Академія Ґейтена 7 страница

Клай відтягнув її від Тома. Широко розкривши сповнені жаху очі, на цю сцену з вхідних дверей дивився Джордан. Лахмітник стояв на самому кінчику стріли. На обличчі була позбавлена емоцій посмішка, під якою ховалася лють, а під люттю... не було нічого, наскільки міг судити Клай. Геть нічого.

- Усе одно він був на запобіжнику, - швидко глянувши на пістолет, сказав Том. - Подякуємо Господу за те, що береже нас. Невже ти хочеш, аби нас усіх убили? - дорікнув він Алісі.

- А ти думаєш, нас просто так відпустять? - Вона так сильно плакала, що насилу можна було розібрати слова. І вся засопливилась. Знизу, на обсадженій деревами вулиці, що пролягала біля Академії Ґейтена, долинали крики й стогони. Якась жінка закричала: “ Ні, будь ласка, не треба”, але слова її поглинуло жахливе скімлення від болю.

- Не знаю, що вони збираються з нами зробити, - сказав Том, щосили намагаючись, щоб його голос звучав спокійно, - але якби вони хотіли нас убити, то не влаштовували б цей спектакль. Поглянь на нього, Алісо. Те, що відбувається там, унизу, призначене для нас.

Пролунало кілька пострілів, наче люди намагалися захиститися. Але постріли були поодинокими. Здебільшого до них долинали крики болю й сповненого жаху здивування. Людей вбивали в районі, прилеглому до Академії Ґейтена, де спалили зграю. Усе це тривало не довше, ніж десять хвилин, але іноді, думав Клай, час справді стає відносним.

І десять хвилин розтягуються на години.

Коли крики нарешті стихли, Аліса, схиливши голову, мовчки стояла між Клаєм та Томом. Обидва пістолети вона поклала на столик для портфелів і капелюхів, що стояв біля вхідних дверей. Джордан тримав її за руку, насторожено спостерігаючи за Лахмітником та його поплічниками, що стояли біля підніжжя сходів. Поки що хлопчик не помітив відсутності Директора. Клай знав, що незабаром це станеться, тож попереду ще одна сцена цього жахливого дня.

Лахмітник виступив уперед і легенько вклонився, притиснувши руки до боків, наче хотів сказати: “ До ваших послуг”. Зробивши це, він подивився угору і простягнув руку в напрямку Академічного пагорба й вулиці, що лежала за ним. Він не відводив погляду від групки людей, що тіснилися біля відчинених дверей за скульптурою з розплавлених стереосистем. Для Клая цей жест був цілком зрозумілим: “ Шлях вільний. Можете йти”.

- Можливо, - відповів Клай. - Але з’ясуймо одну річ. Я впевнений, що ви можете нас знищити, якщо захочете, - чисельністю ви нас вочевидь переважаєте. Але якщо тільки ти не плануєш переїхати до штаб-квартири командування, то завтра керувати цим усім буде хтось інший. Бо я особисто подбаю про те, щоб ти пішов на той світ першим.

Лахмітник взявся обома руками за щоки і округлив очі: “ Ох, як страшно!” Інші за його спиною, мов роботи, не виявляли ніяких емоцій. Подивившись на них ще кілька секунд, Клай обережно причинив двері.

- Вибачте, - понуро сказала Аліса. - Я просто не могла витримати того крику.

- Усе нормально, - сказав Том. - Ніхто не постраждав. І вони повернули тобі панну Кросівку.

Аліса подивилася на свою улюблену річ.

- Саме таким чином вони дізналися, що це зробили ми? Понюхавши, вийшли на слід, як собаки-шукачі?

- Ні, - відповів Джордан. Він сидів на стільці з високою спинкою біля підставки для парасольок, маленький, страшенно стомлений і виснажений. - Просто так вони кажуть, що знають тебе. Принаймні я так думаю.

- Так, - підтвердив Клай. - Готовий побитися об заклад, вони знали про нас ще до того, як прийшли сюди. Підгледіли це у наших снах так само, як ми побачили його обличчя у кошмарі.

- Я не... - почала Аліса.

- Тому що ти прокидалася, - перебив її Том. - Думаю, ти про нього ще не раз почуєш. І побачиш. - Він замовк. - Якщо, звісно, йому буде що сказати. Я нічого не розумію, Клаю. Це зробили ми. Саме ми, і їм це відомо, я переконаний.

- Так, - погодився Клай.

- Тоді навіщо вбивати безневинних подорожніх, якщо можна було 6 з такою самою легкістю - ну, майже з такою самою - вдертися сюди й перебити нас? Тобто ідея помсти для мене зрозуміла, але я не бачу в цьому сенсу...

І тут Джордан раптом зісковзнув зі стільця і з тривогою почав озиратися навсібіч.

- А де Директор?

Клай наздогнав Джордана тільки на сходовій клітці другого поверху.

- Стривай, Джордане, - гукав він.

- Ні. - Його обличчя було більш блідим і переляканим, ніж будь-коли. Волосся на голові розпушилося. Клаю хотілося вірити, що хлопчику просто час стригтися, але вигляд був такий, наче кожна волосина намагалася стати сторч.

- Він не міг не чути всього цього гамору! Якщо з ним все добре, він мусив би давно бути з нами. - Губи Джордана затремтіли. - Пам’ятаєте, як він тримався за бік? А раптом це не виразка?

- Джордане...

Але хлопчик не чув, і Клай міг побитися об заклад, що із голови Джордана (принаймні на цей момент) геть вилетіли і Лахмітник, і його прибічники. Він вирвався з рук Клая і побіг по коридору з вигуками “Сер! Сер!”, а зі стін на нього бундючно дивилися колишні директори школи, серед них були й ті, що обіймали цю посаду ще в дев’ятнадцятому сторіччі.

Погляд Клая ковзнув униз по сходах. На допомогу Аліси чекати було не варто: вона сиділа біля підніжжя сходів, понуривши голову, і дивилася на ту кляту кросівку, наче на череп Йорика. Проте Том неохоче рушив сходами на другий поверх.

- Наскільки негативні наслідки це може мати? - спитав він у Клая.

- Ну... Джордан думає, що Директор би давно приєднався до нас, якби з ним усе було добре, а я схильний вважати, що він...

Договорити йому не дали крики Джордана. Це різке сопрано, ніби спис, пронизало голову Клая. Першим побіг Том. Сам Клай три чи навіть сім секунд стояв наче вкопаний, бо його вразила думка: “ Так не кричать, коли знаходять людину, що, судячи з усього, померла від інфаркту. Мабуть, старий щось не так зробив. Наприклад, прийняв не ті пігулки”. Він уже наполовину подолав коридор, коли почув голос Тома, який на одному подихові випалив: “О Господи! Джордане, не дивись!”

- Зачекай! - покликала Аліса десь позаду, але Клай не зупинився. Двері до кімнат Директора на горішньому поверсі були відчинені: ось кабінет із книжками і тепер уже нікому не потрібною електроплиткою; спальня, крізь прочинені двері якої лилося світло. Том стояв перед письмовим столом, притискаючи Джордана обличчям до себе. За столом сидів Директор. Під його вагою спинка поворотного стільця подалася назад, і тепер старий дивився у стелю єдиним оком, яке в нього залишилося. Сплутане сиве волосся звисало на підголовник. Клай подумав, що він схожий на піаніста, який щойно взяв останній акорд у складній п’єсі.

Він почув, як глухо скрикнула від страху Аліса, але не звернув уваги. Почуваючись пасажиром у власному тілі, Клай підійшов до столу і подивився на аркуш паперу, що лежав зверху на блокноті. Навіть крізь плями крові можна було розібрати написані на ньому слова - у Директора був дуже чіткий і розбірливий почерк. Затятий консерватор, сказав би Джордан.

аlіепе geisteskrank

insano

elnebajos vansinnig fou

atamagaokashii gek dolzinnig

hullu

gila

meschuge nebun

dement

Клай володів тільки англійською мовою, а ще трохи вивчав французьку в школі, але значення цих слів було для нього зрозумілим. Лахмітник хотів, щоб вони пішли, і якимось чином дізнався, що Директор Ардай хворий на артрит і надто старий для того, щоб іти разом з ними. Тому його змусили сісти за стіл і написати слово “божевільний” чотирнадцятьма мовами. А потім загнати перо ручки, якою старий інтелектуал написав ці слова, у праве око і далі - у мозок.

- Вони змусили його накласти на себе руки, правда? - затинаючись, спитала Аліса. - Чому його, а не нас? Чому його, а не нас? Що їм треба?

Клай згадав жест, яким Лахмітник показав на Академічну авеню, ту, яка мала іншу назву - нью-гемпширська траса-102. Ненормальні мобілоїди (про яких вже не можна було сказати, що вони несповна розуму, чи це вже було якесь зовсім інше божевілля) хотіли, аби вони знову рушали в путь. Більше нічого на думку не спадало, і, може, це й на краще. Може, все було на краще. Ймовірно, так Господь являв їм своє милосердя.

Дата добавления: 2015-07-25