Слов’янський етногенез

У історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Вирішення цієї проблеми дає змогу з’ясувати ареал зародження народу джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Писемні згадки про слов'ян. Концепції археологів щодо ранніх етапів історії українського народу, точніше його предків, лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.

Перші згадки про ранньослов'янські племена з'являються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни відомі як венеди.Венеди — перша відома нам назва слов'ян чи їх частини. Вперше про них згадує в "Природничій історії” Пліній Старший (23-79 рр. н. е.) Він писав, що сучасні йому племена венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германця­ми й сарматами. Про венедів також говориться у "Германії" Тацита (55—120 рр. н. е.) та "Географії" Птолемея (89-167 рр. н. е.). Про антів і склавинів розповідається в працях візантійських авторів VI ст. н. е. - Йордана ("Гетіка"), Прокопія Кесарійського ("Війни з готами"), Маврикія Стратега ("Стратегікон") та ін.

Термін «слов'яни» вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Саме у «Гетиці» міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни, або склавини (Подунав'я).

Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

Історя України І тисячоліття є історією праслов’янських і слов’янських племен. У 10 ст. поняття “слов’яни” зникає, змінюючись на назви конкретних племен і племінних союзів. Предками східних слов’ян є давні (пра-) слов’яни, етногенез яких до кінця ще не визначений. Одним з перших згадав про слов’ян римський історик Пліній Старший у праці “Германія”. Пізніше про них писали Феофілакт, Птоломей Клавдій із Олександрії, Тацит, автори Павтингерових таблиць.

Немає ясності у походженні терміна “слов’яни”. Одні вважали, що в його основі лежать поняття “слава” чи “слово”, римські історики виводили його від слова “склавини” (від нім. der Sklave – раб, анг. slave – раб). Слов’янознавці Центральної Європи припускали, що слово походить поняття “людина”. Радянський дослідник А.Марр виводив слов’ян від скіфів-сколотів. Л.Нідерле припускав, що пояснити термін “слов’яни” неможливо взагалі.

Серед великої кількості теорій, що пояснюють походження слов’ян слід виділити наступні:

Дунайська теорія. Уперше спробував пояснити походження слов’ян літописець Нестор, який у “Повісті минулих літ” писав: “По довгих часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська”. Ця фраза стала ключовою у виникненні дунайської теорії. Ця теорія протягом ХІІІ – ХV ст. була домінуючою у працях польських та чеських хроністів. Послідовниками цієї теорії у ХІХ ст. були російські вчені С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.

Скіфо-сарматська (азіатська) теорія. Теорія виникає у добу Середньовіччя. Її було викладено на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.). грунтується теорія на визначенні предками слов’ян скіфів і сарматів, які прийшли з Передньої Азії і осіли південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався центр, з якого розселились слов’яни на північ і захід.

Вісло-дністровська теорія. Започаткована теорія чеським славістом Л.Нідерле у праці “Слов’янські старожитності” (1902). За припущенням дослідника, балто-слов’янська єдність існувала вже у ІІ тис. до н.е. після розпаду цієї єдності з’явилися слов’яни, які розселилися між Віслою і Дніпром. Центром слов’янських земель Л.Нідерле вважав Волинь. Прихильниками теорії у різні часи були М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров.

Вісло-одерська теорія (концепція). Обґрунтували теорію польські вчені Ю.Косташевський, Я.Чекановський, Т.Лер-Сплавинський у 30-40 рр. ХХ ст. за цією теорією розвиток слов’ян пов’язують з лужицькою культурою, що була поширена в період бронзи та раннього заліза. Таким чином локалізується ареал розселення праслов’ян між річками Віслою та Одрою.

Дніпро-одерська теорія. Теорія виникла в 50-60 рр. ХХ ст. внаслідок роботи польського археолога В.Гензеля. і російських істориків П.Третьякова, М.Артамонова, Б.Рибакова. Власне, теорія є продовженням вісло-одерської теорії. Проаналізувавши археологічні та лінгвістичні матеріали дійшли висновку про необхідність розширення ареалу розселення слов’ян між річками Дніпро і Одрою. За цією теорією на межі ІІІ і ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були і германо-балто-слов’янськи. Такий розподіл пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у ІІ тис. до н.е.

Сучасні українські вчені-археологи В.Баран, Р.Терпиловський, Д.Козак розвинули дніпро-одерська теорію, визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку становлення слов’янського етносу переживає кілька етапів:

· на межі ІІІ – ІІ ст. до н.е. процес розвитку слов’ян відбувався у межиріччі Вісли і Одри частково поширюючись на Волинь;

· у ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е. центр формування слов’ян зміщується до Дніпра.

Дніпро-бузька теорія. Запропонована сучасним українським ученим В.Мокієнком. він стверджує, що найдавнішою слов’янською культурою є зарубинецька (ІІ ст. до н.е. – IV-V ст. н.е.). Для неї було характерне трупоспалення, землеробство, мисливство, рибальство, бортництво. Уперше знайдена біля с.Зарубинці, що знаходяться на відстані 80 км від Києва. Ареал її поширення простягався до меж Харкова, Луганська, басейну Дністра. На польських землях зарубинецька культура з’єднувалася з пшеворською культурою.

Слід відзначити, що на території України існувало близько десяти значних археологічних культур, які мали аналоги германській, фракійській, кельтській, балтській культурам, а балто-слов’янська спільнота перестала існувати лише у І тис. н.е.

З упевненістю можна стверджувати, що найдавніші протослов’янські скотарські та землеробські племена наприкінці ІІІ і у ІІ тис. до н.е. розселились між Дніпром на сході, Карпатами на півдні, Одрою на заході і Балтійським морем на півночі.Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Дата добавления: 2015-11-14