1 страница

Death tide

Пролог

Від десятитисячної армії залишилась тільки тисяча двісті солдат. Битва виграна та потрібно було продовжувати війну. У ворога залишилось, мабуть, воїнів з п’ять сотень. Відступати за допомогою, не найкраща ідея, за цей час ворог теж поповнить свої ряди. Так дуель двох армій може продовжуватись безкінечно.

Прямий і точний удар прямо на його… замок. До нього було близько шести сотень миль. Він знаходився на вершині невеликої гори, оточений густим непрохідним лісом. Та і не замок це зовсім був, скоріше розвалини і не на горі, а на досить масивному пагорбі. Шість сотень миль по дорозі, або сотню миль через ліс, напряму.

Тисяча здорових, близько двісті легко ранених воїнів та сотня навантажених коней почали підйом. П’ятеро маленьких загонів було відправлено з посланням про любу військову допомогу в найближчі союзні володіння, та відповіді не було ні через три, ні через п’ять діб.

Пролог ІІ

Нахил схилу коливався від десяти до сорока градусів. По коліна в болоті, людей оточували непрохідні хащі та густий, крижаний туман. Колись жовте, опале листя перетворилось в сіру кашу, перемішану з болотом, гнилими рослинами та розкладеними трупами небагатьох тварин які ставали в’язнями цього смертельного потоку, який в деяких місцях доходив до грудей. Від потоку підіймався нестерпний сморід який, змішуючись з туманом, покривав все задушливою та непроглядною пеленою. Дерева сплітались, а іноді і зростались одне з одним, сірі, гладкі стовбури та багаточисленні гілки не піддавались мечам. Їхні диявольські коріння на дні потоку зростались наче в сітку, в якій весь час так і ламали коні – копита, а люди – ноги. Ліс був настільки густим, що світло попадало тільки через невеличкі прогалини між верхівками дерев. Час-від-часу поміж ногами просковзали змії, від укусів яких поліг добрий десяток воїнів. Днів і ночей в цих землях не було. Полярний день, а точніше сумерки, вічні сумерки. Приходилось умовно розділяти доби, покладаючись тільки на біологічний годинник, який в багатьох вже вийшов з ладу.

Після десяти… «діб» підйому залишилось тільки тисяча воїнів та половина коней. Та відступати назад не можна, перемога ніколи не була такою близькою.

На одинадцятий «день» армія зробила черговий привал. При таких умовах підйом проходив надзвичайно повільно. Відновити сили неможливо було навіть наполовину, навкруги тільки холод, сирість, комахи, сморід та смерть. Комахи - жуки, москіти, комарі, мошки, їх тут було безкінечно. Вони налипали на лице, руки, торс, шию, від їх укусів утворювались ранки, їх натирали одяг та збруя, а через сирість і болотний сморід вони не загоювались, а навпаки, перетворювались на серйозні рани, гноїлись, чорніли. Декілька солдат полягло саме від них, а точніше від зараз, які перейняли від комах. Не було навіть де поховати загиблих, їх просто залишали в болоті. Розвести вогонь не було можливостей в такій сирій та вологій обстановці. А ще ці звук, удари, які почались через чотири «дні» підйому, дуже далекі та глухі, але гучні та протяжні. Вони повторювались кожних п’ятнадцять секунд. За весь час, джерело звуків ні стало ближче, ні віддалилось. Удари звучали, здавалось, звідусіль здалека. Харчувались люди, спочатку, свіжим м’ясом тварин, яких вполювали перед підйомом, а тепер сушеними м’ясом та фруктами, якими були завантажені коні. Запасів поки що було достатньо.

Ще десяток коней вбили, вони поламали копита в корінні. Всі воїни хотіли, по мірі можливостей, відпочити, майже ні у кого не було бажання та сил спілкуватись, декілька сторожових розставили через кожних п’ять сотень футів по периметру, та десяток людей що слідкували за раненими. Тільки декілька невеличких груп солдатиків збирались разом щоб поспілкуватись та хоч трохи відволіктись від сирості, холоду, звуків… від всього разом. Тома тільки що замістили в дозорі і він вирішив приєднатись до однієї з таких груп та послухати людські голоси, тільки би не звук монотонних, точних ніби метроном, бездушних ударів, підкріплених шуршанням дерев та повільного, мов черепаха, потоку. Підійшовши до найближчої, він присів біля одного з шести солдатів. Вони розмістились на невеликому камені, який на дюйм піднімався над водою, місця вистачило і для Тома. Один з солдатів щось охоче розказував. На Тома не звернули уваги і чоловік років сорока з брудною футовою сірою бородою і таким же волоссям зібраним в хвіст продовжував розповідь:

- … вдарив його по голові, не вбив, але оглушив до втрати свідомості. А потім, при своїх же, схватив за мошонку, відрізав і з’їв яйця! Си-ри-ми! – Чоловік при цьому зробив різкий жест рукою. Том обдивився воїнів, нікого з них, здається не цікавила розповідь, всі тупились поглядами хто куди, один щось беззвучно для всіх бубонів під ніс. Чоловік продовжив своїм сухим, захриплим голосом:

- Те що вони були братами це одне, в нас буває не тільки брати воюють, але яйця та ще й сирими! Ні, я б на таке не пішов, навіть найгіршого ворога, ні. – закінчив він. Наступила хвилинна тиша, звуки ударів, і чоловік скрививши обличчя добавив, скоріше для себе – Ну хоча б заражити, але ж не сирими.

Хлопчина з коротким кучерявим, напевно світлим, але від бруду посірілим, волоссям, на вигляд років двадцяти п’яти, поряд з Томом, до цього не рухаючись, вмостився зручніше і трохи прихилився до решти:

- А знаєте, що це все значить? Ці звуки, удари. – почав він. Його слова, здається, були для решти цікавіші, ніж попередня історія, так як всі, немов ожили та зацікавлено поглянули на єдиного безбородого серед них. – Я перед поступленням у армію навчався в столичній академії. У нас був один професор, не пригадую як його звати, вів історію. Старий, по-моєму, з головою не дружив - екзамен проводив не по курсу: роздавав кожному книжки із своєї власної бібліотеки. Видав мені грубезний «том 6». Що за «том 6» я й гадки не маю, здоровезна, чорт побери, книжка в чорній товстій обкладинці на якій тільки один напис «том 6». Збірка всякого непотребу, подумав я спочатку. Старий назвав мені сторінку і абзац, що треба вивчити і по чому будуть питання на екзамені. Виявилось це була якась розповідь про літописця, який записував події однієї битви, сам при цьому безпосередньо знаходячись на полі бою, дві сторони домовились його не чіпати. Я й вивчив цю історію, нічого особливого…

- Так а звуки тут при чому? – перебив хлопця один воїн. Хлопець розуміючи кивнув і продовжив: - Старий за два дні до екзамену відкинувся. Його замінив новий вчитель, який все провів по стандартній програмі і нічого не хотів чути про «методику» старого. – перейшов на швидший темп хлопець, щоб пропустити нікому не цікаві подробиці. – так я і завалився, мене вигнали з академії і вирішив вступити у військо. Але! – безбородий підняв вказівний палець і перейшов на повільний темп, трохи притих та підсунувся ще ближче до решти. – Але книга то залишилась в мене. Якось я її перечитав. Нічого цікавого не було, в загальному це була збірка подібних історій про битви та війни, крім останньої історії. Вона не мала назви, як і більшість, і розповідала про невелике торгове судно, яке через непогоду сіло на міль близь невідомого острову. Здалека, з глибин острову, лунали точно такі ж повторювані удари. – з черговим звуком удару у Тома по шкірі пробігли мурашки.

- Ну? І що це за удари були? – спитав сивобородий.

- Поняття не маю. На цьому і закінчився «том 6», думаю продовження було в 7-мій частині. – хлопець розвів руками та зігнав комах, які обліпили йому шию, та вже через декілька секунд знову на неї повернулись. – Тоді мені це зовсім не було цікаво, розумієте? Хто б знав.

В тумані появився чийсь силует, це був один з помічників Маршала, Марк. Високий, довговолосий, в спеціальній полегшеній збруї, він підійшов до групи воїнів. – Томас з 4-того тут?

Том зразу підвівся, віддав честь та відповів: - Так, Томас з 4-того це я.

- До Маршала, є завдання. – голос Марка був геть без емоцій.

- Слухаюсь. - Том знову занурився по коліна в крижане болото, та побрів вверх по схилу. Марк же направився в зовсім другому напрямі, а сивобородий позаду знову почав розказувати якусь історію своїм хриплим, сухим голосом.

«Цікаво чи Марк швидко мене знайшов, тут на десять футів через туман ні чорта не видно, а всі солдати однакові, посірілі від болота. Світла ледь хватає щоб витягнуту руку перед собою впізнати». По дорозі всюди були одинокі воїни, дехто щось бурмотів собі під ніс, дехто, опершись на дерево старався задрімати. Один чоловік при кожному ударі монотонно рахував: - …три тисячі двісті один, три тисячі двісті два…

В таких умовах броня перетворювалась на смертельну ношу, робила неможливими деякі рухи, стирала шкіру і м’язи до крові, крім того холодний метал зовсім не зігрівав. Маршал розпорядився, що можна, при необхідності, викинути все крім, звісно зброї, шоломів і, по можливості, щитів. Більшість позбавлялись збруї, рукавиці, наплічники просто у болоті, і залишались тільки в тілесному одязі. Дехто викидав навіть списи, ножни від мечів та тяжку зброю, залишали тільки основне. А деякі воїни і кіраси несли далі, говорили, що при останній битві вони неодмінно знадобляться.

Армія… її осколки виглядали унило - болото поглинуло усі кольори одягу воїнів, знамен війська. Люди зверху-донизу брудні, зливались із сірими чудернацькими сплетеними деревами, без бойових гімнів та пісень, без маршу солдати пробирались через сірі хащі, бліді сумерки, які ледь-ледь попадали вглиб лісу та освітлювали марш воїнів. Мечі то і діло тупились та ламались не в змозі прорубати прохід скрізь хащу. Всіх підбадьорює віра у близьку перемогу, цілковиту перемогу у війні з останнім розумним ворогом в цих землях. Але з вигляду не скажеш, що армія настроєна оптимістично. Також бойовий дух підтримує присутність самого Маршала. Скільки боїв виграно було під його керівництвом. За останні роки він ніколи особисто не приймав участь в боях, виступаючи тільки в ролі стратега. Але останню битву він повів під своїм началом.

Нарешті в тумані постав образ Маршала на троні, який підіймали на гору спеціально для зручності полководця. Трохи ближче і в його образі Том зміг розгледіти деталі: семи футовий гігант, довге сиве волосся яка спадало до ніг і довга борода до колін, його обладунки прикрашали багато самих різноманітних дорогоцінних каменів, але через грязь їх не було видно, збруя потьмяніла і злилася зі всім навколо, на голові була похідна корона, яка зараз не відблискувала золотистими променями та більше походила на підробку з латуні. На руках, перстні з різних дорогоцінних металів теж втратили свою красу і гамму кольорів… просто посіріли від бруду.

Том вклонився, зупинившись за 3 фута від трону, що виступав над болотом, і йому прийшлось дивитись на Маршала знизу вверх: - Томас з 4-того. – «Скільки років він прожив?» думав Том «Сто двадцять? Сто сорок?».

Том. – вуста Маршала були приховані бородою, та це говорив він. Його голос не походив на образ змученого старця, чіткий та виразний, напевно єдиний живий звук серед цього лісу, єдиний який зміг заглушити удари метронома та прорізати пітьму. – Приближся до мене.

Солдат приблизився так, що зміг подивитися Маршалу прямо у вічі, сиві, блідо-голубі вічі з блідо-червоною сіткою тріснутих вен навколо. А лице його покривали численні старецькі морщини. Зараз він не виглядав так як перед початком битви, підйом в тяжких умовах дали про себе знати, здавалось він просто змучився і хоче відпочити від всього, від життя.

- Що ти про це думаєш? – Маршал знову заговорив.

- Про що, ваше величносте? – Том старався промовити якомога серйозніше, але від благоговійного трепету вийшло не дуже, чи від туману.

- Про мій приказ йти прямо через ліс. – Голос розрізав морок.

- Я… нічого не думаю… я над цим не думав. Ми йдемо до перемоги, до неї рукою подати, останні перешкоди завжди найважчі. – На лобі виступив холодний піт, «звідки такі питання?» подумав він.

- Так. Це хороша відповідь. – Маршал відхилився на спинку трону, перевів погляд кудись інде, а лівою рукою почав погладжувати сиву бороду.

Тома це зовсім збило з пантелику. «І це все? Краще просто почекати.». Він вдивися в лице Маршала Пола Актануса, якого в народі прозвали «кривавим». «Але чому кривавим? Він завжди славився своєю холоднокровністю…», думки перервав голос Пола:

- Після того як ми знищили п’ятидесятитисячну ворожу армію, я послав декількох гінців в найближчі союзні володіння, та одного до наших, він, звичайно, ще тільки на пів дорозі туди. Але всі решта, - мабуть нам ніхто не захотів прислати допомогу, тому ми і почали підйом своїми силами. Та ми тут затримались трохи довше ніж мали, хоча все ще йде по плану. Ми підійдемо прямо до розвалин і за нами ефект несподіваності, так ми завершимо війну за цю землю.
Для вас є особливе завдання, для тебе і Вірджила. Ви відправитесь у розвідку вверх по схилу. Ти за головного, скільки будеш вважати за потрібне, стільки і йди, а коли вирішиш повернути назад, повертай. Можливо ви зустрінете ворожий аванпост. - Пол склав руки разом, та схрестив довжелезні сухі пальці. – А можливо і не зустрінете. Вам потрібно добути любу інформацію про ворога, а якщо не дістанете її, то просто верніться живими і розкажіть що бачили.
У вас буде новий пароль «Абарухплунта», а відповідь на неї «Дузрвілнавана». За вами рушать наступні розвідники, всі з цим паролем. Так впізнаєте своїх.

Марк привів Вірджила, який також вислухав настанови Маршала Пола Актануса, потім видав необхідне спорядження. Том отримав полегшені обладунки, зі зброї вибрав меч, ніж, придатний для метання, лук та полегшений колчан тільки з 5-ма стрілами, шкіряний рюкзак, запас сушеного м’яса та фруктів, води, набір примітивних медикаментів, чистий комплект нижнього одягу, в який зразу одягнувся, та, спеціально для нього, як головного в групі, маленьку пляшечку міцного лікеру, якою міг розпоряджатись по бажанню.

Вже за декілька хвилин пара була готова до виходу в дорогу.

В дорогу

Кілька хвилин назад розвідники покинули останнього часового який зразу ж перетворився на темну пляму в сірому тумані і згодом розчинився в ньому. За ним почалась дорога в невідоме. Том пробирався між гіллям та стовбурами дерев з трудом, але в спеціальній збруї це проходило швидше і набагато легше ніж в звичайній. Та користі від цього було не багато. Кожних декілька кроків так і приходилось то пробиратись в щілину розміром з віконце в собачій буді, то пірнати по шию в болото, щоб проповзти під черговим сплетінням гілок та дерев. Вірджил рухався слідом. Сиве небо ледь освітлювало їхній похід, а удари метроному супроводжували. Тут, за табором вони здавались ще гучнішими, а можливо і були такими насправді. В повній мовчанці солдати підіймались на схил.

Тому ставало все важче і важче, все тіло боліло, а особливо ноги, з кожним вдихом ядучий туман душив горло та обпалював легені, заставляючи кашляти. Не дивлячись на сирість в роті зовсім пересихало, слина перетворювалась на неймовірно густий слиз, а від кашлю шкіра з горла здиралась і час-від-часу приходилось спльовувати кров.

Через деякий час вони зупинились перепочити. Том подивився на схудлого товариша, вигляд в нього був прежахливий – бліда шкіра, змучений погляд, темні плями під очима, а його пишна кучерява, але коротка борода, і таке ж волосся, від бруду посіріли та засалились. Та й сам він втратив декілька кілограм і виглядав не краще – поблідлий, з червоними стомленими очима, коротким чорним волоссям, а його колишню розкішну двох футову бороду відсік в недавньому поєдинку ворог, залишилось тільки близько десяти дюймів. За всю зупинку ніхто не проронив жодної фрази. Так само мовчазно вони рушили далі.

Декілька годин Том просувався так само повільно, але потім дерева стали рідшати, схил став пологішим а болото стало мілкішим та рідкішим. Це значно прискорило рух, при чому світла проникало сюди значно більше і туман нехотячи відступив. Тепер все було видно на футів 30, але дихати легше не стало. Серед болотних дерев почали з’являтись широкі та високі гіганти, на яких блідо-жовте листя ще не зовсім опало. Знизу повітря змішане із випарами болота застигло, але по верхівках дерев тягнувся сильний вітер. Шуршання сухого листя милозвучно розбавляло симфонію дуету «Метроном та смертельний потік», яка за останні дні вже достатньо надоїла, та майже зводила з розуму.

- От би і сюди задуло трохи свіжого повітря. – прохрипів Вірджил.

- Ага.

Ще деякий час похід проходив без змін, як несподівано Том зупинився: - Стоп. – Пригнувшись прошепотів він повільно витягуючи з-за поясу лук і натягнувши стрілу. Вірджил присів, витягнув меч. Том приставив вказівний палець руки, якою натягнув стрілу, до губ, і кивком вказав на одне з широких дерев. Вірджил все зрозумів. І вони повільно, стараючись не шуміти, розійшлись обходячи дерево. Та за ним нічого не було.

Том, підбіг до дерева та почав вдивлятись наверх.

- Що там було? – спитав Вірджил, при цьому прикриваючи Тома, та стараючись вгледіти щось в тумані.

- Якась хєрня. – Том відійшов від дерева. – Але воно було занадто велике щоб так швидко і беззвучно піднятись на дерево.

- Що «воно»? Що там було?

- Йдемо далі, його вже тут нема, по дорозі розкажу.

Якби земля не була під нахилом, вони би вже давно заблукали.

- Тільки краєм ока його помітив, точніше як він заховався за деревом, напевно звір місцевий. Висотою десь шість з половиною футів, двома ногами, двома руками довгими як в горили, а морда видовжена як в рептилії якоїсь і весь покритий зеленувато-синьою лускою. Ніколи такого не бачив.

- Я теж не бачив.

- Можливо це простий збіг, але сумніваюсь, скоріше за все він послідкує за нами. Ми навіть не знаємо що це, тому треба бути уважними.

Болото стало зовсім мілким, а туман ще трохи відійшов, і тепер вони ступали лиш на декілька дюймів занурюючи чоботи в багно. В симфонію добавився новий звук. Після ударів було якесь дуже неприємне відлуння, в ньому оживали механічні відміряні удари. З’явились кущі, в основному колючі та сухі, які теж сплітались в непрохідне полотно, та вони легко піддавались мечу, але все ж це уповільнювало похід. Том відчував що вони пройшли вже більшу половину «дня», але необхідно йти далі, принаймні поки є достатньо сил. Потрібно прийти до чогось важливого, до джерела відлуння ударів, воно було все ближче і ближче, а звук все гучніше і гучніше. І вони прийшли. За черговими кущами був обрив. Перед Томом проходила ущелина шириною в сотню футів, яка тягнулась справа на ліво, з обох боків ховаючись в мглі. Знизу, футах в 20 ущелину повністю покривав туман, сірий і густий немов перина, з якої, після кожного удару, підіймалось зловіще відлуння так само ритмічно повторюючись. Обидва схили ущелини були скелясті і майже вертикальні.

- Твою мать! – викрикнув Вірджил та похлопав Тома по плечу вказуючи на другу сторону ущелини, яку ледь не поглинав туман. – Дивись, на другому боці, вовк!

На другому боці, майже злившись з туманом була постать білого дикого вовка, якого в народі називали страшним вовком. Він відрізнявся від свого звичайного побратима тим, що був більшим, але худішим, а передні лапи були змінені так, що більше нагадували людські руки, ніж вовчі лапи, проте страшний вовк все ж користувався ними, як звичайними, дуже мало було доказів, що він ставав на задні кінцівки і користувався передніми, як людина. Вовк не рухався, а звуки ударів його зовсім не цікавили, від чого він ще більше здавався примарою, просто грою уяви.

- Справді вовк, живий. - Том роззявив рота та мружився, стараючись вгледіти якомога більше деталей в хижаку. - Можливо їх на другому боці багато, нам би не помішало свіже м’ясо. – добавив він, та прикинув чи вдасться йому вцілити з лука на таку відстань, але від думки зразу ж прийшлось відмовитись, не хватало тільки залишитись без стріли. А якщо і вдасться поцілити, то поки вони доберуться до нього, тіло може хтось поцупити, наприклад один із тих чешуйчастих, якщо їх тут декілька.

- Він нас бачить. – чи то спитав, чи то ствердив зачарований білим хижаком Вірджил.

Вовк дивився на чужинців, його було видно розпливчато, але Том знав, що він дивиться прямо на них. А вони дивилися на нього, це визивало дивне відчуття. За все перебування тут, цей ліс здавався абсолютно мертвим, нереальним, навіть звуки були не живі, ці монотонні удари точно були не створені чимось живим. В цих землях навіть час не йшов – день, ніч, день, все-рівно, а тепер за якихось декілька десятків футів перед ними стоїть сама справжня, жива тварина. Через декілька хвилин вовк повільно, навіть якось ліниво повернувся і зробив пару кроків, за якими туман повністю поглинув його силует.

Солдати ще трохи стояли завороженими видивляючись на другому боці ще якісь сліди життя, та нічого не з’явилось, ні через десять ударів, ні через двадцять.

- Ми спускаємось. – вирішив згодом Том.

Маршал дозволив йому вирішувати коли повертати назад, так ось ще не час. Треба йти далі, за ними будуть інші розвідники, вони і повідомлять решту про ущелину, а у них двох інше завдання. На приказ Вірджил хоч і скривив гримасу від небажання спускатись в невідоме, проте не сперечався. Том продовжив, смакуючи свої ж слова, в яких повністю впевнений не був сам. – Не думаю що ущелина набагато глибша ніж ми її бачимо. Але треба спускатись, в сторони вона може тягнутись невідомо скільки. В любому випадку, армії треба буде просуватись дальше.

Схил не був гладким, камінь покривали численні тріщини, а в них росли різні горні деревця. Удвох, розвідники, почали шукати підходяще місце для спуску. Першим спустився Том, який зняв з себе всі обладунки крім верхнього одягу, рукавиць та чобіт. На перший погляд це мало зайняти набагато менше часу і бути набагато легше, та каміння під ногами кришилось та сповзало; трухле, сире, згниле, колюче коріння та такі ж самі деревця то і діло обламувались, приходилось робити зупинки прямо на скелі, щоб дати рукам та ногам відпочити; туман ставав густішим та густішим, а з тим і ядовитішим – кашель погіршувався, легені горіли, а горло, здавалось, тріскало; глибина ущелини виявилась набагато більшою. І коли Том вже думав повернути назад він дістався дна. Тут, внизу, в декількох кроках від стіни протікала вузька річка – чорна як вугілля та надзвичайно повільна. Тут було набагато холодніше ніж нагорі, туман став отрутнішим скоріше за все через ріку та її чорну воду, в якій нічогісінько не було видно. Відлуння ударів набирало тут свого піку, кожен звук оживав, відбивався від стіни до стіни і нехотячи піднімався догори.

- Ну як? – хриплий крик Вірджила після чергового удару відбивався від скелі і луною доставав дна ущелини. – Спустився?

- Спустився! – Том не хотів описувати все що тут відбувалось, тому що слова давались важко, а необхідне для них повітря було отруйне.

Вірджил скинув рюкзак Тома разом з прив’язаними обладунками, луком і мечем, а потім і свій рюкзак. Том зразу ж дістав із сумки флягу з водою і випив більшість того, що там було. Горло трохи зволожилось, але виділена слина зразу набрала присмаку туману і перетворилась в густий, гіркий слиз.

Секунди розтягувались в безкінечність, удари в дуеті з відлунням відбивали свій диявольський ритм, а Вірджил все не спускався. Том переборов бажання перебратись на другий берег в одиночку, але і окликати хлопця не став, так як знав чого коштує спуститись сюди. Пройшло ще декілька вічностей і нарешті почувся хрускіт каменю рядом з місцем де колись спустився Том.

Першим ділом Вірджил порившись в своєму рюкзаку відхлебнув з фляги.

- Ну і містечко. – прохрипів він, відхаркуючи коричнево-багровий слиз. – Скоріше би звідси забратись.

Том буркнув щось у відповідь, але його слова змішались з відлунням чергового удару.

Розвідники наблизились до самої води. Том прикинув ширину розлому і те, що схил трохи нахилений до середини – річка не широка. Першим заговорив він:

- Що ж, я перший.

- А якщо вода отруйна?

- Думаєш? – відказав Том, але його слова знову заглушив удар. Він готовився вступити у воду, але Вірджил схопив його правою рукою за плече і трохи відтягнув від води. Нічого не кажучи він просто вказав у сторону вверх по течії.

По ріці плило тіло. Спочатку, через тумах в ньому неможливо було розібрати анічогісінько, але воно дюйм за дюймом підпливало і образи ставали все помітніші. Тіло було роздерто до невпізнанності, тільки чорні плями на шкурі видали в ньому гігантську рись. Порівнявшись з розвідниками тіло, здавалось заповільнилось, щоб його можна було розгледіти краще, а потім знову пропало в тумані. Після цього солдати переглянулись.

- Будемо надіятись воно не пило цієї води і просто випадково звалилось у прірву. – припустив Вірджил, та харкнув кров’ю у воду.

- Точно. Цікаво скільки вже ось так пливе. – добавив Том, після чого остаточно зібрався духом і ступив у воду.

Перший крок зразу приніс сюрприз, нога занурилась по коліно в крижану воду. Вірджил легенько похлопав супутника по плечу і перечекавши чергове відлуння тихо добавив:

- Я слідом.

Вже через два кроки Том занурився по груди. «Напевно ущелина йде далі під землю, так її і заповнила вода» думав він. При наступному кроці ноги не доставали дна. Він почав плисти, але руки та ноги зводило при кожному гребку, вода була неймовірно крижана. Отруйний туман душив при кожному вдиху. Том гріб все сильніше і сильніше, але не покидало відчуття що з місця він не рухається, проте оглянувшись на секунду зрозумів, що все-таки просувається, так як берег повністю розчинився в тумані. Сили тратились при кожному русі, обладунки прив’язані до рюкзака тягнули в низ, але в нього самого вода не потрапляла і це помагало триматись на плаву. Проходили удари, а берега все не було, течії не відчувалось і неможливо було визначити необхідний напрямок. В ногу вдарилось щось, Том провів по цьому руками і виявилось що це груба гілка, він відштовхнув її, і зрозумів що заблудився. З силою набравши у легені достатньо повітря, хотів покликати Вірджила, але тільки-но відкрив рот, як щось схопило його за ногу і ривком погрузило у воду. Том намацав запханий за пояс кинджал і зразу ж озброївся ним, але нога вже звільнилась. Навіжено рухаючи ногами і руками віг почав випливати. Часу відв’язати обладунки або меч від рюкзака зовсім не було. Враз щось сильно двинуло в живіт, цим самим вибивши весь дух. Том впустив кинджал і видихнув все повітря, а ногу знову щось схопило і повільно тягнуло вниз. Руки ще пробували намацати впущений кинджал, повітря зовсім не залишилось і в голові запаморочилось, а сили повністю покинули тіло. Надія повністю втратилась і не в силах стримуватись він відкрив рот. Тіло обм’якло і Том вже був готовий вмирати, але в той самий момент рукоять кинджала сама лягла в ліву руку. Кусок холодної сталі зразу оживив Тома, рука міцно здригнулась, відправивши імпульс по всьому тілу, автоматично викрутившись, він з неймовірною силою полоснув по тому, що тримало його за ноги. Хватка зразу ж ослабла і Том з новою силою ринувся на поверхню. Він і гадки не мав на якій глибині знаходиться і думав що просто задихнеться не встигнувши виплисти, але в той момент коли він відкрив рот щоб вдихнути не важливо що, він уже був на поверхні і отруєне туманом повітря знову наповнило його легені, визвавши черговий кашель.

- Том! – щосили кричав Вірджил з невідомого напрямку. – Том!

Сил крикнути у відповідь не було, і він щосили почав бити руками по воді, та кашляти якомога гучніше. Вірджил здається його почув, тому що зразу ж почувся сплеск води, а через декілька секунд, з туману появився його силует. Вірджил підплив до Тома, який ледь тримався на воді і задихався від кашлю, схопив його за комір грубої темно-червоної верхньої одежі і почав тягнути до берегу. Допливши до берега який виступав з води на пів фута, хлопець спочатку виліз сам а потім затягнув Тома.

Обоє повалились без сил. Том відкашлювався від чорної води і разом з тим спльовував кров, а тим часом Вірджил покопавшись у своєму рюкзаку передав йому флягу з водою. Том змочив горло, і кашель трохи відступив, та надихатись повітрям просто неможливо було, воно ставало густіше та отрутніше, з кожним ударом.

- Сука! Не можу дихати. Треба вибиратись звідси. – промовив Вірджил, після чого і сам відпив із фляги.

- В мене закінчились сили. Більше не можу. – Том лежав на спині все ще покашлюючи. На секунду йому здалось що це кінець, що він здасться і навіки залишиться на кам’яному березі цієї ріки смерті.

Вірджил підвівся у весь ріст і пробував дихати на повні груди, але не виходило – густе повітря нехотячи відривалось від основної маси і заповнювало легені. Хлопець декілька секунд постояв, а потім просто сів біля Тома, який вже перестав кашляти і, здавалось, навіть задрімав.

- А знаєш, не так уже тут і погано. – розслаблено сказав він. – Можна і тут залишитись.

Туман більше не здавався таким отруйним і зловісним, а звуки ударів немов перетворилися в якусь мелодію. Розум хлопця затуманився і йому страшно захотілось поплавати – скинути весь цей брудний одяг, обладунки, і просто поплавати. Він встав, переступив через Тома і підійшов до води з простою думкою – роздягнутись і пригнути у воду, бомбочкою. Але ця ідея заволоділа розумом тільки на мить.

- Блять! – викрикнув хлопець і затряс головою, разом із чим здоровий глузд знову заповнив його голову, а повітря знову стало отруйним, обпікши легені і визвавши приступ кашлю:

– Чорт, що це ж я роблю! Треба вибиратись звідси. Том! – закричав він. – Том, вставай, прокидайся!

Вірджил тряс Тома і бив долонею по лиці: - Вставай, сука, кажу тобі!

Нарешті Том відкрив очі. Вони були скляні та бездушні, але після чергового ляпасу знову заповнились розумом, а разом з чим повернувся і кашель.

Дата добавления: 2015-11-14