ІМПУЛЬС 9 страница

- Добре. Ти нас відведеш до будинку Нікерсонів, правда?

- Правда, - відповів Том.

- І якщо на шляху туди нам хтось трапиться, ми одразу ж зупинимось і посвітимо на них своїми ліхтариками. - Вона з деяким острахом подивилася на Тома, а потім перевела погляд на Клая. Вони вже через це пройшли раніше. Клай гадав, що, напевне, такий самий страх охоплював її перед важливими іспитами... а цей, ясна річ, був дуже важливим.

- Точно, - сказав Том. - Ми скажемо: “Нас звати Том, Клай і Аліса. Ми нормальні. А як ваші імена?”

- Якщо у них так само, як і в нас, будуть ліхтарики, ми майже напевно можемо припустити... - почав Клай.

- Ми не будемо нічого припускати, - нетерпляче і роздратовано обірвала його Аліса. - Мій тато каже, припускати означає пошитися в дурні. Розумієш, пошитися в дурні...

- Розумію, - кивнув Клай.

Аліса потерла очі, і Клай не знав, що вона втирає: дощ чи сльози. Він одразу ж із болем подумав: а що, як Джонні десь там теж за ним зараз плаче. Сподівався, що плаче. Він плекав надію, що його син досі здатний плакати. І згадувати.

- Якщо вони зможуть відповісти, назвати свої імена, то з ними все гаразд, і, можливо, вони безпечні, - сказала Аліса. - Правда ж?

- Правда, - запевнив її Клай.

- Еге, - трохи неуважно погодився Том. Він дивився на вулицю, де не видно було ні людей, ні променів від ліхтариків, поблизу чи на віддалі.

Десь далеко пролунали постріли. Вони звучали як феєрверки. У повітрі смерділо горілим і вугіллям - цей запах тримався увесь день. Клай подумав, що зараз вони його відчувають краще, бо тепер повітря просякнула волога. Йому було цікаво, скільки ще часу мине, перш ніж огидний запах від трупів, що розкладаються, перетворить задуху, яка висить над великим Бостоном, на сморід. І він вирішив, що це залежало від того, наскільки теплими будуть дні, які чекають на них попереду.

- Якщо зустрінемо нормальних людей і вони запитають, що ми робимо чи куди йдемо, не забувайте про легенду, яку ми вигадали, - сказала Аліса.

- Ми шукаємо тих, хто вижив, - озвався Том.

- Так. Бо вони наші друзі і сусіди. Усі люди, яких ми зустрінемо, просто проходитимуть повз нас. Вони не захочуть спинятися надовго. Пізніше ми, можливо, приєднаємось до інших нормальних, бо гуртом безпечніше, але зараз...

- Зараз нам би дістатися до зброї, - обірвав її Клай. - Якщо є до чого діставатися. Ходімо, Алісо, зробимо це.

Вона занепокоєно глянула на нього.

- У чому річ? Я щось пропустила? Не приховуй, знаю, що я лише дитина.

- Нічого страшного, люба, - терпляче (так терпляче, наскільки це взагалі було можливо з напруженими, як струни гітари, нервами) пояснив Клай. - Я просто хочу підстрахуватися. І взагалі я не думаю, що ми когось зустрінемо. Гадаю, ще занадто рано для цього.

- Сподіваюся, ти маєш рацію, - сказала вона. - У мене зачіски ніякої і ніготь зламався.

Якусь мить вони мовчки дивилися на неї, а тоді розсміялися. Це розрядило атмосферу, і їм стало легше спілкуватися до самого кінця.

- Ні, - сказала Аліса. Вона видала такий звук, наче її от-от знудить. - Ні. Ні, я не можу. - Гучніший блювотний позив. А тоді: - Зараз мене знудить. Вибачте.

Вона прожогом вискочила з кола світла гасової лампи у темряву вітальні Нікерсонів, яку поєднувала з кухнею широка арка. Клай почув приглушений удар об килим, коли вона впала на коліна, а потім ще позиви до блювоти. Пауза, судорожний вдих, і вона виблювала. Він відчув мало не полегшення.

- О Господи. - Том зробив глибокий судомний вдих і цього разу заговорив, переривчасто видихаючи, майже стогнучи. - О Гооооооосподи.

- Томе, - сказав Клай. Він бачив, що чоловічок непевно стоїть на ногах, і зрозумів, що той ось-ось зомліє. Чом би й ні? Адже ці закривавлені останки були його сусідами.

- Томе! - Він зробив крок і став між Томом та двома трупами на підлозі кухні, між Томом і тим місцем, яке сильніше всього було забризкане кров’ю, що у безжальному білому світлі гасової лампи здавалася чорною, як туш. Вільною рукою він поляскав Тома по щоці. - Не зомлій! - Побачивши, що Том вже краще тримається на ногах, він трохи стишив голос. - Іди до кімнати і подбай про Алісу. А я займуся кухнею.

- Навіщо тобі туди йти? - спитав Том. - То Бет Нікерсон, її мізки... її м-мізки по всій... - Він ковтнув слину. Почулося голосне прицмокування, що йшло з його горла. - Обличчя майже не залишилося, але я впізнаю синій джемпер у білі сніжинки. А там на підлозі, біля столу, посередині лежить Гайді. Їхня дочка. Я впізнав її, навіть із... - Він похитав головою, наче для того, щоб у ній прояснилося, і повторив: - Навіщо тобі туди йти?

- Я бачу те, по що ми прийшли, це точно, - відповів Клай. Його самого вразило спокійне звучання власного голосу.

- У кухні?

Том спробував оминути його поглядом, і Клай перемістився, щоб перекрити йому огляд.

- Повір мені. Іди подивись, як там Аліса. Якщо вона буде в змозі, ви вдвох можете пошукати іншу зброю. Якщо знайдете те, що нам потрібно, гукайте. І будьте обережні, бо пан Нікерсон теж може бути десь тут. Тобто ми могли б припустити, що він був на роботі, коли це все почалося, але, як каже Алісин батько...

- Припускати означає пошитися в дурні, - продовжив Том. Він спромігся на вимучену посмішку. - Ясно. - Обернувся, ніби збираючись вже йти, й одразу ж повернувся назад. - Мені байдуже, куди ми підемо, Клаю, але я не хочу залишатися тут довше, ніж це потрібно. Не те щоб я дуже любив Арні та Бет Нікерсонів, але вони були моїми сусідами. І ставилися до мене в сто разів краще, ніж той ідіот Скоттоні з іншого боку кварталу.

- Розумію.

Том увімкнув ліхтарика і пішов до вітальні Нікерсонів. Клай почув, як він щось бурмоче до Аліси, втішаючи її.

Крадучись, Клай зайшов у кухню, високо тримаючи гасову лампу і обходячи калюжі крові на підлозі з твердої деревини. Вона вже висохла, але він однаково не хотів ступати у неї черевиками без потреби.

Дівчинка, що лежала на спині біля столу посеред кухні, була високою, але її кіски і незграбна будова тіла виказували у ній дитину, на два-три роки меншу за Алісу. Шия була вивернута під неприродним кутом, наче пародія на знак питання, а мертві очі викотилися з орбіт. Уся ліва половина світлого волосся солом’яного кольору - з того боку, куди завдали смертельного удару, - тепер була такого ж темно-бордового кольору, як і плями на підлозі.

Біля столу, де гарні шафки вишневого дерева утворювали кут, напівлежала її мати. Її руки від борошна були білими, як у привида, покусані закривавлені ноги - непристойно розставлені. Колись, перед тим як почати роботу над коміксом, що виходив обмеженим накладом і називався “Битва у пеклі”, Клай відкопав у Інтернеті посмертні фотографії людей, котрі загинули від пострілу. Він думав знайти у них щось таке, що можна було б використати для роботи. Проте користі з них не було. Рани від пострілів висловлювалися власною жахливою пустопорожньою мовою, і зараз він почув її знову. У голові Бет Нікерсон від лівого ока і до самої маківки місивом хрящів та мозку зяяв кривавий провал. Її праве око підкотилося до верхньої лінії очниці, так, наче вона померла, намагаючись зазирнути у власну голову. Волосся з потилиці і добряча частина мізків кіркою вкривали шафку вишневого дерева, до якої вона прихилилася у момент смерті. Навколо неї дзижчало кілька мух.

Клая почало нудити. Він відвернувся і прикрив рота рукою. Зробив зусилля, щоб опанувати себе. У сусідній кімнаті перестала блювати Аліса - йому було чутно, як вони з Томом розмовляють, помалу заглиблюючись у будинок, - і він не хотів, щоб у неї знову все повторилося.

“Вважай, що це манекени, кіношна бутафорія”, - наказав він собі, знаючи, що ніколи не зможе так думати.

Натомість, повернувши голову, він зупинився поглядом на інших речах, що лежали на підлозі. Це допомогло. Пістолет він уже бачив. Кухня була просторою, і пістолет валявся на протилежному боці, між холодильником і однією з шафок, звідки стирчало його дуло. Коли він побачив мертвих жінку та дівчинку, у нього одразу виникло бажання відвести очі. Те, що погляд натрапив на дуло пістолета, було чистою випадковістю.

Але, можливо, я б і так зрозумів, що десь мусить лежати пістолет.

Він навіть побачив, звідки його зняли: з прикріпленого до стіни гачка між вмонтованим телевізором і відкривачкою для консервів стандартного розміру. “ Вони схибнуті на електронних новинках не менше, ніж на зброї”, - казав Том, і пістолет на стіні кухні тільки й чекає команди стрибнути в руку... і якщо це не найкраще, що є у двох світах, то що ж тоді найкраще?

- Клаю! - Це був голос Аліси, і йшов він десь із глибини будинку.

- Що?

Після цього донісся тупіт ніг по сходах, а тоді озвалася з вітальні Аліса.

- Том наказав повідомити тобі, якщо ми знайдемо щось зі зброї. Щойно ми знайшли. Нагорі у комірчині з десяток пушок. Там і рушниці, і пістолети. Вони у шафі, на якій наклейка охоронної фірми, тож нас, мабуть, заарештують... жартую. Ти йдеш?

- Одну хвилину, люба. Не заходь сюди.

- Не хвилюйся. Краще сам іди звідти, щоб тебе не знудило.

Але його вже не нудило, анітрішечки. На закривавленій дерев’яній підлозі кухні Нікерсонів лежало ще два предмети. Одним із них виявилася качалка, і це було логічно. На столі, що, ніби острівок, здіймався посеред кухні, стояли форма для пирога, миска для замішування тіста і яскрава жовта коробка із написом БОРОШНО. Іншим предметом із тих, що знаходилися на підлозі (цей лежав неподалік від руки Гайді Нікерсон), був мобільний телефон, який міг сподобатися тільки підлітку, синій із великими помаранчевими маргаритками, зображеними на перевідних картинках, якими був обклеєний увесь корпус.

Клай уявив, що відбулося, хоча йому цього й не дуже хотілося. Бет Нікерсон готує пиріг. Чи відомо їй, що у великому Бостоні, в Америці, може, у цілому світі почалося щось жахливе? Це показують по телебаченню? Навіть якщо так, телебачення не надсилало їй психограми, Клай був у цьому впевнений.

А її дочка отримала психограму. О, так. І Гайді напала на свою матір. Чи спробувала Бет Нікерсон урезонити свою дочку, перш ніж звалила на підлогу ударом качалки, чи просто одразу вдарила? Не від ненависті, а від страху й болю? Хай там як, цього виявилося не досить. І ще на Бет не було штанів. На ній був джемпер, а ноги залишалися голими.

Клай обсмикнув низ джемпера мертвої жінки. Зробив це обережно, прикриваючи просту домашню білизну, яку вона перед смертю обгидила.

Гайді, якій, напевно, було не більше чотирнадцяти років, а може, лише дванадцять, мабуть, гарчала тією дикою абсурдною мовою, яку вони, схоже, вивчили відразу ж по тому, як прийняли повну дозу глуздоз’їздину зі своїх телефонів, вигукуючи “рест, ііла і казаллах-МОЖУ” або щось таке. Перший удар качалки збив її з ніг, але не послав у нокаут, і божевільна дівчина почала гризти матір за ноги. І не маленькими покусуваннями, а глибокими жорстокими укусами - у деяких місцях до самої кістки. Клай бачив не тільки відбитки зубів, але ледь помітні сліди, наче татуювання, які, мабуть, залишилися від брекетів Гайді. Тож Бет Нікерсон - можливо, кричачи, без сумніву, агонізуючи і майже напевно не розуміючи, що вона робить, - вдарила ще раз, цього разу набагато сильніше. Клай мало не чув приглушений хрускіт, з яким зламалася шия дівчинки. Улюблена донька, мертва, на підлозі надсучасної кухні, з брекетами на зубах і надсучасним телефоном біля простягнутої руки.

Чи задумалася її мати хоч на мить, перш ніж зняти пістолет зі стінного гачка між телевізором і відкривачкою для консервів, де він висів хтозна скільки часу, чекаючи нагоди, коли до цієї чистої, добре освітленої кухні вдереться грабіжник чи ґвалтівник? Клай вважав, що ні. На його думку, паузи не було, вона хотіла наздогнати душу своєї дочки, яка вже відлітала, поки пояснення причини її вчинку ще не зірвалося з вуст.

Клай підійшов до пістолета і підняв його. Від такого фаната модних наворотів, як Арні Нікерсон, він очікував чогось автоматичного - можливо, навіть із лазерним прицілом - але це був усього лише старий кольт 45-го калібру. Але він зрозумів, що це Мало сенс. Може, з таким пістолетом його дружина почувалася якось впевненіше. Не треба робити дурниць, перевіряючи, чи є у ньому набої на випадок, якщо знадобиться (чи гаяти час, видобуваючи магазин з-за лопаточок та коробок зі спеціями), а тоді відкривати і знову закривати його, аби переконатися, що у барабані є патрон. Ні, з цим старим пройдисвітом все простіше: треба лише відкрити барабан, що Клай і зробив з легкістю. Він намалював тисячу різних варіантів цього самого пістолета для Темного Мандрівника. Як і очікувалося, тільки одне з відділень було порожнім. Він витрусив один з патронів, наперед знаючи, що побачить. Пістолет Бет Нікерсон був заряджений суворо забороненими законом кулями - убивцями поліцейських. Розривними. Не дивно, що їй знесло півголови. Дивно було, що у неї взагалі залишилася голова. Він подивився на останки тіла жінки, що сиділа в кутку, спершись на шафку, і заплакав.

- Клаю? - Том йшов сходами з підвалу. - Слухай, у Арні було все! Там автомати, за які - б’юся об заклад - його спокійно могли засадити у волполську тюрягу... Клаю? З тобою все гаразд?

- Уже йду, - сказав Клай, витираючи очі. Він поставив револьвер на запобіжник і запхнув його за пояс. Тоді дістав ножа і, не виймаючи його з саморобних піхов, поклав на стіл Бет Нікерсон. Це виглядало так, ніби вони здійснюють обмін. - Дай мені ще дві хвилини.

- Йоу.

Клай почув, як Том, важко ступаючи, пішов назад до підпільної зброярні Арні Нікерсона, і посміхнувся крізь сльози, що й досі текли по щоках. Це слід було запам’ятати: варто лише впустити маленького симпатичного чоловічка з Молдена до кімнати, заваленої зброєю, і дати йому погратися, як він почне говорити “ йоу”, просто як Сильвестр Сталлоне.

Клай почав обшукувати шухляди. У третій знайшов важку червону коробку з написом ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 45 КАЛІБР ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 50 ПАТРОНІВ, сховану під кухонними рушниками. Він поклав коробку в кишеню і пішов до Тома й Аліси. Тепер йому хотілося вибратися звідси якнайшвидше. Але ще під питанням, чи зуміє він переконати їх піти, не прихопивши з собою всю колекцію Арні Нікерсона.

Пройшовши під аркою до середини, він спинився і озирнувся, високо тримаючи лампу, щоб подивитися на трупи. Обсмикування джемпера жінки не надто допомогло. Вони все одно залишалися трупами з ранами, оголеними, як Ной, коли син насміхався з нього. Він міг би знайти щось і прикрити їх, але якщо він почне накривати трупи, то хто буде останнім? Хто? Шарон? Його син?

- Боже збав, - прошепотів він, сумніваючись, проте, що Господь вбереже його тільки тому, що він про це попросив. Він опустив лампу і пішов услід за променем, який стрибав сходами униз, до Тома й Аліси.

На обох були ремені з великокаліберними - цього разу автоматичними - пістолетами у кобурах. Том перекинув через плече патронташ із боєприпасами. Клай не знав, сміятися йому чи знову плакати. У душі він відчував потребу все робити одночасно. Звісно, якби він так вчинив, вони б подумали, що у нього істерика. І, звісно, мали б рацію.

Плазмовий телевізор, встановлений тут, унизу, на стіні, був великим - дуже великим - братом того, що висів у кухні. До іншого, трохи меншого, телевізора була приєднана універсальна ігрова приставка, яку Клай за інших обставин не обійшов би своєю увагою. Може, погрався б. Наче для рівноваги в кутку, поряд зі столиком для пінґ-понґу, стояв старомодний музичний автомат “Сіберґ”, темний і мертвий без усіх своїх фантастичних кольорів. І, звичайно, тут були дві шафки для зброї, замкнені, але з розбитими скляними передніми панелями.

- На них були клямки, але в гаражі він тримав ящик з інструментами, - сказав Том. - Аліса зірвала їх гайковим ключем.

- Раз плюнути, - скромно мовила Аліса. - А ось це було у гаражі за ящиком з інструментами, замотане у шматок ковдри. Це те, що я думаю? - Обережно тримаючи за приклад, вона підняла зброю зі столика для пінґ-понґу і передала Клаєві.

- Хай йому грець, - сказав він. - Це ж... - Він скоса подивився на гравіювання над спусковою скобою. - Думаю, це російський.

- Я у цьому впевнений, - озвався Том. - Гадаєш, це Калашников?

- Читаєш думки. А набої до нього є? Тобто чи є коробки, написи на яких збігаються з тим, що на автоматі?

- Півдюжини. Важких коробок. Це ж автомат, правда?

- Мабуть, можна його й так назвати. - Клай зсунув важіль. - Упевнений, що одне з цих положень - для одиночних пострілів, а інше - для черги.

- Скільки пострілів він робить за хвилину? - спитала Аліса.

- Не знаю, - відповів Клай, - але маю гадку, що рахунок іде на постріли за секунду.

- Ого. - Її очі стали круглими. - А ти можеш розібратися, як із нього стріляти?

- Алісо, я навіть не сумніваюся, що стріляти з них вчать шістнадцятилітніх фермерських хлопчаків. Так, я спробую. Може, доведеться зіпсувати коробку патронів, але я розберуся. “ Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не вибухнув у моїх руках”, - подумки благав він.

- А закон у Массачусетсі дозволяє такі штуки? - запитала Аліса.

- Тепер дозволяє, Алісо, - сказав Том без тіні посмішки. - Час іти.

- Так, - кивнула вона, а тоді, можливо, почуваючись не надто зручно від того, що сама приймає рішення, подивилася на Клая.

- Так, - підтвердив він. - На північ.

- Я згодна, - сказала Аліса.

- Чудово, - додав Том. - На північ. Зробімо це.

Дата добавления: 2015-07-25