Періодизація середньовічної літератури

Література Середніх віків

Вирізняються два великих періоди: раннє Середньовіччя — період літератури розкладу родового ладу (від 5 століття до 9-10 століття); зріле Середньовіччя — період літератури розвинутого феодалізму (від 9-10 століття до 15 століття).

1. Раннє Середньовіччя. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).

2. Зріле Середньовіччя. Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.

3. Релігійна література. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

4. Класичний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття).

5. Лицарська література. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).

6. Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.

7. Перед-Ренесанс. Це творчість Данте Аліг’єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. Те ж стосується англійського письменника Джефрі Чосера (1340—1400) та Джованні Боккаччо (1313—1375). Твори цих письменників, повторюючи всі наявні моделі оповідання історій, стали жанровим підсумком середньовічної літератури, водночас відкриваючи нові, гуманістичні обрії для подальшого руху культури.

2. Три фактори формування європейської культури раннього середньовіччя

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну культурну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалися взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв'язку:

3. 1) культурна еволюція пізньоантичного світу;

4. 2) традиції народної культури "варварів";

5. 3) християнська релігія.

Становленню своєрідного культурного коду Середньовіччя передували активні пошуки культурних діячів пізньої античності передусім в ідеологічній сфері, оскільки криза античного світу усвідомлювалася в першу чергу як ідейна. Прямим наслідком цих пошуків стало запровадження християнства як дозволеної релігії в імперії (Міланський едікт 313 р.) і заснування імператором Константином у 324 р. Константинополя - так званого Нового (або Другого) Риму. В 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, який знову зосередив усю владу в одних руках, а з 395 p., коли помер імператор Феодосій, Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку взаємопов'язаними, але чим далі, тим усе більш порізненими шляхами.

3. Поняття про пам'ятки раннього середньовіччя латинською мовою та мовами місцевих народностей Середньовічна, або християнізована латина — це насамперед літургійні тексти — гімни, піснеспіви, молитви. В кінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії. Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах. Польща прийняла 966 року римський обряд християнства і латинська мова функціонувала на польських територіях. Латина представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227–1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл ХІІ ст. виникають нові центри культури та освіти — університети, які з'являються у Болоньї (1119), Окс­форді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Таціта, Катулла – класиків римської літератури і культури загалом. В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів — була невід'ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей. Починаючи з середніх віків всі наукові твори писали латинською мовою; на латині виголошували виступи на наукових зборах.^[5] З тих часів вона збереглася в назвах рослин, тварин, мінералів, хімічних речовин. Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV ст. в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною». У першій половині XІV ст. у Галичині з'являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою — це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст.

4. Поезія вагантів, її особливість Ваганти - мандрівні священики, які не мали своїх парафій, монахи-втікачі, що через одруження чи пияцтво втратили духовний сан, веселі школярі та студенти. Дух вільнодумства царював у їхній поезії. Радість і свобода — ось чого прагнула душа ваганта. Поезія вагантів спиралась на досвід античної традиції — творчість Овідія, Горація, зразки релігійної лірики та народної поезії. Вони часто використовували мотиви та форми народних пісень. Найвідоміша збірка пісень вагантів — «Буранські пісні» — складена в Баварії у XII столітті. Найвідоміші пісні вагантів — «Орден вагантів», «Бідний студент», «Гаудеамус», «Прощання зі Швабією1», «Різдвяна пісня школярів», «Безтурботна пісня» — увійшли до цієї збірки. Іронічна і глузлива поезія. Ваганти часто висміювали й пародіювали церковні гімни і постулати, за що їх переслідувала церква. Так, замість звернення до всемогутнього Бога, вони зверталися до всемогутнього Бахуса. Церковників вони називали «вовками в овечій иікурі», церкву порівнювали з продажною блудницею, а папський Рим — із брудним базаром. У їхніх зухвалих піснях виявився бунт народних мас проти церковних і суспільних догм. Поезія вагантів анонімна. Вірші, які складалися в їхньому середовищі, ставали спільним надбанням, і кожен міг додати до них щось своє. Проте в анонімній масі збереглося кілька імен поетів-вагантів — Нримас Орлеанський, Архіпіїт Кельнський. Вальтер Шатільонський. Головні ознаки лірики вагантів: іронічне ставлення до свого суспільного стану, веселий настрій; заклик до насолоди життям; використання мотивів та форм народних пісень; анонімність творів.

Дата добавления: 2015-07-16