Якими були ці інтереси і як вони відповідали тодішній геополітичній ситуації у Східній Європі ?

Агресивність Орди щодо Русі й Литви змінює співвідношення войовничих і мирних засад литовських акцій на Півдні на користь останніх, робить їх більш зваженими. Посилюється прагнення відрізаної від Балтики Литви не просто розширитися, а й здобути опору на півдні для протидії нашестю німецьких орденів, який А.Тойнбі кваліфікує як «смертельний тиск Заходу». Не знімається з порядку денного і необхідність постійно оглядатися на міцніючу Польщу. Однак брак свідоцтв з історії Литви і українських земель робить примарним детальний показ зростаючої тенденції до співробітництва та єднання литовців та русинів. Цитує І.Крипякевича, що у ХШ ст. українська колонізація пішла на землі над Німаном і Двиною за Данила Галицького, який у боротьбі з ятвязьким племенами і прусами розширив державу на північний захід. Але така колонізація не була сильна і численна, щоб зберегти український характер – вона розплилася серед білоруського населення. Багатшими є відомості про походи Литви на Південно – Західну Русь. Взаємини між землями Південно – Західної Русі й Литви розвивалися у колі інтересів татарської займанщини. Відчуваючи більшу загрозу Чернігово- Сіверська й Київська землі відвертіше прагнули до взаємодії з Литвою, ніж Волинь та Галичина, які довше зберегли власну державність. Визнає, що ВКЛ було вагомим фактором геополітичного розкладу сил у Східній Європі і перебувала під сильним впливом більш високої руської культури, мала офіційну мову руську, відіграючи роль одного з об’єднавчих центрів руських земель. Значний збіг геополітичних потреб Литви й Південно – Західної Русі створювали реальне поле для їх спільної боротьби проти Орди. (11) Орда становила загрозу на шляху встановлення зв’язків з Західною Європою, а це заважало й інтересам Литви та Польщі. Зростання зовнішньо- політичної небезпеки з боку німецьких рицарів зближувало позиції Галицько – Волинської Русі і Литви. Першим реальним кроком до укладання довготривалого політичного союзу між ними був договір Данило Ромавича і Міндовга у 1254 році. Після смерті обох правителів їх діти продовжують дотримуватися договору, при чому за спостереженнями С.М.Соловйова, «Литва готувалася остаточно злитися з Руссю під владою одного із синів Данила «. О.Пресняков розкриває шляхи оформлення такого тісного союзу- «унії» литовсько –руського народів. Він вбачає природність такого союзу, оскільки ВКЛ була литовсько –руською державою (її державний устрій, військова організація, культура мали руське походження). Звертає увагу, що утворення Литовсько- Руської держави фактично розпочалося задовго до походу Ольгерда в Південно – Західну Русь. Тут він поділяє думку М.Ф. Котляра.

Зростаючі впливи Литви позначилися і на її зовнішньополітичних і військових акціях на півдні – визначилися наміри скористатися геополітичною спадщиною Київської Русі. Особливо приваблювала ідея здобути вихід до Чорного моря та вирішити проблему захисту своїх рубежів від ординців. Спільну небезпеку для українських земель і Литви становив Крим, оскільки він став на заваді виходу до моря, зберігаючи свої важелі у визискуванні населення українського (зберігалися упоминки). Специфіка економічної та політичної структури Кримського ханату становила небезпеку для його сусідів. Оскільки Крим робив ставку на примусові платежі від сусідів. Населення Подніпров»я й Поділля стало жертвою войовничих нападів, полону і продажу у рабство. З Х1У ст. бере свій початок державність Криму, а з другої половини Крим на декілька століть стає, за визначенням М.Грушевського, «згубним фактором в історії українського життя».

Це військо –політичне зближення Литви й Південно – Західної Русі стало вагомим фактором міжнародних відносин, на що звертали увагу В.Т.Пашуто, М.К. Любавський, І.Б.Греков. Балтійське питання з часом перетворилося на Лівонське і стало європейським.

Південно – Західна Русь стояла перед відповідальним вибором. Знесилена кочовиками й феодальними війнами, вона зазнала величезних територіальних, людських, політичних і моральних втрат від ординського нашестя. Частина населення знищили ординці, частина врятувалася в галицькій землі, на Волині. Приплив населення з Київщини у Прикарпаття зміцнив західних русичів. Тому, на думку М.Любавського, Галицько –Волинські землі стали лідером на Русі. Він звертав увагу, що це переселення сприяло консолідації руського народу і виокремленню української народності. Спадщина Галицько –Волинського князівства вагомо позначилася не тільки на подальшій долі західноукраїнських земель, на думку О.Преснякова «ця південно –руська держава» залишила по собі живу традицію у суспільно – політичній осібності, якою південно –руські землі користувалися у складі Литовської держави і Польського королівства. Це сприяло збереженню української народності. Пошук шляхів для її виживання доводилося вести за умов бездержавності та кардинальної зміни геополітичної ситуації у Східній Європі. Знесилене виснажливою боротьбою населення Подніпров»я не могли власними силами відродити втрачену державність. Вихід вони вбачали у об»єднанні з анти ординськими силами Литви. Наводить вислів Р. Батури, що успіхи Литви у боротьбі з монголо –татарами були складою частиною боротьби, яку вела Русь, починаючи з ХШ ст. Цитує перефразоване прислів»я, що за таких умов «литовській гість видавася кращим за татарина». Перехід з –під принизливої залежності Орди у залежність від Литовського князівства часто сприймалося як визволення. (14).

Він погоджується з О.Пресняковим, що це була не інкорпорація, оскільки литовські князі, так само як і руські, «спиралися на місцеві інтереси й взаємини, тримають себе як самостійні князі, що перебувають у слабкій залежності від великого князя.»

Перебуваючи у складі ВКЛ, українські землі за багатьма важливими показниками відігравали у ній провідну роль, що й створювало передумови й певні умови для розвитку власної матеріальної і духовної культури. Перехід у склад ВКЛ давало можливість українським землям послабити ординське іго і дістати можливість необхідний час для національного згуртування. У перший період перебування українських земель у складі ВКЛ органічні зв’язки між західними землями й Наддніпрянщиною зміцнювали місцевих феодальних володарів і боярство Волині, княжі роди яких існували у ХУ –ХУ1 ст. Так виглядали своєрідні шляхи «перетікання київської спадщини» в українську історію, спір про яку продовжується і нині. «Темні (маловідомі) віки «перебування українських земель у складі Литви певною мірою зберігали перспективи національного державотворення. Оскільки вирішувалися недосяжні за Орди зовнішньо- політичні завдання. Кордони ВКЛ швидко просувалися на Південь. Литва переймає українські геополітичні інтереси, вона допомагає створювати заслін на шляху грабіжницьких походів татар з Криму. Але боротьба проти татарської загрози все - таки залишалася центральною проблемою української історії до кінця ХУШ ст. Однак започаткували її вирішення литовські правителі за Вітовта, коли він намагався порозумітися із Тохтамишем і укласти з Кримським ханством договірні дружні відносини. Захист геополітичних інтересів, успадкованих від Русі, не був простим альтруїзмом з боку Литви, оскільки нова держава намагалася утримати вихід до Чорного моря і стати гравцем міжнародної політики у Причорномор»ї. (15).

До часу ВКЛ стримувала й розгортання польської руйнівної експансії на українські землі. Цьому сприяла і внутрішня структура ВКЛ. Руська основа і значна децентралізація Литви дали можливість зберегти мову, право, судочинства й місцевої адміністрації, церковний статус окремим землям, особливо Київській, яка зберігала основні традиції києво- руського періоду. Під впливом більш розвиненого руського цивілізаційного середовища литовські володарі не виявляли намірів докорінно змінювати його традиції й звичаї. (17).

На рубежі Х1У- початку Х Уст. проблема віротерпимості набула особливої гостроти, оскільки західне і східне християнство, що були раніше цілком ізольованими, тепер, за А.Тойнбі, опинилися у безпосередньому зіткненні по всій континентальній лінії від Адріатичного моря до Льодовитого океану. Україні судилося потрапити в епіцентр цього жорстокого протистояння. Тому перебування у складі віротерпимого ВКЛ давало українським землям шанс на збереження цивілізаційної ідентичності її населенню.

Руська основа ВКЛ знімала проблему ставлення до релігійних вірувань населення приєднаних до неї земель Південно- Західної Русі.

Розуміючи всю складність застосування сучасних термінів для характеристики середньовіччя, наважимося зазначити, що визначена обопільним прагненням до об»єднання і вищістю культури руського населення віротерпимість Великого князівства Литовського у феодальні часи може вважатися однією з головних ознак суспільств, що нині йменуються демократичними. (с. 17).

Чи мала Литовсько – Руська держава достатні можливості надовго захистити українські землі від татар та Москви? На це питання важко відповісти позитивно. Бурхливе розширення ВКЛ не забезпечувало їй органічну тривку структуру, загострення внутріполітичної боротьби за владу ускладнювало й нормальне життя південних володінь. До того, християнізація Литви по західному обряду віддаляла більш передові – економічно і культурно – елементи від центральної влади. Водночас він погоджується з М.Грушевським, що «незвичайні здобутки литовської політики в українських справах в значній мірі були завдяки її руському характеру Великого князівства Литовського». (с.19).

Дата добавления: 2015-07-20