Історичний розвиток управління як діяльності

Управління – це різновид людської діяльності, що виник у міру її оформлення у свідому діяльність по виробництву необхідних благ та послуг. Управління як діяльність, розвивалось еволюційним шляхом, тобто по етапах. Основні історичні етапи розвитку управління:

1. Релігійно-комерційний – 5-2 тис. до н. е. В перших стародавніх цивілізаціях спостерігалась трансформація вищої касти жерців у релігійних функціонерів. Вони вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, здійснювали збутові, контрольні, юридичні та інші управлінські функції, тобто формальне управління як інструмент комерційної та релігійно-державної діяльності, а з часом воно почало перетворюватись на окремий соціальний інститут та професійне заняття окремого прошарку людей. Представники: третя династія правителів Шумерів (2132-2024 р. до н.е.) запровадила централізоване планування економіки.

2. Світсько-адміністративний – 2-1 тис. до н.е. Етап характеризується світськими манерами державного управління, першою спробою врегулювати відносини між різними верствами населення, зародженням перших паростків лідерського стилю управління, застосування різних методів впливу на поведінку людей заради досягнення визначеної мети. Представники: вавилонський цар Хаммурапі (1970-1750 р. до н.е.) розробив збірку законів, що містила більше ніж 280 різних законодавчих актів, які стосувалися державного управління, регулювання суспільних відносин між різними соціальним групами населення.

3. Виробничо-будівельний – 6 ст. до н.е. – 16 ст. н.е. В цей період здійснюється подальше удосконалення державної управлінської практики, зокрема відбувається поєднання державних методів управління з контролем діяльності (стародавній Рим та Греція). Представники: вавилонський цар Навуходоносор ІІ (605 – 562 р. до н.е.) розробив систему виробничого контролю у галузі будівництва.

4. Промислово-індустріальний – 17-19 ст. н.е. В даний період часу найсуттєвіший вплив на розвиток теорії і практики менеджменту зробили буржуазно-демократична революція у Франції та промислові революції, які відбувалися в провідних країнах (Нідерланди, Англія, Франція, США). В міру того, які індустрія стала виходити за межі фабричної мануфактурної системи, почалась формуватись система акціонерного капіталу із залученим до управління бізнесом найманих працівників. Отже управління почало відокремлюватись від виробництва та капіталу та стає впливовою силою у економічній сфері.

5. Бюрократичний – кінець 19 ст. – сер. 20 ст. Теоретична платформа цього етапу базувалась головним чином на концепції бюрократизації системи управління, а це дало змогу сформувати великі ієрархічні структури, здійснити розподіл управлінської праці, ввести норми та стандарти, встановити посадові обов’язки та відповідне управління персоналу. Управлінські працівники, бюрократи, державні чиновники поступово почали захоплювати усі панівні висоти, зокрема у сфері державного управління, матеріального та духовного виробництва. Представники: у цей період сформувалась класична школа управління (кін. 80-х років ХІХ ст.), німецький вчений Макс Вебер у своїй праці «Теорія суспільної та економічної організації» 1920 р. розробив концепцію раціональної бюрократії. Кінець 30-х. р. ХХ ст. – формуються школи людських стосунків. 50-ті р. ХХ ст. – формується школа поведінкових наук. Середина 50-х р. ХХ ст. – формується емпірична школа управління.

6. Нова управлінська парадигма – кін. 60-х р. ХХ ст. і до сьогодні. Характеризується широким застосуванням системного тат ситуаційного підходів управління, для того, щоб застосувати старі і нові управлінські структури до нових соціально-економічних умов. Крім того все більшого значення набувають системи, моделі, методи управління, в основі яких лежить передбачення змін і прийняття на їх основі гнучких та нестандартних управлінських рішень. Сучасні організації, незалежно від форм власності, все частіше звертаються до методів стратегічного управління, які потребують адекватної реакції з боку управлінців будь-якого рівня ієрархії. В еволюції сучасного управління відстежується одна характерна особливість – динамічний розвиток теорії та практики управління по всьому світу.

5)історії розвитку туризму в україні

У першій половині XIX ст. серед передової української інтелігенції зростає інтерес до історико-культурних та природних пам'яток своєї Батьківщини. Зокрема, значну увагу організації народознавчих мандрівок приділяли члени "Руської трійці" - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький.

У другій половині XIX ст. було досліджено лікувальний потенціал Криму, Прикарпаття та Закарпаття. Кінець століття був періодом припадає час створення перших туристичних бюро, які займалися організацією туристичних подорожей у регіоні. Одним з перших було створене Ялтинське екскурсійне бюро (1895 р.). Такі ж організації наприкінці XIX - на початку XX ст. були організовані і в Галичині (Львові, Перемишлі, інших містах краю). На цей же період припадає початок освоєння рекреаційно-туристичних місцевостей Яремчі та Ворохти. В Українських Карпатах розвивається лещетарський туризм.

Для розв'язання проблем грязелікування і бальнеотерапії при захворюваннях серцево-судинної та нервової систем, органів травного тракту та сечовивідних органів у 1928 році був створений Одеський науково-дослідний інститут курортології.

За часів СРСР туризм в Україні розвивався на профспілковій та відомчій основах. Путівки на бази та у будинки відпочинку були своєрідним видом пільг. Профспілковим туризмом в Україні керував "Укрпрофтуризм". Іноземним туризмом монопольно займався "Інтурист", а також "Супутник", - організація, яка упорядковувала в СРСР міжнародний молодіжний туризм.

До 1991 року рекреаційно-туристичне господарство України функціонувало в єдиному рекреаційно-туристичному комплексі Радянського Союзу. Курорти належали державі, а керівництво туристичною діяльністю велося централізовано.

Період з 1990 по 1993 рік був особливо складним для туризму в Україні. Обсяг туристичної діяльності на внутрішньому ринку зменшився в чотири рази, а кількість іноземних туристів, які відвідали Україну, скоротилися до 80 %. Лише 120 тис. іноземних туристів було зареєстровано у 1992 році.

З прийняттям Верховною Радою України "Закону про туризм" (1995 р.) розпочався новий етап розвитку українського туризму. Сьогодні його розглядають як одну із найперспективні-ших, а тому у недалекому майбутньому провідних галузей економіки України.

Нині для обслуговування туристів використовуються можливості понад 3000 закладів оздоровлення та відпочинку, майже 1400 готелів, мотелів, кемпінгів різних форм власності,3500 транспортних засобів. Туристичною діяльністю займаються 2,5 тис. підприємств, на яких працюють понад 100 тис. людей.

Дата добавления: 2015-11-14