НАТО: адаптація і розширення.

Тема: Формування нової системи міжнародних відносин у Європі.

Основні дилеми формування нової Європи.

ЄС: поглиблення і розширення інтеграції.

НАТО: адаптація і розширення.

1. Початок перелому у Європі в другій половині 80-х рр. поклали зміни в політиці СРСР, керівництво якого поступово відмовлялося від стереотипів “класової боротьби» на міжнародній арені, показало готовність скорочення військових потенціалів на принципах розумної достатності, робило перші кроки з демократизації політичної системи, почало брати участь у міжнародних механізмах із забезпечення прав людини тощо. Принципове значення мала відмова СРСР від “доктрини Брєжнєва”, яка оправдовувала пряме, в тому числі і військове втручання у справи країн, які входили тоді до так званого соціалістичного блоку. Після виборів у Польщі в червні 1989 р. в результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії на владу лідери ряду комуністичних режимів закликали силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Однак, виступ Горбачова у Раді Європи в липні 1989 р. остаточно підвів риску під такими дискусіями: “Будь-яке втручання у внутрішні справи, будь-які спроби обмежити суверенітет держав – неприпустимі”.

Тим часом у Східній Європі відбувалися незворотні процеси, які призвели до демократичних революцій другої половини 1989 р., в ході яких впали комуністичні режими в НДР, Болгарії, Чехословаччині, Румунії та Албанії. Ці держави, як до них Угорщина та Польща стали на шлях реформ, в основу яких були покладені цінності демократії, політичного плюралізму, ринкової економіки. Вибори, які відбулися в більшості країн Східної Європи у 1990 р., перші за післявоєнний період вільні багатопартійні вибори, призвели до остаточного падіння комунізму у Європі, а разом з тим і післявоєнної Ялтинсько-Потсдамської системи. Одним із найважливіших символів закінчення “холодної війни” та розколу Європи стало падіння берлінської стіни та об’єднання Німеччини, яке завершилось 3 жовтня 1990 р.

Стрімкі зміни у Східній Європі не зилишились без відповіді на Заході. В травні 1989 р. президент Джордж Буш заявив у Брюсселі, що США готові відмовитись від доктрини “стримування”, яка була основою всієї їх післявоєнної міжнародної політики. В липні 1990 р. в Лондоні на самміті НАТО була прийнята декларація, яка намітила суттєві зміни у політиці блоку. В ній наголошувалось на відсутності у альянсу агресивних намірів, готовності до скороченя збройних сил, згоді на інституалізацію НБСЄ тощо.

19-21 листопада 1990 р. в Парижі відбулась нарада глав держав та урядів 34 держав учасників НБСЄ, на якій була прийнята Паризька хартія для нової Європи. Вона констатувала закінчення ери конфронтації та розколу Європи, а держави ОВД та НАТО заявили у спільній декларації, що в “нову епоху, яка відкривається у європейських відносинах, вони більше не є противниками, будуть будувати нові відносини партнерства і протягують одна одній руку дружби”.

Почалося формування нових механізмів взаємодії європейських держав. Маються на увазі наступні процеси:

- інституалізація політичного діалогу і взаємодії в рамках НБСЄ, якій відводилась важлива роль в укріпленні спільних цінностей, норм та стандартів поведінки держав у відносинах між собою, в продовженні переговорів по контролю над озброєннями, розробці механізмів реагування на надзвичайні ситуації, запобігання конфліктів та регулювання криз;

- реформа багатосторонніх організацій країн Сходу (РЕВ, ОВД) та Заходу (НАТО, ЄС, ЗЄС);

- налагодження співробітництва між НАТО, ЄС, ЗЄС, Радою Європи з одного боку і державами Східної Європи з іншого;

- формування субрегіональних організацій, до числа яких зокрема відносяться Центральноєвропейська ініціатива (Німеччина, Австрія, Угорщина, Італія, Польща, Словаччина, Словенія та Чехія), Вишеградська група, Рада держав балтійського моря тощо.

Однак події початку 90-х рр. поставили під сумнів реалістичнійсть багатьох із першопочаткових планів. Протягом короткого часу припинили своє існування організації, які в роки “холодної війни” забезпечували панування СРСР у Східній Європі. Ці організації ніколи не були ефективними інструментам рівноправної співпраці їх учасників. 27 червня 1991 р. був підписаний протокол про розпуск РЕВ, а першого липня того ж року – протокол про припинення дії Варшавського договору. Проотягом 1991 р. країни ЦСЄ прискорили процес перегляду двосторонніх політичних домовленостей із СРСР. Радянські війська були виведені із Угорщини, Польщі та Чехії. Сформувалась нова система внутрішньополітичних пріоритетів у країнах ЦСЄ, які основне своє завдання бачили в інтеграції до ЄС та НАТО.

Виникнення югославської кризи, початок у 1991 р. військового протистояння між Сербією та Хорватією і Словенією, які заявили про свій вихід із СРЮ, а з 1992 р. – війна в Боснії та Герцоговині, розпад Радянського Союзу в 1991 р. – все це привело до глибоких змін у ситуації в Європі, про які навіть не могли подумати підписанти Паризької хартії. Основне – це зникнення Сходу як такого, тому питання про зближення з ними Заходу вже не стояло на порядку денному.

В нових умовах зберегли свою роль інститути західноєвропейського (ЄС, ЗЄС, Рада Європи) і євроатлантичного (НАТО) співробітництва. Однак, ці організації постали перед необхідністю визначення своєї нової ролі у вирішенні європейських проблем, а також формування нових відносин із посткомуністичними державами.

Якщо в 1989-1992 р. більшість європейських держав демонстрували обрережність в оцінці можливих варіантів формування нової європейської системи, то з 1993-1994 рр. під дією ряду об’єктивних процесів набір обговорюваних варіантів постійно звужувався. А до 1997 р. етап дискусій завершився. Контури нового обліку Європи стали більш очевидними. По суті в 1993 – 1997 рр. відбулася “зміна пардигми” формування нової Європи, яка формується по суті не на основі зближення між Сходом та Заходом, а в результаті поступового розширення західних організацій. Найбільш суттєвими у цьому плані є розширення на схід Європейського Союзу та НАТО.

Дата добавления: 2015-07-11