Баффі знову затискає скрипку підборіддям, стає в позу, завмирає. Фері дивиться-на двері й перебиває Баффі.

КАРТИНА ПЕРША

Вітальня «Тихої обителі» в невеличкому місті, штат Массачуcетс. Це простора кімната, умебльована стильними меблями, в ній багато крісел, оббитих ситцем. Шпалери світлі. Великий килим закриває майже всю підлогу. Зліва двійчаті розсувні двері ведуть до виходу. Двері праворуч ведуть у внутрішні покої.

Вечір. Фері стоїть і замріяно дивиться у вікно, що виходить у сад. Вона тендітна й дуже жвава, їй трішечки більше двадцяти років. Темне волосся підкреслює блідість її лиця. Ця блідість не від­повідає її веселій та життєрадісній вдачі, її класичну вроду псують надто строга зачіска, недбалий одяг та окуляри в металевій оправі. Джефрі стоїть спиною до публіки й роздивляється назви кни­жок, розставлених у високій, до стелі, шафі. Це вродливий юнак років двадцяти п'яти, який поводиться вельми статечно, намагаючись виглядати старшим свого віку. Флоренс сидить за столиком на авансцені, граючи сама з собою в карти, їй близько двадцяти вось­ми років, вона симпатична, мила, зодягнена з претензією на елегант­ність. Добра, трохи нерішуча усмішка дуже пасує їй. Баффі виглядає на всі свої тридцять років. Він огрядний, з рум'яним ангельським лицем. Стоїть біля рояля і настроює скрипку.

Флоренс. Машина й досі стоїть там, Фері? (Фері не відповідає, тому Флоренс відривається очима від карт). Фері! Скажи, будь ласка, машина й досі там?

Фері (здригається). Я задивилася на світлячків. Що ти сказала?

Флоренс. Я питаю, поїхали вони чи ні.

Фері (хитаючи головою). Добре б стати кішкою і бачити в темряві!

Джефрі. Мабуть, не дочекаюсь її. Візьму зараз книжку та піду до себе в кімнату. (Іде через сцену в бік Флоренс).

Флоренс (турботливо). У вас сьогодні болить що­ка, Джеффе?

Джефрі. Не дуже.

Флоренс. Тоді побудьте ще трохи. Ми будемо раді, якщо ви залишитеся з нами. (Усміхаючись, простягає руку, яку Джеффрі на хвилину затримує в своїй).

Баффі. Потерпіть іще на півдолара.

Джефрі (усміхаючись). Хай буде так, любий ма­тематику. Моєї цікавості стане ще на десять хвилин. (Повертається до шафи, а Фері в цей час відходить од вікна).

Фері. Ой, так хочеться дізнатись, яка ж вона є! Кажуть, ніби Севіджі — найбагатші люди в Америці.

Баффі (настроює скрипку). О, яка прикрість! То, значить, вона має дорогий кіноапарат, яким не вміє знімати (щипає струни), або ж вона почне захоплюва­тись якимсь великим актором, котрого ніхто не знає. (Знову щипок).

Фері. Чому ви так говорите? А мене хіба зіпсували гроші?

Баффі. А хіба ви дуже багаті, Фері?

Фері. Казкою багата!

Флоренс. Бувають порядні люди і з грішми. Баффі, заграйте нам що-небудь. Це розважить Джеффа.

Баффі. О, я саме настроїв скрипку. Що вам за­грати? (Виходить на середину сцени).

Флоренс. Заграйте, що хочете.

Баффі. Вам подобається циганський танець? (Затискає скрипку підборіддям).

Фері. Ой, ні! Не грайте циганської музики, Баффі! Вона мене лякає.

Баффі (опускає скрипку). Лякає?

Фері. Вона викликає в мене жах. Коли я була ма­ленька, мене вкрали цигани.

Флоренс. Фері, не треба.

Всі дивляться на Фері з докором і недовірою.

Фері. Так! Це правда! Мене вкрали цигани.

Флоренс. Грайте, Баффі.

Баффі знову затискає скрипку підборіддям, стає в позу, завмирає. Фері дивиться-на двері й перебиває Баффі.

Фері. Добре було б, аби й місіс Севідж любила му­зику. А може, вона навіть грає на якомусь інструменті... Скажімо, на арфі! О, як чарівно бринить арфа! Я ви­росла під звуки арфи. Мій батько чудово грає на арфі... (Простягає руки вперед, ніби грає на арфі). Як ангел!

Баффі знову підносить скрипку до підборіддя, стоїть з хвилину в позі, далі повільно опускає скрипку. Джеффрі біля шафи, ліворуч, кілька разів підстрибує, не маючи гадки, що в нього за спиною готується концерт.

Флоренс. Джеффе! Що ви робите?

Джеффрі. Я хотів згори дістати книжку. Пробач­те, Ганнібале.

Флоренс. Фері, дістань Джеффові книжку, а по­тім ми послухаємо музику.

Фері. Хвилинку! Зараз я візьму стільця.

Джеффрі. Не треба, Фері. Я дістану сам.

Фері. Ні, Джеффе. Лазити по стільцях — це жіноче діло. Для чоловіків існують гори. (Став на стілець). Яку книжку ви хотіли?

Джеффрі. «Тривалість життя мавп».

Флоренс (підходить до Фері). У цій бібліотеці зіб­рано нікому не потрібні книжки. А от такої, як «Особисте життя далай-лами», тут немає.

Фері (обертаючись до всіх). Як приємно стояти отак високо. Мені починає здаватися, що я найрозум-, ніша.

Джеффрі (показуючи). Ота, жовта.

Фері. Любов до книжок я всмоктала з материним молоком. Моя мама винайшла систему каталога в нью-йоркській бібліотеці. Вона була королева!

Флоренс. Фері!

Фері. Королева каталогів.

Флоренс. Обережніше, Фері: пилюга може запо­рошити тобі очі.

Фері (силкується дістати книжку, потому обертає­ться до Джеффрі). А вас не цікавить книжка «Догляд за парнокопитними тваринами»? Ось я її вже дістаю.

Джефрі. Ні, цього разу мені потрібна саме «Три­валість життя мавп».

Баффі (передає Фері смичок). Витягніть книж­ку оцією штукенцією.

В той час як усі скупчилися біля шафи, заходить місіс П е д д і й зупиняється на порозі. Це невисока огрядна літня жінка, лиха, як на неї поглянути. Коротко підстрижене волосся, що костричиться на голові, надає їй агресивного вигляду. Вона підходить до вимикача, й кімната поринає у темряву.

(Кричить). Світло! Засвітіть світло!

Фері. Не зштовхніть мене!

Баффі. Засвітіть світло!

Флоренс. Баффі, біжіть до вимикача, поки чо­гось не скоїлось.

Джефрі (по паузі). Мабуть, увійшла місіс Педді.

Нараз світло спалахує. Перед місіс Педді біля вимикача стоїть м і с Вільгельміна (міс Віллі), приємна, жвава дівчина років двадцяти чотирьох. На ній блакитнувато-сірий костюм з квіткою в петельці. Місіс Педді дивиться на неї вельми невдоволено. Так триває з хвилину. Потому місіс Педді швидко простягає руку до вимикача, і в кімнаті знову стає темно.

Баффі. Світло! Дайте світло.!

Флоренс. Будьте ласкаві, місіс Педді, засвітіть світло!

Міс Віллі вмикає світло й затуляє вимикач рукою. Другою рукою вона бере місіс Педді за плече й підштовхує Її до вікна, де стоїть мольберт. Місіс Педді сідає за мольберт, і він ховає її.

Міс Віллі. Колись, місіс Педді, ви вимкнете світ­ло в таку неслушну мить, що з кимось трапиться лихо. Знайдіть якийсь інший спосіб замолювати свої гріхи.

Джефрі. Це несправедливо, місіс Педді. Ви зму­шуєте страждати інших, аби самій потрапити в рай.

Фері. Ви не любите електричного освітлення, а інші люблять, коли скрізь видно.

Міс Віллі. А тепер будьте розумницею, місіс Пед­ді, посидьте за своїм мольбертом. І не чіпайте вимикача. (Обертається до Фері, яка й досі стоїть на стільці зі смичком в руках). Боже мій, Фері, що ви робите?

Фері. Я хотіла дістати Джеффрі книжку.

Міс Віллі. Смичком?

Фері. Книжка стоїть дуже високо.

Джеффрі. Я не мав наміру завдавати стільки кло­поту через тих мавп. Облиште їх, Фері.

Фері. Ні, ні, ні! Я вам її дістану. (Повертається до шафи). Бережіть голови! Гоп-ля! (Смичком витягає книжку, яка падає на підлогу. Зіскакує із стільця).

Міс Віллі. Іншим разом, Фері, якщо комусь буде потрібна книжка, що стоїть надто високо, покличте мене. На вас могла впасти вся шафа. (Йде направо й відно­сить стілець до письмового столу).

Фері (йде за нею). Хіба ви чули, що гарні книжки спричиняють кому-небудь біду?

Місіс Педді (підводиться з-за мольберта і про­голошує, не звертаючись ні до кого). Терпіти не можу все на світі, а понад усе терпіти не можу: кольд-крем, комірці, мереживо, тріску, базари, солдатів, притирання, фракції, шпильки, плечі, мочалки, макарони, поліцейських та електрику. (Ніхто не зважає на це, ніби місіс Педді нічого й не говорила. Місіс Педді сідає).

Фері. Міс Віллі, чи довго ще нам чекати, поки при­йде місіс Севідж?

Флоренс. Скажіть, яка вона.

Міс Віллі. Я ще не бачила її. Давайте приберемо в кімнаті.

Флоренс. Чому її так довго затримують у кабі­неті?

Міс Віллі (наводячи порядок, у кімнаті). Я тільки знаю, що її прізвище Севідж... і що вона житиме нагорі, в голубій кімнаті.

Фері. От якби вона була негарна. Не люблю супер­ниць.

Міс Віллі (зупиняється біля Джеффрі й поправ­ляє йому краватку). Бінго, любий, цього разу ви трохи недбало зав'язали краватку.

Джеффрі (стримуючись). Прошу вас, міс Віллі, не називайте мене так. Так мене зве моя дружина.

Міс В і л л і. Я забула. (Схиляється до нього й ці­лує в чоло).

Джеффрі. Мені б не хотілося, щоб ви ставились до мене краще, ніж до всіх інших. Щоб ви мене цілували.

Міс В і л л і. Ви красень, яких нема в цілому світі!

Джеффрі. Що подумала б моя дружина, якби при­їхала мене провідати й побачила, як мене цілує жінка? Гадаю, вона вибухнула б.

Міс Віллі. Атож, знаючи її вдачу, я теж так га­даю...

Джеффрі. І не забувайте мого прохання.

Міс Віллі. Постараюсь.

Дата добавления: 2015-07-16