Війна Червоної та Білої троянд

Поразка у Столітній війні викликала політичну кризу династії Ланкастерів, що доступилася до влади 1399 р. Опозицію проти них очолив герцог йоркський Річард. Він вирішив скористатися з того, що Генріх VI був несповна розуму, а владу в країні тримала його дружина Маргарита Анжуйська. У 1455 р. Річарда оголосили регентом королівства, хоч у Генріха VI був син. Такий поворот подій не влаштовував родину Ланкастерів, яка не бажала поступатися Йоркам. Зрештою, палацові інтриги переросли у відкриті збройні сутички між прихильниками двох родин і у громадянську війну, що дістала назву Червоної (елемент герба Ланкастерів) та Білої (елемент герба родини Тюдорів, що започаткувала після війни нову династію) троянд. На початку війни успіх був на боці Ланкастерів. У 1480 р. під час однієї з битв військо Річарда було розбите, а сам він загинув. Проте вже наступного року син Річарда за підтримки могутнього графа Уоріка став королем Едуардом IV (1461 – 1483 рр.). Королева Маргарита з сином утекла до Франції, а божевільний Генріх VI, покинутий усіма, блукав Англією в супроводі свого духівника, поки його не посадили в Тауер.

Едуард, ставши королем, відібрав усі землі в Ланкастерів та їхніх прихильників. Роздаючи ці володіння, він створив покірну собі нову знать. Також він сприяв розвиткові торгівлі, особливо міжнарод­ної, проте за це вимагав від купців і банкірів усіляких подарунків і позичок, які не повертав. З парламентом у нього справи на склалися, і тому він скликав його рідко і з неохотою. Політика Едуарда IV викликала невдоволення навіть у його прихильників. Граф Уорік, посварив­шись із ним, утік до Франції, де уклав союз із Маргаритою. У 1471 р. військо Ланкастерів на чолі з Уоріком висадилося в Англії та захопило Лондон. Генріха VI знову проголосили королем, але Едуард зумів повернути собі владу. Уорік, якого назвали “творцем королів”, Генріх VI та його син загинули, а Марга­риту взяли в полон. Усі роки війни відзначалися нещадним нищенням противників. Після смерті Едуарда IV королем мав стати його син Едуард V, але брат покійного короля герцог Річард Глостер наказав ув’язнити молодого короля та його брата (13 і 10 років) у Тауер і сам проголосив себе королем Річардом III (1483 – 1485 рр.).

Особа Річарда III привертала до себе увагу істориків і письменників. Так, йому присвятив драму “Річард III” славетний англійський драматург В. Шекспір. У деяких творах і літописах він постає перед нами як справжнє чудовисько: горбатий сухорукий карлик, позбавлений будь-яких моральних якостей. Йому приписують безпосередню участь у вбивстві Генріха IV тощо. Насправді ж він був невисоким на зріст, із розумним обличчям. Навіть вороги визнавали, що то був тямущий правитель і хоробрий воїн, здібний полководець. Що ж до фізичних вад, то одне плече у нього було дещо вищим, а ліва рука діяла кепсько. Річард III розумів, що війна остаточно зруйнувала старі відносини, і що країна прийме будь-якого короля, який забезпечить мир, знизить податки і наведе лад у державі. У цьому напрямку він і діяв, чим здобув прихильність народу. Але над ним тяжіли чутки про його причетність до смерті двох синів Едуарда IV, які до того ж він не спростовував.

Зрештою, його противники об’єдналися навколо одного з останніх Ланкастерів, який жив у вигнанні, Генріха Тюдора. Останній зібрав військо і висадився в Англії. Біля містечка Босуарт зійшлися дві армії. Річард III був зраджений, його армія розбіглася. Сам він загинув на полі бою. Корона з його голови відразу була покладена Генріху Тюдору, який став правити під ім’ям Генріх VII (1485 – 1503 рр.). Щоб остаточно примирити ворожі сторони, Генріх VII одружився з єдиною представницею Йорків, а в своєму гербі поєднав червону та білу троянди. Війна, що тривала 30 років, скінчилась.

У парламенті, скликаному Генріхом VII після перемоги, виявилося лише 20 лордів із 50, до того ж частина з тих, що залишалася, стала лордами під час війни. Це свідчило про те, що майже вся родова аристократія Англії полягла на полях битв, і її заступила нова, яка сповідала нові моральні принципи, була залежною від короля і не обстоювала феодальної незалежності. Майже зникла система васалі­тету; замість неї почала діяти система ліврейних почтів. Ліврея — це особливий одяг слуг із гербом господаря. Також лівреєю називали плату сюзерена своєму васалові.

Ліврейні почти — по суті загони найманців, що отримували плату від свого лорда і мали з ним письмовий договір про службу. Старі традиції та чесне слово, на чому трималася система васалітету, вже сприймалися як недостатні.

Отже, в Англії відбувалося руйнування старих феодальних традицій і становлення держави нового типу, що базувалася на необмеженій владі монарха і розгалуженій системі державного апарату. В Англії цей процес відбувався дещо повільніше, ніж у Франції. До того ж в Англії зміцніли традиції парламентаризму, що не давало можливості королю повністю зосередити у своїх руках усю повноту влади.

Дата добавления: 2015-11-30