2 страница

- Що трапилось?

- Давай, підводь свій зад, ми підіймаємось! – хлопець відв’язав від рюкзака Тома збрую і причепив до свого. – Так буде трохи легше. Необхідно зараз же забиратись звідси. Ти перший, а я зразу за тобою.

Том ще не до кінця прийшов до тями, але довірився напарнику. Смертельно втомлений, він почав чіплятись за корні маленьких і слизьких деревець, яких на цьому схилі було значно менше. Чіпляючись раз за разом солдати мовчазно підіймались. Кожен із них думав, що сил лишиться тільки на один крок, але за ним йшов наступний, а за ним ще один. Через деякий час Вірджил стих, Том більше не чув як той чіпляється за каміння та коріння і більше не чув його важкого дихання, та зупинитись не міг.

В, кінець-кінців, рука дісталась вершини, Том вчепився другою рукою за якийсь корінь на поверхні і останнім ривком закинув своє тіло наверх. І просто ліг на спину, перепочити – туман тут здавався настільки чистим, наскільки може бути чистим повітря, серце вибивало смертельний ритм в десятки разів випереджаючи удари метронома, а голова, здавалось ось-ось розламається на мільйони кусочків і розлетиться по всьому цьому, проклятому лісу.

Том почав хвилюватись за напарника, але нарешті появилась світловолоса голова Вірджила і він облегшено зітхнув. Хлопець підтягнувся на руках за той самий корінь, що і Том, скинув рюкзак і теж повалився на землю.

Так вони пролежали декілька хвилин, поки серця не зменшили свій скажений ритм. Тіло Тома покинув жар, який наповнив його під час підйому і м’язи знову почали наливатись силою.

Він скинув свій рюкзак, розкрив і перевірив все що було:

- Лук, чортовий лук і чортовий меч. Все пропало. – заключив Том. Але найголовніше залилось, що і витягнув - невелику пляшечку з лікером, вона була ціла. Зараз якраз найкращий час для цього. Він простягнув Вірджилу, який ще лежав, пляшку, від чого той зразу підвівся.

- Невже це те, про що я думаю? – спитав він.

- Тримай, але тільки три ковтка.

Хлопець взяв пляшечку з темно-жовтого скла, відкупорив і зробив три ковтка, настільки великих, наскільки міг. Алкоголь обпік всі ті рани викликані кашлем і приємним жаром розлився по тілу. Том бачив чого коштувало хлопцю не зробити більше ковтків, але його лице скривилось в задоволеній усмішці. Тільки в таких умовах можна було назвати її усмішкою, але це була вона, сама справжнісінька і можливо перша на цей увесь дрімучий ліс.

- Блаженство. – навіть його голос трохи затремтів та не від страху чи безвихідності, а від приємного відчуття. Хлопець все ще облизував губи, намагаючись утримати смак солодкої рідини якомога довше.

Настала черга Тома, він теж старався зробити кожен ковток найбільшим в житті. Це був самий прекрасний лікер, який він пробував за все життя. Солодкий як поцілунок найкращої дівчини і міцний як удар молотом. Побачивши, що Вірджил кудись відвернувся він чуть піддався спокусі відпити ще глоточок рідини, але не зміг так зрадити хлопця, тому просто закупорив її. У пляшечці залишилось рівно половину алкоголю. Очі хлопця заблистіли ледь помітним вогнем надії, що там зароджувалась, він перевів погляд, який міг розтопити тисячу сердець самих найстрашніших тиранів, з пляшки на співбесідника і тихо промовив:

- Може доп’ємо?

- Ні, нам він ще пригодиться. – відповідь далась важче ніж він уявляв. Том закинув пляшечку в сумку і додав – Давай знайдемо місце для привалу.

Привал

Потрібен був деякий час щоб визначитись з місцем для відпочину. «Ночувати» прямо біля обриву не можна було – вразі нападу ворога, будь то простий хижак, чи ворожий воїн, відступати нікуди, але і заходити у ліс не найкраще рішення, так як там знову починалось болото. Солдати зупинились в двох десятках футів від обриву під одним із грубих, столітніх дерев, яке своїм неймовірно широким стовбуром захищало їх з одного боку. Чорна вода не попала в рюкзак і усе сушене м’ясо і сушені фрукти вціліли, проте шкіряні фляги з водою майже пустіли, а можливостей набрати придатної для пиття води поки не було. Під незмінні удари метронома солдати перекусили.

З покинутої ущелини доносилось неприємне відлуння, а постійно однакове блідо-сіре світло ледь проникало між гіллям дерев і давало своє скудне освітлення. Листя на верхівках дерев до сих пір тремтіло, а вітер все не заглядав сюди, від чого повітря залишалось спертим, сирим і якимось мертвим. За весь час, відколи солдати піднялись на цей бік не було ні видно, ні чутно присутності якихось хижаків, від чого у кожного з них пробігали думки «А чи не був той вовк звичайною галюцинацією?». Велика перевага цієї сторони ущелини те, що були відсутні комахи. В обох солдат ще боліли голови, але вже значно менше.

В повній тишині вони трохи відпочили і вирішили облачитись у спорядження. Том просто накинув все поверх одягу, висохлого, наскільки це можливо в таких сирих умовах, а Вірджил спочатку скинув верхній одяг і почав обдивлятись та розтирати спочатку груди, які вкривали багаточисленні шрами різної форми: деякі - від мечів, та списів, другі ж - у формі ієрогліфів невідомого для Тома значення; а потім з обох боків, під пахвами, шукаючи сліди першої стадії болотної чуми, яка розпочалась уже у багатьох воїнів з армії.

- Як там спина? – запитав він.

Шкіра була трохи сірувата, та ледь зморщена від постійного знаходження в сирості, але чорних плям не було. Тому попались у очі маленькі вирізані ієрогліфи які тягнулись вздовж хребта по обидві сторони.

- Все чисто. – сказав Том, від чого хлопець полегшено зітхнув.

- А ти, не хочеш перевірити? – обережно запитав Вірджил.

- Ні, я перевіряв коли ми вирушали у розвідку, тоді все було добре і думаю, зараз добре.

- Як хочеш. – хлопець вже натягнув одяг, а поверх одівав полегшену броню.

- Думаєш тільки чума тут страшна. Знаєш скількома заразами ми захворіли від болота? А від комах? А у цій чорній воді?

- Напевно багато. Зате екзотика ще та, такого і в портових борделях не набратись.

- Це точно.

Солдати ще трохи посиділи, знову пожували сушене м’ясо, а потім визначились із сном – першим буде спати Том. Визначити якийсь конкретний відрізок часу тут неможливо, хіба що підраховувати удари, але від цього точно можна зійти з глузду. Вірджил просто буде на сторожі поки буде мати сили, а коли вирішить, що настав час – розбудить Тома і поміняється з ним місцями.

Том згріб трохи сухого листя в купу між двома виступаючими з землі коренями дерева-гіганта, підставив під голову рюкзак, а ніж присипав декількома листками, щоб у разі необхідності скористатись ним. Вірджил присів на один з коренів і покручуючи в руках меч запитав:

- Як ти думаєш що то було?

- Ти про що?

- Про воду, про чорний туман. Коли ми вибрались на берег, щось немов заволоділо моєю свідомістю, мені прийшла геніальна ідея – поплавати. Настільки ясна і бажана, що я просто не міг відмовитись, перед очима так і крутилась сцена, як я стрибав у ту воду «бомбочкою». І я майже стрибнув.

- Не знаю, коли я плив, то наткнувся на якусь колоду, так мені здалось, через що втратив курс. Зі всіх сторін був туман, а тебе я не чув. І як тільки я хотів покликати тебе, щось схопило мене за ногу і потягнуло на дно, а я ще впустив кинджал. Просто чудо що він попав мені в руку. А коли ти мене витяг, спочатку було дуже паршиво – здавалось, що мене знудить своїми ж нутрощами, але все пройшло і захотілось задрімати, що я і зробив. Проснувся вже коли ти дубасив мене по лицю. Що там відбувається просто загадка.

На хвилину запанувала тиша. Том хотів спати, але за весь час походу йому так треба було з кимось поговорити. Неважливо про що, просто поговорити, щоб не зійти з розуму і не відкриваючи змучених очей він все-таки перервав тишу:

- Що це за ім’я таке в тебе – «Вірджил»?

- А у тебе? «Томас», перший раз таке чую. – тон голосу хлопця зовсім не змінився, він теж був не проти поговорити про що-небудь, хай навіть про дурниці.

- У мене саме звичайнісіньке.

- Мій рід із заходу, класичне західне ім’я. Насправді мене звати Вергілій, але тут це звучить дуже дивно і один з моїх товаришів весь час називав мене Вірджил, так і причепилось. Навіть коли у солдати подався, записали – Вірджил.

- Давно ти в армії?

- Уже другу зиму відбув. Хотів багатств, а головне слави. А ти давно?

- Вже п’яту. Я теж через славу пішов, а ще рідних повністю забезпечую.

- Багато в тебе рідних?

- У мене ціла сім’я - жінка і дочка, здається, десять років. – Том чомусь не міг точно згадати скільки його рідній дочці років.

- Жінка? І діти? Я думав, що в армію не беруть одружених, а тим більше хто дітей має.

- Як бачиш я тут, самий справжнісінький, хоча вже і не пам’ятаю як так вийшло. – Том подумав, що справді не може згадати історію про те, як став солдатом маючи сім’ю. – А ти когось маєш?

- Чорт забирай, так. – голос хлопця набув якогось дивного звучання, ніби подався у минулі роки, згадуючи щось. – Ми з нею вже три роки зустрічаємось. А знаєш що? Як тільки-но ми виберемось звідси першим ділом я одружусь. І знаєш, чорт забирай, хто перші кого я запрошу – ти і ціла твоя сімейка. І ти нізащо не посмієш відмовитись!

Хлопець трохи притих, а потім присунувся ближче до Тома і заговорив майже шепотом, ніби їх міг хтось почути тут:

- Том, про що ти говорив з Маршалом?

- Спочатку він запитав що я думаю про його приказ, а потім…

- І що ти відповів? – перервав хлопець.

- Не знаю, а що я мав відповісти? Я сказав що це просто до біса хороший план.

- Він мене те ж саме питався. І я теж відповів те саме, сказав що не обдумував план. Але що ти насправді про це думаєш?

Тому стало трохи не по собі від запитання, він відкрив очі, підвівся, опершись на дерево і почав погладжувати чорну бороду:

- Те саме що і йому сказав.

- Я думав весь час, відколи ми почали підйом. А якщо Маршал помилився?

- Ти би краще тримав свої думки при собі, якщо не хочеш поплатитись за це.

- Про це я, звісно, нікому не говорив, тільки ось тепер тобі. Але якщо він справді помилився? Я знаю що він вів десятки, а може і сотні переможних походів, і стільки ж спланував, його мудрості немає меж. Але якщо на цей раз він дійсно дав маху, випадково. Всі ж помиляються, в кінець-кінців. Можливо ми би вже і добрались туди, якщо б ішли по дорозі. Про те, наскільки непрохідний тут ліс не знав ніхто.

Том декілька секунд подумав над словами Вірджила, але не міг з ним погодитись:

- Ні, він не помилився. Всі помиляються, крім Маршала, тільки не він. А тобі все ж краще про це нікому не казати, навіть тим кому довіряєш.

- Так я і не казав, що в це вірю. – хлопець знову сів на корінь і заговорив вже голосніше. – Можливо ти правий і в мене просто дах їде через все це. Швидше би покинути це місце. Ти, засипай, відпочинь. Я розбуджу.

Хлопець похлопав Тома по плечу, встав з кореня і відійшов на декілька кроків. Тишу знову заповнили удари метронома і їхнє відлуння. Том ліг на рюкзак і закрив очі, спочатку йому було тривожно за хлопця – Вірджил втомився більше за нього, він витяг товариша на берег з ріки, а потім ще й підіймав частину його спорядження на схил ущелини, хоча стверджував що все нормально та визвався вартувати першим. «Молодчина, але чи не задрімає він на варті? А якщо задрімає, то чи станеться щось страшне?» обдумував Томас, «Ні, не задрімає, я би не заснув, а значить і він не засне.». На секунду перед очима знову постав чешуйчатий монстр. «Точно! Як я міг про нього забути?» подумав він, та образ монстра змінився чорною річкою і туманом який її покривав, вода здавалось гуділа, а її гул кликав до себе. Та і цей образ розвіявся. Звуки ударів відійшли далеко-далеко, і зовсім щезнули, а перед очима постав будиночок Тома, де клопоталась його жінка, а дочка грались в саду позаду дому. Він почув їх сміх і провалився в спокійний сон, якого так не хватало з часу початку підйому на гору.

На гору

Том пробудився від сну в холодному поті, рука автоматично занурилась в листя за кинджалом. Чоловік присів спиною до величезного дерева і почав прислуховуватись, щось не так, Вірджила не чутно і не видно. Можливо хлопець теж зреагував на щось, що пробудило Тома від сну, але що? Бліде світло так само пробивалось до долу лишаючи там ледь помітний відблиск, задушливий туман, звуки ударів, здається нічого не змінилось… Ні, змінилось. Серце Тома вибивало скажений ритм, він не міг повірити в те, що чує. Удар метронома.

- Раз, два, три, - пошепки почав він рахувати, - чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять…

Знову удар. Він не вірив, його тіло та розум були занадто напружені коли його вирвало із сну. Том перерахував ще раз, а потім знову і знову. У звучанні ударів змін не було, але тепер вони відбивали ритм швидше, раз на десять секунд. «Чому? Як? Що це значить? Де Вірджил?» думки шалено кружляли в голові не дозволяючи зосередитись на чомусь одному. Посидівши так деякий час Том прислуховувався до інших можливих змін, проте крім пришвидшення ударів нічого не змінилось, але і хлопця не було чутно. Чоловік встав, обережно обійшов дерево, але Вірджила не було видно.

- Вірджил! – закричав що було сили Том. Але йому відповіли тільки глухі удари метронома. – Вірджил, ти де?

«Якого чорта? Куди він дівся?» думки зводили з розуму, чоловік все розширював коло пошуків напарника, але безрезультатно. Землю застеляло покривало колись червоного, та тепер сірого сирого листя, яке в більшості перетворилось у майже однорідну масу, тому слідів не було аніяких. Чоловік не хотів спершу цього робити, але все-таки це було необхідно. «Можливо ріка якось подіяла на нього? Але якщо так то чому на мене не подіяла? Чи тому, що я спав?» питань було занадто багато, а відповідь на любе із них могла потягти за собою ще більше питань, тому ці думки прийшлось відігнати. Він підійшов до обриву, нахилився якомога нижче і що було духу прокричав:

- Вер-гі-лій!

По ущелині покотилось ім’я хлопця, поступово танучи десь внизу, а у відповідь вирвалось чергове відлуння удару. Розум ще не звикнув до пришвидшення темпу, від чого важко було не просто щось обдумати, а просто сконцентруватись на чомусь одному. Звуки відволікали і дратували, від них неможливо сховатись, знову, як в перші дні підйому, коли все тільки почалось.

Том повернувся до дерева біля якого був влаштований привал, присів і притулився до широчезного стовбура, думки знову нахлинули потоком, а звуки ударів робили його смертельним. Різні версії долі Вірджила мучили Тома: можливо хлопець знову піддався гіпнозу чорних вод тієї проклятої ріки, а можливо на нього напав дикий звір або ворожий воїн коли той заснув, також був чешуйчатий. Проте жодна з версій не була вірною і він це знав: хлопець і тоді зміг протистояти гіпнозу, а тепер вони вже були далеко від води, дикий звір не міг напасти зненацька, а якби напав ворог або чешуйчатий, то і Тома в живих тепер точно би не було. Жодного сліду, Вірджил просто пропав, розчинився у тумані та на віки став частиною цього лісу. Від цих думок по шкірі пробіглись мурашки і стало неймовірно важко та одиноко. Так він просидів ще деякий час, спочатку відрахувавши дві тисячі ударів, а потім ще дві. Залишатись на місці не можна, потрібно просуватись дальше.

Забравши з рюкзака Вірджила залишки їди та води чоловік востаннє безнадійно востаннє прокричав:

- Вергілій!

Після цього він вирушив далі, в розвідку. Болото знову ставало глибшим та рідкішим і вже через деякий час майже доходило до пояса. З часом мозок пристосувався до нового ритму ударів і навчився не сприймати їх, це не зовсім допомагало та було значно легше концентруватись на думках, голова боліла менше.

Як здалось Тому, дорога була безкінечною, два рази він зупинявся щоб перекусити та попити води і одна з фляг повністю спустошилась. Ще через декілька тисяч ударів він підійшов до крутого схилу, який виринав із землі під кутом в шістдесят градусів, болота на ньому майже не було, та на зміну одній проблемі прийшла інша – із під землі виступало багато плоских, великих каменів. Туман, сирість, перегниле листя, та ледь помітний потік води з гори робили їх неймовірно слизькими, а через тускле освітлення їх важко помітити. Дерева-гіганти росли на схилі так само густо, але за їх стовбури, на відміну від болотних деревець, які залишились по той бік ущелини, неможливо було вхопитись.

Черговий привал тривав декілька сотень ударів, після чого почався підйом, який неймовірно призупинив похід: чоловік то і діло з’їжджав по камнях, та декілька раз скочувався зупиняючись тільки при ударі об стовбури дерев. Том пройшов можливо тисячу фунтів, а можливо і більше, але сили покидали тіло і він просто повалився на спину важко віддихаючись. Стук крові у висках заглушав удари метронома і решту звуків. Вдивляючись у невеликий просвіт між сплетеними верхівками дерев йому в очі кинулась хмара – свинцевого кольору, вона закрила собою вічно-сутінкове небо, але світла було стільки ж само. Це все було занадто дивно, проте для цього лісу недостатньо, щоб обдумувати всі «як?» і «чому?».

Коли стук в голові затих, почувся новий звук, який різко виділявся на фоні всіє лісової симфонії – слабке журчання. Саме справжнє журчання води, якого не було з того часу, як армія зайшла в цей безкінечний дрімаючий ліс, в якому навіть річка протікала безмовно і беззвучно. Том піднявся, закинув рюкзак на плечі і відправився на звук. Натрапивши на слабкий потік рідкого болота він попрямував вверх по течії. На диво потік ставав все більшим та прозорішим з підйомом. «Можливо, вода просочується в землю та змішується з болотом на шляху вниз» подумав чоловік. Джерело води знаходилось в невеликому заглибленні під деревом гігантом. Між коріннями було щось схоже на нору, яка закінчувалась каменем, в якому потік води проробив численні отвори, звідки витікала прозора, свіжа вода, яка навіть пахла зовсім по-іншому. Вибір був невеликий і Том вполовину наповнивши флягу відпив з неї. Це була сама найсмачніша вода, яку йому доводилось пити. Він випив майже цілу флягу, після чого наповнив повністю обидві, і вмив руки та лице. Свіжа вода придала неабияких сил, а разом з тим значно підняла настрій.

Сірі хмари все ще закривали небо і так само не впливали на тускле освітлення. Том ще трохи посидів біля джерела і продовжив підйом. Дорога знову тягнулась без кінця, здавалось на вершині цього схилу і буде той самий ворожий замок. Він на це сподівався – добратись до замку, провести невеличку розвідку і відправитись назад, до своєї армії, до живих людей. Навіть самих сміливих та сильних солдат може застати самотність. Не та самотність яку оспівують поети у своїх віршах. Вони пишуть про романтику, одинокий чарівний ліс, самотня лавочка і ти один-на-один зі своїми думками про прекрасне, про прекрасних дам, про все. Так, тут все це було, чарівний ліс, самотність, та думки. Але ліс чарує не прекрасним, він випав із ходу часу, тут нічого не рухається, тут немає ні днів ні ночей. Зовсім поряд, у вершинах дерев зовсім інший світ, можливо, якщо вибратись туди, де вітер шепоче свої дивні пісні буде виднітись і ворожий замок, і далека одинока фортеця, і можливо навіть люди, живі люди. Близько, але водночас і неможливо далеко. Том декілька раз пробував підійматись на дерево, але нічого не виходило, стовбури занадто широкі, щоб обхватити, кора занадто слизька, а холодній сталі не вдається прорубати ще більш холодну деревину. Навіть самі прості зарубини даються важко, ціною гостроти зброї.

Ще коли Том не вийшов у розвідку, один з його товаришів пробував вилізти на болотне деревце, та безрезультатно, як і всі наступні численні спроби.

- Ось він, просвіт, я його бачив, але тільки я піднявся трохи вище… таке відчуття, що і він віддалився на ту саму відстань, яку я проліз. – Розказував він після спуску:

- Підіймаюсь ще вище, все повторюється. Коли я добрався до верхніх гілок, не повіриш, верхівки всіх сусідніх дерев були так далеко від мене як зараз, коли я тобі це розказую. Ви всі тут посходите скоро з розуму. – чоловік скорчив гримасу віддалено схожу на іронічну усмішку, хмикнув і добавив шепотом, який все-рівно почув співрозмовник. – Я, так прямо зараз збираюсь це зробити.

Йому не повезло і через кілька «днів» ним оволоділа невідома хвороба: його погляд став бездушним, вічно щось бубонів під ніс, а тіло час від часу трясло та лихоманило. Хоч ноги інстинктивно переставлялись, а в дуже нечасті моменти «просвітлення» йому вдавалось поїсти та попити, жодного зв’язаного слова від нього ніхто більше не почув.

Нарешті підйом закінчився і в останні кроки Том прискорив хід, але там чекав черговий безкінечний ліс, та його це не здивувало і він продовжив дорогу в попередньому, повільному темпі. Так він пройшов, по особистому біологічному годиннику цілу «добу» зупиняючись на декілька привалів.

За цей час чоловік зробив декілька безуспішних спроб розвести багаття; туман ще трохи відступив; болото залишалось глибиною в дюжину дюймів; весь приходилось пересікати або невеличкі пагорби або неглибокі яри; знову попадались болотні деревця, але тепер одинокі; появились нові дерева, вищі за болотні, та значно менші за гіганти з невеликим овальним пожовклим, проте ще не опалим, листям і тоненькими гілками, та чотирьох футові колючі кущі, які в багатьох місцях сплітались у густе непрохідне полотно.

Черговий яр приніс сюрприз внизу він закінчувався водою. Звідси у всі боки була нерухома вода засипана покривалом листя та перегнилого гілля, але на відміну від чорної води річки в ущелині ця здавалась звичайнісінькою застоялою водою.

- Скільки вона ж тут років не рухається? – особистий захриплий і осілий голос заставив Тома здригнутись.

Він опустився на одне коліно, щоб побачити своє відображення, але гладь води не хотіла поступатись, кожен раз закутуючись у полотно із чорного листя все більше. Вибір був невеликий і Том став у воду, потім ще крок і ще, занурюючись все глибше і глибше.

- Сподіваюсь тут не так глибоко.

Вода піднялась до грудей і дно вирівнялось. Такі умови надзвичайно уповільнили Тома, з кожним кроком йому приходилось переступати через різноманітні гілки коріння, камені та невідомі перешкоди. Думками він себе заспокоював що це просто мул та болото з перегнилих рослин. Іноді траплялись ями, в які він провалювався декілька раз. Вода була надзвичайно крижана, від неї зводило м’язи, пальці переставали рухатись, а дихання кожен раз збивалось. Непомітно рівень води піднявся до підборіддя. Через холод плисти не вдавалось, вода не закінчувалась і його охопила паніка, біологічний годинник підказував що у воді проведено більшу частину «доби», а виходу із неї не було. У всі сторони все здавалось абсолютно однаковим.

Почався дощ, на диво доволі теплий, але неприємний. Том не міг не відмітити, що йти по шию зануреним у крижаній воді під час теплого дощу - доволі плачевне положення.

З часом дощ перетворився у справжнісіньку зливу, Тому приходилось ставати на пальці щоб не зануритись у воду, а руками постійно відводити з дороги гілки та гниле листя. Шум від капель що розбивались о поверхню води вкриту листям заповнив все, від нього неможливо було сховатись, як і від ударів метронома. На кінець стало темно, по справжньому темно – вічні сутінки перетворились на ніч. Кругозір зменшився до невеликої бульбашки. Думки плутались, Том був на волосині від... ще трохи і він зламається, морально та фізично. На ногах тримала тільки віра Маршала в нього і його місія – вижити любою ціною і розказати все що бачив. Цього так не хватало – людини, якій можна все розказати.

Обезсилений він зупинився перед невеликим деревцем зі світлим стовбуром, довгими гілками і зовсім без листя. Його верхівка спліталась спокусливою чашею в п’яти футах над водою.

Перші дві спроби закінчились падінням у воду, а на третю Тому вдалось туди забратись. Тонке гілля так густо перепліталось, що створило ідеальне місце для відпочинку. Не зважаючи на зливу та проігнорувавши всі заходи безпеки Том міцно обійняв рюкзак, приліг і зразу ж провалився у сон.

Temple Of Light

Знову Тома щось розбудило зненацька і він тут же озброївся ножем. Проте, поряд нікого не було. Злива зупинилась і знову наступив безкінечний «день». Том відрахував декілька разів про себе, ритм залишився тим самим – удар, десять секунд і знову удар. Він трохи заспокоївся, відхлебнув із фляги і попробував згадати сон, йому снилось щось дуже важливе, те про що він чомусь давним-давно забув, це було щось важливе, можливо це саме його розбудило. За час сну тіло та розум відпочили, наскільки це можливо в таких умовах і були готові до дороги. У цей самий момент Том зрозумів, що допустив помилку – найбільшу помилку яку людина могла допустити будучи на його місці – він не залишив жодного орієнтира звідки прийшов і куди йти. Течії не було, все навкруги було однакове, а на багато миль, як гадав він, всюди була тільки вода. Він декілька разів погладив бороду обдумуючи наступні дії. Так, ця рокова помилка може коштувати йому життя, але у любому випадку треба йти, є невеликий шанс, що він піде правильною дорогою і все-таки дійде до берега.

Воїн надів рюкзак, помістив на пояс кинджал і по шию занурився у крижану воду та вирушив у якомусь напрямку. Кроки знову давались все з тією тяжкістю – перед тим як твердо ступити на ногу треба було знайти підходяще місце без гілок, за які можна було зашпортатись, каменів, на яких можна було посковзнутись і густо сплетеного коріння, у якому можна було запросто поламати ногу.

Відійшовши футів на 20 від дерева, яке послужило для нього привалом, чоловік кинув на нього прощальний погляд, все-таки воно було якимось незвичайним, відрізнялось від всіх решти подібних дерев.

Сили швидко покидали тіло, місцями наступала короткочасна паніка, в таких приступах розум нищила одна єдина думка «я не туди пішов», яка заставляла Тома декілька раз міняти напрям. Потім приходили більш нищівні думки про ходьбу кругами і те, що попередній шлях був вірним, а тепер він тільки віддаляється від спасіння. Кожен наступний крок був все менш впевненим.

Перед черговим поворотом паніка щезла, а розум загострився і думки знову пішли в правильне русло. Том нарешті зупинився і старався навіть не дихати.

- Що це таке? – прошептав він сам до себе.

Очі бігали в пошуках джерела звуку, але його не було. Можливо мелодія так само як і звуки ударів, ідуть одночасно нізвідки і звідусіль, або це просто він остаточно з’їхав з глузду і ця мелодія тільки витвір уяви. Том повільно поводив головою і зрозумів що мелодія не йде звідусіль, в неї є джерело, але воно дуже далеко. А мелодія все продовжувалась, повільна, тягуча, надзвичайно сумна і прекрасна. Це була арфа, а можливо навіть дві, точніше спочатку одна, згодом наче роздвоювалась, але тільки на декілька секунд, а потім знову зливалась в одну. Мелодія точно повторилась декілька разів. І йшла вона з протилежного боку до напряму в якому просувався Том. Для нього це стало знаком, не важливо яким, по-інакшому сприйняти це неможливо, тому він вирушив в напряму із якого тільки що звучала прекрасна музика.

Дорога стала легшою, так як знову появилась ціль, Том весь час пробував згадати де він раніше чув цю пісню. Вона настільки знайома, що її назва крутилась десь у підсвідомості, але ніяк не хотіла вибиратись звідти. Він почав згадувати всі моменти із свого життя, коли йому доводилось чути арфу. Але нічого не вдавалось. Через деякий час, коли чоловік гадав, чи не приснилась йому прекрасна музика, вона зазвучала знову і повторилась два рази. Том стояв як вкопаний, поки грала пісня, вона була прекрасна і заспокійлива, вона навіть не звучала, а лилась.

Том продовжував йти до джерела музики, його непокоїло те, що вона не ставала ні гучніша, ні тихша, але він був готовий йти доки буде звучати музика. Пісня звучала ще декілька раз, то повторюючись по три та п’ять разів, то не повторюючись взагалі. Том пробував зайняти думки пошуком зв’язку між кількістю повторів, одиночними звучаннями та часом між звучаннями, та зв’язку мабуть не було.

І пісня привела до суші, це був точно не той берег з якого почалась подорож, глибина води навіть під самим берегом доходила до шиї, дерева-гіганти тут зменшились у розмірах, але все ж залишались велетенських розмірів, а за берегом зразу починався підйом. Чоловік підтягнувся на руках і вибрався на берег. Пройшовши декілька кроків він завалився, під одним із дерев, перепочити. У рюкзаку їди та води залишилось зовсім мало, ще один привал і їх не стане, чоловік пожалів, що не набрав води під час зливи.

Підйом тривав не довго, за ним слідкувала відносно пряма дорога, яку розрізали невеликі яри. По дорозі траплялись великі валуни, яких до цих пір в лісі не доводилось бачити. Туман тримався на відстані сорока футів, за якими скривав все сивою павутиною. З того часу, як Томас вийшов з озера, музика не звучала і він думав, що вже не почує цієї прекрасної мелодії, яка спасла йому життя. І коли він хотів відкинути надію почути її хоча б ще раз, вона прозвучала і повторилась декілька раз, та сама прекрасна гра на арфі. Музика лилась трохи з іншого боку, ніж вибрав чоловік для подорожі, але ні секунди не вагаючись він повернув у сторону, яку йому вказала арфа.

В розміряному темпі чоловік крокував далі і далі більше не зупиняючись на привали та сон. Біологічний годинник майже відказав, але Том був впевнений що після виходу з озера пройшла «доба». Від довгого перебування на самоті грань між здоровим глуздом та ненормальними думками поступово тоншала, йому здавалось, що хтось крокує за ним прямо по п’ятам на відстані рівно в радіус поля зору, достатньо тільки різко розвернутись і переслідувач робить один єдиний крок назад і його покриває туман. Також Том уже був майже впевнений, що арфа це просто трофей, який дістала армія при нападі на ворогів і їх розгром, що Маршал так допомагає вибратись із лісу, що він просто заблудився, що його давно чекають з перемогою, там і Вірджил, і таємничий чешуйчатий в клітці, або просто його мертве тіло. Але це все було не правдою. Том зупинився і дав собі ляпасу – думки трохи протверезіли від затуманення.

Дата добавления: 2015-11-14