Розв’язання німецько-радянської війни і встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні

22 червня 1941 року фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Напад здійснювали три добре озброєні групи армій: - група армій «Північ» здійснювала наступ на Ленінград та Прибалтику; - група «Центр» - на Москву і центральні області Росії; - група «Південь» в Україну і Кавказ. 23-29 червня 1941 – найбільша танкова битва в районі Луцьк-Бруди-Рівне-Дубно. 7 липня 1941 р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, у якому закликало населення чинити рішучий опір фашистській агресії. До Червоної армії з України було мобілізовано понад 2,5 млн осіб. Населення широко залучалося до будівництва оборонних споруд, створення грошового і продовольчого фонду оборони, шефства над військовими шпиталями. 3 перших днів війни на території України діяли два фронти - Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) і Південний (командувач генерал-лейтенант I. Тюленєв). Німецько-фашистські війська прорвали оборону Південно-Західного фронту, і 7 липня 1941 р. почалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. Оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня) тривала понад 70 днів. У першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поновивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії Південно-Західного фронту. При спробі вирватися з оточення загинули командуючий фронтом генерал-полковник М. Кирпонос. 30 жовтня почалась оборона Севастополя (250 днів). 16 листопада – захоплено Крим. Радянське командування почало контррнаступ під Харковом 12 травня 1942 р.:важка поразка. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловсь, після чого вся Україна опинилася під окупацією. Серед причин невдач Червоної армії: - зосередження і розгортання військ з урахуванням нових кордонів не було завершено до початку війни; - фактор раптовості нанесення першого удару; - кращі командні і командирські кадри Червоної армії були репресовані (до 75% командного складу); - до початку війни не було завершено переозброєння Червоної армії; - радянське керівництво прорахувалося у визначенні можливого напрямку головного удару супротивника; - використання Німеччиною потенціалу завойованих країн; радянська військова техніка переважала в кількості, але поступалась в якості.

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».

План «Ост» в Україні передбачав: - Понімечення населення й колонізація західної частини СРСР – Фізичне винищення (спочатку євреїв, циган, а потм слов’ян) – Переселення німців на українські землі протягом 30 років – Масове насильницьке переселення мешканців Захдіної України до районів Сибіру – Підрив біологічної сили слов’янських народів за рахунок фізичного виснаження. Розчленування України: 1) Рейхкомісаріат Україна (6 округів із центрами в Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному) з рейх комісаром Еріком Кохом 2) Дистрикт «Галичина» - польське генерал-губернаторство (Львівська, Тернопільська, Дрогобицька, Станіславська області без північних районів) 3) «Трансністрія» - провінція Румунії (Одеська, південь Вінницької, захід Миколаївської; окремо увійшли Чернівецька і Ізмаїльска області.4) Прифронтова зона під владою військової адміністрації (Чернігівська, Сумська, Харківська, Донбас та узбережжя Азовського моря, південний Крим). Нацистський «новий порядок»: Утворення окупаційної адміністрації, що складалась з каральних органів, до роботи в яких притягалось місцеве населення; Масовий терор, каральні операції, концтабори, знищення мирного населення (особливо євреїв); Вивезення до Німеччини обладнання, сировини, продуктів, творів мистецтва, чорнозему. Налагоджування роботи підприємств, електростанцій, залізниць, 12-14-годинний робочий день, мізерна заробітна плата. Примусова колективна праця селян, вилучення всього врожаю на потреби окупантів. Примусове вивезення молоді до Німеччини.

36. Рух опору укр. народу проти загарбників. Укр. Повстанська Армія у боротьбі за незалежність України в 42-44
Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу Не здобувши на той момент власної державності, українці приречені були грати роль гарматного м'яса у суперечці за світове панування Радянського Союзу і Великонімецького Райху. Але у тому протистоянні українська нація зуміла показати, що має також свої власні інтереси і готова відстоювати їх зі зброєю в руках, створивши унікальне у світовій історії явище - армію без держави. Це був момент перетворення нації з об'єкта історії на суб'єкт, здатний творити власну історичну долю власними руками, момент пробудження активної національної сили і незламної волі до буття.
З перших місяців окупації України ворог відчував величезну силу народного опору. Почали створюватись партизанські загони та антифашистське підпілля. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху, що став керівним органом збройної боротьби партизанів проти німецько-фашистських загарбників.
Майже всі північні райони Сумщини і Чернігівщини, перебували під контролем партизанів. Наприкінці 1942 p. у тилу ворога діяли великі, добре озброєні й керовані з центру з'єднання під командуванням О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. С.Руднєва та інші.
Станом на 1944 р. партизанський рух став інтернаціональним. У ньому брало участь поляки, словаки чехи, угорці, а також югослави, французи, румуни, німці, болгари, іспанці та інші.
Українці брали активну участь у Русі Опору народів Європи - французькому, бельгійському та італійському.
Роль "третьої сили" в умовах окупаційного режиму намагалася відігравати Організація українських націоналістів. ОУН було створено в січні 1929 р. на з'їзді у Відні на чолі з Є.Коновальцем. Після вбивства Є. Коновальця у 1938 р. ОУН очолив А.Мельник. У 1940 р. ОУН розкололася на два крила: ОУН-М - мельниківці, поміркована частина націоналістів та ОУН-Б - бандерівці, революційне крило. Мельниківці відкрито стали додатком окупаційного апарату й сприяли створенню дивізії СС "Галичина" для допомоги фашистам. Бандерівці, зрозумівши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали створювати власні збройні сили - Українську повстанську армію (УПА), метою якої була боротьба за незалежну соборну Україну.
УПА постала не лише для оборони українського населення від нацистського терору, але й для захисту від провокативно-підривної діяльності радянських партизан, які взимку 1942-1943 рр. наступали з білоруських лісів. Основною діяльності УПА була тактика двофронтової боротьби проти двох тоталітарних режимів – сталінського СРСР та нацистського Третього Райху
Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. УПА спиралася на розгалужену мережу ОУН, яка становила своєрідний тил армії – запілля. У формуванні УПА брали участь представники різних політичних угрупувань, селяни, національні меншини. Тому можна сказати, що вона мала загальноукраїнський характер.
Структурно УПА поділялася на три краєві командування: УПА-«Північ» (Волинь, Полісся), УПА-«Південь» (Поділля, Київщина) та УПА-«Захід» (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння). Кожне командування мало у своєму складі воєнні округи та тактичні відтинки. Головним командиром УПА з листопада 1943 р. до загибелі у березні 1950 р. був Роман Шухевич.
Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю огранізацій цієї армії, а з іншого тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль. Проте після капітуляції Німеччини радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА.
Межовою датою дії УПА стала смерть головного командира УПА Р.Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, роки виснаження й радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації.
Не дивлячись на те, що часи ОУН-УПА ідуть у далекі 1940-ві, а Україна вже як 15 років є незалежною суверенною державою, ми не маємо права забути здобутки і жертви патріотичних українців того часу. Пройшло вже більше 60 років з того часу і досі більшість вважає тих борців за незалежність фашистами, зрадниками українського народу, кровожерними убивцями і бандитами. Насаджені радянською владою стереотипи, ще досі живуть. Українські повстанці, котрі прагнули любою досягти такої бажаної незалежності досі залишаються не визнаними, ще досі їх обливають брудом. Багато їх загинуло під час Другої світової війни, але ніхто не зрадив своїх благородних ідей. Їх боротьба зробила внесок в утворення Української держави, у формування національної свідомості, тому за це ми повинні їм дякувати.

37. Завершення Другої світової війни.Вклад укр. народу у перемогу над фашистами.
Друга світова війна стала жахливою трагедією для українського народу Не здобувши на той момент власної державності, українці приречені були грати роль гарматного м'яса у суперечці за світове панування Радянського Союзу і Великонімецького Райху. Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, С. Наумова, П. Вершигори вели "рейкову війну", створювали навіть зони, визволені з-під німецької окупаційної влади. На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км. квадратних.
У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН -УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець-Подільський) вели підпільні (причому як більшовицьке, так і національне підпілля). Відомі підпільники І. Кудря, В. Бевз, О. Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору.
На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто залишився живим, став довічним калікою. 2072 українці було удостоєно вищого звання в СРСР - Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а І. Кожедуба - тричі.Із 7 млн нагороджених 2,5 млн становили воїни-українці.
Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами - українцями з походження. Це, зокрема, А. Єременко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, П. Рибалко, К.Москаленко.
Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.
Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі - тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паравозобудівний заводи з Харкова, "Більшовик", "Ленінська кузня", "Точелектроприлад", "Укркабель" та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська.
Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах - за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб СРСР було евакуйовано понад 3,5 млн жителів.
Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн голів худоби.
Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкортші сроки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Євакуація заводу "Арсенал" з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал "Арсенал" розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за,9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.
Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10-й день вступив до ладу механічний цех, на 12-й - складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукцію було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. Маючи багатий досвід вирощування зернових і технічних культур, високоефективного тваринництва, працівники с/г надали істотну допомогу колгоспам і радгоспам сх.регіонів. Українські селяни повністю забезпечували Червону Армію продовольством.
Великий внесок в перемогу зробили також українські вчені, викладачі, діячі мистецтва

38. Політичний і соц.-еконм розвиток України у повоєнні роки. Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна. Велика кількість зруйнованих міст. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою. Але за допомогою інших республік СРСР до ладу стали шахти,заводи,фабрики,які до війни давали ¾ промислової продукції.

Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Українці,які проживали на території Польщі мали виїхати до України,але більшість залишилась. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. 29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі. 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН—УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. становищі українців, котрі залишилися в Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. До змін в народному господарстві можна віднести також і приєднання Криму. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР.

Роки післявоєнної відбудови економіки України були дуже важки­ми, виснажливими, зокрема, і через те, що система концентрації коштів для відбудови промисловості й військово-промислового комплексу ставала на заваді підвищенню життєвого рівня народу. Всупереч голоду, нестачі найнеобхіднішого та репресіям, що їх чинив тоталітарний режим, народ героїчними зусиллями з вірою у краще майбутнє підіймав з руїн міста й села, відроджував промисловість і сільське господарство. Загалом валова продукція сільськогосподарського виробництва в 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Було досягнуто значних успіхів у розвитку народної освіти, науки й культури. На початку 50-х років республіка в основному залікувала рани лихоліття. Було закладено основи для її виходу на нові рубежі суспільного прогресу.

39.Злочини сталанізму в україні. Розпад імперій найчастіше спричинявся військовою поразкою. Сталіну не лише вдалося втримати основні територіальні надбання Російської імперії, але й здійснити найбільш далекосяжні наміри Романових щодо приєднання нових територій – Східної Прусії, Галичини, Закарпаття та ін. Тактика принесення революцій "на кінчику багнета”, вперше випробувана щодо України у 1917 р. й вдало здійснена у 1945-1949 рр. у Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Східній Німеччині, дозволила Радянському Союзові підвести свої війська під самі ворота Західної Європи. Ніколи раніше російська імперія не знала такої величі і могутності.

Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтеліґенція. У 1946-1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК КП(б)У за неувагу "до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва”, де знайшла притулок "ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія”. Московську резолюцію продублював відповідними документами ЦК КП(б)У. Партійні резолюції відкрили кампанію "критики” й "самокритики” у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти бл. 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 рр.

Переслідування української інтеліґенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946-1948 рр. – т. зв. ждановщини. Вона ставила собі за мету виелімінувати із підрадянського інтелектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалежної думки.

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла, якщо б центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишалося для забезпечення продовольством колгоспників.

Восени 1946 р. Хрущов доповів Сталіну про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар Каганович. Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.

Основним засобом "радянизації” Західної України були терор і насильство. У 1946-1949 рр. звідси було депортовано у Сибір бл. 300 тис. чол. – в основному сім’ї тих, хто співпрацював з німцями, служив у дивізії СС "Галичина” або воював в УПА. Жертвою насильства стала й греко-католицька церква. Організований НКВС Львівський собор (8-10 березня 1946 р.) проголосив самоліквідацію церкви і "добровільний” перехід в лоно Російської православної церкви. Керівництвом церкви разом з митрополитом Йосипом Сліпим були вислані в Сибір. На Закарпаття у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства греко-католицького єпископа Теодора Ромжі, який відмовився прийняти православ’я.

Єдиною силою, яка змогла активно протиставитися сталінському режимові була Українська повстанська армія. Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці і важливі стратегічні центри. Від часу зайняття Західної України у лютому 1944 р. й аж до пізньої осені 1945 р. війська НКВС і Львівського військового округу провели бл. 27 тис. боєвих операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили бл. 6 тис. операцій проти радянських частин.

1946-1949 рр. у Західній Україні націоналістичний рух перейшов до підпілля, обмежуючись терористичними актами проти радянської адміністрації, нападами на відділи НКВС, організацією бойкоту проти виборів, веденням акцій проти колективізації. Масштаби збройної боротьби зменшилися.

Масштабні військові дії УПА після літа 1946 р. продовжувала вести лише на Закерзоння – українських етнічних землях, що відійшли після війни до Польщі (Холмщині, Посянні, Лемківщині). Своїм основним завданням вона вважала захист місцевого українського населення від примусової депортації до СРСР, яка привела б до "деукраїнізації” Закерзоння. Деталі проведення операції "Вісла” безсумнівно показують, що її організатори ставили перед собою не так завдання побороти УПА, як "остаточно розв’язати українську проблему у Польщі”. Маючи щонайменше десятикратну військову перевагу над УПА, польська комуністична влада могла зліквідувати український повстанський рух, не вдаючись до примусового переселення українців.

40. початок лібералізації суспільного життя в україні 50-60 роки ХХст. Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи

5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала кінець сталінщини, яка пустила метастази в усі сфери життя суспільства. Люди, заморочені соціальною демагогією, відмежовані "залізною завісою" від зовнішнього світу, вірили Сталіну, він мав шанувальників серед усіх суспільних верств.

Систему, яка видавалася Сталіним за соціалізм, характеризували такі основні риси: одержавлення економіки; жорстке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, зокрема, фактично дармова праця колгоспників і рабська — мільйонів в'язнів; низький рівень життя населення; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія.

Найважливішою справою М. Хрущова було розвінчування культу особи Сталіна. Особливу роль у цьому відіграла його таємна доповідь на XX з'їзді КПРС "Про культ особи та його наслідки". У ній політика Сталіна характеризувалась як хибна, а у багатьох аспектах — злочинна (масові репресії, провокації, тортури під час слідства). Критика Сталіна, хоч була досить різкою та неглибокою, обминала фундаментальні причини сталінського режиму. Виникнення культу пояснювалося ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою, негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила це явище.

Доповідь Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р. Основні її положення в значно пом'якшеному вигляді були покладені в основу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Однак критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, зробивши першу пробоїну в тоталітарній системі. Активізувалася реабілітація жертв сталінських репресій. За останніми даними наприкінці 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн осіб, з них реабілітовано 3,2 млн осіб. Поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років і всі, хто був звинувачений у буржуазному націоналізмі.

XXII з'їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої "соціалістичної демократії". Було висунуто положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Але збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, вихолощувало реальний зміст "загальнонародної держави". Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися.

Більшу увагу, зокрема і в Україні, зверталось на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила закони про бюджетні права УРСР і місцевих рад, про судоустрій та інші; прийняла кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний та цивільно-процесуальний кодекси.

Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народові потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей. На XXI з'їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 50—60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. Був зроблений висновок, що друга Програма комуністичної партії (1919 p.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і назріла потреба в третій програмі.

Нова Програма КПРС, яку було прийнято на XXII з'їзді КПРС у 1961 р. та охарактеризовано як програму побудови комунізму, оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного вирішення трьох взаємопов'язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед них вважалося створення матеріально-технічної бази комунізму, а тому в програмі були передбачені конкретні завдання щодо її створення в найближчі 10—20 років. Передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати "в основному" комуністичним і перейти до розподілу "за потребами". Утопічність цих завдань багатьом була очевидною ще в 1961 р. Однак комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років запанували в офіційній ідеології. До реального життя радянських людей ця міфотворчість була дуже далекою. Тоталітарна система виявилася органічно неспроможною щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу, а її структури — нездатними до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося нічого іншого, як боротися за ліквідацію тоталітаризму.

41. Створення Народного руху України. Перемога демократичних сил Народний Рух України — сучасна політична партія в Україні. Скорочена назва партії (відповідно до статуту) — Українська народна партія «Рух» [1]НРУ (як громадсько-політична організація) заснований 1989 року та зареєстрований Радою Міністрів УРСР 1990 року.Заснування та становлення

Історія партії веде свій початок від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту

У березні — вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції. Установчий з'їзд відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві під назвою «Народний Рух України за перебудову».

Найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990року), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), великі заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині.

Після створення в січні 1990 року УРП, а пізніше ДемПУ, Рух існував як неформальна коаліція УРП, ДемПУ, інших невеликих організацій, що керувалися своїми статутами, та власне Руху, що об'єднував людей тільки на засадах програми та Статуту Руху.

ІІ з'їзд Руху відбувся у жовтні 1990 року. До Програми Руху введене положення про головну мету Руху — досягнення незалежності України; з назви виключені слова «за перебудову». Були обрані: голова Руху — Іван Драч, заступники — Михайло Горинь, Олександр Лавринович; Центральний провід Руху (19 чоловік); Секретаріат (голова — В. Бурлаков), Політрада (голова — Михайло Горинь), Координаційна рада (голова — Микола Поровський); Рада колегій (голова — Володимир Черняк, Іван Заєць), Рада національностей (голова — О.Бураковський).

Відбулася перша спроба об'єднати навколо Руху новостворені партії — УРП та ДемПУ; для цього був запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ, проігнорувавши рішення Великої ради Руху, висунули своїх кандидатів на Президента України й розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата від Руху В'ячеслава Чорновола.

ХІІ з'їзд Народного Руху України (Київ, 8 грудня 2001 року) прийняв Ухвали «Про утворення виборчого блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“», «Про затвердження виборчого списку Народного Руху України у складі виборчого списку блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“», «Про рекомендації Народного Руху України щодо кандидатів у народні депутати України від виборчого блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“ в одномандатних виборчих округах».

3 травня 2003 року на ХІІІ з'їзді НРУ Головою партії було обрано Бориса Тарасюка. Заступниками Голови Руху стали Роман Зварич, Юрій Ключковський, Вячеслав Коваль, Василь Куйбіда, Лесь Танюк. У новому складі обрано Політичну Раду та Центральний Провід НРУ.

XIV з'їзд Народного Руху України, що відбувся у столиці 20 березня 2004 року, ознаменувався ухваленням рішення щодо утворення виборчого блоку для участі у виборах Президента країни та прийняттям змін та доповнень до Статуту НРУ.

19 лютого 2005 року — XV Всеукраїнські Збори Народного Руху. Присутні 484 делегатів з 490 обраних. З'їзд прийняв Ухвалу про участь Народного Руху України у виборчій кампанії 2006 року. З'їзд вирішив ініціювати створення виборчого блоку політичних партій, що підтримують Президента України Віктора Ющенка, і стати співзасновником цього блоку разом з партіями — учасниками Коаліції «Сила Народу», іншими політичними силами.

У 2006 році НРУ бере участь у парламентських виборах у складі виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». До складу блоку також увійшли Народний Союз «Наша Україна»,Українська республіканська партія «Собор», Християнсько-Демократичний Союз, Конгрес українських націоналістів, Партія промисловців та підприємців

У 2007 році на позачергових парламентських виборах бере участь у складі виборчого блоку Наша Україна — Народна Самооборона. До складу блоку також увійшли Народний Союз «Наша Україна», Європейська партія України, Християнсько-Демократичний Союз, Партія захисників Вітчизни, Політична партія «Народна Самооборона», Українська Народна Партія,Українська республіканська партія «Собор».

Докладніше у статті Відзначення 20-річчя від утворення Народного Руху України

У 2009 20-річчя створення НРУ було відзначено на державному рівні. Для організації низки заходів у Центрі і в областях були утворені організаційні комітети, в які входили активісти Народного Руху 90-х років та представники державних адміністрацій. Очолив загальнодержавний організаційний комітет І. Ф. Драч. Проведені конференції, видано ряд нових видань з історії НРУ, зокрема, перевидано стенограму І з'їзду НРУ, а також зорганізовано урочисте засідання в Палаці «Україна», м. Київ. Ряд засновників Народного Руху України та його багаторічних активістів були нагороджені державними нагородами, грамотами обласних держадміністрацій.

14 травня 2011 року — На XX Всеукраїнських Зборах (З'їзду) Народного Руху України головою Народного Руху України знову обрано Тарасюка Бориса Івановича. В підсумку обговорення пропозиції Голови НРУ, узгодженої з головами обласних (крайових) організацій НРУ, ХХ Всеукраїнські Збори (З'їзд) Народного Руху України заступниками Голови Народного Руху України обрано Куйбіду Василя, Коваля В'ячеслава, Крулька Івана таСушка Романа.

Також було ухвалено низку заяв та звернень: Заяву про політичну ситуацію в Україні після президентських виборів; Звернення до Президента України Віктора Ющенка, Звернення до політичних партій і громадських організацій

2 березня 2012 року партія «Батьківщина» та Народний Рух України підписали угоду про співпрацю на наступних парламентських виборах, згідно з якою вони складуть спільний список по мажоритарних та партійних округах на базі Батьківщини

49.Декларація про державний суверенітет України

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. ПрийнятаВерховною Радою Української PCP 16 липня 1990 рокуДекларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 рокуЛитва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР» (16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

ЗмістУ преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами.

42. Проголошення державної незалежності україни. Поразка ГКЧП в Москві створила якісно нову ситуацію в Україні. Верховна Рада України вирішила про скликання позачергової сесії, призначеної на 24 серпня. У цей момент союзні республіки були фактично надані самі собі, і дістали можливість узяти всю повноту влади в свої руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшістю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежності України. Комуністична більшість в парламенті, деморалізована провалом путчу, не чинила відкритого опору цьому рішенню. Крім того, в ситуації, що склалася, частина комуністичної номенклатури вважала вигіднішим для себе існування саме суверенної України і свідомо підтримала Акт про незалежність. Таким чином, на карті світу з'явилася нова суверенна демократична держава - Україна. З метою всенародної підтримки цього історичного акту, було вирішено провести 1 грудня республіканський референдум.

Поразка ГКЧП було, перш за все, поразкою комуністів. Партія почала нестримно розпадатися, її ряди покидали десятки тисяч комуністів. Із заявою про вихід з КПРС виступила і значна група депутатів українського парламенту, у тому числі і Президент України Л. Кравчук. 31 серпня Верховна Рада прийняла Указ "Про тимчасове припинення діяльності компартії України", як організації, що підтримала спробу державного перевороту. Майно КПРС і КПУ на території України передавалося у власність держави.

Незабаром почалося висунення кандидатів в Президенти незалежної України. Всього свої кандидатури на цей пост висунули 95 чоловік, проте, тільки 7 з них удалося зібрати необхідні 100 тис. підписів для офіційної реєстрації у виборчій комісії. Реальними кандидатами в Президенти стали: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко, заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України А. Ткаченко.

В цей час з'явився проект нового союзного договору, на підписанні якого наполягав Президент СРСР М. Горбачов, при цьому він неодноразово заявляв, що "не уявляє собі новий Союз без України". Проте всі кандидати в Президенти України одностайно виступили проти участі республіки у відновленні, якого б то не було Союзу.

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з'явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3 % опитаних. Таким чином, абсолютна більшість українського народу однозначно висловилися за існування суверенної, демократичної української держави. Перемогу на президентських виборах отримав Л. Кравчук, що набрав 62 % голосів виборців, другим був В. Чорновіл, що отримав 23,3 %. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук приніс присягу народу України. Того ж дня Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ. Верховна Рада України виступила із зверненням "До парламентів і народів світу", в якому оголошував договір 1922 р. про створення СРСР віднині недійсним для України. У зверненні також говорилося про те, що Україна будує демократичну, правову державу, метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

43. Помаранчева революція. Обрання президентом В. Ющенка Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї УкраїниОсновним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. 44. Революція гідності
Гідність за визначенням, що подається у Вікіпедії, – це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність усякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе, і ставлення до неї з боку суспільства, у якому визнається цінність особистості.Поняття гідності вживається в законодавствах численних країн та в міжнародному праві, зокрема, у Цивільному кодексі: гідність визнано особистим немайновим благом, 201-ша стаття; задекларовано право на повагу і недоторканність "гідності та честі" фізичних осіб, пункти 1,2 297-ї статті; зафіксовано право фізичних осіб звернутися до суду з позовом про захист їх гідності та честі, третій пункт 297-ї статті; приниження "честі та гідності фізичної особи" визнано моральною шкодою, яка підлягає відшкодуванню, 23-тя стаття.Це все дуже красиві слова. Але, як часто буває в нашій країні, тільки словами, фарбою на папері та пікселями на екрані монітору – вони довго й залишались. Будь-який нардеп міг зі сцени крикнути: "То бомжі й нероби зібрались на Майдані", – і йому за цю брехню нічого не було.Я жодного разу не чув, щоб хтось із простих громадян зміг захистити свою гідність у суді.Російська агітмашина називає тих, хто був на Майдані – усіх без виключення – нацистами.В який суд мені подати позов на Доренко, Кісельова, Жиріновського й Путіна, щоб захистити мою честь? Який суд матиме гідність і принциповість, щоб винести чесний вирок їхнім діям? Скільки часу й коштів забере в мене цей суд?Я не нацист, але я не можу цього довести, я не можу захистити свою гідність. Але, якщо я не можу захистити свою гідність, хіба це означає, що я її не маю? Невже сьогодні ми ставимо запитання саме таким чином?Революція 2013-2014 років, на моє переконання, це не протистояння Заходу й Сходу, не протистояння України й РФ – це протистояння між тими, хто має гідність, і тими, хто не тільки не має її, а й взагалі не розуміє, що це означає.Тільки той, хто має гідність, може знайти в собі сили робити те, що вважає за потрібне, незважаючи на страх. Страх померти. 45.Упіхи, проблеми та перспективи сучасної України. У сучасних умовах для України особливо великого значення набувають. розробка й формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні зв'язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів. Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є розширення її участі у діяльності міжнародних організацій. Наша держава і надалі проводитиме лінію на активне співробітництво з 00Н, яка була і залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно і надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності 00Н. Україна як самостійна держава зі значним природним, економічним, культурним та інтелектуальним потенціалом може зробити суттєвий внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.

Дата добавления: 2015-11-14