3 страница

- Я починаю сходити з розуму. – голос прозвучав ще хрипкіше і сухіше від довгого мовчання.

Знову щось пробувало захопити мозок Тома, як тоді, біля чорної ріки, але поки-що воно, щоб це не було, відступило. А можливо на цей раз просто сказалось довге перебування на самоті. Лице чоловіка перекрила крива усмішка, проте він був впевнений, що посміхнувся по справжньому, при думці «що заспівали на моєму місці різні романтики, які вважають самотність…», підібрати потрібного слова не вдалось навіть у думках.

На шляху розкинувся черговий невеликий яр, чоловік уже підіймався по його схилу, коли почув хрускіт гілки позаду. Розум автоматично переключився в бойовий режим і всі непотрібні думки покинули його. Том миттєво розвернувся і озброївся кинджалом, але при цьому старався не шуміти, можливо у нього буде перевага. Позаду нікого не було, але через секунду на полотні туману з’явився силует. Том не рухався і прикидав силу кидка на необхідну відстань. Тим часом силует приблизився і серце Тома забилось швидше, коли він зміг розгледіти елементи одежі своєї армії – все ті ж срібного кольору пластини наплічників та рукавиць і такого ж кольору кольчужна броня, яку покривала груба темно-червона тканина. Незнайомець теж помітив Тома, але здається ніяк на нього не відреагував і продовжував йти в тому ж темпі. Том уже відкрив рот, щоб прокричати розвідницький пароль, але незнайомець його опередив і викрикнув пароль першим:

- Таіфайяваоед!

«Старий пароль» Том на мить завмер. «Що? Старий пароль? Якого чорта? Хто він такий?», гадання потрібно було відкласти на потім. «Який там був старий відклик? Так, точно»:

- Ідаквіззурхруз!

Розвідник зробив вид ніби розслабився, міцніше зжав кинджал і завів ліву руку за спину, лівою кидки у нього завжди виходили вправно. При цьому намагався ступати до ворога тільки у пів оберту, щоб не видати приховану зброю. Ворог ступав йому назустріч з такою ж, як здавалось, спокійністю. Це був чоловік високого росту, міцної статури, з світлими короткими волоссям та бородою.

Коли Том вирішив, що ризикувати більше не слід, а відстань до ворога достатня для кидка він миттєво замахнувся та запустив кинджал, в цей самий момент ворог кинув таким самим чином приховану невелику сокиру. Кинджал Тома попав прямісінько в ціль – в сонячне сплетіння ворога, але він влучив не лезом я рукояткою і зразу ж відскочив. Том встигнув тільки трішки відхилитись і сокира влучила йому в пластину лівого наплічника, але не пробила його і відбившись впала на землю. Від удару рука зразу оніміла, але іншого виходу не було, тому що правою рукою кидати він ніколи не вмів, і Том підхопив сокиру онімілою рукою та запустив у ворога. Через слабість кидка сокира не долітала до наміченої цілі – голови ворога, але останній цього не врахував та думаючи, що зможе ухилитись від кидка у повну силу, пригнув у рів і сам напоровся на зброю. Сокира з легкістю занурилась йому у груди і той обезсилено повалився на спину, видавши хриплий стон.

Шукати кинджал, який лежав десь поряд в листі не було часу, ворог навряд чи тепер був небезпечний, а часу в нього залишилось не багато, Том підбіг до нього і опустився біля тіла на одне коліно. Зблизька рана не була такою страшною, як здавалось, все-таки сили кидка було недостатньо, щоб глибоко ввійти в тіло. І Том, про себе, відмітив що якби тут були воєнні лікарі, смерть би не забрала його з собою, але в цьому випадку шансів в нього, звичайно немає. Він схопив ворога за броню і струснув, щоб втримати в свідомості

- Хто ти такий? А? – спитав чоловік і ще раз струснув ворога. Проте той не відреагував і Тома охопила хвиля гніву, він почав з силою термосити помираючого та давати йому сильні ляпаси:

- Хто ти? Хто ти такий? – взревів Том. – Відповідай! Що ти зробив з Вірджилом? Звідки ти прийшов?

Погляд ворога став скляним і той направив його кудись скрізь свого вбивцю, лице вмить побліділо, а губи посиніли. І він промовив останню свою фразу надзвичайно спокійним, якимось не своїм голосом:

- Я вмер.

Його очі закотились, а тіло обм’якло. Том відпустив мерця і всівся поряд. Так, він справді вмер, а його голос який промовив останню фразу, був не людським, якимось не живим, скоріше механічним, як удари метронома. Механічним, безжиттєвим і беземоційним. Він ніби вмер ще до того, як промовив ці слова.

Посидівши так деякий час Том обдумав все що сталось. Йому не хотілось відкидати теорії, про те, що ворог зловив Вірджила, допитав хлопця, який виказав неправильний пароль, щоб зразу попередити союзників про ворога, і забрав його броню, а потім просто випадково наткнувся на Тома, але це прийшлось зробити. Було занадто багато нестиковок – броня Вірджила замала для цього мерця, хлопець не покидав свій пост, в цьому Том не сумнівався, тому якщо його і зловили мали або зловити Тома також, або Вірджил мав розбудити його якимось любим способом, хай навіть криком. А навіть якщо всього попереднього не враховувати то ця зустріч просто не могла статись, скільки часу Том бродив лісом і в озері, і чому ворог прийшов з протилежного боку. Занадто багато питань та неув’язок. Проте, люба, хай навіть сама найнеймовірніша теорія могла виявитись справжньою.

У трупа не було з собою рюкзака або іншої зброї, тільки напівпуста фляга на поясі та сокира від якої він прийняв смерть. Том знайшов свій кинджал в декількох кроках від тіла. Йому прийшлось вагатись на рахунок трупа. З одного боку, це гора м’яса, свіжого та поживного. Він міг опуститись до канібалізму в цілях виживання, але дуже цього не хотів. І заспокоївши себе думкою про дивну смерть ворога через можливі хвороби, полегшено зітхнув та не став їсти мерця. Мелодія все не звучала і Том рушив без її підказки в напрямі з якого, наскільки він пам’ятав, вона звучала востаннє.

Оніміння в руці не проходило довгий час, тому чоловік зупинився і зняв наплічник, виявилось що все-таки була рана, при зіткненні сокири об пластину удар передався на плече і розсік шкіру, утворивши рану глибиною в дюйм. Скоріше за все були зачеплені вени, тому що кров не переставала йти, а рука залишалась безчуттєвою. В рюкзаку знайшлись деякі медичні препарати, Том засипав рану порошком та перемотав її. Це було не першокласне лікування, але кровотеча зупинилась і цього йому цілком ставало. Том надіявся тільки на те, що він не підхопить якусь смертельну заразу із цього місця.

Ще довго Том брів вперед. Як йому здавалось, дорога не мінялась, часто приходилось переходити невеликі пагорби і яри. Поволі підступали думки, про дивного ворога у формі армії Маршала Пола Актануса. «Звідки він прийшов і куди йшов?», «хто він?», «як він дізнався про пароль?», «чому сталось так, а не інакше?», ці думки породжували все нові і нові, які ураганом хаосу заповнювали голову Тома і повільно витягували звідти сили та здоровий глузд. Кожна нова думка породжувала все більше і більше запитань, відповідей на які, можливо, ніколи не знайдеться. Можливо, в армії був зрадник, який передав інформацію про пароль, а про новий пароль крім Маршала і розвідників більше ніхто не підозрював, а можливо це один з солдатів армії, всіх лиць із десятитисячної армії запам’ятати було неможливо. Думки тривожили свідомість ще досить довго, поки поверх всіх не постала одна єдина – чи правильно чоловік зробив що не став їсти ворога. Звичайно, тепер вороття назад немає, але сама згадка про покинуте джерело сили та енергії, подавляла та мучила.

Пора було шукати місце для «ночівлі», сил майже не залишилось, як і припасів. Том вперся носом у крутий підйом і вирішив що на його вершині розіб’є табір, а можливо йому повезе і вершину будуть вінчати розвалини замку, до яких він прямував уже цілу вічність. Тяжкими кроками в унісон ударам метронома солдат почав ступати по схилу, декілька разів він мало не скотився, але крок за кроком підіймався. І в момент коли Том став на хвилинку перепочити, знову почулась та сама мелодія, в існуванні якої недавно почав сумніватись. Мелодія програла, а потім ще раз і ще. Та тепер вона не звучала нізвідки, вона звучала з вершини схилу. Том готовий був поклястись, що це саме так. Адреналін прискорив серце, яке розігнало кров по всьому тілу і прибавило сил, яких так не хватало та це місце навчило ні у що не вірити і завжди бути напоготові. Він озброївся сокирою у праву руку та кинджалом у ліву, яка все ще не відновилась. Том почав ступати якомога тихше, наскільки це можливо тут.

Уже виднілась вершина схилу, як разом з черговим звуком удару метронома роздався ще один звук удару, але не механічний, а самий справжнісінький дзвінкий звук удару сокирою по дереві, звук пролунав зовсім недалеко від Тома, який зупинився в очікуванні, з ударом метронома звук повторився, і так ще два рази, а потім затих. Том добрався до дерева, яке слугувало для нього хорошим укриттям. Разом з ударом метронома повторився і звук сокири. Розвідник виглянув із-за дерева, він хотів зразу сховатись назад, але цього зробити не вдалось його загіпнотизувало побачене. Перед ним, кроках у двадцяти стояв дім.

Дім

Кроках у двадцяти від дерева, за яким причаївся чоловік був кам’яний двоповерховий дім з солом’яним дахом. Усі його вікна були наглухо закриті ставнями, але через їх щілини у ставнях пробивалось світло. Саме справжнісіньке сухе, мерехтливе, оранжеве світло. «Тільки від вогню може бути таке світло» подумав Том. І справді, з кам’яного димаря виходили ледь помітні в сутінковому світлі язички диму. Ця картина заворожила Тома, який не міг відвести погляду від того що бачить. Будинок був збудований із якогось темного каменю, двері із темно-червоного дерева виходили прямо у сторону Тома, на першому поверсі зі всіх щілин у закритих ставнях просочувалось жовте, приємне світло, а на другому поверсі світло було тільки у одному вікні із чотирьох, які були з цього боку дому. Із гіпнозу вивів черговий удар сокири в унісон з метрономом, Том сховався за стовбур та прикинув план.

Від заростів дерев до дому була відстань у десять кроків, на якій не було жодного деревця. За домом, приблизно на тій самій відстані що і до схилу починався ще один підйом. «Десять кроків» прикинув солдат, доволі таки велика відстань для того, щоб залишитись без прикриття. Том тримаючись в хащах просувався навкруг будинку і помітив те, що було джерелом синхронних метроному ударів. Це був високий чоловік з довгим, прямим волоссям сріблястого кольору, в дорогій одежі – темного кольору чоботи, штани та рубашка, проте верхнього, теплого одягу на ньому не було. У нього були закочені рукава і він тримав великий колун, яким і розколював дрова. Чоловік був розвернутий до Тома спиною, і це створювало для останнього переваги. Розвідник засунув сокиру за пояс та вирушив до незнайомця – ризикувати в такій ситуації не можна було нізащо. Довговолосий рубанув чергову грубу колоду чим розколов її на дві половини, які кинув на велику купку таких самих половинок. Із другої купи, поменше, взяв ще одну колоду, поставив на пень, замахнувся і так само, як і попередню, розколов її. Вся операція займала рівно стільки часу, скільки було у проміжку між двома ударами метронома.

Чоловік «пропустив» один удар метронома, перевів дихання, поставив нову колоду, рубанув її, і відклав колун, щоб скинути дві половини в кучу. В цей самий момент Том підкрався до нього на необхідну відстань, різко, правою рукою, затулив рот чоловіка, а кинджал, який міцно тримав у лівій руці, сильно прижав кромкою леза до його шиї, від чого виник легенький надріз, з якого зразу ж виступила кров. Цим Томас показав всю серйозність своїх намірів. Хлопець зразу це зрозумів і повільно підвів руки в знак того, що не збирається робити зайвих рухів. Так, виявилось це був хлопець, не старший 25-ти років. На диво, його лице було чисто виголене.

Том із заручником відправився до вхідних дверей. Приближаючись, крок за кроком він все більше і більше сумнівався у логічності своїх дій – невідомо скільки їх там, і взагалі хто вони такі, а головне – чи пожертвують вони «своїм» щоб схватити ворога, тобто його самого. Але не треба було занадто перейматись цим, що зроблено - те зроблено. Звичайно, при інших обставинах Том би відвів хлопця в ліс, допитав його, розбив невеличкий табір, і по одному розправився з кожним із ворогів, якщо це необхідно, але при інших обставинах. Він не хотів цього признавати та бажання побачити вогонь, «живе» світло, та й навіть живих людей було сильніше за здоровий глузд. А з другого боку потрібно було слідкувати за полоненим, занадто спокійно цей юнак поводився, і це не могло не визвати підозр.

Вони підійшли до дверей, які відкривались всередину, на відстань витягнутої руки, залишилось тільки відкрити їх і зайти. Кров з безумною швидкістю мчалась по тілу, а скажений стукіт у висках заглушував все навкруги. Томас сильніше прижав кинджал до шиї в’язня, а лівою рукою потягнувся до, колись блискучої, а зараз потускнілої, золотистої, круглої ручки дверей. Залишилось декілька дюймів до ручки, як роздався страшенний грім, від якого Том здригнувся настільки, що зі страху мало не перерізав хлопцю горло, а сам ледве залишився на ногах.

- Чорт-забери! – вирвалось в нього крізь зуби.

- Буде злива. – зненацька прошепотів юнак, від чого Том ще раз здригнувся та мало не впустив кинджал.

- Заткнись, ти сучий син, бо приріжу! – знову крізь зуби злобно процідив він.

Чоловік підвів голову і вперше за весь час підйому побачив відкрите небо – світло-сіру безкінечність, яку зі всіх боків змикало кільце свинцевих сірих хмар.

- Давай, відчиняй ці кляті двері. – Том трохи підштовхнув хлопця вперед.

Молодий чоловік повільно опустив руку на ручку дверей і повільно прокрутив її, після чого Том різко штовхнув хлопця, відкриваючи ним двері, зайшов в дім і зразу за собою закрив двері, прислонившись до них спиною. Томас моментально роздивився кімнату – вона була квадратна, по діагоналі кроків з вісім, в ній був справжній вогонь, горів камін, який освітлював цілу кімнату, дві дівчини в дорогому вбранні сиділи за невеличким столиком в лівому дальньому куті кімнати і ще одна сиділа справа від Тома, з книжкою на лавці вкритій ковдрами, біля вікна, один чоловік стояв біля каміну опершись однією рукою на невелику тумбочку, яка була заповнена різноманітними книжками та мініатюрними статуетками, напроти Тома був вихід у коридор, а справа вихід вів у сусідню кімнату, з якої виходив ще один чоловік, зліва від входу у будинок стояло крісло, біля якого був маленький круглий столик, вся кімната була заставлена різними коврами, а на стінах було декілька портретів та картин, все здавалось старим, покинутим та затхлим. Але самим головним в кімнаті було те, у що не вірилось з першого разу, в правому дальньому куті кімнати стояла арфа, сама справжнісінька арфа зі сріблясто-золотими здвоєними струнами. Її гладкий метал поблискував золотистими відблисками від вогню каміна. Це збило Тома з пантелику, він забув свій план, думки перемішались, на секунду втратив кмітливість.

Солдат стряхнув головою, ще раз обдивився кімнату. Люди не рухались і просто дивились на Тома із його заручником. Вони не виглядали на воїнів взагалі. Погляд зупинився на одній із двох дівчат, що сиділи за столиком. Том вказав на неї кинджалом:

- Ти! – він перевів лезо у сторону арфи. – Зіграй.

Лице дівчини видавало те, що вона зовсім не розуміла що відбувається. Вона обдивилась своїх товаришів, щоб знайти відповідь або підказку, на це, здавалось би, надзвичайно просте прохання, але чужак викриком вернув назад її увагу:

- Ану грай, сука проклята! – закричав він не своїм голосом. – Грай, бо я вас тут всіх повбиваю! – обвів кинджалом всіх решту «заручників».

Почулись кроки, з коридору зайшло ще двоєлюдей, чоловік та дівчина, вони переглянулись із «заручниками» і все зрозуміли. Із них також ніхто не хотів провокувати солдата. Всі тільки стояли як вкопані.

Від крику дівчинка здригнулась, але зразу підійшла до арфи. Сіла на маленьке, кругле крісло за нею. Розімнула руки і подивилась на Тома. На її лиці було видно, що вона боїться зіграти щось не те, що потрібно йому, але ще щось перепитуватись у нього було страшніше і вона почала грати. Це була та сама мелодія, яка декілька раз рятувала чоловікові життя і направляла його.

Том відчув, що ось-ось сили його покинуть, а ноги втратять рівновагу, проте на душі стало трохи легше, було відчуття що ці люди не вороги. Принаймні, погані люди не могли би грати таку музику. Він повільно підвів праву руку, а потім акуратно прибрав кинджал з горла хлопця, тим самим показуючи, що не має злих намірів. Хлопець підійшов до чоловіка біля каміну, дістав платок з кишені і витер тоненьку смужку крові, яка залишилась після кромки леза. Після цього він так само уставився на чоловіка, який тільки що тримав його у заручниках.

Том сховав кинджал в ножни і обвів поглядом всіх у кімнаті. Вони просто стояли і дивились на нього, в їхніх очах не було гніву або страху і злості не було, тільки легенький відтінок цікавості, питання. Тепер, вони чекали подальших дій прибульця, відповідей на питання, які появились у всіх. Чоловікові стало лячно, жалко самого себе, він почувався в цю мить як загнана, помираюча тварина на полюванні, коли всі мисливці дивляться на останні секунди затухаючого життя. Йому хотілось заплакати, тому що відповіді на питання, які горять в очах цих людей не міг дати навіть він сам. Всі події, які трапились за останні декілька десятків або сотень тисяч ударів, здавались нереальними, просто страшним і кошмарним сном, який не хотів виходити з пам’яті.

Ноги ось-ось могли підкоситись від нестачі сил і Том не витримав:

- Мене звати Томас, я тут по порученні Маршала третьої королівської армії.

Знову наступила пауза, в якій чулось тільки потріскуванні дрів у каміні. Паузу перервав чоловік біля каміну:

- Ну що ж. А ми сім’я Крістоферсонів, наслідники Аарона Крістоферсона, бувшого хазяїна цього маєтку. Він помер дуже давно, але ми – він обвів рукою всіх присутніх – змогли тільки тепер прибути, щоб розділити майно і різні цінні речі. Ми не у повному складі, дехто з’явитись не зміг, але це не має значення. Мене звати Жорж, я старший син Аарона і я, а точніше ми, запрошуємо вас побути нашим гостем і, думаю, ми швидко забудемо про цей невеликий конфлікт.

Срібноволосий хлопець струсив повітря хлопком долонь: - Дівчата, приготуйте щось на… обід або вечерю для нас усіх. – Звернувся він до двох молодих дівчат, одна з яких сиділа біля арфи. – А ти, Марта, не приготуєш для гостя ванну? – тепер погляд хлопець направив на жінку, яка остання з’явилась у цій кімнаті.

Вона дивилась на Тома, потім трохи скривила обличчя і вказала пальцем: - У вас кров йде. Але чоловік ніяк не відреагував і тоді вона юркнула в коридор, а за нею чоловік який стояв біля неї.

Тільки коли сріблясто-волосий підійшов, Том прислухався до слів жінки, але не зразу зрозумів про що йшлось.

- У вас на руці кров – сказав хлопець, зараз для вас приготують ванну, а потім оброблять рани, Марта була деякий час медсестрою. – А мене звати Яков. – він протягнув руку до Тома, на що чоловік відповів рукопожаттям. – Дівчина, що грала на арфі Тіна, жінка з книжкою Люсі, інша дівчина – Лінда. Ще двоє мужчин, одного ви бачили, це Анджело і Еван.

Відповіді від Тома не було, він не знав, що сказати.

- Не буду мішати. Відпочиньте, поки що. – сказав Яков і покинув кімнату.

Як виявилось, всі залишили Тома наодинці. Він підняв ліву руку і побачив, що по долоні стікає кров. Декілька крапель темно-червоної рідини зірвались з пальців, впали на килим і безслідно там розчинились. Рана знову кровоточила. Чоловік підійшов до м’якого крісла і сів, викликавши страшенний скрипіт старої конструкції. Крісло знаходилось в протилежному до арфи куті. Він дивився прямо на неї, а у голові звучали ноти тієї самої казкової мелодії, яку зіграла дівчина. Удари метроному доносились і сюди, через кам’яні стіні і закриті ставнями вікна, але, звичайно, звучали набагато тихше, ніж надворі. В каміні хрустіли дрова і танцював мерехтливий вогник. Хоч і повітря пропиталось пилом, тут було тепло і сухо. Прекрасне відчуття, якого так не хватало останнім часом. Від цього всього по тілу пробіглись мурашки і зразу потягнуло на сон, чого не можна було допустити. Принаймні, поки що.

В кімнату зайшла дівчина, яка раніше грала на арфі. Через плечі у неї було перекинуто коромисло з двома відрами. Вона зупинилась, вийшовши з коридору і дивилась на Тома. Чоловік ліниво перевів свій погляд з арфи на неї. Це була зовсім юна дівчина, але тим не менше уже в розквіті своєї дівочої краси, у неї було довге платинове волосся, трохи продовгувате лице, зелені очі і пишні губи.

- Ви мені допоможете? – тихенько і невпевнено спиталась дівчина. Чоловік не відреагував і просто продовжував дивитись на неї, стараючись розгледіти щось, якийсь знак. Ця дівчина грала ту саму мелодію, яка уже декілька раз спасла його.

- З цим. – напів-питально додала дівчина, легенько потрусила коромисло і вдивилась йому в очі, в його нерушимий погляд, чим ніби вивела його з трансу. Він оперся руками на бильця крісла і повільно піднявся, чим знову визвав голосний скрип дерева конструкції. На лівому бильці залишився вогкий і липкий слід від крові.

Дівчина підійшла до нього і передала коромисло. Том перекинув правою рукою через одне плече і вслід за дівчиною вийшов на двір. Зразу ж пролунав черговий механічний удар, який прозвучав голосніше, ніж в будинку. Дівчина трішки підняла подол свого довгого плаття, щоб не вимастити його в багнюці. Не було ні стежки, ні тропи, вона просто йшла, а Том слідкував за нею. Вони зайшли в ліс і пройшли ще з десяток футів, після чого зупинились біля джерела, яке майже нічим не відрізнялось від того, в якому Том одного разу втамував спрагу.

Чоловік опустився на одне коліно. Зняв дерев’яні відра з коромисла і підставив одне з них до ледь помітного струменю води. Стільки питань він хотів задати, але не знав з чого почати, тому просто мовчав. Тіна присіла біля нього, настільки близько, що відчувався запах ароматичного мила, яким пахла її тендітна шкіра. Вона так і дивилась на нього, з ледь помітною посмішкою, на що Том не міг відповіти їй жодною емоцією. Але хотів би, хотів би посміхнутись у відповідь, показати що він зовсім не настроєний вороже.

Так, безмовно, вони дочекались поки наповниться спочатку перше, а потім і друге відро. Том зачепив їх знову до коромисла, але перед тим як рушати, знову опустився до джерела. Вмив руки від крові та бруду, потім опустив голову і підставив її холодному потоку. Потім піднявся, втер долонями лице і погладив бороду.

- Чому ти один? – запитала дівчина.

Питання дуже здивувало його, але чоловік не встиг відповісти, як зі сторони будинку почувся голос одного із мешканців:

- Тіна! – голос витримав коротку паузу, поки пройшов удар метронома, і добавив. – Тіна, чорт забирай, куди ти поділась?

Том перекинув коромисло через плече і послідкував за Тіною, яка в прискореному темпі верталась в будинок. Як тільки вони вийшли з лісу вона відгукнулась:

- Я тут. Ходила за водою.

Чоловік, що стояв у відчинених дверях, це був Жорж, який до сих пір курив свою трубку, хотів щось дорікнути дівчині, про що свідчив піднятий вказівний палець, але побачивши фігуру Тома, яка появилась з лісу вслід за Тіною, передумав і опустив руку. Продовжив він, тільки коли пара дійшла до будинку:

- Ти ж бачила, що він поранений і потягнула його з собою.

Дівчина тільки опустила погляд від Жоржа і швиденько проскочила повз нього.

- Тим більше, це ж незнайома нам людина. – добавив він у слід їй, а потім звернувся до Тома:

- Ви не ображайтесь, але самі розумієте.

Жорж забрав коромисло з наповненими відрами:

- Закрийте будь ласка двері.

Том закрив важку дверку і цим самим приглушив звук одного з ударів, який не повністю зайшов в дім.

- Як же дістали вже ці бумкання. – сказав Жорж, одночасно переставивши трубку з одного кута губ в інший. Він уже доходив до коридору, як Том зупинив його питанням:

- Що це бумкає?

- Не знаю, машини. Так він сказав.

- Хто так сказав?

В кімнату зайшла жінка, яку раніше представили Тому Мартою, вона так і не дала відповісти своїми словами:

- Там для вас готова вода і деякий одяг. – звернулась вона до солдата.

- Добре, поговоримо, коли вийдете. – після цих слів Жорж розчинився в коридорі, залишивши від себе у кімнаті тільки густу хмару диму, яка повільно піднімалась до стелі.

Том машинально хотів почухати поранене плече, але тільки пройшовся пальцями по зігнутій пластині наплічника. Рана боліла все більше, а рука терпнула все сильніше. Справді, спочатку потрібно привести себе у порядок, цією думкою він заспокоїв свою цікавість. Тим більше потрібно розібратись з раною. В тих умовах, яких він провів останній час з нею точно не сталось нічого доброго.

Він прослідував за Мартою по коридору. Коридор нічим не відрізнявся від кімнати – застелений потускнілими темними коврами, на стінах висіли якісь вигорілі від часу портрети. Зразу навпроти прихожої кімнати була кухня, було видно, як дівчата щось готують. Далі по коридору було ще дві кімнати, одна прилягала до кухні, вона здавалась найпросторішою, по центру якої стояв великий стіл; друга прилягала до прихожої, сюди солдата і привела жінка. Далі коридор закінчувався сходами, які повертали направо і вели на другий поверх.

Ця кімната поменше прихожої, тільки одне вікно, наглухо закрите ставнями, на підлозі і стінах не було нічого. Попри стінку, навпроти каміну були дерев’яні лавки. По видимому, ця кімната використовувалась як баня. По центрі стояла невелика дерев’яна ванна, яка уже була заповнена гарячою водою. Від неї відходив густий пар. На лавці було декілька старих потемнілих, колись білих, рушників, деякий старий вицвілий одяг і три безформних куски темного мила. Том скинув рюкзак, зняв кірасу, потім лівий і правий наплічних. Нижній одяг був в багатьох місцях розірваний, а там де була перемотана рана, на правому плечі, повністю пропитаний кров’ю. Він чекав найгіршого, коли знімав пов’язку – побачити сліди болотної чуми і заражену рану. Проте, коли він оголив рану то не побачив жодних ознак хвороби, на шкірі ніде не було темних або чорних плям, і рана виглядала не настільки страшно, як він очікував. Вона була глибока, пальцями правої руки він розвів поріз в сторони, було розрізано декілька вен, з яких до сих пір сочилась кров, зрозуміло, що в умовах цього лісу вона б не зажила просто так. Том скинув нижню частину збруї і нижній одяг, після цього взяв два куски мила і зайшов в дерев’яну ванну. Вода була гарячою і це було, можливо, найкраще відчуття, яке пережив Том за час походу. Він занурився по шию, для чого прийшлось зігнути ноги в колінах. Це було настільки приємно, що в нього закрутилась голова. Том набрав повні легені повітря і з’їхав по спинці ванни, занурюючи голову у воду. Тут, під водою, удари метронома звучали дуже-дуже тихо, але все-таки неприємно. Чоловік нарахував 18 ударів під водою, після чого підняв голову з води і почав намилюватись. Тіло пощипувало і пекло, особливо рану на плечі. Він помив свою бороду і волосся, від чого вони стали дуже м’які і ніжні.

Том почув скрип дверей позаду себе, а потім тихеньке поскрипування підлоги, це була жінка або дівчина. Навіть в такій ситуації він старався бути пильним і уважним, наскільки міг собі дозволи. І справді, це була дівчина, почувся голос:

- Це я, Марта. – сказала вона тихенько, майже шепчучи.

Том повернув голову в пів обороту і краєм ока побачив, що дівчина стояла за декілька кроків до нього, він кивнув, але нічого не відповів. Дівчина підійшла до нього. «Чому вона прийшла саме тоді, коли я приймаю ванну?» думав чоловік. Вона сіла біля ванни на коліна, поставила згорток тканини поряд і розвернула його, там були деякі медикаменти, голки і декілька білих ниток. Нічого схожого на військові медикаменти, не було, хоча, думав Том, якщо вони якось пов’язані з армією, то здогадатись не розкрити себе показуючи військову аптечку.

Марта промокнула шматочок тканини в червоній рідині і піднесла до плеча. Далі дівчина промила рану, присипала її порошком, який обеззаразив її, а потім зашила і забинтувала. Тому було не привикати, до такого і він просто слідив, як молода дівчина все це робила своїми тендітними ручками, вона весь час ховала від нього свій погляд. Дівчина завершила роботу і поспішно покинула кімнату. Том ще трохи посидів в воді, яка вже охолола і виліз з ванни. Взявши один із темних рушників промочив лице, повитирав бороду і волосся потім, другим рушником розтер тіло. Оцінив шов, накладений юною дівчинкою, він був доволі непоганим, хоч і далеко не професіональним. Після цього одягнувся в приготований одяг і деякий час вагався – одягти збрую чи ні, та можливість побути хоч трохи без тяжкого, незручного і холодного металу на собі була занадто спокусливою. Він поклав пояс з кинджалом та сокирою в рюкзак, взяв його і обладунки, і вийшов з кімнати в прохолодніший коридор.

В кімнаті навпроти, пустий стіл уже покривався столовими приборами. Сходами, з другого поверху, спустився Жорж, знову покурюючи свою люльку. Він побачив напрям погляду Тома і зразу озвучив свою думку на рахунок цього:

- Друже, ми ще встигнемо скурити декілька люльок, перед тим як вони закінчать з цим. – Жорж поставив руку на плече Тома. – Ви не проти, якщо я запропоную вам люльку? Ви курите?

Чоловік перевів погляд на лице Жоржа з його примруженим, від густого диму, поглядом і відповів:

- Так, курю. – Хоча в цей момент навіть не міг згадати коли останній раз курив і чомусь не міг згадати чи курив колись взагалі.

- Пройдемо. – Жорж направився далі по коридору.

Вони знову зайшли у вітальну кімнату, Жорж став біля каміну точно в ту саму позу, коли розвідник застав їх, і жестом запропонував співрозмовнику сісти у м’яке крісло. Том вмостився позручніше, Жорж почав витрушувати остатки попелу з люльки, нервово стукаючи її об стінку каміну і згадав розмову, на якій їх перервали:

Дата добавления: 2015-11-14