреслювати свою ідентичність; це просто був їхній одяг – повсякденний і святковий. Крім того, національна культура на відміну від етнічної зазвичай не враховує діалектні, крайові відмінності у традиційній культурі – як і у випадку з мовою, вона прагне створити «стандартний» у межах нації варіант.

«Класичний» український націоналізм (національний проект) належить до якого з цих типів? Звичайно, східного. Однак «програмою максимум» на сьогоднішнє заняття буде демонстрація на прикладі українців того, що практично для кожної великої нації можуть бути різні національні проекти і українці тут аж ніяк не є виключенням. Як з`являлися оці різні національні проекти для українців і які серед них можна виділити типи? На наш погляд, усі існуючі на сьогодні різновиди українського націоналізму можна поділити на «народницькі» та «державницькі». Вони не аналогічні поділу на «етнічний» та «політичний» націоналізм, оскільки державницький може бути як етнічним, так громадянським, однак складно собі уявити проект громадянської, політичної нації народницького спрямування.

Проект «Кирило-Мефодіївського братства». Тип: народницький, етнічний. Знаходився в рамках панславістського дискурсу, який з`явився вперше у слов`ян Австрійської імперії (хорватів та чехів), виходив із цілком миролюбного, республіканського, демократичного уявлення про минуле і відповідне майбутнє слов`янських народів, об`єднаних у такий собі «слов`янський союз». Щоправда, досить швидко керівництво Російської імперії, яке саме здебільшого не було слов`янського походження, зрозуміло, що дану ідею можна використати у своїх інтересах, і Росія почала виробляти собі «імідж» захисниці й покровительки слов`ян (православних і не тільки). Натомість «кирило-мефодіївці» зосередились на репрезентації українців як народу «рівного серед рівних»; репрезентації за допомогою мови (Т.Шевченко – творець українського літературного «стандарту»), національної історії (М.Костомаров – професійний історик, «Книга буття українського народу», «Дві руські народності») та культури (діяльність зі збирання фольклору та етнографічних пам`яток). Взагалі «східний», романтичний націоналізм дуже часто починається саме зі збирання етнографічної старовини, відтак на етнічних культурних маркерах виробляє свою ідею нації. Як відомо, КМБ досить швидко було розгромлене, однак його проект через десятиліття фактично був переданий новому поколінню власне народників, хлопоманів та «громадівців». Ті, в свою чергу, справили вплив і на західноукраїнський національний рух, фактично оформивши його.

М.П.Драгоманов. Тип: народницький, етнічний. Драгоманов був народником в усьому: як у своїй громадській діяльності (брав участь у «ходінні в народ», а також етнографічних експедиціях «Південно-Західного відділу РГТ» під керівництвом П.Чубинського), конструюванні української «уявленої спільноти», політичних переконаннях. Власне, його національний проект знаходиться в рамках соціалістичного дискурсу, однак не марксистсько-робітничого, а селянсько-анархістського; дехто, втім, у ідеях Драгоманова бачить прообраз демократичного громадянського суспільства. По-перше, він припускав об`єднання свідомої себе нації (з усвідомленим почуттям взаємної солідарності, єдиного «Ми») у «вільні спілки», громади як інструмент політичної та економічної самоорганізації (який при цьому має корені у традиційному суспільстві). По-друге, нації колишньої Російської імперії, об`єднані от у такі громади, повинні були при бажанні об`єднатися у федерацію задля колективної безпеки і взаємодопомоги, однак кожна нація мала б свою автономію. Таким чином, Драгоманов безумовно розглядав нації як політичних суб`єктів, однак не вважав окрему національну державу необхідним «атрибутом» нації, а, крім того, не протиставляв свою націю чужим (див. далі міркування М.Міхновського про космополітизм).

Українофіли Галичини. Тип: народницький, етнічний. Західна Україна, яка знаходилась під владою Австрійської/Австро-Угорської імперії, пізніше, ніж Наддніпрянська, сприйняла етнонім «українці». Якщо мешканців Центральної та Східної України вже декілька століть називали «козаками», а потім «малоросами», то на Заході давня «руська», «русинська», «рутенська» ідентичність не переривалася з часів пізнього Середньовіччя. Це викликало певні проблеми у самоідентифікації «західняків», відлуння яких ми чуємо навіть сьогодні. Будучи в категоричній меншості по відношенню до всього населення імперії, зазнаючи гніту одразу з двох боків – імперсько-австрійського та польського, українці Галичини, Закарпаття та Буковини дивилися на схід здебільшого із надією, але надією різною (виключення становили лише «мадярофіли» - часто вихідці зі змішаних угорсько-руських родин). Одні таки вбачали у Москві «захисницю слов`ян» («москвофільський» напрямок), інші проявляли солідарність із наддніпрянською українською інтелігенцією у її намаганні побудувати самостійний національний проект – ці «українофіли» цікавлять нас найбільше. На Західній Україні національний рух також почався зі збирання фольклору («Руська трійця»), але вже у 1848 р. сформував перші політичні структури («Головна Руська рада») та вимоги. Українофіли на території Галичини вперше створюють «Просвіту», що ставить собі за мету власне просвітництво й освіту селянських мас, «Наукове товариство імені Шевченка» тощо. Через трохи ліберальніші умови до Галичини перебираються такі наддніпрянські «націоналісти» як той же Драгоманов, Грушевського та ін. Таким чином, український національний рух на Заході має слабші ресурси, але розвивається динамічніше, при цьому у постійній конкуренції із русинським рухом, який не мав такої потужності, але міг дозволити собі критику українофілів та пропозицію альтернативи. Відомий сучасний львівський історик Я.Грицак у своїй монографії «Пророк у своїй вітчизні» показав, як змінювалась у другій половині ХІХ ст. під впливом цієї конкуренції ідентичність Івана Франка, який далеко не одразу усвідомив себе українцем. А коли усвідомив – примкнув до того ж таки народницького проекту із явно соціалістичним забарвленням.

М.Міхновський. Тип:?, етнічний. Міхновський, своєрідна і самобутня особистість, був народником як соціаліст, але явним державником у тому плані, що заперечував цінність культурних ознак і досліджень цих ознак для національної справи. Його називають як того, хто одним із перших висловив категоричну вимогу здобуття незалежної української держави (хоча першим був таки Ю.Бачинський у книзі «Ukraina irredenta» у 1895 р.). Безумовно, він яро підтримував цю ідею, однак чітко конкретизував, якою повинна бути ця незалежна держава – Міхновський бачив її «вільною республікою робочих людей». Більш того, Міхновський є автором невеличкого есе «Націоналізм і космополітизм», достатньо філософського й оригінального. Власне, воно підкреслює усю парадоксальність натури автора, який за своє життя був і юристом, і терористом, і військовим бунтарем тощо. Націоналізм він розглядає як потужне явище, яке знаменує початок нової епохи, нового століття. Однак це явище, на його погляд, не заперечує ідеї космополітизму. «Космополітизм розширює, розповсюджує ідею вітчизни на цілий всесвіт», Міхновський аргументує ієрархію вітчизн, серед яких національна як первинна вітчизна все-таки обмежується територією проживання рідного етносу.

«Український гетьманський націоналізм» В.Липинського. Тип: державницький, політичний. Проект Липинського – єдиний приклад українського політичного, громадянського націоналізму до І Світової війни. Почавши активну публіцистичну й наукову діяльність на початку ХХ ст., Липинський сформулював своє вчення на основі уявлень про Гетьманат Хмельницького як «класократичну трудову монархію», до відновлення якої мав би прагнути український національний рух. Власне, його формула націотворення проста: аристократія творить державу, держава творить націю (трохи далі – порівняння із формулою Д.Донцова). Липинський розробив в уяві детальний план майбутньої держави, яка мала б бути конституційною монархією і об`єднувати всіх громадян у єдину націю незалежно від походження й культурної належності. Тим не менш, у соціальному плані ця держава мала б знаходити опору у класі хліборобів-власників, корені якого Липинський також бачив у політичних традиціях українського народу (Липинський був схильний вважати його великодержавним), хоч клас цей і не повинен був обмежуватися етнічними межами.

Таким чином, до І Світової війни сформувалося декілька українських національних проектів («соціал-демократичний» та «консервативно-аристократичний», народницький і великодержавний), які чекали певного великого потрясіння, щоб спробувати реалізувати себе. Вони сходилися на тому, що необхідно вибороти українську національну державу, однак уявляли її вельми собі по-різному.

Таким великий потрясінням стала Перша Світова війна як потужний поштовх до націотворення – як української, так і багатьох інших східноєвропейських націй (навіть турків). Раніше міграції, ярмарки, торгові зв`язки сприяли тому, що українці різних регіонів усвідомлювали, що «разом нас багато», що за сотні кілометрів від них проживають такі ж українці зі схожою говіркою та побутом, а це значно розширювало межі «своїх», межі ідентичності. Імперська армія як величезна централізована машина сприяла тому, що люди з різних регіонів опинялися поруч, пліч-о-пліч, у тісному контакті між собою, а в такому середовищі усвідомлення того, що «ти українець і я українець» набувало особливої інтенсивності.

Однак залишилися деякі групи, які не так легко сприймали нову національну ідентичність. Передовсім, це русини - своєрідний парадокс ідентичності. Як вже було сказано, на Західній Україні «русинська» ідентичність ніколи не переривалася, і коли на підросійській Україні в ХІХ ст. почав розбудовуватися український національний проект, то за Збручем хтось приймав цю нову, «українську», ідентичність, а хтось – ні. Зрештою, стараннями місцевої інтелігенції та ЗУНР як політичної формації більшість таки визнала себе українцями, але в глухих районах Карпатах, деякі групи лемків, бойків та закарпатців залишились при русинській свідомості, уявивши себе окремою національною спільнотою, хоча на рівні культури вони не відрізняються від решти українців більше, ніж гуцули чи поліщуки. Нарешті, «тутейші», про яких, можливо, не всі чули – специфічна ідентичність західного Полісся, Волині та Рівненщини зокрема. Теж чудовий приклад того, як просто у традиційному суспільстві люди могли себе означувати: як гуцули називали себе «ирщеними», так і волиняни наприкінці ХІХ ст. на питання «хто ти є?» часто відповідали: «тутейший», «місцевий», типу аборигену. Така форма ідентичності була розповсюджена і в білоруському Поліссі, що відобразилося у пісні гурту «Ляпис Трубецкой» «Не быць скотам»: «Хто ты гэткі? – Свой, тутэйши / Чаго хочаш? – Долі лєпшай».

Отже, війна на наших теренах переросла у революцію, російська монархія впала. Два основні націоналістичні блоки взялися на національне та державне будівництво. Спочатку до влади прийшли інтелігенти-народники, які мали дуже яскраву національно-культурну базу, але практично не мали соціально-економічної. Уряд УНР, що був сформований ними, виявився недосоціалістичним і недокапіталістичним, що і зумовило його приреченість. Тим не менш, сам факт суміщення соціалістичних і націоналістичних вимог (себто прагнення соціального і національно-культурного визволення) є надзвичайно типовим явищем для націй, що перебували під гнітом імперії – аналогічними прикладами тут є Ірландія та Польща. Проект Липинського був втілений у державі П.Скоропадського, однак у соціальному плані виявився взагалі нестерпним для українських мас, а тому також виявився приреченим і протримався фактично на німецьких багнетах півроку, доки в самій Німеччині не сталася Листопадова революція і окупаційні війська не змушені були покинути територію України.

В силу різних обставин більшу частину території України захопили більшовики, а їхня національна політика була вельми своєрідною. Передовсім, треба сказати, що хоча націоналізм в СРСР, м`яко кажучи, не вітався, сама ідея нації була основою адміністративного поділу Союзу. Більш того, в рамках політики «коренізації» більшовики намагалися «переплюнути» власне націоналістів у створенні сприятливих умов для розвитку національних культур. Нарешті, саме більшовики на території України вперше запровадили масову початкову освіту – вище вже зазначалася важливість грамоти й друку для поширення національної свідомості. Складання цих факторів призвело до того, що саме у 1920-і роки в УРСР дійсно склалися такі умови для українського національного проекту, яких ми не маємо навіть сьогодні. Інша справа, звісно, що всього за десятиліття політика держави змінилася на прямо протилежну. Не вдаючись у дискусії, означимо лише власну точку зору: Голодомор був війною не проти українців, а проти селян як класу дрібних власників, - вони були непотрібні в такій кількості для новонародженої індустріальної держави та ще й були надто автономними для сталінської державної махіни. Тоталітарна держава дійсно нанесла страшний удар, але не по нації, а по етнічній традиції, по тій самій традиційній культурі, «просто їхньому одязі» без ідеологічних додач, - культурна традиція просто не відновилася після двох десятиліть лиха й війни. Постала нова культура – фабрична, міська за походженням, без жодних етнічних ознак.

В українській же еміграції тим часом, у міжвоєнний період, зріли реваншистські настрої. Вони знайшли своє максимальне втілення у національному проекті, який сьогодні найбільше асоціюється із поняттям українського націоналізму – це вчення Д.Донцова.

Інтегральний націоналізм Д.Донцова. Тип: державницький, етнічний. Важко сказати, наскільки оригінальний Донцов у своїх викладках. Повністю заперечуючи й відмітаючи важливість для націотворення етнічної культури (її шанувальників і дослідників він називає «хуторянами» й «провансальцями»), він виходить з етики героїзму, аристократизму й безкомпромісності. Багато положень його етичної доктрини прямо сходять до Ф.Ніцше, щоправда, в деяких моментах – у явно викривленому прочитанні. Етика Донцова, спрямована на конструювання не простої нової спільноти, але й нової людини («надлюдини», аристократа духу) співзвучна з етикою інших націоналістичних рухів Європи у міжвоєнний період, а особливо із фашистськими рухами – у правильному розумінні фашизму не як «людиноненависницької ідеології», а як своєрідного антимодерністського ідейного напрямку. Суть національного проекту Донцова досить проста: ініціативна меншість, «бойова еліта» створить довкола себе націю, нація створить державу як «органічну форму свого існування» - і це є головною метою націоналістичного руху. Якою буде ця держава, Донцов особливо не переймався, «нація сама визначиться». Серед інших характерних ознак Донцову притаманні ірраціоналізм, волюнтаризм («воля до влади» як основний концепт) антидемократизм, антикомунізм. Не можна сказати, що ОУН повністю прийняла донцовську доктрину. Оскільки сам Донцов був, якщо хочете, «диванним /кабінетним/ теоретиком», на практиці виходило все інакше. Тому вже у 1943 р. ОУН-Р (бандерівська) на ІІІ надзвичайному з`їзді відмовилась від донцовських перегибів, перейшовши на більш соціалістичні, однак антибільшовистські позиції. Себто головна мета як здобуття «Української самостійної соборної держави» (УССД) залишилась, однак націоналісти почали ґрунтовно розмірковувати над тим, якою ця держава мала б бути.

Реанімація усіх цих національних проектів приходиться на середину – кінець 1980-х років. Сьогодні прибічниками етнічного націоналізму лишаються окремі організації та рухи (тут також наявний розподіл на «народників» та «державників»), крім того, етнічне розуміння нації є превалюючим у повсякденній свідомості громадян – то є спадком радянської національної політики. Офіційна ж позиція держави, втім, з 1991 р., за виключенням президентства Ющенка, полягає у послідовному просуванні ідеї громадянської, політичної нації, яка суміщала б усі етнічні групи та «національності», що проживають на території держави, поєднувала б їх в єдину націю відповідно до громадянства. Питання на власний роздум: як вплинули останні події, Майдан 2013-14 років саме на національні процеси в Україні? Хто тепер виступає за який проект?

Дата добавления: 2015-07-20