Проблема індивідуалізації та диференціації у навчанні мови.

Проблема індивідуального підходу до учнів у навчанні не є новою. Її виникнення можна простежити ще за часів стародавнього світу. Індивідуальне навчання, як відомо, широко використовувалось в школах стародавньої Греції, Риму, в ранньому середньовіччі.

Проблема розвитку принципу індивідуального підходу до учнів у навчанні стає центральною у вітчизняній дидактиці, починаючи з 50-х років ХХ століття; значно розширилось коло досліджень щодо використання індивідуального підходу в процесі самостійної роботи учнів.

Питаннями індивідуального підходу до учнів у навчанні як засобу підвищення ефективності навчання займалися В.І. Гладких, М.Д. Сонін.

Дослідженням питань індивідуального підходу до учнів як засобу розвитку їх пізнавальної активності та самостійності, проблемного характеру навчання займалися Л.П. Арістова, І.Т. Огородніков, М.А. Данілова, М.І. Махмутова, Д.В. Вількеєв, Н.А. Половнікова, А.А. Кірсанов та інші.

Індивідуалізація – особлива організація навчального процесу, яка спрямована на самостійну роботу учнів на різному рівні, і також виконує розвиток індивідуально-типових особливостей під впливом організованого колективного навчання.

Ознаки індивідуалізації організації навчання – “оптимальна зайнятість учнів на уроці”, “посильна розумова напруга”, “залежно від підготовленості і темпу роботи учнів”, “пізнавальна діяльність є складною і привабливою для всіх”, “індивідуально-типологічні групи”, “специфічний підхід до кожної групи”, “розвиток індивідуально-типологічних особливостей”, “завдання різного ступеня трудності”, “навчання необхідним прийомам пізнавальної діяльності”, “індивідуальний темп і стиль”, “в усіх формах і методах”, “оптимально організований навчально–виховний процес”, “особлива організація навчального процесу”, “у колективі класу (групи)”.

Індивідуалізація передбачає:

1) індивідуально орієнтовану допомогу учням в усвідомленні власних потреб, інтересів, цілей навчання;

2) створення умов для вільної реалізації завданих природою здібностей і можливостей;

3) підтримку школяра у творчому самовтіленні;

4) підтримку учня у рефлексії.

Сутність принципу індивідуального підходу в навчанні полягає у вивченні й врахуванні в навчальному процесі індивідуальних і вікових особливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку (В.І. Лозова).

Таким чином, принцип індивідуального підходу у навчанні – це вихідне, початкове положення щодо відбору змісту, форм організації та методів навчання, який реалізується через індивідуалізацію навчальної діяльності.

Розкриття сутності диференціації навчання вимагає наукового визначення поняття “диференціація ”. Про важливість аналізу наукового поняття “диференціація” у педагогіці пишуть вчені С.У. Гончаренко, О.І. Бугайов, Д.І. Дейкун, П.І. Дроб’язко, В.М. Володько, І.Е. Унт, А.А. Кірсанов, Є.С. Рабунський, М.Є. Полєнова, О. Братанич та багато інших дослідників.

Існують різні аспекти щодо дослідження диференціації як наукової категорії: біологічний, філософський, соціологічний, психологічний та ін.

Слово “диференціація” походить від латинського differentia, що означає різницю, відмінність. Поняття “диференціація” визначається при цьому як: 1) розділення, розтин, розшарування цілого на різні частини, форми, сходини; 2) виникнення в організмі (або окремій його ділянці) у процесі розвитку морфологічних і функціональних відмінностей.

Під диференціацією розуміють таку форму індивідуалізації, коли учні, схожі за певними індивідуальними особливостями, об'єднуються в групи для окремого навчання. У педагогічній літературі є два терміни: "зовнішня диференціація" і "внутрішня диференціація". Терміном "зовнішня диференціація" позначають таку організацію навчального процесу, за якої для задоволення різнобічних інтересів, здібностей і нахилів учнів створюються спеціальні диференційовані класи, школи. Термін "внутрішня диференціація" застосовують до такої організації навчального процесу, за якої розвиток індивідуальності здійснюється в умовах роботи вчителів у звичайних класах.

Зовнішня диференціація навчання здійснюється за двома напрямами:

1) шляхом створення класів і шкіл на основі спеціальних здібностей, інтересів і професійних нахилів учнів (профільні та спеціалізовані навчальні заклади, класи з поглибленим вивченням окремих предметів);

2) шляхом створення шкіл і класів за певним рівнем загального розумового розвитку учнів і стану здоров'я учнів (школи для обдарованих дітей та підлітків, школи для дітей з відхиленням у здоров'ї, класи вирівнювання).

Внутрішня диференціація здійснюється під час уроків. Необхідність у ній тим більша, чим різноріднішим є склад учнів. Навчання тут погоджується з можливостями різних груп учнів. Загальна програма розрахована на підвищення рівня всіх школярів. ‘

Найефективнішою є групова диференціація. У всіх типах загальноосвітніх навчальних закладів учні класів поділяються на групи. У такій групі учень може вільніше висловлювати свої думки, активніше брати участь у розв’язанні навчальних завдань відповідно до своїх інтересів і здібностей. Групи формуються учителем на основі рівня розвитку дітей і побажань самих учнів: учні охоче працюють із однокласниками, які мають схожі інтереси, стиль роботи, з якими пов’язані дружніми стосунками.

Диференціація розпочинається здебільшого на старшому ступені середньої загальноосвітньої школи та у 8-9 класах спеціалізованих шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів, колегіумів. Виділяють такі профілі диференціації: науковий (філологічний, фізико-математичний, біолого-технічний, біолого-хімічний, історико-суспільствознавчий та інші); прикладний (агрохімічний, сільськогосподарський, хіміко-технічний, економічний, фізико-технічний та інші), художньо-естетичний (музичний, образотворчий, вокальний, акторський, хореографічний та інші); спортивний (за видами спорту).

Головною ознакою диференціації в цих навчальних закладах є програми. Міністерство освіти і науки України розробило і запропонувало педагогам близько 60 варіантів навчальних програм для диференціації навчання.

Важливим напрямом диференціації є навчання обдарованих, талановитих дітей і підлітків. Саме вони в недалекому майбутньому забезпечать прогрес країни в науці, виробництві, мистецтві.

У психолого-педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення поняття “диференційоване навчання”. Деякі автори не розрізняють поняття “ диференціація навчання ” та “ диференційоване навчання ” (М.Є. Полєнова, С.П. Логачевська та інші), але більшість дослідників не визначають ці поняття синонімічними.

Під диференційованим навчанням розуміють організаційну систему пізнавальної діяльності учнів, за якої групи учнів формуються за певною ознакою і навчання проводиться за різними навчальними планами і програмами з максимальним урахуванням індивідуальних особливостей учнів (С.У. Гончаренко, В.М. Володько, П.І. Дроб’язко, І.С. Якіманська та інші).

Діалектика співвідношення понять “диференціація навчання” і “диференційоване навчання” дозволяє говорити про їх єдність, але не тотожність.

Орієнтація на індивідуальність учня вимагає, щоб диференціація навчання враховувала внутрішні потреби школярів, вона повинна торкатися всіх компонентів системи навчання та всіх ступенів школи.

16.Історичні умови зародження та розвитку гімназійної освіти в Україні.

У 1991 р. було видано "Проект статуту гімназій та ліцеїв", де визначалося їх місце та роль у системі середніх загальноосвітних шкіл. Пізніше було створено Асоціацію гімназій та ліцеїв України.

Дослідження проблеми історії і розвитку гімназії як середнього загально-освітнього закладу є досить актуальним, має наукове та практичне значення. По всій країні відкриваються та працюють гімназії, які шукають свої шляхи організації навчальної діяльності та управління, застосування нових інформаційних і педагогічних технологій, методів роботи, які мають забезпечити високий рівень освіти і розвитку особистості, формувати її національну свідомість.

На сучасному етапі вивченням різних аспектів цієї проблеми займаються такі вчені, як В.Майборода, О.Лопухівська, В.Кравець, Б.Ступарик, Г.Васькович, Д.Герцюк, І.Курляк.

Гімна́зія (від грец. γυμνάζω «вправляюсь у гімнастиці») — навчальний заклад для отримання базової та повної середньої освіти. За освітньо-кваліфікаційним рівнем вони не відрізняються від загальноосвітніх шкіл. Але, зазвичай, якість та рівень освіти у гімназіях значно вищий, тому гімназію можна назвати елітною школою як приватної, так і державної власності, для обдарованих дітей.

Первинно, у давньогрецьких містах і провінціях, переважно у містах-державах у Малій Азії, де грецька культура мала вплив, термін вживався на позначення «місця для фізичних (гімнастичних) справ».

Приблизно з кін. V ст. гімназії стають освітніми закладами: у них вели свої бесіди філософи, ритори, вчені тощо. Кожне грецьке місто мало одну або й декілька гімназій. Найвідомішими з них були: Дромос у Спарті; з афінські гімназії (Академія, Лікейон, Кіносарг), де викладали Платон і Аристотель; Кранейон у Коринфі; гімназії в Неаполі, Ефесі, Нікеї та ін. містах.

Варто відмітити, що умови розділення України між 2 імперіями — Російською та Австро-угорською зумовили окреме існування на українських землях гімназій відповідно російських і австро-угорських.

Імовірно, першою гімназією на території України, що знаходилась у складі Російської імперії, була Одеська комерційна гімназія (перша і одна з 2 у Російській імперії). Її було засновано у 1804 р., але вже у 1817 р. скасовано. Крім парафіяльного і повітового училища, вона містила у своєму складі власне комерційну гімназію, в якій викладались такі світські дисципліни, як мови новгрецька та італійська, алгебра і арифметика, а також «приспособи до комерції», право, загальна граматика, комерційна географія і бухгалтерія, комерційна справа, освоєння фабрик і товарів, історія комерції, комерційне і морське право.

Перші гімназії в Україні (по одеській) були створені в Харкові, Чернігові, Катеринославі — у 1805 році, Новгород-Сіверську, Полтаві — у 1808 році, Херсоні — у 1812 році

Першу за часом класичну чоловічу гімназію в Києві було засновано 1809 року (вона са́ме називалась Перша чоловіча гімназія). Містилась вона спочатку на Подолі, а з 1811 року — у Кловському палаці на Печерську. Тут викладали відомі історики М. Ф. Берлінський та М. І. Костомаров.

В Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини у XIX ст. функціонували гімназії в наступних містах: Львів, Станиславів, Тернопіль, Теребовля та ін.

У Львівській гімназії з 1867 всі навчальні предмети в початкових класах викладалися українською мовою, а з 1874 — в усіх класах.

Для визначення статусу гімназії велике значення мав "Статут" 1871 р., де назва "гімназія" була дана тільки класичним загальноосвітнім закладам.

Гімназія складалася з семи класів, де сьомий поділявся на два річних відділення. З 1872 р. гімназія стає восьмирічною. При кожній гімназії було відкрито підготовчі класи. У цьому ж році вводився інститут класних наставників, вчителям дозволялося викладати різні дисципліни, проводити заміни.

Навчальний курс гімназій був багатопредметним, мав загалом гуманітарний напрямок, де головними предметами були латинь і грецька мова. Часто викладання, в гімназіях того періоду зводилося до граматичних вправ та зубріння, що дає право казати, що освіта мала рутинний і схоластичний характер. Мета освіти в гімназійних закладах була тісно пов'язана з метою виховання. Вважалося, що "порятунок молоді" у вивченні старих мов і вигнанні природознавства та "зайвих" предметів, які сприяють матеріалізму та нігілізму.

Гімназія фактично була елітарною школою і являла собою єдиний шлях до подальшого навчання в університеті. Учні, які закінчували реальні училища, не мали права вступати до вищих навчальних закладів, що фактично перекривало шлях середніх верств населення до вищої освіти.

Ці дії, мали, перш за все, соціально - класовий і політичний характер. Так, неодноразово підкреслювалося, що не маючи змоги продовжувати освіту, серед учнів зростає коло незадоволених, що було, на думку правлячих кіл, небезпечним для суспільства.

Провідною особливістю розвитку гімназійної освіти в Україні була тенденція пошуку нової моделі школи, що знаходило своє відображення в намаганнях уряду провести гімназійні реформи (1871 р., 1880 р., 1900 р., 1901 р., 1910 р., 1915 р.). Усі внесені на розгляд проекти реформи тією чи іншою мірою стосувалися перерозподілу дисциплін у навчальних планах, які або спрощувалися (латинь, грецька мова, Закон Божий), або доповнювалися (предмети природничо-біологічного циклу). Але в результаті аналізу запропонованих проектів реформ, можна зробити висновок, що жоден з них не мав принципового характеру і за своєю сутністю не змінював класичного напрямку освіти.

Майже всі програми того часу були побудовані за лінійним принципом. Тільки програми з історії та іноземних мов – за концентричним. Програми були перевантажені теоретичним матеріалом, який майже не закріплювався практично.

Закон України «Про загальну середню освіту», прийнятий 13 травня 1999 року, який чітко «прописав» усі норми середньої освіти. Згідно зі згаданим законом гімназія це:«загальноосвітній навчальний заклад II-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю...[4]»

Подальший розвиток і функціонування гімназій, як і решти закладів середьної освіти в Україні має ґрунтуватись виключно на засадах указаного Закону України. Гімназія — заклад нового типу, головною метою якого є задовольнити запити суспільства, держави у загальній середній освіті шляхом відбору і навчання обдарованих та здібних дітей, забезпечення їх науково-теоретичної, гуманітарної, загально-культурної підготовки для подальшого навчання у навчальних закладах вищого рівня.

Дата добавления: 2015-11-14