Людська цивілізація на території України

Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії.

Перші антропоїдні предки людини з’явилися на Землі біля 3-4 млн. років тому. Прабатьківщиною людства вважають Кенію, Танзанію, Ефіопію, Південносхідну Азію. Близько 1 млн. назад древні люди – археантропи – почали мігрувати в Європу, яка на той час була погано пристосована для мисливства і збиральництва.

Україна – значить "земля, що лежить скраю". Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом.

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община, яка була заснована на колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Упродовж свого існування ця формація пережила дві стадії-епохи:

· Споживче господарство;

· Відтворююче господарство.

На меті первісного виробництва було створення необхідного продукту для забезпечення існування людини і відтворення населення. Важливу роль у первісному суспільстві відіграли виокремлення племен і виділення металообробної галузі як самостійного виробництва. Завдяки цим поділам праці значно підвищилася продуктивність праці, з’явився додатковий продукт і обмін.

У залежності від домінуючого матеріалу, з якого виготовлялися знаряддя праці, археологи поділяють історію первісного суспільства на чотири періоди:

І. К’амяний вік (1млн. – 6/5 тис. р. тому):

стародавній (1млн. – 12 тис. р. тому):

· ранній;

· середній;

· пізній.

мезоліт, або середній (12 – 5 тис. р. до н.е.);

неоліт, або новий (5 – 4 тис. р. тому).

ІІ. Енеоліт, або міднокам’яний (4 – 3 тис. до н.е.);

ІІІ. Бронзовий (3 – поч. 1 тис. до н.е.);

VI. Ранній залізний (10 – 5 ст. до н.е.). Спочатку на Кавказі, а 6-5 ст. до н.е. в Україні і Південній Росії. Тривав до утворення класових суспільств-держав.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. У цей час територію України населяли пітекантропи (археантропи) та неандертальці. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися.

Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо-сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями. Первісне стадо поступається місцем родовій общині із спільною власністю на засоби виробництва. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванню поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток. На зміну каменю приходить металевий спис і списометалка як попередниця лука, що збільшило ефективність мисливства. Люди починають будувати штучні житла і шити власний одяг.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Людиною було винайдено лук і стріли. Відбувається перехід до скотарства. Змінюється техніка виготовлення кам'яних знарядь праці.

Неолітична революція. У період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн. років. Відбувається розквіт родо-племінного ладу, чому сприяють сприятливий клімат і родючі землі. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем. "Революційне" значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи: скотарство і землеробство. Саме через виникнення продуктивного господарства вчені називають цей період (на Україні тривав з 6 до 2 тис. років до н. е.) розитку людства неолітичною революцією. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу. Можна говорити про подібні зміни в людському житті спираючись на знахідки зроблені в мезолітичних стоянках: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Криму.

У неоліті було досягнуто значного прогресу у обробці каменю, зокрема його навчилися різати, шліфувати, свердлити, що дало змогу виготовляти кам’яні сокири насаджені на палицю, перетворивши їх на основне знаряддя праці. Такі знаряддя дали змогу людині освоювати ліси будувати житла, виготовляти човни. Людина освоюює виготовлення глиняного посуду, кераміки, які дав змогу готувати рідку їжу зберігати запаси. Глина стала першим матеріалом штучно створеним людиною. З’являється тканина.

Зміни в господарському житті людини викликали розвиток духовного життя, мистецтва. Оскільки полювання поступово втрачає основне значення на зміну зображенням тварин приходить культ родючості, уособленням якого стало зображення жінки. Культ був поширеним не тільки на території України, а й у Малій Азії та Месопотамії.

Саме в неоліті (6 тис. до н.е.) стає помітною балто-білорусько-українська етнічна єдність. У першу чергу, вона помітна в культурі ямко-гребінчастої кераміки (назва походить від орнаменту), поселення якої знайдені на Чернігівщині, Харківщині, Волині. Проте ця єдність була нетривкою і швидко розпалась.

Трипільська культура. Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Відкриття і поширення заліза започаткували нову еру в історії людства. Цікаво, що перші вироби з заліза були виготовлені з уламків метеоритів ще в ІІІ – ІІ тис. до н.е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема у гробниці Тутанхамона зайдено кілька предметів, оправлених в золото).

Кіммерійці. Вони були першим народом на території України, ім’я якого дійшло до нашого часу. У ассірійських джерелах вони згадуються як “гамірра” Кіммерійці були іраномовним кочовим народом, що ІХ – VІІ ст. до н.е. панував у Північному Причорномор’ї від Дону до Дністра. Уперше про них згадав Гомер в “Одіссеї” як про “уславлених кобилодойців”. Також про них згадували Геродот, Каллімах, Страбон. Більшість вчених схиляється до думки, що кіммерійці за своїм етнічним походженням є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці займалися кочовим скотарством. Провідне місце посідало конярство. Кіммерійці були як першим кочовим народом, що перейшов до осілого способу життя (осіле скотарство), так і першим народом, хто почав на цих землях виплавляти залізо з болотної руди. Першими на території України почали створювати добре укріплені городища. Успішно здійснювали кіммерійці широкомасштабні військові походи в Малу Азію, зокрема в Урарту, Ассирію, Лідію. Утворити повноцінну державу кіммерійцям не вдалося, хоча вони і мали своїх царів. У VІІ ст. до н.е. кіммерійців витіснили скіфи. Деякі частини кіммерійців мігрували на Близький Схід, поселилися в Південному Причорномор’ї чи були асимільовані скіфами. Згадки про них зникають після 570 р. до н.е.

Скіфи. У першій половині VІІ ст. до н.е. в Україну мігрували скіфи. Їх греки вважали найрозумнішим народом у світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса – одним з наймудріших людей того часу. За відомостями стародавніх істориків вони спочатку мешкали на території Середньої Азії чи степах між Каспієм, Уральськими горами, Кавказом, але під натиском сусідніх племен – масагетів – змушені були перейти в Північне Причорномор’я, а потім в Передню Азію.

Північний Кавказ довгий час був надійним тилом для скфів, де вони спокійно черпали продукти сільського господарства, кольорові метали, залізо, поповнювали свої війська. Скіфи першими освоїли метод лиття металу за восковими моделями. Подібно до кіммерійців скіфи широкомасштабні військові походи в Малу Азію. Доходили до Сирії, через що египетський фараон Псамметіх І змушений був відкупатися від нападників щедрими дарами. Біля 28 р. під владою скіфів знаходилася Мідія, доки мідійський цар Ксіаксар не запросив на бенкет скіфських царів і, напоївши, не перебив їх усіх, після чого скіфські загони мігрували до Північного Причорномор’я. Завдяки військовим походам скіфи зазнали сильного впливу давньосхідної культури Ассирії, Вавілону, Мідії.

Повернувшись з Передньої Азії і підкоривши собі місцеве населення, скіфи утворили у другій половині VІІ ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е.

У V ст. до н.е. Скіфію відвідав Геродот і описав її населення. За відомостями Геродота, територія Скіфії нагадувала за формою рівносторонній чотирикутник, що розташовувався у межиріччі Дону і Дунаю. Усе населення

країни поділялося на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-скотарів і скіфів-орачів. Імовірно, що дві останні групи належали до нащадків трипільців (дехто з учених вважає їх праслов’янами). Розрізнялися і напрямки діяльності скіфів. Якщо для царських скіфів і скіфів-кочівників основним заняттям були військові походи, то для скіфів-орачів – землеробство. Панівне становище в соціально-політичній сфері займали царські скіфи, які всіх інших вважали своїми рабами.

Поступово у V ст. до н.е. відбувається перехід від патрірхально-родових до рабовласницьких відносин родо-племінний союз перетворюється на рабовласницьку державу на чолі з царем. У основі управління централізованою державою лежала не “східна деспотія”, а “варварська демократія”. Влада царя обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Розквіт держави припадає на ІV ст. до н.е., коли їхня столиця розташовувалась на території сучасної Запорізької області. У цей час скіфи активно торгували з грецькими колоніями Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикапеєю, а також з Македонією, Істрією, римськими колоніями. Було започатковано карбування скіфської монети У суспільних відносинах у скіфів панував патріархат з чіткою системою соціальної диференціації. Звичною була полігамія.

Кожен дорослий скіф був воїном, що володів різноманітними видами зброї. У вихованні воїнів існували досить жорстокі традиції: скіфський воїн пив кров першого убитого ворога, знімав скальпи, кастрував полонених, часто робили чаші для пиття з черепів ворогів, зі шкіри правої руки робили сагайдак для стріл, кожного сотого полоненого приносили в жертву богові війни Арею, приносилися в жертву полонені і богині родинного вогнища Табіті, повелителю неба Папою. Скіфський лук, що стріляв на 100 – 120 метрів не мав на той час аналогів. Усе життя скіфів було пронизане військовими традиціями, війна була основним джерелом збагачення.

У світову історію ввійшла їхня перемога у 513- 514 р. до н.е. над перським царем Дарієм, що на чолі 700-тисячної армії перейшов Дунай, щоб покарати скіфів за набіги на підвладні йому області.

Скіфська релігія була політеїстичною і була синтезом трипільської культури, скотарських тотемів, міфології греків. Віровідступництво, відмова від традицій предків жорстоко карались (мудрець Анахарсис, друг філософа Солона, і цар Скіл були убиті родичами за прихильність до еллінських обрядів; при цьому скіфи виконували поліційні функції в Афінах, що вважалося серед греків огидною справою).

Важливим джерелом пізнання скіфської культури є грандіозні скіфські кургани. Серед найвідоміших на території можна назвати Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-оба, Гаймонова Могила, Товста Могила. У світову культуру увійшли “скіфська тріада” – скіфський тип зброї, “звіриний стиль”, специфічна збруя верхових коней. Скіфського походження слова “спако” (собака), “голос”, “топор”.

У ІІІ ст. до н.е. починається занепад скіфської держави. Під ударами сарматських племен територія Скіфії поступово зменшується, доки не обмежується лише Кримом, де утворюється Мала Скіфія, що проіснувала до ІІІ ст. н.е.

Сармати. Сформувавшись у поволзько-приуральських степах, союз кочових іраномовних племен – саматів – ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям. У Північному Причорномор’ї вони з’явилися не раніше другої половини ІІ ст. до н.е. і проживали тут близько 600 років. У західному напрямку сармати просувались кількома хвилями. Спочатку лідерами просування були царські сармати і язиги, що дійшли до Дунаю у ІІ ст. до н.е. Пізніше нову хвилю експансії очолили роксолани, що здійснювали походи на Таврійський півострів і римську провінцію Мезія у І ст. н.е. Третю хвилю очолили алани, які здійснювали широкомасштабні військові дії на Кавказі, Малій Азії, Мідії, Криму. Завдяки великому переселенню народів алани проникли на Британські острови, Іспанію, Галлію, Північну Африку. Після поразки від гуннів у 372 р. рештки сарматського племінного союзу переходить у VІ – ІХ ст. у передгір’я Кавказу, де вливається до Хозарського каганату.

На думку проф. В.Тменова, алани, що осіли передгір’ях Кавказу, стали основою алано-оської (осетинської) ранньосередньовічної народності.

Одне з перших достовірних повідомлень про сарматів зустрічається в “Історії” Полібія (205 – 123 р. до н.е.). римський історик Пліній писав, що вони поділялися на декілька народів з різними назвами: язиги, алани, роксолани. Назва “сармат”, або “савромат” походить від іранського “саоромант”, що означає “підперезаний мечем”. Таку назву дали їм античні автори.

У своїй масі сармати були кочовиками-скотарями і побутом мало відрізнялися від скіфів. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових. Особливістю суспільного розвитку були пережитки матріархату. Сарматські жінки як чоловіки їздили на конях і володіли зброєю, беручи участь у військових походах. Сарматські жінки не вступали в шлюб доти, доки не вб’ють свого першого ворога. Звідси бере початок легенда, записана Геродотом про те, що сармати походять від шлюбів скіфів з амазонками, за що їх ще називали “жінкослухняними”. У стародавніх джерелах збереглось кілька імен сарматських цариць – Томирис, Амага.

У військовій справі сармати перевищили скіфів. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), одягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, атакуючої зімкнутим клином (за Тацитом) не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кавалерії, потрапивши у Європу, суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я. VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н.Кравченко, І.Черняков) вважають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» – грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI — IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну – демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну – нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну – колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції; зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7} етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст, У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н.е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н.е. Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н.е. — IV ст. н.е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 рр. до н.е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я, По-четверте, різнобічні контакти сприяли поширенню античної культури.

Велике переселення народів. На зміну іраномовним народам прийшли нові хвилі кочівників, що рвалися за здобиччю до багатих європейських країн. Цей процес в історії отримав назву Великого переселення народів. Початок Великому переселенню поклав у 70 рр. ІV ст. конгломерат тюркських кочових народів що назвалися гунами.

Боротьба з готами, гунами, аварами. Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II—VI ст.) Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст, як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп'ято короля антів Буса разом із синами і 70 старійшинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінтарій був переможцем „хіба що протягом одного року» (Йордан). В 375 р. гунни переправилися через Дон і вторглися у володіння готського королівства. Анти виступили на їхньому боці у війні з готами. Зазнавши поразки від гуннів, Германаріх покінчив життя самогубством. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті Аттіли у 475 р. гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Як стверджує М. Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу — аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави.

Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».

Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Дата добавления: 2015-11-14