Культура епохи Відродження

Культура епохи Відродження славиться вражаюче великою кількістю яскравих талантів, безліччю досягнень у різних галузях творчості, шедеврами мистецтва і літератури, які належать до найвищих створінь людства. Тісно пов’язана з суспільною, політичною і іншими галузям життя епохи, вона відрізняється винятковою багатогранністю і не позбавлена протиріч, які виявляються не лише в специфіці загальних тенденцій її розвитку, але і в індивідуальному внеску в культуру багатьох її діячів з різних країн Європи.

Культура цього часу пов'язана зі змінами в житті суспільства, її ускладненням і протиріччями в умовах переходу, що почався, від середніх століть до раннього нового часу. Традиційна система феодальних суспільних стосунків переживає кризу і трансформується, зароджуються нові форми ринкового господарювання. Міняються сталі соціальні структури, становище і самосвідомість різних прошарків населення міста і села. Напруженість і суперечність соціального життя епохи посилилися у зв'язку з формуванням нового типу державності – абсолютної монархії, а також в результаті міжконфесійної боротьби, викликаною Реформацією і Контрреформацією, що настала за нею.

Потужним чинником дії на економіку і суспільний розвиток стали великі географічні відкриття. Вони збагатили знання про інші цивілізації, про різноманіття звичаїв і традицій народів. З'являється цікавість до проникнення у таємниці природи на основі досвіду, спостереження, експерименту, досягнення в природознавстві, математичних науках, техніці, відкриття нової астрономії.

Термін «ренесансний гуманізм» склався в науковій літературі на основі понять, характерних для самої цієї епохи – humanitas і studia humanitatis – терміну, що означав новий комплекс гуманітарних дисциплін. Цей комплекс включав окрім граматики і риторики, філологію і поетику, історію, етику і педагогіку. Саме у епоху Відродження почала складатися класична філологія, пов'язана із зіставленням і вивірянням текстів античних авторів. Особливого значення набувала риторика, заснована на принципах ораторського мистецтва Цицерона і Квінтіліана. Вона знаходила широке застосування в державній практиці, особливо в дипломатії, а також у філософії і суспільній думці [17].

В центрі всієї системи гуманітарних знань була поставлена моральна філософія, в рамках якої чітко позначалася лінія світської етики. У ній розроблялися проблеми гідності людини, заснованої не на знатності походження або багатстві, а на високих етичних якостях і здатності самоудосконалюватися, давалася нова оцінка праці, творчості, вольової активності особи. Важливого самостійного значення набули оновлена історія і педагогіка, що служили також морально–дидактичним цілям, завданням виховання нової людини – громадянина, що володіє високорозвиненою самосвідомістю і патріотичними переконаннями. В історії особливого значення набуло осмислення діяльності не лише великих людей, сильних осіб, але і колективних зусиль, культурних досягнень – всього, що сприяє земній славі. Гуманістична педагогіка ставила за мету формування вільної, всебічно розвиненої людини, самостійно мислячої, духовно і фізично гармонійної особи. Однією з перших у систему нового комплексу гуманітарних наук була включена поетика, яка будувалася на осмисленні сучасної і античної поезії.

У поширенні нових гуманістичних ідеалів і цінностей, в затвердженні нового розуміння особи, здібної до вільного саморозвитку, як і нового погляду на світ, важливу роль зіграли книгодрукування і образотворче мистецтво. Нерідко вони виступали в творчій співдружності. З епохою Відродження пов'язані і перші кроки, і стрімкий розквіт друкарської справи, що здійснила справжню технічну інформаційну революцію в культурі. Переклад творів давніх авторів, видання неолатинської літератури, бурхливе зростання публікації на національних мовах, поява публіцистики, розрахованої на масовий попит, нерідко ілюстрованої друкарської продукції, виникнення періодичних видань – все це у багато разів прискорило процеси поширення інформації в суспільстві. Величезні на ті часи наклади дали потужну стимул-реакцію шкільній справі і університетській освіті. З'явився і став утверджувати свою роль масовий читач – якісне нове культурне явище, що не існувало в таких масштабах в середні віки.

Важливе місце в культурі Відродження мало мистецтво. Відродивши античний принцип життєдіяльності, «наслідування природі», а разом з ним і ідеал прекрасної, гармонійної людини, воно стало дзеркалом нових уявлень про цінність особи і красу земного світу, інструментом пізнання і в той же час поетизації дійсності. У вивченні перспективи, анатомії, пропорції мистецтво нерідко йшло рука в руку з науковими пошуками. У ньому народжуються станкова картина, статуя, що вільно стоїть, новий вигляд архітектурних споруд – палац, вілла. З'являється портрет, що утверджує значення індивіда, розростаються зображення побутових сцен і пейзажу, що свідчать про нове ставлення до навколишнього світу, про живий інтерес до реалій буття. Розцвітають монументальні форми живопису і скульптури, що героїзують людину. Архітектура знаходить чіткість членувань, величну простоту і відповідність людині, вона не пригнічує, а звеличує її. У новій архітектурі відроджується значення античної ордерної системи в конструкції будівель, а не лише в їх прикрасах. Зовнішній вигляд будівлі і його інтер'єр набувають гармонійного взаємозв'язоку. Важливі зміни відбуваються в житті художника, який поступово звільняється від обов'язкових, раніше цехових зв'язків, і відносно суспільства до мистецтва. Це позначилося на розквіті меценатства і світського замовлення, що не витіснило, проте, традиційне замовлення і патронаж церкви. Зростає значення індивідуальності художника, що прагнув до більш вільного вираження свого ставленнч до світу і людини. Як і в інших сферах культури Відродження, процеси, що відбувалися в мистецтві, не були однозначними. Нове нерідко поєднувалося з багатовіковими традиціями, саморозвиток мистецтва йшов украй нерівномірно в різних регіонах. Проте в цілому епоха Відродження стала одним з найбільших етапів в художньому розвитку людства.

Аналогічні поштовхи відбувалися в літературі, театрі, музиці. У літературі відродилися і розцвіли забуті античні жанри діалогу, трагедії, комедії, з'явилися нові форми – новела і сонет, оновилася не лише лірична, але і епічна поезія. У музиці епоха Відродження ознаменувалася виникнення опери, балету, мадригалу. Театральне мистецтво, де традиційними були містерії на релігійні теми і святкові карнавальні дійства, збагачується світською драматургією, що втілювалася в придворних і міських театрах. Саме останні, як і оновлені театралізовані вуличні ходи, і карнавали, стають місцем зустрічі ренесансного мистецтва з наймасовішим глядачем епохи.

У створенні культури Відродження основний внесок належав новій інтелігенції, різнорідній за походженням (тут були вихідці з різних прошарків суспільства: від аристократії до купецького, ремісничого і селянського середовища). Її соціальний статус визначається професійною діяльністю, державною службою, а нерідко і церковним саном. Творча доля цієї інтелігенції неабиякою мірою залежала від взаємин з владою, меценатством, системою замовлень – приватною, корпоративною, церковною, державною. Відродження принесло в культуру епохи і нові форми самоорганізації осіб творчої праці – гуманістичні гуртки і співтовариства, літературні, художні, музичні академії, нецехові майстерні художників, скульпторів, архітекторів. Нова співдружність людей творчих професій відрізняється відвертістю, атмосферою вільних дискусій, чужих середньовічному догматизму, різноманітністю позицій і думок. Це мало важливе значення для розвитку культури і науки: самокритика сприяла їх просуванню вперед, вберігала від небезпечної безвиході застою, жорстокої канонізації.

Специфічні риси набули в епоху Відродження і традиційних форм культури. Придворна культура, зокрема, завжди була комплексною за загальним характером, але в нових умовах вона знайшла і нове забарвлення. Підтримувані коштами правителів і знаті, при дворі взаємодіяли художники і письменники, архітектори, музиканти і актори Ренесансу. Тут розцвітали стилістично поєднані ансамблі мистецтв, культивувалася вишуканість, тонкий смак, високий рівень художньої майстерності. Провідний стиль визначав особливості архітектури, вигляд інтер'єру, садово-паркове мистецтво, не кажучи вже про поезію і музику, моду на одяг і деталі побуту. Ренесансні риси придворної культури відобразились на стилі життя при дворах церковної влади.

У цю епоху культура виходить з опіки церкви, починається тріумфальний розвиток світського мистецтва (живопису, архітектури, музики, театру, літератури).

Дата добавления: 2015-07-20