Інтертекстуальність як продуктивний інструментарій дослідження системи міжтекстових стосунків

Сучасне дослідження художньої моделі світу письменника передбачає визначення міжтекстових зв’язків, або інтертекстуальності. Про актуальність такого роду аналізу свідчить тлумачення поняття “інтертексту” В. Руднєвим як основного способу побудови художнього тексту в мистецтві модернізму й постмодернізму, сутність якого полягає в тому, що текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів [1: 113].

Проте інтертекстуальність має відношення не лише до зазначених літературних напрямів, вона – явище прадавнє; запозичення існувало завжди: ознаки цього феномену виявлено вже у Старому Завіті, а “чужі” слова досить широко застосовувалися в античній літературі та в епоху Відродження.

Серед теоретиків, що стояли біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності, в першу чергу необхідно назвати М. Бахтіна, який у роботі “Проблема змісту, матеріалу й форми в словесній художній творчості” 1924 року починає розглядати художній твір як “... місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, – самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного теперішнім або попереднім культурним контекстом” [2: 6–71].

Ці ідеї були використані й певною міри переосмислені Ю. Кристєвою, яка вважається фундатором філософсько-літературознавчих засад інтертекстуальності і якій, зокрема, належить сам термін “інтертекстуальність” (1967 р.), що розуміється як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. Дослідниця стверджує, що “... будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом усмоктування й трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місце поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню” [3].

Класичним визначенням понять “інтертекст” і “інтертекстуальність” сьогодні прийнято вважати тлумачення, що належить Р. Бартові: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури оточуючої. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок” [4: 417–418].

Схоже визначення пропонує І. Арнольд: “Під інтертекстуальністю розуміється включення в текст або інших цілих текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їхніх фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих, перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій” [5: 346].

Під впливом теоретиків структуралізму й постструктуралізму в галузі літературознавства й філософії А.-Ж. Греймаса, Р. Барта, Ж. Лакана, М. Фуко, Ж. Дерріди, М. Ріффатера свідомість людини було ототoжнено з писемним текстом як виявом його фіксації. Отже, як текст стали розглядатися література, культура, суспільство, історія, сама людина, а будь-який новостворений текст сприймався як “інтертекстуальна інтер-акція” (Ю. Кристєва). Наступним кроком “пан-інтертекстуальності” стало проголошення “смерті” автора і, відповідно, індивідуального оригінального тексту, який повинен був розчинитися в явних і неявних цитатах (Р. Барт).

Схожої, проте значно стриманішої позиції дотримуються представники московсько-тартуської школи. Так, Ю. Лотман зазначає: “Культура в цілому може розглядатися як текст. Проте надзвичайно важливо підкреслити, що це – складно організований текст, що розпадається на ієрархію “текстів у текстах” і утворює складні переплетіння текстів... Уявлення про текст як про однаково організований смисловий простір доповнюється посиланням на вторгнення різноманітних “випадкових” елементів з інших текстів. Вони вступають у непередбачувану гру з основними структурами й різко збільшують непередбачуваність подальшого розвитку [6: 72].

Ж. Женнет у книзі “Палімпсести: Література другого ступеня (1982)” вважає можливим виділити п’ять найголовніших інтертекстуальних відношень: інтертекстуальність як співприсутність у одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); передтекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфу; метатекстуальність як коментуюче й часто критичне посилання на свій передтекст; гіпертекстуальність як осміювання або пародіювання одним текстом іншого; архітекстуальність, що може усвідомлюватися як жанровий зв’язок текстів [7].

Досить чітко засади інтертекстуального підходу дослідження окреслено в роботі О. Жолковського “Блукаючі сни”: “Інтертекстуальний підхід, зовсім не зводячись до пошуків безпосередніх запозичень і алегорій, відкриває нові горизонти цікавих можливостей. Серед них: зіставлення типологічно схожих явищ (творів, жанрів, напрямів) як варіацій на загальні теми й структури; виявлення глибинної (міфологічного, психологічного, соціально-прагматичного) підґрунтя аналізованих текстів; вивчення зрушень цілих художніх систем, зокрема, опису творчої еволюції автора як його діалогу з самим собою й культурним контекстом тощо” [8: 4].

Н. Фатєєва, спираючись на надбання попередників і розглядаючи інтертекстуальність як феномен, без урахування якого смисл художнього тексту залишається незрозумілим, пропонує власну теорію інтертекстуалізації. На думку вченої, дослідження тексту має враховувати два види інтертекстуальності: авторську й читацьку. Саме такий підхід дасть можливість повною мірою розкрити характер “діалогу” двох концептуальних систем [218].

Теоретичні та практичні проблеми інтертекстуальності розроблені й плідно використовуються в роботах І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського та Н. Фатєєвої та багатьох інших.

Дата добавления: 2015-07-16