Західна Україна в складі Австро-Угорської імперії в другій половині ХІХ ст.

Після придушення революції 1848 р. в Австрії почався наступ реакції. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. В Австрії був відновлений абсолютистський режим, введена цензура, громадські організації заборонялися. Управління Галичиною здійснювалося намісником, якому підпорядковувалася адміністративно-поліцейська влада.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів змусило уряд Австрії приступити до розробки конституції (конституція 1849 р. так і не була введена). За прийнятою у 1867 р. конституцією Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну Австро-Угорську монархію і ділилася на 2 частини: Ціолейтанію (до якої входили Галичина і Буковина) і Транслейтанію (якій передавалася Закарпатська Україна). Офіційно конституція проголошувала національну рівноправність, право на вільний розвиток. Але фактично влада у Східній Галичині знаходилася в руках польського панства, що продовжувало наступ на українців.

За реформою 1848 р. (скасування панщини) держава викуповувала у поміщиків селянські землі, але за це селяни, починаючи з 1858 р., сплачували державі борг протягом 40 років. Внаслідок реформи селянське землеволодіння у Східній Галичині зменшилося (2/3 селянських господарств мали менше 10 моргів землі, а 1/4 до 2 моргів). Зберігалося велика поміщицька земельна власність, що складала 41,1% земельної площі Східної Галичини.

Змінився характер робочої сили на селі. Якщо у перші пореформені роки були поширені відробітки селян за орендовану землю, то наприкінці ХІХ ст. почала переважати вільнонаймана робоча сила (у 1900 р. у сільському господарстві Галичини працювало 160 тис. постійних і 173 тис. поденних робітників). Новітня сільськогосподарська техніка (кінні молотарки, віялки, сівалки, парові плуги, локомотиви та ін.) з’являлася лише в окремих господарствах, а решта користувалися старими знаряддями праці.

У промисловому відношенні західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини і фактично перетворилися на колоніальний придаток більш розвинутих частин імперії.

З відміною панщини зросла кількість найманих робітників. У промисловості переважали постійні, а в сільському господарстві поденні робітники. Матеріальне становище промислових робітників було скрутним: зарплата не задовольняла їхніх життєвих потреб, в окремих випадках вона частково замінювалася сіллю, горілкою, пивом чи іншими товарами. Незважаючи на закон про 11 - 12-годинний робочий день, він подекуди тривав 13 – 16 годин.

У зв’язку з усім цим у 70-х роках ХІХ ст. у Східній Галичині значного поширення набрав страйковий рух. І якщо спочатку страйкарі висували в основному загальні економічні вимоги (підвищення заробітної плати, скорочення тривалості робочого дня тощо), то після проведення об’єднаного з’їзду соціал-демократичної партії Австрії 31 грудня 1888 року, на якому була прийнята програма дій, вимоги стали більш конкретними (введення загального виборчого права для осіб, що досягли 21 року, 8-годинного робочого дня, заборони праці дітей віком до 14 років, зменшення робочого дня для підлітків до 6 годин на день і т.п.).

На селі відповіддю на несправедливе вирішення земельної проблеми стали захоплення селянами панських угідь, потрави і вирубки поміщицьких посівів і лісів та інше. Регіональною особливістю селянського руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст. стала його політизація, яка проявлялася в боротьбі за рівні політичні й національні права українського населення. З’явилася нова форма протесту – віча (мітинги), на яких селяни наполягали на введенні загального виборчого права, припиненні конфіскації прогресивних газет і журналів, а також висувалися економічні вимоги – зниження цін на сіль, створення фонду ліквідації заборгованості селян і т.п.

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. був надзвичайно строкатим, суперечливим і активним. Одну з течій суспільно-політичного руху становили москвофіли, які не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної неподільної російської народності” від Карпат до Камчатки. Такі ідеї цілком влаштовували правлячі кола Росії, й вони надавали москвофілам таємну грошову допомогу для публікації їхніх видань.

Протилежну їм позицію на західноукраїнських землях займали народовці, які у вирішенні внутрішніх проблем орієнтувалися на український народ, доводили, що українці - це окрема нація, і намагалися підвищити культурно-освітній рівень та національну свідомість українського народу. Народовці пропагували твори класиків нової української літератури Т.Шевченка, І.Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та інших. Із народовцями підтримували тісні зв’язки наддніпрянські громадівці. Діяльність народовців виявлялася у двох формах: 1) пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у періодичних виданнях (журнали “Вечорниці”, “Мета”, “Русалка”, “Правда”); 2) пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо (це насамперед товариство “Просвіта”, створене у 1868 році, і Літературне товариство ім.Т.Г.Шевченка, засноване у 1873 році).

Згодом народницький рух розділився на угодівців і радикалів. Угодівці проголосили “нову еру” у відносинах з австрійським урядом. Вони підтримували його політику, за що австрійський уряд йшов українцям на певні поступки. Радикали створили Українську національно-демократичну партію, що висунула своїм завданням боротьбу з “новоерівцями”, а також прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя тощо.

Розвивалася і соціалістична течія суспільно-політичного руху. Активним популяризатором марксизму на початковому етапі своєї діяльності був І.Я.Франко (1856 – 1916). І.Франко – людина широкого творчого діапазону. Він був автором численних віршів, прозових творів, п’єс, критичних статей та рецензій. У 1899 році на базі Галицької соціал-демократичної партії з’явилася Українська соціал-демократична партія.

Тема 25. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ХІХ ст.

Дворянський період національно – культурного відродження.

Народницький період.

Розвиток духовної культури.

Мистецтво.

Дворянський період національно-культурного відродження

В кінці ХVIII - на початку ХІХ ст. у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, що проходить під гаслом: “лицем до козаччини”. Розпочинається збирання літописів, хронік та ін., на основі яких з’являються праці з історії України (“Історія Малої Росії”, “Землеописания о Малыя России”). У 1846 р. друкується визначний анонімний історичний твір “Історія русів” – перша політична історія України. Потяг до побуту, звичаїв, традицій і обрядів українського народу призвів до появи праць із фольклористики. У 1818 році з’являється “Грамматика Малорусского наречия” – перша граматика живої української мови. В 1805 р. у Харкові відкривається український університет, в якому створюються наукові товариства. Основоположником української прози став Г.Квітка – Основ’яненко (“Сватання на Гончарівці”). Разом з ним у літературу приходять історик і письменник М.Костомаров, поети Метлинський та Є.Гребінка. Центрами театрального мистецтва стали Харків і Полтава. Талановитий актор М.Щепкін перейшов від класичної манери гри до реалістичної. В архітектурі панував класицизм, а на початку ХІХ ст. – ампір. Одним з найталановитіших скульпторів цього періоду вважається І.Мартос (пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві та А.Рішельє в Одесі). У 1853 році в Києві споруджено пам’ятник князю Володимиру Великому (проект Демут-Малиновського та Толя, спорудив П.Клодт). У розвиток живопису важливий внесок зробили Шевченко, Жемчужников, Трутовський.

Дата добавления: 2015-11-16