Соціальна сфера

Ще в добу пізньородової общини, тобто у докласовий період, на території майбутніх держав Стародавнього Сходу у племен була присутньою соціальна диференціація: наявність у великих колективах людей великих груп, що різнилися своїм місцем у суспільстві, зайняттями, походженням, правами, привілеями.

Раніше головною ознакою такого розподілу людей на групи була наявність родових зв’язків: можна було виділити в межах одного колективу дві великі категорії “свої” та “чужі”. Але з початком оформлення держави родинні зв’язки відійшли на другий план і виникли інші критерії поділу суспільства. Головними серед них можна визначити критерій “повноправності” та “майновий”. Звідси, суспільство складалося з “повноправних” та “неповноправних”, “вільних” та “невільних”. Такий поділ був дещо трансформованим з часів родового суспільства на “своїх” та “чужинців”. Новим був поділ серед “вільних” на різні групи, в залежності від форм зайнятості, заможності.

Основними соціальними групами, які виділилися ще в добу родового суспільства, були: рядові общинники, воїни, жерці, ватажки. Спочатку це були розмиті, не усталені групи. Однак, згодом вони почали чітко відокремлюватися одна від одної, кожна група виконувала свої чіткі функції: общинники, наприклад займалися господарством, а у війнах участі не брали. Ці функції передавалися з покоління в покоління, і таким чином розподіл суспільства на групи закріпився, перейти з однієї групи в іншу ставало майже неможливим. Такі групи називають станами. Отже, перший тип диференціації у суспільстві був за станами. Стани – це групи людей, що поєднуються за походженням, привілеями, правами та обов’язками.

Стани, як ми вже знаємо, це одна з характерних ознак аграрного суспільства. У суспільствах Стародавнього Сходу таких станів було безліч. Візьмемо, наприклад, таку соціальну групу як общинники. Серед цього традиційного для аграрного суспільства стану в свою чергу можна виділити дві великі підгрупи: так званих «вільних» общинників та «царських». Основне їх зайняття – робота на землі – було спільним для обох груп. Але їх правове становище істотно відрізнялося. Так, «царські» робітники працювали на землях царських, храмових господарств, а також на землях, які надавалися верхівці чиновництва та військових. Землі, на яких вони працювали не були їх власністю, тому вони ними лише тільки користувалися. Це були залежні люди, життя яких повністю підпорядковувалося потребам палацу або храму. «Вільні» общинники були такими умовно, хоча вони і працювали на землях своєї общини, яка була колективним власником цієї землі. В деяких державах Стародавнього Сходу на общинних землях навіть почала поступово виділятися приватна земля, яка вилучалася з общинного користування. Однак життя «вільних» общинників було ускладнено тим, що вони мали сплачувати велику кількість систематичних податків та надзвичайних поборів (наприклад, у ситуації війни) на користь держави. Окрім цього, вони мали відпрацьовувати велику кількість різноманітних робіт: брати участь у будівництві храмів, палаців, доріг, каналів, укріплень, нових міст; постачати додатково продукцію для робітників такого будівництва; нести воїнську повинність; годувати військо, якщо воно зупинялося на території общини, або проходило через неї та ін. Отже, становище «вільних» хліборобів було не набагато кращим, ніж у «царських».

Іншими, помітними в суспільствах Стародавнього Сходу, становими групами були воїни, жерці, чиновники. Коротко оглянемо ці групи.

Воїни. Спочатку військові функції виконували усі спроможні на це чоловіки племені, роду, общини. Поступово серед общинників відбувся своєрідний розподіл праці: частина з них стала займатися тільки господарством, а частина – професійно війною. У багатьох країнах, коли держави ставали централізованими, почали створюватися професійні війська, і замість народного, або громадянського ополчення вже діяли армії. Саме з цього моменту можна було говорити про виокремлення нового стану – стану військових. Вони озброювалися з царського арсеналу, а до цього учасники військових подій мали самі себе забезпечувати зброєю. В деяких країнах воїни отримували платню, за службу вони наділялися землею з державного фонду, при цьому це було умовне володіння: землею вони могли користуватися лише за умови несення військової служби. Якщо хтось з воїнів хотів передавати таку землю у спадок, то він міг її передати тільки разом із військовими обов’язками: той хто отримував таку землю, мав виконувати такі самі військові повинності, як і його попередник. Окрім цього, воїни мали можливість отримати частину здобичі, захопленої під час військових експедицій на чужі землі та отримували певні пільги стосовно сплати податків.

Жерці. Ця соціальна група відігравала дуже важливу роль в історії країн Стародавнього Сходу. Жерці виокремилися в соціальну групу ще за часів родового суспільства: у кожному племені та общині обов’язково був якийсь знахарь, колдун, тобто людина яка знала як виконувати різні релігійні обряди, займалася лікуванням, жертвопринесеннями, ворожінням. Коли оформилися держави, жерці мали доступ до носіїв царської влади та навіть брали активну участь у політичному житті. Безпосередній вплив на політику мали представники перш за все столичних храмів та верхівка жрецтва, яка дуже часто об’єднувалася з представниками аристократії. Про велике значення у житті населення Стародавнього Сходу релігії та жерців, як групи, що її обслуговувала, говорить і сакральний характер царської влади у більшості держав: правителі вважалися синами бога, або просто богами на землі. Релігія була державною ідеологією, яка освячувала не тільки політичний устрій держав, а і їх соціальну структуру. Так, в державах Давньої Індії поділ суспільства на соціальні групи – варни закріплювався релігією, а жрецька варна брахманів вважалася найвищою у суспільстві. Могутність жрецтва базувалася і на матеріальних цінностях. Храми володіли великими землями, мали велику кількість рабів та залежних людей, які дарувалися царями. Жерці, мали значні пільги, були звільнені від податків.

Чиновництво. Ця соціальна група виникла у централізованих державах, тобто коли решта станів та класів вже оформилася. Коли держави починали збільшуватися, виникала потреба у професіоналах, які б забезпечували функціонування цієї держави на всіх рівнях – від місцевого до центрального. Особливо важливу роль чиновництво відігравало у централізованих країнах, таких як Єгипет, Китай, Персія та ін. Чиновники, так само як і воїни, отримували землю за службу, пільги при сплаті податків, а верхівка чиновництва була наближеною до аристократії.

Окрім поділу на стани давньосхідне суспільство мало і так звану класову диференціацію. Можна виділити наступні три головні критерії, за якими ту чи іншу соціальну групу слід відносити до більш великих страт, а саме класів: (1) чи володіють представники цієї групи засобами виробництва; (2) чи беруть представники цієї групи участь у розподілі суспільного продукту; (3) чи беруть участь у суспільному виробництві. Спираючись на ці критерії, визначимо основні класи, які існували у суспільствах Стародавнього Сходу.

(1) Вищий клас (соціальна еліта, або верхівка суспільства). Його представниками були правителі держав (так, в Єгипті – фараони, в Китаї – вани, в Індії – раджі тощо), їх родичі, місцева знать, а також верхівка жрецтва, військових, чиновництва.

(2) Середній клас (клас безпосередніх виробників). Він представлений широкими верствами юридично вільного населення, яке, тим не менш несло великий тягар податків, державних повинностей та відробітків. До класу безпосередніх виробників слід віднести хліборобів-общинників, ремісників (до яких на Сході відносили і перукарів, лікарів, вчителів), рибалки, рядове жрецтво, чиновництво, військових.

(3) Нижчий клас (залежне населення). Цей клас складали чисельні групи так званих “царських людей”, раби та військовополонені.

Особливу увагу привертає до себе питання рабства на Сході. В існуванні цього негативного феномену людського суспільства можна виділити два різновиди: патріархальне та класичне. Одні дослідники вважають, що це дві послідовні стадії, які обов’язково виникали у кожному суспільстві, але інші, заперечуючи це, розглядають їх як дві різні форми, що сформувалися та існували окремо: патріархальне рабство в суспільствах Стародавнього Сходу, а класичне – в античних суспільствах Греції та Риму. Так, в країнах Стародавнього Сходу переважно панували патріархальні рабовласницькі відносини, але вони існували і на перших етапах розвитку грецької та римської історії.

Чим же характеризувалося патріархальне рабство? При такій формі рабства рабів не використовували в основному виробництві (тобто у сільському господарстві). Основними сферами застосування їх праці було: домашнє господарство (в якості домашньої прислуги), та на важких фізичних роботах (на рудниках, в каменоломнях, на будівництві храмів, палаців, поховальних споруд). В умовах патріархального рабства раби жили у скрутному становищі, але у деяких випадках вони ще зберігали залишки прав. Так, рабів могли використати для дачі свідоцтва у суді, вони могли одружитися з вільною людиною, і навіть діти від таких шлюбів могли отримати статус вільних. Таке рабство називають патріархальним, бо становище рабів нагадувало становище залежних людей часів пізньородової общини, які перебували на правах так званих “молодших” родичів у родині (“молодших” за правами, а не за віком).

Чому рабів не допускали до основного суспільного виробництва? Це було пов’язано з традиціями, коли доступ до общинної (суспільної) худоби та землі мали лише члени племені, тобто вільні люди. Рабами спочатку були війьковополонені – представники іншого племені, які не мали права користуватися землею, тому і не допускалися до неї. Це, згодом стало традиційним для застосування рабської праці в цілому, тому основним об’єктом експлуатації у державах Стародавнього Сходу були “царські люди” та вільні общинники.

У зв’язку з цим, в історичній науці довгий час точилися жваві дискусії з приводу питання: чи був у країнах Стародавнього Сходу рабовласницький лад – такий спосіб господарювання, при якому основною експлуатованою масою були раби. За фактичним станом такими були общинники, частина з яких стала “царськими” або “храмовими людьми”. Деякі історики навіть називають їх кріпаками, та, відповідно, суспільно-економічний лад на Сході характеризують як феодальний.

Економічна сфера

Ми з’ясували, що зараз існують різні методологічні підходи щодо трактування історії людства і немає єдиної, усталеної точки зору стосовно того, рабовласницьким, чи феодальним був суспільно-економічний лад у державах Стародавнього Сходу. Однією з концепцій, яка висувалася з цього приводу, полягала в тому, що на Сході існував своєрідний азіатський лад, або азіатський спосіб виробництва.

Звернемо увагу на спільні риси, характерні для усіх країн Стародавнього Сходу в економічній області.

В економіці давньосхідних країн можна виділити два сектори: (1) державний та (2) общинно-приватний. Їх функціонування базувалося на специфічних формах власності на землю, відповідно – державній та приватній. У державах Сходу номінальним власником землі була держава, уособлена в правителях (царях, фараонах, ванах), які і були верховними володарями землі. Весь земельний фонд у державі був поділений між (1) царськими, храмовими господарствами, господарствами вельмож, чиновників та між (2) общинами та приватними володіннями.

Перша група земельних володінь являла собою державний сектор. Люди, які володіли землею цього сектору – володіли нею умовно: за службу при дворі, у державному апараті, при храмі, у війську. У будь-який момент землю могли відібрати, або замінити на іншу. Окрім того, як тільки людина переставала виконувати свої службові обов’язки – земельне володіння вона втрачала. Якщо хтось із власників службової землі передавав її у спадок, то це можливо було лише за умов передачі землі разом із службовими обов’язками. Ці землі оброблялися як правило залежним населенням, яке передавалося новому господарю разом із землею. Це були так звані “царські” та “храмові люди”, про яких ми вже згадували. Якщо це був рядовий чиновник, жрець або воїн, то він міг обробляти цю землю сам, разом із своєю родиною.

Друга група репрезентувала собою общинно-приватний сектор. Значну його частку становили общинні землі, на яких верховним власником була територіальна община. В її межах земельні наділи розподілялися між домашніми общинами (великими патріархальними родинами) за жеребкуванням. Продавати, або передавати цю землю комусь за межі общини не дозволялося. Общинники, як правило, обробляли землю самі з членами своїх родин. Інколи заможні родини наймали для допомоги, наприклад в разі великого врожаю, батраків, незаможних родичів. Рабів у сільському господарстві застосовували дуже рідко. Ще однією специфічною рисою земель общинного сектору було збереження на них органів самоврядування. Їх повноваження обмежувалися місцевим рівнем: розподіл землі, слідкування за сплатою податків (бо вони часто давалися на всю общину), суд. На відміну від них, на землях колишніх общин, які тепер потрапили до державного сектору, управління здійснювали виключно царські чиновники.

З часом, жеребкування не проводилося, і окремі наділи могли закріплюватися за окремими родинами. Це згодом призводило до того, що одна група общинників втрачала землю взагалі (закладали її, продавали для сплати боргів, викликаних нестерпними податками), а інша група, навпаки, зосереджувала в своїх руках великі земельні ділянки. Згодом, такі общинники могли вийти з общини, і тоді їх земля перетворювалася на приватну.

Іншу частину общинно-приватного сектору становили приватні володіння. Вони виникали завдяки виокремленню з общини, а також завдяки дарункам правителів держави. Одним з засобів винагороди за службу та послуги на Стародавньому Сході були подарунки у вигляді земельних володінь. Такі землі вилучалися з державного сектору, та переходили у приватну власність обдарованих, які, як правило, належали до представників вищого класу. Такі землі не змішувалися з ділянками, які надавалися за службу, і тому могли передаватися у спадок без умов. Але, навіть приватне землеволодіння могло у будь-який момент бути конфіскованим на користь держави, бо всією повнотою влади користувався лише правитель.

У різних країнах та на різних етапах їх розвитку можна виділити неоднакове співвідношення державного та общинно-приватного секторів економіки. Так, в Єгипті державний сектор майже повністю поглинув общинно-приватний, який відроджувався лише в періоди занепаду централізованої держави, та й те, у невеликих розмірах. В містах-державах Східного Середземномор’я домінуючим був саме общинно-приватний сектор. У країнах Месопотамії було своєрідне чергування: періоди переважання державного сектору змінювалися на переважання общинно-приватного.

Незалежно від домінування того чи іншого сектору, спільним для функціонування економіки та держави в цілому було існування спеціальних структур, які відповідали за певну галузь управління – міністерств або відомств. Для держав Стародавнього Сходу традиційними були наступні:

1. Міністерство громадських робіт.

2. Міністерство фінансів.

3. Судове міністерство.

4. Військове міністерство.

Вони мали відмінні назви у різних країнах, їх могло бути більше чи менше, ніж чотири, але сутність їх діяльності була однаковою.

Міністерства громадських робіт забезпечували будівництво іригаційних систем, храмів, доріг, портів, мостів, палаців, укріплень, фортець тощо в межах країни. Їх завданням було постачати матеріальні та людські ресурси на будівництво, налагодити харчування робітників та ін.

Фінансові відомства мали слідкувати за збором податків, проводили переписи населення, земель. Достатньо поширеною у країнах Давнього Сходу була система відкупу податків. Так, якась заможна людина могла викупити право на збір податків у певному територіальному окрузі. Для цього вона вносила до державної казни ту суму коштів, яку планували зібрати з населення цього округу. Така система була вигідною як для держави, так і для відкупника. Держава у будь-якій ситуації отримувала потрібну суму коштів, навіть, якщо були цьому якісь перешкоди (стихійні лиха, війна). Відкупник йшов на такий ризик, бо це давало йому нагаду на місці не тільки відшкодувати собі витрати, а й зібрати у кілька разів більше, ніж він витратив.

Судові міністерства являли собою систему царських судів, найнижчі ланки якого були у селищах представлені місцевими старійшинами, або старостами. Головним завданням цього міністерства було сприяння судочинству по всій країні на основі загальнодержавних норм та правил. Окрім цього, функціонування царського суду мало забезпечити централізацію влади, бо правителі давньосхідних держав були верховними суддями.

Військове міністерство займалося організацією та утриманням війська у мирні часи та під час військових конфліктів. Окрім цього воно відало розподілом військової здобичі, наділяло воїнів землею.

Політична сфера.

Характеризуючи особливості політичної сфери давньосхідного суспільства, слід відзначити, що головним внеском народів Давнього Сходу в історію людства було винайдення ними такої форми організації як держава.

Держава замінила собою первісні родоплемінні структури, однак її основна функція, яку вона виконувала, була такою самою, як у цих структур: зберігати рівновагу у суспільстві. Для досягнення цієї мети необхідним був соціальний контроль, спрямований на підтримку того, що укріплює рівновагу, та на запобігання тому, що цьому заважає. Специфічною відмінністю у виконанні таких функцій було те, що родоплемінні структури для цього спиралися на силу звичаїв та громадську думку, і допомагали їм в цьому система самих звичаїв та табу, а держава спиралася на спеціальний апарат та силу примусу.

У суспільствах Стародавнього Сходу існували наступні три основні форми держави:

1. Номова держава або місто-держава.

2. Централізована територіальна держава.

3. Імперія або світова держава.

Спробуємо коротко охарактеризувати ці три форми.

(1) Номова держава, або місто-держава. Спочатку з’ясуємо, що собою являло суспільство. Напередодні виникнення перших протодержавних утворень вже сформувалася і існувала сусідська община: зберігалося її самоврядування, право власності на землю. Зберігалася значною мірою і общинна психологія, яку характеризували взаємодопомога та колективна відповідальність. Вже існували общинні політеістичні релігії, які були прямим продовженням вірувань та уявлень первісної доби.

Саме в таких умовах виникали перші держави. На відміну від великих племінних утворень вони дрібні, бо охоплювали територію однієї або кількох тісно взаємопов’язаних між собою общин. Як правило перші держави виникали в межах природних кордонів, якими могли бути гори, море, пустеля. Такий, у самій природі виокремлений район називають номом, а державу, що виникла на його території – номовою. Ном мав головний центр – поселення міського типу, який виникав навколо храму головного номового божества. Окрім самого храму у центрі розташовувалися помешкання місцевого правителя та знаті, жерців, які обслуговували храм, згодом помешкання адміністрації. У такому центрі також розміщувалися продовольчі та матеріальні склади, склади зброї, майстерні ремісників. Головною ознакою міста були укріплення навколо нього.

Основним призначенням такого міста було виконувати функції, притаманні державі. Головними серед них можна назвати такі:

1) господарча (зосереджувати, перерозподіляти, реалізовувати суспільний продукт)

2) військова (забезпечувати захист як самого продукту, так і його виробників)

3) політична (здійснювати управління суспільством)

4) культурна (зберігати набутий досвід та знання, забезпечувати єдність суспільства через консолідацію населення навколо храму).

Отже, номова держава це обов’язково: (1) міський центр (укріплення, громадські споруди, храми); та (2) соціальна диференціація (існує вже соціальна еліта, яка стоїть над суспільством).

У таких державах відбувався поступовий поділ землі на два сектори – общинний та майбутній державний. Останній складався з земель, що виділялися храму (саме в храмах “зберігався” запас продуктів), та земель, що виділялися посадовцям (тобто тим, хто виконував якісь функції на користь суспільства). У деяких номах процес зростання “державного” сектору за рахунок общинного відбувався дуже швидко.

Певний час зберігалися інститути військової демократії: військовий ватажок, рада старійшин, народні збори, народне ополчення, які були органами общинного самоврядування. Однак, згодом правитель міста-держави (нома) створював власну дружину (озброєнні загони), після чого починалося поступове згортання органів общинного самоврядування. На користь правителя, жрецтва, адміністрації, які виконували суспільно-корисні функції, починають виділяти певну кількість виробленої продукції, яка згодом переростала на своєрідні податки.

Можна виділити три типи міст-держав:

(1) Міста-держави, очолювані правителями

Такі, наприклад існували в Єгипті та на Близькому Сходу. Від попередньої форми організації суспільства – племінних об’єднань – вони відрізнялися тим, що мали сам центр – фіксований населений пункт, більш складну соціальну структуру, адміністративну систему, класом невільних людей, що вже виділився.

(2) Міста-держави як столиці провінційних центрів у централізованих державах (наприклад в Месопотамії у державі Саргона Давнього)

(3) Міста-держави із самоврядуванням (у Фінікії).

У ситуації, коли правитель міста-держави, спираючись на своє військо, міг підкорити собі сусідніх правителів та об’єднував під своєю владою кілька міст-держав або номів, виникала наступна форма держави – територіальна, або централізована.

(2) Централізована територіальна держава. У часи виникнення централізованих держав, суспільство вже істотно змінилося. Відбувся розпад общинної земельної власності та домінуючу роль в економічному житті відігравала державна форма власності. Общини збереглися, але вони вже не самоврядовані одиниці, а структурні елементи держави та головні фіскальні одиниці. Окрім того, на зміну общинним політеїстичним релігіям приходить загальнодержавна релігійна система, яка базувалася на локальних культах.

Така держава була набагато більшою територіально, бо складалася з кількох колишніх міст-держав (номів). Відповідно, у такій державі збільшувалася кількість міських центрів, які ставали локальними осередками єдиної управлінської системи. Місто, таким чином продовжувало виконувати свої господарчі, військові, політичні, культурні та інші функції, але не як автономний незалежний центр, а як частина більшого політичного утворення.

У територіальних державах оформляється бюрократичний апарат, який характеризувався ієрархічністю, централізованістю, розгалуженістю. Відбувався поділ управлінських функцій між окремими гілками такого апарату: між центральними та місцевими ланками, а також по самим функціях. Так, наприклад жерці раніше виконували релігійні функції та водночас були організаторами зрощення полів. Для більш ефективного управління та утримання в межах однієї держави земель проводився ряд наступних заходів: (1) створювалася загальнодержавна система збору податків; (2) впроваджувалася єдина грошова система та система мір та ваги; (3) відбувалася уніфікація законодавства; (4) локальні іригаційні системи об’єднувалися в одну; (5) колишні номові держави перетворювалися на територіальні округи; (6) утворювалася єдина судова система: на місцях судочинство здійснюють царські судді на підставі загальнодержавних норм; (7) в деяких країнах відбувалося одержавлення всієї економіки: державний сектор поглинав общинно-приватний, що відображувалося навіть у торгівлі, коли купці мали діяти як державні агенти, і велику долю своїх прибутків віддавати казні.

Коли такі заходи здійснені територіальна держава починає діяти як централізована. Ще однією характерною рисою такої форми організації суспільства було “нашарування” політичних структур на общину: ті функції управління, які раніше виконували місцеві общинні органи самоврядування, продовжувало на найнижчому рівні виконуватися ними ж, але тепер під наглядом представників царської адміністрації.

Всю політичну систему таких держав можна характеризувати як “східна деспотія”. Східна деспотія це форма державної влади, при якій ніхто та ніщо не обмежував владу царя. Вона спиралася на розгалуджений бюрократичний апарат, постійне військо, на сакральність особи царя та царської влади, спадковість.

(3) Імперія або світова держава.

Імперії відрізнялися від територіальних централізованих держав тим, що: по-перше, були більшими за своїми розмірами, та по-друге, системою управління.

Розміри територіальних держав обумовлювалися економіко-політичними потребами, а саме уніфікацією річкової системи зрощення (Єгипет, Нижня Месопотамія), або були сукупністю автономних політичних одиниць (Мітанні, Хеттська держава). Території імперій не обмежувалися якоюсь однією, хоча і великою областю, райони якої тяжіли один до одного в силу тісних економічних, географічних або племінних зв’язків. Імперії обов’язково об’єднували в своїх межах кілька таких областей, які різнилися рівнем розвитку економіки та економічними потребами, географічними умовами, етнічним складом населення, культурними традиціями. До того ж, такі неоднорідні території об’єднувалися насильницьким шляхом.

Відрізнялися і системи управління. В межах територіальних держав у залежних областях як правило зберігалися традиційні місцеві системи управління, хоча і насаджувалися представники царської правлячої династії. Імперії, навпаки, поділялися на однакові адміністративно-територіальні одиниці (області, сатрапії, провінції), система управління в яких була однаковою по всій імперії. Держава, в цілому, управлялася з одного центру, а автономні одиниці, якщо і зберігалися, то мали другорядне значення, і знаходилися під пильним контролем чиновників з центру. Ще однією специфічною рисою імперій було те, що населення держави-завойовника мали більше прав та економічних можливостей, ніж піддані завойованих областей.

Опорою імперії було армія та загальноімперська адміністрація. Окрім того, для більшості імперій характерним було оформлення системи внутрішньо незалежних міст, які мали самоврядування, що обумовлювалося економічними потребами: необхідністю підтримувати обмін між областями імперії. В силу економічних причин, чим більшою була імперія, тим менш стабільною вона була. Проте, як тільки зникала одна імперія, майже одразу виникала інша. Дослідники пояснюють це тим, що примусова організація обміну між областями давнього суспільства була життєво важливою, тому і збереглася до самого кінця його існування.

На оформлення тієї чи іншої форми держави впливало багато різних факторів. Одним з визначальних на ранніх стадіях розвитку класового суспільства був природний фактор. У зв’язку з цим радянський історик І. Д’яконов виділив кілька шляхів розвитку найдавніших держав.

Перший шлях можна проілюструвати на прикладі Шумеру (найпівденніша частина Месопотамії). Шумер був пересічений окремими самостійними руслами Євфрату, від яких можна було відводити багато незалежних один від одного каналів, що утворювали автономні іригаційні системи. Така система сприяла появі та збереженню дрібних самостійних держав. В Шумері об’єднання якщо і виникали, то як правило були короткочасними. Для держав, які розвивалися за таким шляхом, характерним було існування міст-держав та домінування общинно-приватного сектору економіки.

Другий шлях розвитку найдавніших держав можна розглядати на прикладі Єгипту. Верхній Єгипет витягнутий вузькою смужкою впродовж Нілу, який мав лише одну течію та на окремі рукава розпадався лише при впадінні в море. Існування впродовж всього Нілу дрібних, не пов’язаних одна з одною іригаційних систем було неможливим: це могло призвести до втрати контролю над розливами ріки. Окрім того, номи Верхнього Єгипту ланцюгом примикали один до одного, бо були стиснуті з обох боків Нілом, скелями та пустелею. Зіткнення номів призводило до повного знищення найслабших, або до об’єднання під владою наймогутнішого. Тому на півдні Єгипту вже у саму ранню добу виникають царі з деспотичною владою, які об’єднують номи Верхнього, а згодом і Нижнього Єгипту. Для цієї країни характерною була централізована форма держави із домінуючим державним сектором економіки.

Третій шлях, за І. Д’яконовим, мав кілька варіантів. Спільним для всіх них було те, що цим шляхом розвитку прямували ті суспільства, населення яких мешкало на територіях, де не було повноводних річок, які періодично розливалися. Базою для землеробства була не іригаційна система, як у перших двох випадках, а природне зрощення (опади, танення снігів). У таких суспільствах соціальний та політичний розвиток у напрямку виникнення держави розпочинався набагато пізніше, бо не було необхідності кооперації кількох общин для створення іригаційної системи, та, відповідно, для оформлення сильної верховної влади. У таких суспільствах довго не виникали монолітні деспотичні держави. Для них характерним було утворення військових союзів, які згодом переростали в імперії. Прикладом таких суспільств може служити ассирійське, перське тощо.

Сфера культури.

Специфікою суспільств Стародавнього Сходу у культурі були наступні моменти:

(1) велика, майже всеохоплююча роль релігії

Релігія відігравала значну роль у житті аграрного суспільства. У політичній сфері – вона була однією з основ влади правителя. Втім, дуже часто доля правителя могла залежати від його взаємовідносин із жерцями. Обряди коронації, ворожіння, інші релігійні церемонії – без жрецтва були просто неможливі або нелегітимні. Так, наприклад вивезення з Вавилону статуї бога Мардука фактично робило неможливим правління будь якого претендента на престол – бо він вважався незаконним без церемонії, що традиційно проходила навколо цієї статуї. З історії Стародавнього Сходу можна навести багато прикладів, коли правителі намагалися позбутися тиску та впливу з боку жрецтва. З цією метою, як вважають дослідники була проведена реформа Аменхотепа IV (Ехнатона) в Єгипті. У Давній Індії в правління царя Ашоки (3 ст. до н.е.) державна влада сприяла поширенню нового вчення – буддизму, аби зменшити значення та роль брахманів. Або, навпаки. За допомогою релігійної «оболонки» намагалися провести якісь свої реформи, знаючи що таким чином, це буде краще сприйматися у населення. Приклад – «Второзаконня Іосії» в Іудейському царстві. У соціальній сфері – релігія також відігравала значну роль. Так, власне релігійні традиції Ведійського періоду в Індії (13-7 ст. до н.е.) поставили на верхню сходинку Брахманів-жерців, а не кшатріїів-воїнів (серед яких виділяються згодом ватажки-раджі). У всіх державах та суспільствах Стародавнього Сходу жрецтво займало важливе місце на соціальній дробині, було як правило привілейованою категорією населення. Всі важливі етапи життя аграрного суспільства не проходили без різноманітних обрядів та церемоній, де ключову роль відігравали жерці. В економічній сфері роль релігій та жрецтва ґрунтувалася на великих господарчих комплексах храмових господарств. Земля – як головна матеріальна цінність аграрного суспільства – дарувалася храмам всіма правителями, тому храми ставали великими землевласниками. Дуже часто завдяки пільговому становище (звільнення від податків, наприклад) храми процвітали – і навіть ставали своєрідними кредиторами для правителів, віддаючи їм певні кошти в борг. І, звичайно, дуже важлива роль релігії була у культурній сфері. Власне храми та жрецтво, які забезпечували функціонування релігії – були центрами знань та культури, центрами збереження важливих первісних наукових досягнень. Так, наприклад, релігійні вірування єгиптян, які передбачали перетворення тіла померлого на мумію – сприяли появі первісних знань з анатомії, хімії, ботаніки; необхідність підтримки іригаційної системи забезпечувала наробки з математики, астрономії, геометрії, фізики і т.д.

(2) практичний характер первісних наукових знань. На Сході теоретична наука як така – не сформувалася – бо пошуки знань були спрямовані власне на отримання інформації про те, що безпосередньо можна було використовувати у повсякденному житті та необхідних церемоніях.

(3) освіта не була масовою та поширеною. Знання як правила – були доступні тільки для обмеженої групи населення (знать, жрецтво).

(4) зроблені важливі відкриття. Винайдено календар, писемність, різні форми збереження та фіксації інформації (ієрогліфи, клинопис, алфавітне письмо; камінь, папірус, глиняні таблички) та ін.

Такими були загальні риси, які характеризують аграрні суспільства, що виникли в межах Стародавнього Сходу. В кожній країни були, відповідно, свої власні особливості, які склалися під впливом місцевих географічних, етнічних, а згодом політичних та економічних умов.

Історіографія:

Алаев Л.Б. Формация черты феодализма и Восток // Народы Азии и Африки. – 1987. – № 3. – С. 78-90.

Васильев Л.С. Что такое «азиатский способ производства»? // Народы Азии и Африки. – 1988. – № 3. – С.65-80.

Драгоманов М. Положение и задачи науки древней истории // Драгоманов М.П. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С.60-83.

Дьяконов И.М., Якобсон В.А. «Номовые государства», «территориальные царства», «полисы» и «империи». Проблемы типологии // Вестник древней истории. – 1982. – № 2. – С.3-16.

История Востока. – Т.1. Восток в древности. – М.: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1997. – 688 с.

Ицхокин А.А. Восток и Запад как формации // Восток. – 1991. – № 4.

Качановский Ю.В. Рабовладение, феодализм или азиатский способ производства? – М., 1971.

Космина В.Г. Вступ до історії сучасної цивілізації: Конспект лекційного курсу. – Запоріжжя: Просвіта, 2001. – 76 с.

Никифоров В.Н. Восток и всемирная история. – М., 1977.

_________________________________________________

Дата добавления: 2015-11-14