Розділ 1. Проблеми відповідальності без вини.

Вступ

Розділ 1. Проблеми відповідальності без вини.

1.1. Історичний аспект проблеми

1.2. Проблеми цивільно-правової відповідальності без вини

Розділ 2. Відповідальність «за провину» і відповідальність «за вину».

2.1. Відповідальність без вини і розуміння провини

2.2. Відповідальність без вини і ступінь провини

2.3. Відповідальність без вини і презумпція вини

Розділ 3. Підстави звільнення від відповідальності без вини.

3.1. Загальна характеристика звільнення відповідальності без вини

3.2. Непереборна сила

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Багато питань теорії юридичної відповідальності взагалі та

цивільно-правової зокрема є спірними, незважаючи на те, що їх

дослідженню присвячені численні наукові статті та монографії. Але

проблема справедливості застосування форм юридичної відповідальності, як

це не дивно, не може бути віднесена ні до достатньо досліджених, ні до

дискусійних, оскільки вона не знайшла необхідного висвітлення на

сторінках юридичної літератури. їй в тій чи іншій мірі приділялась увага

в основному філософами та спеціалістами з етики. Разом з тим, при

вирішенні питання про застосування певних мір юридичної відповідальності

щодо конкретних суб’єктів має місце порушення принципу справедливості.

Безпосередньо це стосується випадків так званої безвинної

відповідальності у цивільному праві.

Метою даної роботи є дослідження юридичної конструкції цивільно-правової відповідальності без вини, визначення доцільності її існування у

сучасному цивільному праві України.

Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом), а в ч.2 ст. 1166 ЦК України закріплюється, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.[1] Таким чином, відповідальність за новим ЦК базується на принципі вини. Разом з тим, законом чи договором може бути встановлено інше, тобто допускається відповідальність і за відсутності вини.

Розділ 1. Проблеми відповідальності без вини.

1.1. Історичний аспект проблеми

Проблема співвідношення відповідальності «за провину» і відповідальності без провини - одна з небагатьох проблем, що мають тривалу історію настільки ж, як історія всього цивільного права.

Норми цивільного права різних держав та історичних періодів містять в собі різні підходи до питання про те, за яких умов можливо покладання майнової відповідальності. В одних випадках підставоюзвільнення від відповідальності визнавалася невинність правопорушника,тому відповідальність могла бути покладена тільки за наявності його провини
(умовно кажучи «за провину»). В інших випадках підставою звільнення від відповідальності визнавалася непереборна сила, яка викликала невиконання договірного зобов'язання або заподіяння шкоди.

Визнання непереборної сили підставою звільнення від відповідальності означає, що наявність або відсутність вини правопорушника не має ніякого значення, і відповідальність покладається незалежно від вини. Відповідальність незалежно від вини, у свою чергу, означає, що в рівній мірі можлива як відповідальність правопорушника «за провину», так і його відповідальність без провини. [2]У третьому випадку навіть непереборна сила не визнавалася підставою для звільнення від відповідальності правопорушника.

Існування в цивільному праві двох протилежностей -відповідальності «за провину» і відповідальності без вини - є проблемою та вимагає пояснення. Однак відповідальність «за провину» і відповідальність без провини не просто існують у цивільному праві, а, як уже говорилося,вони співіснують один з одним, певним чином співвідносяться міжсобою.

Співвідношення відповідальності «за провину» і відповідальності без провини в історії цивільного права не було постійним. Воно змінювалося. Динаміка зміни цього співвідношення і її причини також представляють собою проблему.

Для вирішення названих проблем звернемося до історії співвідношення понять відповідальності «за провину» і відповідальності без вини в цивільному праві. Ця історія складається з трьох етапів.

В якості першого етапу слід виділити найдавніше право,що існувало в докласичний період історії Римської держави.
Юридичної відповідальності як такої в цей період ще не існувало і її місце займала помста потерпілого. Не існувало також поняття про вину як про суб'єктивне ставлення правопорушника до своєї поведінки, що призводило для іншого несприятливі майнові наслідки, яке з'явилися в пізніший історичний період. У таких умовах, природна відповідальність-помста здійснювалася без урахування названих відносини. Говорячи мовою сучасного цивільного права, відповідальність-помста здійснювалася незалежно від правопорушника Початок відповідальності незалежно від суб'єктивного ставлення правопорушника до своєї поведінки. В цивілістиці XIX-XX століть це отримало назву «принцип заподіяння».

Для покладання відповідальності у відповідності з даними спочатку було достатньо наявності одного лише причинного зв'язку між діями правопорушника і виникнення в іншого несприятливих майнових наслідків. Ніщо не могло звільнити правопорушника від відповідальності -помсти, оскільки найдавніші норми ніяких кордонів її здійснення не передбачали.

Оскільки суб'єктивне ставлення правопорушника до свого правопорушення і наслідками ніяким чином не враховувалося, для нього відповідальність фактично є «об'єктивною». Суб'єктивне ж ставлення потерпілого до виниклих у нього збитків і до причини їх особі,навпаки, є головною підставою здійснення відповідальності-помсти.

Нерозвиненість права, відсутність правосуддя призводило до того, що здійснення або нездійснення відповідальності-помсти за правопорушення залежало тільки від сили що зазнала шкоди, яка значною мірою визначалася ступенем його образи, від порушення, від сили що викликакла в нього почуття помсти, тобто від його суб'єктивногостану.

Помста, таким чином, виступає одночасно і як наслідки будь-якого правопорушення, і в якості умови настання цього наслідку.

Очевидно, що призначення відповідальності-помсти за правопорушення було виключно покарання, кара, характер якої визначався самим потерпілим, а потім вже і законами, була можливість письмово закріпити помсту. Зокрема, Закони XII таблиць дозволяли звертати неспроможного боржника в раба кредитора, або, якщо він заборгував декільком кредиторам, розрубувати його на частини відповідного боргу кожному з них.[3]

Те, що відповідальність виступає у вигляді помсти, стягнення,зверненого на особистість правопорушника, свідчить про нерозвиненість в той період майнових відносин і, відповідно, майново відокремлених один від одного осіб.

Поступово усвідомлення небажаності для суспільства відповідальності -помсти, не тільки не відновлює положення потерпілого, а й подвоюються збитки, що несло суспільство в цілому, це призвело до ухвалення державних заходів,спрямованих на її обмеження. Першим кроком було встановлення того, що потерпілий не міг здійснювати самосуд на свій розсуд, але мав можливість задовольнити своє почуття помсти шляхом нанесення рівноцінного - «око за око, зуб за зуб» - шкоди своєму кривднику.
Потім був другий крок - повна заміна грошовим, майновим викупом - пенею (poena). У результаті цих державних заходів помста втратила своє значення відповідальності та замінилася пенею, по суті, справжньою майновою відповідальністю.Та обставина, що поступово стягнення, звернене на особистість правопорушника, замінилося майновим стягненням - пенею,свідчить про те, що в суспільстві достатнього поширення отримали майнові відносини між відокремленими один від одного, в майновому плані суб'єктами, тобто товарні відносини.

Незважаючи на те, що помста втратила значення відповідальності, почуття помсти потерпілого залишалося як умова стягнення з правопорушника майнового викупу, пені, що як і раніше, сплачується без урахування суб'єктивного ставлення правопорушника до своєї поведінки, винної у збитках. Таким чином, основним початком відповідальності, як і раніше залишалося початок заподіяння, що припускає покладання відповідальності без вини.

Однак майновий викуп помсти - пені – сприяв майновому індивідуалізму і потерпілого, і правопорушника. Майнова відокремленість особистості неминуче призвела до становлення самосвідомості особистості, тобто до її психологічного індивідуалізму. Цей процес також відбився на праві. Спочатку він торкнувся спосіб визначення причинних розміру збитків. Об'єктивний спосіб замінився суб'єктивним, що визначаються самим потерпілим. Так більшою мірою враховувалися його інтереси. [4]Але процес посилення уваги до суб'єктивної сфери особистості поширився і на правопорушника. Це виразилося в тому, що при застосуванні до нього заходів відповідальності стало враховуватися його ставлення до вчиненого правопорушення. Відповідальність напротивагу до старого права, була поставлена в залежність від суб'єктивних умов: умислу і недбальства, які вже згодом були об'єднані загальним поняттям «вина». Це означало поява нового початку відповідальності - початку провини.

З цього часу настає класичний період римського приватного права, а з ним і другий етап історичного співвідношення відповідальності «за провину» і відповідальності без вини. Вина правопорушника набуває значення найважливішої умови покладання відповідальності за більшість правопорушень. Їй стало надаватися виключне значення аж до затвердження «без вини немає відповідальності», означає, що невинність правопорушника повинна бути заснована на звільненні від відповідальності, а тому відповідальність без провини недопускається. Початок провини потіснило найдавніший початок відповідальності незалежно від суб'єктивного ставлення правопорушника до своєї поведінки (початок відповідальності незалежно від вини) і стало основним початком цивільно-правової відповідальності на багато століть.

Наприкінці XIX ст. настав третій період історичного співвідношення відповідальності «за провину» і відповідальності без вини, який триває і в даний час. Початок цього періоду співпало з початком промислової революції, що дала потужний поштовх розвитку виробничих сил, у тому числі створення джерел підвищеної небезпеки, що призвів до поглибленнясуспільного розподілу праці, посилення взаємозв'язків між різними учасниками цивільного обороту, виникнення монополій. Саме ці обставини призвели до деякого посилення початку відповідальності незалежно від вини до непереборної сили, відповідно до якої допускалася відповідальність без вини в цивільному праві країн Європи.

Історичний розвиток України після 1917 року внесло свої корективи в сформоване співвідношення відповідальності «за провину» і відповідальності без провини, зробивши його протилежним. [5]У 1922 році почав діяти єдиний на той час кодифікований нормативний акт, що встановлюєзагальні умови майнової відповідальності - Цивільний кодекс Української РСР.
Цивільний кодекс закріпив «соціальний принцип заподіяння, а не індивідуальний принцип вини».

З прийняттям Цивільного кодексу Української РСР 1963 року співвідношення відповідальності «за провину» і відповідальності без провини не змінилося. Однак, незважаючи на значну кількість норм, які допускали можливість відповідальності без вини, в переважній більшості випадків відповідальність без вини все ж таки не допускалася, і в співвідношенні відповідальності «за провину» і відповідальності без вини велике значення мала відповідальність «за провину».

1.2. Проблеми цивільно-правової відповідальності без вини

Багато питань теорії юридичної відповідальності взагалі та цивільно-правової зокрема є спірними, незважаючи на те, що їх дослідженню присвячені численні наукові статті та монографії. Але проблема справедливості застосування форм юридичної відповідальності, як це не дивно, не може бути віднесена ні до достатньо досліджених, ні до дискусійних, оскільки вона не знайшла необхідного висвітлення на сторінках юридичної літератури. їй в тій чи іншій мірі приділялась увага в основному філософами та спеціалістами з етики. Разом з тим, при вирішенні питання про застосування певних мір юридичної відповідальності щодо конкретних суб’єктів має місце порушення принципу справедливості. Безпосередньо це стосується випадків так званої безвинної відповідальності у цивільному праві.

Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом), а в ч.2 ст. 1166 ЦК України закріплюється, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Таким чином, відповідальність за новим ЦК базується на принципі вини. Разом з тим, законом чи договором може бути встановлено інше, тобто допускається відповідальність і за відсутності вини.

Ще з радянських часів у спеціальній юридичній літературі домінує точка зору, згідно з якою під виною розуміють психічне ставлення особи до її протиправної поведінки та її результату. Однак деякі вчені намагаються перевести категорію вини з суб’єктивної (психічної) сфери до об’єктивної сфери. Зокрема М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський вважають, що сучасна доктрина цивільного права за інерцією продовжує в основному залишатись на старих позиціях (радянських часів - прим. авт.), зміст яких полягає в пошуку все нових пояснень необхідності використання в цивілістиці чужих їй кримінально-правових поглядів на вину як один із елементів складу правопорушення, який є “гіпотетичним психічним ставленням правопорушника до своїх дій та їх наслідків”.[6] А один із молодих українських вчених А.Л. Ткачук взагалі пропонує розглядати деліктну відповідальність як публічно-правову, а договірну як приватно-правову і стверджує, що “психологічна концепція вини, у рамках якої вина розуміється як психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків, не відповідає сутності й призначенню договірної відповідальності. Більш адекватною, на його думку, для цілей договірної відповідальності є так звана “поведінкова” концепція вини, у рамках якої під виною розуміється не вжиття необхідних заходів для належного виконання зобов’язання. При цьому вина не є необхідною умовою договірної відповідальності. Її сутність полягає в тому, що вона є факультативним елементом договірної відповідальності та являє собою допоміжний правовий засіб узгодження, оптимізації законних інтересів кредитора й боржника шляхом розподілу між ними ризику порушення договірного зобов’язання”.

Не погоджуючись з позицією М.І. Брагінського та В.В. Вітрянського, Д.А. Ліпінський, цілком слушно зазначає, що до цивілістики відносились не кримінально-правові підходи до поняття вини, а вчення про свободу волі, про детерміністичну природу людської поведінки, про обумовленість вчинків людини її свідомістю, відмова від яких може призвести до відмови від категорій дієздатності, деліктоздатності тощо. Тобто від усього того, що так чи інакше пов’язано з психічним ставленням, оскільки останнє містить в собі свідомість і волю суб’єкта. Стосовно ж твердження А.Л. Ткачука можна зазначити, що незважаючи на відмінності у правових режимах деліктної та договірної відповідальності, вони розглядаються все ж як види єдиної цивільно-правової відповідальності. Якщо ж розглядати деліктну відповідальність як публічно-правову, то вона втрачає головну ознаку цивільно-правової відповідальності, яка полягає в тому що це відповідальність одного контрагента перед іншим, правопорушника перед кредитором.

Сучасні пропозиції щодо закріплення у цивільному праві принципу відповідальності без вини є відлунням так званої теорії заподіяння, яка дискутувалась у радянській літературі майже до кінця 30-х років XX ст. і відповідно до якої для покладання цивільно-правової відповідальності достатньо лише самого факту заподіяння шкоди, а вина не повинна враховуватися. Питання щодо відмови від принципу вини у цивільному праві можна визначити як проблему відповідальності без вини у широкому розумінні. Разом з тим, зазначену проблему можна розглядати і в вузькому розумінні, оскільки цивільне законодавство, встановлюючи загальний принцип відповідальності тільки за наявності вини, допускає і так звану безвинну відповідальність, хоча при цьому порушуються як принцип рівності суб’єктів, так і принцип справедливості.

М. Гартман зазначає, що серед власне цінностей доброчесності, справедливість повинна бути названа не вищою, а скоріше нижчою доброчесністю. Це виражається у тому, що повинність буття в ній виражає не максимум, а явно лише мінімум моральної вимоги. Вимога справедливості щодо поведінки людини, насамперед, чисто негативна: не вчиняти неправильно, не допускати зловживань, не порушувати чужої свободи, не заподіювати шкоди чужій особі та всьому, що їй належить. Справедливість є якби першою серед цінностей доброчесності.

Справедливість у юридичній відповідальності об’єктивно виражається в єдності двох сторін:

1) в установленні рівності всіх перед законом і судом;

2) в застосуванні виду та міри впливу пропорційно скоєному правопорушенню та ступеню суспільної небезпечності правопорушника (тобто індивідуалізації юридичної відповідальності).

Які ж аргументи наводять прибічники відповідальності без вини, вказуючи на необхідність її існування? По-перше, вони стверджують, що цивільне законодавство не зможе обійтись без встановлення відповідальності без вини до тих пір, доки суспільство не покладе на себе обов’язок повного відшкодування випадкових збитків. По-друге, посилаються на те, що цивільно-правова відповідальність носить переважно компенсаційний (поновлюючий) характер і необхідно відшкодувати шкоду потерпілій стороні. По-третє, порівнюється невинуватість двох осіб: заподіювач шкоди невинний, але він все ж заподіювач і тому зобов’язаний відшкодувати шкоду (збитки) потерпілому (кредитору), який тим паче невинний.[7]

Стосовно першого твердження слід зазначити, що суспільство вже давно і досить вдало застосовує як інструмент відшкодування випадкових збитків інститут страхування, який базується на ідеї розподілу збитків, що виникли в сфері однієї особи, по можливості, серед найбільш широкого кола суб’єктів. Що ж стосується другого та третього аргументів, то вони викликають низку запитань. Насамперед, на підставі яких критеріїв можна визначити ступінь невинуватості однієї невинної особи стосовно іншої невинної особи? Якщо цивільно-правова відповідальність носить переважно компенсаційний характер, чому її репресивна функція так несправедливо діє стосовно невинної особи?

Хоча Д.В. Боброва, розглядаючи питання про відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, в цілому повторюючи аргументи, висловлені в свій час О.С. Іоффе, стверджує, що існування зазначеної відповідальності “в сучасних умовах науково-технічного прогресу, ускладнення всіх сторін життя суспільства - важливий правовий інструмент забезпечення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо шкідливими якостями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю з боку людини. Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того, відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання заподіянню шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки”.

На мій погляд, відповідальність без вини суперечить принципу справедливості, і якщо закон передбачає обов’язок однієї особи відшкодувати випадково заподіяні збитки іншій особі, то це обов’язок на принципі ризику і є не відповідальністю, а її моделлю – тобто квазі відповідальністю.

Мета використання інституту юридичної відповідальності полягає у забезпеченні порядку в суспільстві. Цивільно-правова відповідальність повинна забезпечити стабільність економічних відносин.[8] Держава зацікавлена не в покаранні суб’єктів, а в такій поведінці особи, яка враховує інтереси суспільства та інших учасників економічного обороту. Поведінка людини є усвідомленим актом, тому досягти відповідної поведінки можна лише впливаючи на свідомість людини, встановлюючи певні рамки поведінки та забезпечуючи економічну та політичну стабільність у суспільстві.

Сама ідея правової норми містить у собі природній висновок: ті, кому вона адресована, у певному розумінні «зв’язані» нею чи підкоряються певному зобов’язанню. Сама ця ідея бути зв’язаним, зобов’язаним поступати (чи не поступати) певним чином є основою терміну «обов’язок», хоча обов’язки, покладені законом, необхідно відрізняти від обов’язків, властивих іншим нормативним системам, таким як мораль, релігія тощо. Залишається, однак, достатньо важливим соціологічним фактом те, що право та мораль використовують одну термінологію відносно повинності, зобов’язань та обов’язків. Тим самим враховується не тільки зовнішній аспект і права, і моралі при підкоренні ab extra (зовні) нормам, які покладають відповідні обов’язки на тих, хто в силу тієї чи іншої причини підпадає під сферу їх дії, але також і найбільш важливий внутрішній аспект, оскільки такі особи вважають себе реально зв’язаними цими обов’язками. Значення вищевказаного, з точки зору правового обов’язку, полягає в тому, що громадянин повинен відчувати себе зобов’язаним дотримуватись правових норм не чисто формально, оскільки він знаходиться в сфері дії права, і не тільки тому що він боїться покарання у випадку порушення ним свого обов’язку, а в силу того, що сама правова норма є найважливішою складовою частиною суспільної моралі.[9]

Підсумовуючи, слід зазначити, що проблема цивільно-правової відповідальності без вини потребує подальшого вивчення, зокрема необхідно дослідити зв’язок між відповідальністю без вини та індивідуалізацією цивільно-правової відповідальності, коло та механізм дії тих юридичних засобів, які можуть бути використані у разі відмови від принципу відповідальності за вину з виключенням.

Дата добавления: 2015-11-14