Піднесення українського національного руху на початку ХХ століття

Початок ХХ ст. ознаменувався піднесенням суспільно-політичного і національного рухів на Україні. Відбувається перехід від економічних до політичних страйків робітників. Загальний політичний страйк 1903 р., що розпочався на Закавказзі, охопив усі промислові центри України. Робітничий рух підтримали революційно настроєні студенти, які протестували проти гнобительської політики царизму. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. На початок ХХ ст. зростає кількість селянських виступів, які особливого розмаху набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 р. Головним осередком опозиційної ліберальної інтелігенції в цей період стали земства – виборні органи місцевого самоуправління. Серед вимог службовців земських установ найбільш поширеними були: надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. Практичними кроками прогресивної української інтелігенції стали: відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві (1903 р.), відзначення у Києві і Львові 35-річчя музичної діяльності М.В.Лисенка, святкування у Києві 35-річчя літературної діяльності І.Нечуя-Левицького.

Цілий ряд земств під впливом національного руху прийняв рішення про викладання у школах українською мовою. З кінця 1904 р. почалася кампанія за скасування законів 1863 і 1876 рр. про заборону української мови. У вересні 1905 р. ці закони були відмінені. На початку ХХ ст. на Україні утворювалися національно-політичні партії. Найшвидше цей процес проходив у Західній Україні, де за умов парламентської монархії організовуються перші політичні партії. Ще у 1890 р. тут була створена Русько-Українська радикальна партія. У Наддніпрянській Україні громади об’єдналися в 1877 р. у Загальну Українську організацію (діяла в культурно-освітньому напрямку). Але вже в 1900 р. виникає перша партія – РУП (революційна українська партія), яка була заснована у Харкові. ЇЇ осередки виникли у Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та інших містах. Програмні вимоги розробив М.Міхновський у брошурі “Самостійна Україна”. У практичній діяльності РУП обстоювала соціальні інтереси селянства, яке вважала основою української нації. Від РУПу відокремилася група націоналістичного спрямування на чолі з М.Міхновським, яка у 1902 р. перетворилася в Народну українську партію (НУП). Вона проіснувала до 1907 р., була заборонена царизмом, відродилася через 10 років як “Українська партія соціалістів-самостійників”.

Основна частина членів РУПу орієнтувалася на марксизм і в 1904 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідери – Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. Програма УСДРП: автономія України, конфіскація поміщицької землевласності, муніципалізація земель. Також у 1904 р. з РУПу вийшла група, яка оголосила себе Українською соціал-демократичною спілкою (“Спілкою”), що планувала представляти усіх робітників України незалежно від національності. На початку 1905 р. приєдналася до російських меншовиків.

Помірковані українські політики утворили ліберальну партію. Різні крила ліберального руху отримали назви: Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП). За своїми позиціями обидві партії були близькими до російського “Союзу визволення” (виступав за конституційну монархію).

Із загальноросійських лівих партій слід виділити: анархістів, Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП) і соціал-революціонерів.

Прихильники відверто реакційних об’єднань у 1908 р. заснували у Києві “Клуб русских националистов”, що ставив за мету боротьбу з українським рухом.

Дата добавления: 2015-11-16