Розділ 2. Підстави кримінальної відповідальності

При визначенні підстав кримінальної відповідальності слід відповісти на три питання: як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин? За що особа підлягає кримінальної відповідальності? З яких правових підстав вона підлягає такій відповідальності?

При відповіді на перше питання має йтися про філософсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство, держава мають право засуджувати людину, яка переступила кримінально-правову заборону, і на чому ґрунтується такий докір. Відповідь на друге і третє питання передбачає з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особа наділений свідомістю і волею, повинен бути здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами, і лише тому може підлягати кримінальної відповідальності за їх невиконання. Однак, щоб обґрунтувати етичний докір такій особи, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. У зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна до машини, котра лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожний вчинок людини, в тому числі і злочин, неминучий, бо він вже визначений наперед усіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому разі людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, отже, вільного вибору своєї поведінки, яка вже фатально визначена наперед. Виявлення злочинної волі у вчиненому злочині є лише подобою свободи, так званою уявною свободою, а якщо це так, то моральна оцінка вчиненого неможлива. Тому обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічім не обмежена свобідна воля. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, яка існує незалежно від будь-яких обставин, в тому числі від її розуму, совісті. Тільки свобідна воля обирає, як поводитися людині за даних обставин. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин міститься в докорі цій злій свобідній волі злочинця.

Проте перевагу має погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, перед якою постає вибір вчинити злочин або відмовитися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, уподобань потреб, інтересів та ін. При цьому навряд чи буде вірним твердження, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи відповідним чином визначають її поведінку. Злочин, який вчинила людина, виявляється причинне пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю, яка її оточує. Зовнішні обставини, дійсно, впливають на поведінку особи, але лише переламуючись через її внутрішні психічні настанови, свідомість, саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як поводитися за даних конкретних обставин. Однак підставою для етичного і правового засудження злочину і особи, що його вчинила, буде лише той випадок, коли ця особа мала об'єктивну можливість вибирати із варіантів поведінки (хоча б двох), що мають місце, незлочинний спосіб досягнення своєї мети.

Таким чином, наявність відносної свободи вибору поведінки (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності даної особи за вибраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна відповідальність здатна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим чинником, який в майбутньому детермінує їх поведінку. Отже, якщо особа свідомо вибирає злочинний варіант поведінки, хоча має можливість діяти інакше, то це і обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї міри кримінальної відповідальності, що мають за мету кару, а також попередження вчинення злочинів з боку як даної особи, так і інших осіб [10, c. 126].

Згідно з ч. 1 ст. 2 КК “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом” [2]. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і з яких підстав особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за таке діяння, яке має ознаки злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому і говорять, що підставою кримінальної відповідальності є встановлення в діях особи складу злочину. Або, інакше кажучи, склад злочину - це єдина підстава кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність, як вже зазначалось, є реакцією держави на злочин, що вчинила особа. Така реакція знаходить своє відбиття у певному правозастосувальному акті органу держави, а саме - в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підставу кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою є склад злочину, а процесуальною - обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [2].

На відміну від КК 1960 р., у тексті чинного КК прямо закріплюється положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину.

Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільне небезпечне діяння визнається злочином.

Для вирішення багатьох питань застосування кримінального закону, кваліфікації злочинів, а також з навчальною метою наукою ' кримінального права визначено риси, притаманні складові будь-якого конкретного злочину. На цій основі будується узагальнена абстрактна модель складу злочину. Ця модель, хоча вона й є науково-теоретичною, має водночас важливе практичне значення - вона вказує на обов'язкові (універсальні) елементи складу будь-якого злочину. Такими елементами є: 1) об'єкт злочину; 2) об'єктивна сторона злочину; 3) суб'єктивна сторона злочину; 4) суб'єкт злочину.

Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії (бездіяльність) особи, поведінка якої оцінюється у даному конкретному випадку, не є злочином. Кожен із елементів складається з певних ознак.

У конкретних статтях (частинах статей) КК описуються не елементи складу злочину взагалі, а елементи складу того чи іншого конкретного злочину. Відповідно, опис елементів складу кожного злочину конкретизується шляхом опису конкретних ознак, із яких складаються ці елементи. Так, якщо йдеться про розбій - злочин, передбачений ст. 187, - то об'єктивна сторона його складу має вигляд дій, які є нападом на потерпілого і застосуванням щодо нього насильства, небезпечного для його життя та здоров'я, або погрози таким насильством.

Законодавець, формулюючи ознаки конкретного злочину, може передбачити наявність не тільки основних елементів, а й додаткових (у т.ч. факультативних) ознак. Ці додаткові ознаки можуть включатись до складу певного елемента складу злочину або ж бути ознаками всього складу і знаходитися поза його елементами (наприклад, предмет). Для ст. 187 додатковою ознакою, яка є частиною суб'єктивної сторони, буде мета заволодіння чужим майном. Окрім цього, для констатації вчинення деяких злочинів (наприклад, злочину, передбаченого ч. 2 або 3 ст. 187) необхідно встановити і кваліфікуючі ознаки складу, вказані законодавцем у відповідних нормах.

У КК склад злочину завжди викладається як склад конкретного злочину, і так само конкретно передбачаються ознаки складу. Такий склад конкретного злочину іноді іменується юридичним складом злочину.

Однак в одній статті Особливої частини КК не завжди вказуються всі ознаки даного складу злочину, оскільки це може бути нераціональним, зокрема з точки зору законодавчої техніки. Наприклад, у тексті статті може не бути спеціальної вказівки щодо суб'єкта злочину, досить часто немає прямої вказівки і на форму вини. У низці статей Особливої частини КК застосовуються поняття, зміст яких розкрито законодавцем у його Загальній частині. Тому для встановлення повного комплексу і змісту ознак того чи іншого складу злочину необхідно враховувати не тільки зміст конкретної норми Особливої частини КК, а й положення його Загальної частини.

Вчинення суспільне небезпечного діяння потребує правової оцінки з боку компетентних правоохоронних органів з точки зору дотримання КК. Якщо буде встановлено, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то вчинене вважається злочином і вирішується питання про притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Юридичну оцінку діяння з точки зору відповідності його ознакам конкретного злочину називають кваліфікацією злочинів. У тих випадках, коли процес кваліфікації завершився встановленням наявності у конкретному діянні ознак конкретного складу злочину, такий склад іменують фактичним складом злочину.

Аналіз окремих норм КК свідчить, що сформульовані у них склади конкретних злочинів можна поділити на:

1) основний;

2) склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікований склад злочину);

3) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (привілейований склад злочину).

Основний склад злочину не містить ані обтяжуючих, ані пом'якшуючих обставин. У нормі про відповідний злочин законодавець передбачає не посилене чи знижене, а нормальне, "стандартне" покарання за нього. У статтях, які мають кілька частин, основний склад, як правило, викладається у першій частині статті.

Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки основного складу злочину і, крім цього, вказівку на певні обставини, які законодавець вважає такими, що обтяжують відповідальність за вчинення цього злочину: Вчинене діяння підпадає під цей склад злочину лише за наявності всіх ознак основного складу і зазначених в нормі обтяжуючих (кваліфікуючих) обставин.. У зв'язку з цим за злочини, які передбачені нормою про кваліфікований склад, встановлюється більш суворе покарання. Інколи/виокремлюють і особливо кваліфіковані склади злочинів. Ними вважаються склади, які зазвичай формулюються у третій чи наступних частинах відповідної статті КК і в яких за наявності певних обтяжуючих обставин передбачається ще більш суворе покарання, ніж в нормі, яка описує просто кваліфікований склад злочину.

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами. Такі склади злочинів містяться в окремих частинах відповідних статей або окремих статтях Особливої частини КК України. Наприклад, ст. 115 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, а ст. ст. 116 та 117 КК України - за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом'якшують відповідальність. У нормі про привілейований склад злочину передбачається більш м'яке покарання, ніж в нормі про основний склад відповідного злочину.

Об'єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

У кримінальному праві розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкти злочину. Під загальним об'єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин та соціальних благ, що охороняють, ся Кримінальним законом. Родовий об'єкт - це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Розміщення злочинів по розділах в Особливій частині КК провадиться, як правило, саме за родовим об'єктом. Безпосередній об'єкт - це комплекс суспільних відносин чи певне соціальне благо, на які безпосередньо посягає той чи інший конкретний злочин. Як родовий об'єкт є частиною загального, так і безпосередній - частина родового об'єкта, хоча іноді (як, наприклад, у більшості статей КК України про злочини проти власності) родовий та безпосередній об'єкти можуть збігатися.

У кримінальному праві виокремлюють основний та додатковий безпосередні об'єкти. Основний безпосередній об'єкт - це об'єкт, проти якого головним чином, насамперед спрямовано злочин, а додатковий - це об'єкт, шкода якому завдається у зв'язку з посяганням на основний. Наприклад, при розбої (ст. 187 КК України) основним безпосереднім об'єктом є право власності, а додатковим - життя чи здоров'я особи [2]. Наявність додаткового безпосереднього об'єкта нерідко дає можливість відмежувати один злочин від іншого, правильно кваліфікувати вчинене діяння. Безпосередній додатковий об'єкт може бути обов'язковим та факультативним: в останньому випадку шкода або загроза для такого (факультативного) об'єкта за конкретних обставин вчинення злочину може виникнути, а може і не виникнути. Прикладом є ст. 296 КК України, яка передбачає відповідальність за хуліганство - злочин проти громадського порядку, при вчиненні якого може бути, а може і не бути заподіяна шкода здоров'ю потерпілого [2].

Об'єкт злочину необхідно відрізняти від предмета злочину. Предмет злочину - це матеріальний предмет, з приводу якого або шляхом дії (впливу) на який скоюється злочин. Він є факультативним елементом складу злочину; в описах більшості злочинів, передбачених статтями КК України, про нього не згадується. Від предмета злочину слід відрізняти знаряддя і засоби вчинення злочину, які є ознаками об'єктивної сторони складу злочину. Не може розглядатись як предмет і потерпілий - особа, якій злочином завдано фізичної, матеріальної чи моральної шкоди.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній акт суспільне небезпечного посягання на охоронюваний законом об'єкт, яким цьому об'єкту заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння.

Основними ознаками об'єктивної сторони злочину є:

1) суспільне небезпечне (злочинне) діяння;

2) його наслідки;

3) причинний зв'язок між діянням і наслідками. Наслідки та причинний зв'язок не є обов'язковими ознаками об'єктивної сторони злочину. Склади злочинів, обов'язковою ознакою яких не передбачено настання певних наслідків, називаються формальними, а склади, де наслідки є обов'язковою ознакою, - матеріальними.

Злочинне діяння - це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об'єкту злочину.

Злочинна дія завжди є вчинком, проявом активності особи. Як правило, під дією розуміють тілесні рухи. Проте іноді закон розуміє як дію і слова (наприклад, ст. ст. 129, 295 КК України). В одних випадках злочинним діянням визнається одна фізична дія, в інших - певний комплекс із кількох дій.

Дія повинна мати свідомий характер, бути невимушеною. У випадках, коли особа вчинила дію не з своєї волі, вона не підлягає відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це характерно для випадків: а) вчинення рефлекторних чи інших мимовільних дій; б) вчинення дії під впливом непереборної сили, під якою розуміється вплив природних, технічних чи інших незалежних від суб'єкта факторів (наприклад, автомобільна аварія сталася внаслідок конструктивних вад автомобіля або неякісності його вузлів, про які водій не знав); в) вчинення дії під фізичним примусом, який позбавляє особу можливості діяти правомірно (ст. 40 КК України).

Злочинна бездіяльність - це пасивна поведінка, яка полягає в невиконанні або неналежному виконанні обов'язку діяти, покладеного на відповідну особу законодавством, трудовими (службовими) обов'язками, обумовленого її попередньою поведінкою або загальновизнаними морально-етичними правилами. Проте навіть у тих випадках, коли особа не виконала покладеного на неї обов'язку, вчинити певні дії, її бездіяльність буде злочинною лише у разі, коли її прямо визнає такою відповідна стаття КК України.

Наслідки злочину - реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбавлення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) характер.

У статтях КК України, як правило, прямо вказується лише на матеріальні наслідки злочинного діяння. Проте загроза настання нематеріальних суспільне небезпечних наслідків нерідко є мотивом для криміналізації дій шляхом прийняття кримінально-правових норм з формальними складами: тут наслідки прямо не вказуються у статті, але мається на увазі, що вони завжди або дуже часто виникають у разі скоєння відповідного діяння.

Причинний зв'язок між діянням та його суспільне небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке інкримінується винній особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Тому випадковий причинний зв'язок не дає підстав констатувати наявність об'єктивної сторони злочину, а отже, свідчить про відсутність складу злочину.

Необхідний причинний зв'язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння: 1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип conditio sine qua nоn); 3) за своїми властивостями, як правило, має спричиняти саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

Факультативними, тобто такими, що не є обов'язковими для більшості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є:

1) місце - територія чи інше місце, де вчиняється злочинне діяння та/або настають його наслідки;

2) час - період, протягом якого скоюється злочин;

3) спосіб - методи чи прийоми вчинення злочину;

4) обставини - сукупність умов, за яких скоюється злочин;

5) засоби - предмети, документи, речовини, з використанням яких створюються умови для вчинення злочину;

6) знаряддя - зброя та інші предмети, документи, речовини, за допомогою яких здійснюється вплив на потерпілого чи предмет злочину або іншим чином полегшується досягнення злочинного результату. У передбачених КК України випадках вони виступають кваліфікуючими ознаками злочину. Якщо зазначені ознаки передбачені в конкретних статтях КК України як обов'язкові ознаки складу злочину, то їх відсутність свідчить про відсутність складу даного злочину.

Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є:

1) вина;

2) мотив злочину;

3) мета злочину.

Основною та обов'язковою для кожного злочину ознакою суб'єктивної сторони є вина. Її відсутність завжди означає відсутність в діях особи складу злочину. Заподіяння шкоди без вини (коли особа, завдаючи своїми діяннями суспільно небезпечні наслідки, не передбачає і за обставинами справи не може передбачити настання таких наслідків) називається казусом.

Мотив і мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину. Мотив злочину - це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета - це той уявний результат, якого домагався винний, коли скоював злочин. Мотив і мета у разі передбачення їх у статтях Особливої частини КК України визнаються обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони складу злочину.

Ч. 2 ст. 2 КК України відтворює основний зміст принципу презумпції невинуватості, закріпленого у ч. 1 ст. 62 Конституції України. Цей принцип головним чином стосується процесуальних аспектів, проте правило, яке ним закріплене, має важливе значення і при застосуванні норм матеріального кримінального права.

Із змісту ч. 2 ст. 2 КК України також випливає, що питання кримінальної відповідальності особи може вирішувати тільки суд. Однак у даному випадку йдеться лише про остаточні рішення з цих питань, а саме про визнання особи винною та призначення їй покарання за вчинений злочин. Що ж стосується попередніх рішень, які приймаються у процесі кримінального судочинства (як-от рішення про пред'явлення обвинувачення та застосування до обвинуваченого запобіжного заходу), то деякі з них згідно з КПК України можуть прийматися та санкціонуватися не лише судом, а й слідчим чи прокурором.

Ч. З ст. 2 КК України є реалізацією у кримінальному праві положення ч. 1 ст. 61 Конституції України про те, що "ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення". Відповідно до цих норм не допускається повторне притягнення до кримінальної відповідальності як тоді, коли особа вже зазнала раніше покарання за той самий злочин, так і тоді, коли за цей злочин у першому разі вона була виправдана. Ч. З ст. 2 КК України поширюється і на випадки, коли особа з тих чи інших підстав була безумовно звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання.

Положення ч. З ст. 2 КК України застосовується і тоді, коли за той самий злочин особу було раніше притягнуто до кримінальної відповідальності, покарано, виправдано чи звільнено від покарання в іншій країні.

Ч. З ст. 2 КК України не стосується тих випадків, коли згодом вироки та інші рішення судів у кримінальних справах на законних підставах скасовуються чи змінюються судами вищого рівня, а рішення слідчих чи прокурорів (зокрема, про закриття кримінальної справи) - прокурором чи судом. Не можуть вважатися повторним притягненням до кримінальної відповідальності також і випадки уточнення, розширення обсягу раніше пред'явленого особі обвинувачення.

Отже, у правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правової, фактичної та формальної підстав. Вчинення злочину є фактичною підставою відповідальності, а склад злочину - основною правовою підставою кримінальної відповідальності. Формальною підставою кримінальної відповідальності є обвинувальний вирок суду.

Дата добавления: 2015-11-14