Основні принципи функціонування виборчого права. Структура виборчої системи. Типи виборчих систем.

Виборча система від XIX ст. функціонує в рамках виборчо­го права, яке пройшло складну еволюцію демократизації.

Якщо на етапі зародження виборче право передбачало високий май­новий ценз, через що тільки невеликий відсоток (3—8 %) насе­лення брав участь у виборах, то вже від середини XX ст. дедалі більше категорій населення наділялося виборчими правами.

На початку першої світової війни прямий майновий і подат­ковий ценз для активного виборчого права зберігався у небага­тьох країнах.

На сучасному етапі розвитку виборчого права майновий ценз відсутній, однак зберігається віковий та ценз осідлості.

Спочатку треба сказати, що існує активне і пасивне виборче право, а потім — про різницю між цими видами.

У розвинених країнах Заходу існує різниця між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом., а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати пар­ламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчо­го права становить 18 років, для пасивного — 21 рік, у Франції відповідно — 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерлан­дах, СІЛА та деяких інших країнах 18—21 рік, у Японії — 20 і 25 років. У Фінляндії та Швейцарії віковий ценз для активно­го і пасивного виборчого права однаковий. Щодо виборів до верхньої палати, то віковий ценз для пасивного виборчого пра­ва значно вищий, ніж до нижньої палати. У США він становить 30 років, Бельгії, Італії — 40, Франції — 25, Японії — ЗО років.

Ценз осідлості запроваджено у багатьох країнах. У США він становить місяць, в Австралії, ФРН та Японії — три, у Канаді та Фінляндії — 12 місяців. Цей термін передбачає обов'яз­ковість проживання виборця на території відповідного округу. Крім вимоги певного терміну проживання на території вибор­чого округу, виборче право деяких країн встановлює і термін проживання у цій країні. Наприклад, у Норвегії та Ісландії для активного виборчого права термін осідлості становить п'ять років, у Австралії — півроку.

Виборче право цивілізованих країн на сучасному етапі мож­на вважати загальним, за винятком деяких оптимальних обме­жень. Майнові, статеві, а також освітні цензи у виборчому праві відсутні, хоч час відміни деяких із них можна віднести до по­воєнного періоду. Скажімо, у США до 1964 р. існував податко­вий ценз, а до 1970 р. — ценз грамотності.

Крім вікового цензу і цензу осідлості, існують певні обме­ження для громадян, які скоїли злочини або відбувають тюрем­не ув'язнення. Деякі країни, зокрема Франція, Велика Брита­нія, як певне обмеження для громадян встановлюють виборчу заставу. Вона повертається лише тоді, коли кандидат у депутати набере передбачену законом кількість голосів. Наприклад, у Великій Британії виборча застава становить 500 фунтів стерлінгів. Вона може бути повернена кандидатові у депутати, коли той набере п'ять відсотків від загальної кіль­кості голосів.

У деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у го­лосуванні, в Австрії та Греції — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного воле­виявлення громадян.

Крім принципу загальності, виборче право зарубіжних країн закріплює принцип рівності. Це означає, що кожний виборець має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому передбачається створення рівних за чи­сельністю виборчих округів. У багатьох країнах встановлюється мінімум, а інколи — максимум, від якого обирається визначе­на кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від встановленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи збігаються з адміністративно-територіальними одини­цями.

У Великій Британії, наприклад, найбільший за кількістю населення округ перевищує найменший у чотири рази. Деякі правлячі партії намагаються шляхом різноманітних мані­пуляцій з виборчими округами забезпечити собі більше пред­ставництво. Ця практика дістала назву "джерімендер" — за прізвищем губернатора штату Масачусетс — Джері, який за рахунок перекроювання округів забезпечив своїй партії втричі більше представництво.

Подібне спостерігається і нині, оскільки правлячі партії з до­помогою визначення структури округів прагнуть дістати пере­вагу в "своїх округах".

Виборча система є сукупністю, передбачених виборчим за­конодавством механізмів та процедур, пов'язаних із форму­ванням органів влади.

У вужчому розумінні виборча система має лише ті елементи, які пов'язані з типом виборчого округу, способом голосування, методом трансформації голосів у ман­дати.

Виходячи із аналізу літератури з цієї проблематики, струк­туру виборчої системи можна подати в такому вигляді:

— тип виборчого округу;

— об'єкт голосування;

— спосіб голосування;

— метод трансформації голосів у мандати;

— метод трансформації залишків голосів у мандати.

Виборчі округи поділяються на: одномандатні та багатоман­датні залежно від кількості мандатів, виділених на округ;

на­ціональні та регіональні за способом формування партійних списків;

мажоритарні та пропорційні залежно від того, кого оби­рають виборці: партію, блок чи особу (навіть, якщо вона пред­ставляє партію).

Об'єктом голосування можуть бути: особи як представники партії, так і самовисуванці, які балотуються по одномандатному округу;

особи як представники партії, так і самовисуванці, які балотуються у багатомандатних округах (Японія);

партійні списки у національному багатомандатному округу; партійні списки у регіональних округах; партійні списки і окремі кан­дидати в списках.

Якщо ми звикли до одного типу голосування, в рамках яко­го виборець має лише один голос, то світова практика знає де­кілька типів голосування:

— категоричне — виборець голосує за одного кандидата або партію;

— альтернативне — виборець має декілька голосів, але мен­ше, ніж мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому поряд­ку (1-ше місце, 2-ге місце, 3-тє місце);

— кумулятивне — виборець має стільки голосів, скільки є мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку, як в рамках одного партійного списку, так і багатьох партійних списків.

Щоб визначити кількість мандатів, які партія отримує вна­слідок подолання виборчого бар'єру (виборчий бар'єр може ста­новити від 1 до 12 %), треба голоси виборців, поданих за партії, поділити на кількість мандатів. Світова виборча практика пе­редбачає декілька типів визначення виборчої квоти:

— звичайну, де кількість голосів виборців, поданих за партії, ділиться на кількість мандатів;

— Хагенбах-Бішова, яка визначається за формулою (V/S + 1), де V — кількість голосів, поданих за партію, a S — кількість мандатів;

— Друпа — визначається за формулою (V/S + 1/ + 1).

Отже, підрахунок голосів здійснюється на підставі вказаних типів квоти. Однак після розподілу мандатів на підставі квоти треба розподілити залишки, які дають змогу партії отримати ще декілька мандатів. У літературі виділяють декілька методів підрахунку залишків, трансформацію їх у мандати:

— метод пропорційності, де партія отримує від нерозподіле­них голосів ту частку, яка відповідає її загальній кількості попередньо розподілених мандатів;

— метод найбільшого залишку дає змогу отримати додаткові мандати тим партіям, залишок голосів яких (унаслідок певних обчислювальних процедур) буде найбільший;

— метод д'Хондта дозволяє одержати додаткові мандати тим партіям, які мають "найбільші середні", отримані внаслідок ділення залишкових голосів на кількість дільників, що відпо­відає кількості мандатів;

— метод Сен-Лаге — подібний до попереднього за винятком процедури визначення "найбільшого середнього", яка передба­чає залишкові голоси ділити на непарні дільники (1, 3, 5).

На основі виборчого права та структури виборчої системи можна виділити декілька типів виборчої системи. Світова прак­тика знає такі типи: представницьку (куріальну), мажоритар­ну, пропорційну, змішану.

Куріальна система існувала на початку XX ст. в Австрії та Росії. Вона передбачала поділ виборців на окремі курії, кожна з яких мала своє представництво в парламенті. Наприклад, у Австрії за законом 1873 р. виборці поділялися на п'ять курій: землевласників, торговельних і промислових палат, сільських громад, міст і загального виборчого права. Для кожної курії із загальними цензами активного виборчого права визначалися спеціальні цензи для групи виборців окремо. Зокрема, для пред­ставників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, курій міст і сільських громад — сплачувати встанов­лений податок, курій торговельних і промислових палат — бути членами цих палат, курій загального виборчого права — 6-місячний ценз осідлості.

Така виборча система існувала в 1905 р. у Росії і дещо в мо­дифікованому вигляді в СРСР у часи Горбачова, де компартія, профспілки і наукові установи мали свою квоту депутатів на з'їзді Рад СРСР.

Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів, отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант ба-гатомандатності округів. Він застосовується на виборах до місце­вих органів влади у Великій Британії, Новій Зеландії та Японії. У цих країнах виборець має стільки голосів, скільки вибирається депутатів від округу (за винятком Японії, де виборець має менше голосів, ніж потрібно обрати депутатів). Мажоритарна система поділяється на такі види: 1) абсолютної більшості; 2) відносної більшості; 3) преференційна виборча система.

Ма­жоритарна виборча система абсолютної більшості передбачає обрання кандидата депутатом, якщо він набрав більше 50 % від загальної кількості поданих в окрузі голосів. При повторно­му голосуванні треба набрати для перемоги більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні (діяла до 1998 р).

При мажоритарній виборчій системі відносної більшості об­раним вважається той кандидат, який набере більшість голосів. Тут може існувати нижній поріг потрібної кількості голосів ч{ (12 або 25 %). Така виборча система зберігається у США, Ве­ликій Британії, Канаді.

Преференційна виборча система застосовується у багатоман­датних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримує кількості голосів відповідно до встановленої квоти, то другий тур не відбу­вається. Замість нього відбувається процедура підрахунку го­лосів згідно з якою, з усього списку кандидатів вилучається той, хто набрав найменше перших місць. Голоси вибулого кан­дидата передаються в певному порядку тому кандидату, який набрав найбільше перших місць. Ця процедура може охоплю­вати декілька етапів і тривати доти, доки потрібна кількість кандидатів не набере кількості голосів, що відповідає квоті.

Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характери­зується тим, що вибори відбуваються у два етапи. На першому етапі проводяться первинні вибори — "праймеріз", у процесі яких кожна партія висуває своїх представників у кандидати в президенти і затверджує на своєму з'їзді ту кандидатуру, яка отримала на цьому етапі виборів перемогу над іншими претен­дентами цієї партії.

На другому етапі формуються кандидати в члени виборників шляхом висування єдиним списком комітетами політичних партій із 50 штатів.

Кількість членів колегії виборників залежить від кількості сенаторів, членів представників конгресу США, вибраних із пев­ного округу, і тому в кожному штаті кількісний склад колегії виборників не однаковий (від 8 до 20). Від федерального округу Колумбія обирається 3 виборники. Кількість виборників на фе­деральному рівні повинна дорівнювати 538 осіб (435 + 100 + 3).

При виборах виборників, де кожний штат є округом, усі місця в колегії виборників отримує той партійний список ви­борників, який отримав найбільшу кількість голосів на вибо­рах, а виборники від інших партій не отримують жодного місця.

Пізніше виборники збираються в інших штатах і голосують бюлетнями за президента і віце-президента. Вважається обра­ною кандидатура, яка набрала абсолютну більшість голосів (270 і більше).

Мажоритарна виборча система сприяє успіхові великих впли­вових партій, які мають розгалужену структуру в більшості виборчих округів. Вважається, що мажоритарна система таким чином забезпечує стабільність парламентів і урядів.

Недоліком її є те, що голоси, подані за переможених канди­датів, фактично пропадають. У результаті таких виборів трап­ляються випадки, коли партії виграють вибори за кількістю голосів виборців, а програють їх за кількістю отриманих ман­датів. Наприклад, у 1981 р. Лейбористська партія Великої Бри­танії виграла вибори за кількістю голосів, але програла Консер­вативній партії за кількістю мандатів.

Пропорційна виборча система передбачає вибори за пар­тійними списками і розподілом мандатів між партіями пропор­ційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу. Характерним для пропорційної виборчої си­стеми є те, що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-дру­ге, здійснюється умовне передання голосів. Виборчий метр — це найменша кількість голосів, потрібна для обрання одного депу­тата. Умовне передання голосів означає, що голоси, подані за кандидата понад те число, яке відповідає виборчому метру, обов'язково зараховується іншому кандидатові, який не набрав потрібної кількості голосів.

Вибори за пропорційними списками проводять тільки у ба­гатомандатних округах, оскільки навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома депутатами.

Здебільшого межі виборчого округу збігаються з межами ве­ликої адміністративно-територіальної одиниці — області, шта­ту, провінції, землі.

У деяких країнах, наприклад, Ізраїлі, Португалії, Японії, територія держави і є виборчим округом. У Данії і Швеції згідно 3 так званою системою вирівнювання невелика частина (від 10 до 20 %) мандатів заздалегідь виділяється для розподілу в загальнонаціональному окрузі.

Пропорційна виборча система поділяється на такі підсисте­ми: пропорційна система з жорсткими списками; пропорційна система з преференціями; пропорційна система з напівжорст­кими списками; панасаж.

Пропорційна система з жорсткими списками передбачає го­лосування за цілий список. У виборчому бюлетені, як правило, фігурують тільки назви або емблеми партій, без переліку кан­дидатів до них. Виборець підкреслює обрану назву партії або емблему. Така система застосовується в Іспанії, Португалії, у Ізраїлі.

Преференційна система дає змогу виборцям виявляти своє ставлення до кожного кандидата, занесеного до конкретного партійного списку. Виборець у бюлетені має право надати пере­вагу (преференцію) тому чи іншому кандидатові. Тут перемо­жець визначається на підставі кількості голосів, отриманих тим чи іншим кандидатом, незалежно від його порядкового номера в партійному списку. Система з преференціями існує у Фінлян­дії, Бельгії, Нідерландах.

У системі з напівжорсткими списками виборець голосує, як і в першому випадку, за цілий список або у другому випадку вибирає кандидата за преференційним принципом. Така систе­ма функціонує в Італії, Австрії, Швейцарії.

Пропорційна виборча система на відміну від мажоритарної, по-перше, краще враховує відповідність між кількістю голосів та мандатів; по-друге, виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак і при цій системі отримують мандати малочисельні позасистемні партії. Для подолання цього недоліку застосовується загоро­джувальний "пункт", тобто відповідний відсоток голосів, який повинна отримати партія, щоб здобути мандат депутатів. У ви­падку неподолання цього бар'єра партія не одержує жодного мандата. В Ізраїлі виборчий бар'єр становить 1 %, у Швеції —4 %, в Німеччині, Росії — 5 %, у Туреччині — 10 % дійсних голосів.

Виборча система типу панасаж дає змогу виборцю з допо­могою кумулятивного голосування обирати кандидатів в одно­му або декількох списках партій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і про­порційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У най­поширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів обирається за пропорційним, а частина — за мажори­тарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частини можуть мати різні вели­чини. У Німеччині, Росії, Литві, Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один зі списків.

Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня — за мажоритарним принципами.

Дата добавления: 2015-07-25