Читайте также:
|
Тема. Вступ
План
1. Мовна політика в Україні
2. Роль мови у суспільному житті
3. Риси офіційно-ділового стилю
4. Стиль сучасного ділового життя
1. Мовна політика в Україні
Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.
Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США.
Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.
Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.
М. п. щодо укр. мови різнилася історично й географічно. В ній від поч. формування літ. мови виділяється кілька періодів. Для доби лит.- польс. панування характерним було протиборство тенденцій розвитку й одночасно занепаду укр. («руської») мови. Найсприятливіші умови для її становлення спостерігалися на землях, що, починаючи з 14 ст., перебували під владою Вел. князівства Литовського. М. п. Литви мала переважно характер звичаєвого права і визначалася принципом «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». Литовські князі приймали православ’я, місцеву культуру, мову і ставали фактично укр. та білорус. князями лит. династії. Західноруська писемна мова стає мовою великокняжої канцелярії, урядових актів, князівського листування, перекладів.
Поступове обмеження функцій укр. мови відбувалося і в Сх. Україні, яка опинилася у складі Росії. Тут на поч. етапі приєднання і за часів Гетьманщини укр. мова була поширеною не тільки у внутрішньому, а й у зовнішньому офіц. спілкуванні з моск. владою (листи Б. Хмельницького). У М. п. цього часу превалюють звичаєві стереотипи. З посиленням централізації влади в Росії за часів Петра І, і відповідно обмеженням укр. автономії, М. п. поступово змінюється у напрямі насильницького звуження функцій укр. мови: вже в кін. 18 ст. вона була витіснена з судів і держ. установ.
Лінія на витіснення укр. мови знайшла офіц. закріплення у таємному Валуєвському циркулярі 1863, що відмінив видання укр. церк. і наук.-осв. л-ри. В Енському акті 1876 заборонялося видавати укр. мовою будь-які тексти (крім ориг. худож. творів та істор. документів), ставити театр. вистави, викладати укр. мовою у школах та зберігати в шкільних б-ках укр. л-ру тощо. В указі 1881 Олександра III зроблено деякі незначні послаблення: дано дозвіл друкувати укр. словники рос. літерами, ставити на сцені також драм. твори укр. мовою (за умови губернаторського дозволу і коли репертуар трупи не був виключно український). Внаслідок дії указів укр. мова не вживалася у періодиці, науці, в навч. закладах, усному офіц. спілкуванні, обмежуючися родинним вжитком, переважно сільс. населення. Осн. джерелом її розвитку ставала худож. л-ра, фольклор. Приватне вживання укр. мови звичайно розцінювалось як ознака нижчої культури або свідома опозиція рос. мові. Революція 1905 хоч і не спричинилася до скасування протиукр. циркулярів рос. царату, проте спонукала владу піти на певні поступки в нац.-мовній сфері. З’являється укр. преса, збільшується кількість літ.-худож. альманахів, легалізується україномовна наука (переважно гуманіт. профілю).
У Галичині укр. мова визнавалася як друга крайова мова, яка могла використовуватися у діловодстві та суді, у виступах укр. послів у сеймі. Фактично ж ці права не реалізовувалися уже на рівні повітів. У нижчих ланках самоврядування відповідно до прав громад визначати мову офіц. спілкування та школи переважало використання укр. мови. 97 % укр. дітей у Галичині відвідувало укр. початкові школи. Мову вищої та серед. освіти визначав сейм, який надавав перевагу польс. мові, внаслідок чого на 16 укр. серед. навч. закладів (з них 10 були приватними) припадало 50 державних польських. У Львів. ун-ті навчання здійснювалося, за винятком кількох кафедр, польс. мовою.
Гіршою була ситуація на Буковині, де насаджувалися німецька, а згодом румунська мови, менше діяло укр. шкіл та виходило укр. періодики.
На Закарпатті, яке теж входило до складу Австро-Угор. імперії, укр. мова не мала конст. захисту перед тиском держ. угор. мови. Розвиток рідної мови відбувався на рівні діалектів.
Відкриття укр. шкіл було можливе за наявності 20 % (а з 1932 — 25 %) укр. населення у місцевості і відповідно до оформлених заяв визначеної кількості батьків.
Голодомор 1933, масові репресії серед укр. інтелігенції стали своєрід. рубежем у зміні М. п. у бік т. з. деукраїнізації, тотального зросійщення, зокрема в осв. сфері. Викладання рос. мови у над. школах, наприклад, було запроваджено вже з 2 класу як обов’язковий предмет. Дальше звуження сфер застосування укр. мови відбувалося у роки 2-ї світ. війни і повоєнний час. Порівняно з довоєн. періодом в Україні незмірно зросла кількість рос. шкіл, продовжувалася тенденція до зменшення укр. періодики, книговидання. «Теоретичне» обгрунтування т. з. злиття націй, а також виняткової ролі рос. мови стало підґрунтям витіснення укр. мови навіть як предмета навчання з галузі освіти, звуження (незважаючи на розбудований термінол. апарат) її функцій у науці, виробництві, сусп.-політ. сфері. Як наслідок — серед частини українців з явилася тенденція вважати рос. мову за рідну. Для тих же, що вважали рідною укр. мову, ставала характерною тенденція втрати навичок її використання у вироб. і сусп.-політ. діяльності, у сфері споживання, культури та обслуговування. Під тиском цих штучно породжених обставин укр. мова дедалі менше використовувалася навіть на побут. рівні, зокрема у спілкуванні між членами родини, в колі друзів тощо. 28 жовтня 1989 було прийнято перший в історії України Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», яким укр. мові надано статус державної. Осн. напрями М. п. незалежної України відображені також в її новій Конституції, прийнятій 1996 (зокрема в ст. 10, де утверджено статус укр. мови як держ. мови України й гарантується вільний розвиток мов нац. меншин), у «Декларації прав національностей України» від 1.ХІ 1991, в Законах України «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про освіту» (1991, в ред. від 23.III 1996) та ін. 1997 створено Раду з мовної політики при Президентові України, а в складі Державного комітету України у справах національностей та міграцій — департамент зі здійснення мовної політики. Усе це дало позитивний поштовх для ліквідації тенденцій звуження функцій укр. мови і формування умов для її розвитку як осн. засобу комунікації у країні.
В. М. Брицин.(З енциклопедії)
Права української мови
Державною мовою України є і в майбутньому буде українська. Одним із наслідків політичної безвиході є те, що жодна політична сила не буде настільки потужною, щоб зібрати дві третини депутатів і змінити Конституцію.
Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання, хоча б пасивного.
Для України з цього випливає:
– Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.
– Усі держслужбовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.
– Держслужбовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. Для всіх держслужбовців, які не володіють українською мовою на високому рівні в усній і письмовій формі, необхідно організувати безплатні мовні курси. Осіб, що відмовляються отримати сертифікат за наявних сприятливих умов для вивчення української мови, слід звільняти.
– Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.
– Для всіх громадян слід забезпечити безплатні добровільні курси української мови.
– Мовою судової системи України є українська, але необхідно ґарантувати безплатний переклад документів і судових слухань. Необхідні кошти сплачуватиме держава. Під час засідань можуть використовуватися також інші мови, якщо це зручно сторонам, але справи та протоколи повинні вестися українською мовою.
– Мовою збройних сил є українська.
– В класах і школах з іншими мовами навчання українську необхідно викладати як другу мову.
– Там, де є достатня кількість учнів (8–10 на клас, як зазначив Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин у звіті про Україну, або п’ять для сільських та вісім для міських шкіл, відповідно до нормативів Міністерства освіти і науки України), необхідно відкривати українські класи або школи без будь-яких перешкод.
– Держава повинна забезпечити необхідну кількість україномовних підручників – не лише з української мови та літератури, а й з решти предметів, що викладаються українською. Всі вчителі мають на високому рівні володіти українською мовою, тому необхідно забезпечити регулярні курси підвищення кваліфікації. Це стосується не лише шкіл, але також коледжів та університетів.
– У державних і приватних коледжах та університетах обов’язково має бути вступний іспит з української мови.
– Загальнодержавне (в майбутньому громадське) телебачення й радіо веде передачі українською мовою. Державні теле- та радіомовники реґіонального рівня (якщо вони далі існуватимуть) беруть до уваги зафіксований на останньому переписі населення склад населення відповідної місцевості згідно із критерієм «рідна мова» і, поряд з українською, ведуть передачі й іншими мовами у відповідних пропорціях (див. також параграф 2).
– Загальнонаціональні приватні мовники ведуть передачі українською мовою відповідно до переписного складу населення України за критерієм «рідна мова». Приватні реґіональні й місцеві служби ведуть трансляції українською мовою в обсязі, відповідному до складу населення даної території. Слід також брати до уваги неросійські меншини, пропорційно до їхньої частки в населенні.
– Держава може заохочувати створення радіо- і телепродукції українською мовою шляхом звільнення її від податків і встановлення певного відсотка національної продукції для всіх мовників.
– Фільми в кінотеатрах повинні демонструватися українською мовою (дубльовані або субтитровані) відповідно до частки україномовного населення реґіону чи міста (за критерієм «рідна мова»), решта – іншими мовами відповідно до частки їхніх носіїв у складі населення.
– Мова преси (друкованої чи доступної через Інтернет) не підлягає обмеженням. Ввезення закордонної преси не має обмежуватися. Держава може сприяти розвиткові україномовних видань непрямими засобами, наприклад, звільненням від податків чи їх зменшенням.
– Для ввезення книжок не повинно чинитися перешкод. Видання україномовних книжок може підтримуватися звільненням від податків чи їхнім зменшенням або прямими субсидіями на видання україномовних книжок високої якості (а також книжок мовами меншин).
Права недержавних мов (російської, кримськотатарської та інших мов, якими говорять члени національних меншин)
Україна мусить дотримуватись і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями. Українська держава має докласти всіх зусиль, аби використовувані в її мовній політиці термінологія та критерії не суперечили правовим зобов’язанням України згідно з Рамковою конвенцією про захист національних меншин та Європейською хартією реґіональних мов або мов меншин (далі ми її називатимемо просто Хартією). Для носіїв мов, зазначених у Законі про ратифікацію Хартії, на територіях їхнього поширення мають бути створені більш ніж мінімальні можливості вживання цих мов (з урахуванням конкретної ситуації кожної мови).
Російська є мовою етнічної меншини, але, крім цього і передусім, – мовою майже половини громадян України, якою вони розмовляють або постійно, або залежно від ситуації, співрозмовника тощо. Це нетипова ситуація. Відповідно. до означень «рідної мови» та «мови меншини», які наводяться у Пояснювальній записці до Хартії, російська є водночас реґіональною мовою та мовою меншини. Інші мови (наприклад, кримськотатарську та угорську) також слід кваліфікувати як реґіональні мови, але російська, безперечно, є найбільшою.
Чи повинне існувати спеціальне окреслення для російської мови, проміжне між державною мовою та мовою етнічної меншини? Ми не підтримуємо такої пропозиції. Будь-який спеціальний статус веде до юридичних ускладнень. Ми пропонуємо термін «недержавні мови» для всіх уживаних в Україні мов, окрім української. Юридична база має бути однаковою для всіх недержавних мов. Дещо особливе ставлення до російської мови випливає тільки з більшої чисельності її носіїв, ніж в усіх інших недержавних мов.
2. Роль мови у суспільному житті
... Міра володіння рідною мовою є міра духовності людини та суспільства, отже, — міра загального поступу людини. (П. Кононенко)
Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. «В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова —житиме й народ, як національність...» (І. Огієнко).
Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Становлення народу тісно пов'язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожний момент її свідомості супроводжуються мовою.
Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв'язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер — не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об'єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм — мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.
Мова належить до так званих вторинних систем, вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюється усно і фіксується письмово. Тому можна сказати, що мова - це унікальний засіб усного, писемного та електронного спілкування.
Саме в системі національної мови зафіксовано інтелект нації. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.
Літературна мова - це варіант загальнонародної мови, загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями тощо), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, ЗМІ, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Вона має 2 форми - Усну і писемну, низку функціональних стилів.
Формування людини як особистості з високим інтелектуальним рівнем, як яскравої творчої індивідуальності неможливе без досконалого володіння мовою.
За словами німецького філософа Людвіга Фейєрбаха, „... щоб людина не називала і не виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні знаходиться людська культура..."Цю тезу доповнює відомий український мовознавець Олександр Потебня: „Мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і що яскравіша ця особистість, то повніше вона відображає мовні якості суспільства".
В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.
Така важлива роль мови в суспільному житті нашої держави зобов'язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Досконале знання мови є важливим показником розумового розвитку людини та її культурного рівня.
В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України.
Завдання:
Прочитайте текст Статті 10-ї Конституції України.
Стаття 10
Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові — психічний склад нації, її менталітет. Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.
Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.
3. Риси офіційно-ділового стилю
Використовуючи мову в повсякденному житті, люди, залежно від потреб, вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на заняттях відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж коли він пише приватного листа. В мові відбувається певне розрізнення за набором мовних засобів, специфічними особливостями і мовному оформленні. Такі розрізнення називаються стилістичною диференціацією мови.
Літературна мова поділяється на стилі. Слово „стиль” – багатозначне, воно походить від латинського stylus – „паличка для письма”, тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму і середньовіччя. Стиль – це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів.
В українській мові виділяють традиційно п’ять функціональних стилів:
1) науковий;
2) офіційно-діловий;
3) публіцистичний;
4) художній;
5) розмовний.
Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо.
Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.
Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:
- законодавчий
- дипломатичний
- юридичний
- адміністративно-канцелярський.
Офіційно-діловий стиль виконує три основні функції: 1) вплив, 2) повідомлення, 3) спілкування.
Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення. ОДС слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
До найхарактерніших рис цього стилю належать:
1) високий ступінь стандартизації мовних засобів (стандартизація виявляється: а) у широкому вживанні усталених словесних формул, напр.: з метою, у зв’язку, відповідно до, згідно з... Це спрощує і полегшує процес складання окремих видів документів; б) у повторюваності тих самих слів, зворотів, конструкцій, форм);
2) виразна логізація викладу;
3) майже цілковита відсутність емоційності та образності;
4) широке використання безособових і наказових форм;
5) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні;
6) характерна й «своя» «канцелярська» лексика, що вже не вико-ристовується майже в інших сферах комунікації через свою «архаїчність», або специфічне стильове забарвлення, напр.: вищезгаданий, нижчепідписаний, вищезазначений, нижчевідзначений, пред’явлений, засвідчити, чинність, дієздатний, покараний, ухвала тощо;
7) застосовується особлива термінологія (ця термінологія відрізняється від наукової: вона менш штучна, менш точна, більшою мірою змінна і загальнозрозуміла). Використовується офіційно-ділова та юридична термінологія, запозичення, інтернаціональна лексика;
8) використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше (тобто сталі формули, закріплені за певними ситуаціями: високі договірні сторони, укладання угоди);
9) для чіткішої організації тексту запроваджується поділ на параграфи, пункти, підпункти;
10) у дипломатичній, а тепер і в офіційній сферах спілкування часто використовуються і титулування, напр.: пан, пані;
11) неозначена форма та наказовий спосіб дієслів;
12) іменний присудок переважає над простим дієслівним;
13) наявні характерні описові дієслівно-іменні штампи та означальні словосполучення з іменником у формі родового відмінка у функції означення;
14) найхарактерніші для цього стилю речення – прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо);
15) уживаються, звичайно, і складні речення з сурядним та підрядним зв’язками, з відокремленими зворотами, зі вставними і вставленими конструкціями;
16) велику питому вагу мають розщеплені присудки (ведеться розслідування, провадиться набір), а також присудки, виражені дієсловами у формі теперішнього часу зі значенням позачасовості (організовує, застосовує, розглядають);
17) відсутність індивідуальних авторських рис;
18) членування складної синтаксичної конструкції на абзаци;
19) стандартизація, стереотипність граматичних засобів;
20) стабільність форми викладу тощо.
Учені вказують основні риси офіційно-ділового стилю: точ-ність, об’єктивність, конкретність, загальнозрозумілість.
Документ – основний вид офіційно-ділового стилю. Документ – це зафіксована на матеріальному носієві інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Носій – це матеріальний об’єкт, що використовується для закріплення та зберігання на ньому мовної, звукової чи зображувальної інформації. Разом із папером зараз широко використовується такі носії: магнітні стрічки, диски, які дозволяють використовувати для документування технічні й автоматизовані засоби.
Документування – регламентований процес запису інформації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.
Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст. Відповідно до цього документи класифікуються:
· за найменуванням (заява, лист, телеграма, довідка),
· за походженням (службові, особисті),
· за місцем виникнення (внутрішні, зовнішні),
· за призначенням (щодо особового складу, кадрові, довідково-інформаційні),
· за напрямом (вхідні, вихідні),
· за формою (стандартні, індивідуальні),
· за терміном виконання (звичайні, безстрокові, термінові, дуже термінові),
· за ступенем гласності (для загального користування, службового, таємні),
· за стадіями створення (оригінал, дублікат),
· за складністю (прості, складні)
· за терміном зберігання (тимчасового до 10 р., тривалого понад 10р., постійного зберігання,
· за технікою відтворення (рукописні, відворені мехіначним способом),
· за носієм інформації (на папері, диску, фотоплівці, перфострічці, дискеті).
Кожний документ складається з окремих елементів – реквізитів. Розрізняються постійні – реквізити друкуються під час виготовлення бланка, змінні – фіксуються на бланку в процесі заповнення. Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком. Є два види бланків: а)для листів; б)для інших документів.
Текст – головний елемент документа. Він повинен бути чітким, коротким і не допускати різних тлумачень. Обов’язковим є заголовок, чітка композиція, цілісність змісту, зв’язність викладу, структурна організація, завершеність.
4. Стиль сучасного ділового письма
Розширення міжнародних політичних та економічних зв'язків, відкриття країни для зовнішнього світу призвели до того, що попит на кваліфікованих фахівців, які знають іноземні мови набагато перевищує пропозицію. Зросла також роль вивчення іноземних мов, серед яких, безумовно, лідирує англійська мова, знання якої дає доступ до скарбниці світової культури, досягнень науки і техніки, можливість діяльності практично в будь-якій країні світу.
Діловий лист було і до цих пір залишається важливим елементом ведення бізнесу в світі. Без ділового листування вести ділові стосунки майже неможливо. Практично всі телефонні і телеграфні домовленості вимагають письмового підтвердження; при встановленні ж ділових контактів, добре складене, правильно сформульоване лист особистісного характеру може найкращим чином представити фірму і створити найсприятливіший про неї враження у вашого партнера. Уміння контактувати з людьми можна розвинути за допомогою вміння писати гарні ділові листи, засвоївши деякі досить прості основи.
Перш за все, ділові листи слід писати з позиції кореспондента. Необхідно подивитися на проблему з точки зору особи, якій пишеться лист, осмислити його бажання, визначити, в чому він зацікавлений і які в нього проблеми. Щоб лист був ефективним, важливо бачити речі не тільки своїми очима, а й очима іншої особи. Лист повинен звучати щиро, хто читає, повинен вірити тому, що в ньому пишеться, нічого не піддавати сумніву. В іншому випадку лист буде абсолютно неефективним. Діловий лист, що з пропозицією будь-якого товару, послуги або ідеї, має бути живим, написаним з «вогником», переконливим, не містить будь-яких негативних думок, (за принципом складання реклами). Переконливість в непідробності ділової пропозиції передається людям, і вони позитивно відгукуються на неї.
Гарні манери важливі не тільки в особистих контактах, вони важливі і в діловому листуванні. Тому люб'язність, повага до прав і почуттів іншої сторони повинні незмінно пронизувати діловий лист. Слід не звинувачувати, а наводити тільки факти, не критикувати або висміювати особа, якій пишеться діловий лист. Зле, дратівливе лист не призведе до бажаного результату. Будь-яка думка може бути виражена ввічливо, стримано і з гідністю. Тактовність в ділових листах - запорука успіху.
Не менше значення для належного сприйняття листи має і стиль його викладу. Ділові листи слід писати особливим стилем. Цей стиль, відомий нині як службово-діловий (офіційно-діловий), являє собою функціональну різновид російської мови і призначений для використання в процесі управління організацією, в тому числі, і шляхом письмової службово-ділової комунікації (листування).
Специфічними рисами цього стилю є:
1) підкреслена офіційність і діловитість, що знаходять своє вираження у своєрідних формах повсякденного (у тому числі письмового) спілкування між посадовими особами - службової субординації - і дотриманні стандартних правил оформлення ділових листів;
2) адресність, котра передбачає наявність конкретних учасників управлінської діяльності, в даному випадку - відправників (адресантів) і одержувачів (адресатів) ділових листів;
3) стійка повторюваність словникових величин в поєднанні з обмеженістю їх використання при підготовці ділових листів;
4) тематична обмеженість листів, в яких, як правило, не висвітлюється більше одного-двох питань;
5) лексичне і композиційне однаковість змісту листа;
6) виключно нейтральний тон викладу листа;
7) точність і виразність викладу, що виключають різночитання або двояке тлумачення змісту листа;
Виходячи зі специфіки стилю, при підготовці змісту ділового листа рекомендується:
1) викладати суть справи переважно простими, короткими пропозиціями - які не повинні сприйматися адресатом як примітивні або незграбно-грубі;
2) застосовувати стійкі словосполучення та звороти писемного мовлення - але при цьому не обмежуватися в процесі викладу двома-трьома «засаленими» ідіомами, повторюючи їх мало не через рядок;
3) вживати терміни в їх загальноприйнятому, одноманітному для розуміння тлумаченні - і щоразу безпомилково визначаючи, де застосування терміна є абсолютно необхідним, а де - буде сприйнято адресатом як «заумствованіе»;
4) віддавати перевагу прямим порядку слів у реченні - підмет передує присудок, визначення стоїть перед визначальним словом, а вступні слова знаходяться на початку речення. Слід, однак, віддавати собі звіт в тому, що надмірне «випрямлення» тексту може мимоволі змусити адресата засумніватися у своїх розумових здібностях;
5) не застосовувати застарілі слова і вирази (архаїзми), віджилі канцелярські звороти, запозичення з місцевих діалектів. Точно також слід остерігатися включення в текст різних «новоязовскіх» виразів, професійного жаргону і т.п.;
6) відмовлятися від зайвих слів, не вносять нічого нового в істота викладу. Не лінуйтеся перечитувати написане, безжально викреслюючи з тексту всі ті слова, без яких він не стає менш зрозумілим - зрештою, це не тільки економія паперу, але й часу вашого партнера;
7) уникати невиправданого вживання іноземних слів. Будь-який з нас набагато краще розуміє співрозмовника, якщо той звертається до нього на звичному мовою;
8) використовувати присудки або в дійсному («встановлюється», «утримується», «застосовується»), або в наказовому («виконати», «вирішити», «погодити») способі. «Ідіть» від причетних і дієприкметникових оборотів, віддавайте перевагу точкам, а не ком і нескінченним «а також».
Ділові листи мають певні правила складання та оформлення, до них пред'являються вимоги, зумовлені їх належністю до інформаційно-довідкових документах. При складанні листа автор мусить детально продумати, з якою метою він складає лист, на що розраховує в результаті його розгляду. Він повинен чітко прояснити для себе, що адресату відомо про предмет листи, на що він може спертися як на вихідну точку і яка нова інформація, ще не відома адресату, заради повідомлення якої і складається лист. Від цільової установки листа залежатиме і характер аргументації і композиція тексту. Можна виділити наступні етапи підготовки і складання листів:
- Вивчення суті питання
- Підготовка і написання проекту тексту листа
- Узгодження проекту листа
- Підписання керівником
- Реєстрація
- Відправлення.
Грамотне складання ділового листа має надзвичайну важливість у наше століття бурхливого розвитку Інтернет комунікації. Незважаючи на впровадження таких засобів зв'язку як телефон, телекс, телеграф, найбільш доступним і надійним засобом спілкування продовжує залишатися лист. Текст листа не повинен допускати декількох тлумачень. Офіційний мова повинна відрізнятися точністю і красою математичної формули. Звідси загальні вимоги до тексту ділового листа: лаконічність, ясність і точність викладу. Текст повинен бути викладений грамотно у відповідності з діючими правилами орфографії і пунктуації, в офіційно-діловому стилі.
Лекція №2
Тема. Класифікація ділових паперів
План
1. Види документів за класифікаційними ознаками
2. Формуляр документа
3. Сучасні вимоги щодо складання та оформлення документів
4. Правила написання тексту документів
1. Види документів за класифікаційними ознаками
Документ – це носій інформації про явища, події, факти, розумову діяльність людини. Він повинен бути достовірним, містити конкретні, реальні відомості, пропозиції чи вказівки. Документ повинен відповідати таким вимогам:
1) не повинен суперечити Конституції України, діючому законодавству;
2) бути виданий повноважним органом або особою у відповідності до своєї компетенції;
3) повинен бути складений за встановленою формою, відредагований і оформлений відповідним чином.
У соціальному плані будь-який офіційний документ є поліфункціональним, тобто одночасно виконує декілька функцій, що й дозволяє йому задовольняти різноманітні людські потреби.
До загальних функцій належать:
Інформаційна – будь-який документ створюється для збереження інформації, оскільки необхідність її зафіксувати – причина укладання документа.
Соціальна – документ є соціально значущим об’єктом, оскільки його поява спричинена тією чи іншою соціальною потребою.
Комунікативна – документ виступає як засіб зв’язку між окремими елементами офіційної, громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо).
Культурна – документ є засобом закріплення та передавання культурних традицій, що найкраще простежується на великих комплексах документів (науково-технічної сфери), де знаходить відображення рівень наукового, технічного й культурного розвитку суспільства.
До специфічних функцій належать:
Управлінська – документ є інструментом управління; ця функція притаманна низці управлінських документів (плановим, звітним, організаційно-розпорядчим та ін.), які спеціально створюються для реалізації завдань управління.
Правова – документ є засобом закріплення і змін правових відносин у суспільстві; ця функція є визначальною в законодавчих та правових нормативних актах, що створюються з метою фіксації правових норм і правовідносин, а також у будь-яких документах, які набувають правової функції тимчасово (для використання як судовий доказ).
Історична – коли документ є джерелом історичних відомостей про розвиток суспільства; цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження.
Документи мають важливе господарське і правове значення. Основною класифікаційною ознакою конкретного документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до особи, структури, предмета або до напрямку діяльності укладача. Відповідно до цього і згідно з унормованими вимогами за ознаками класифікації та групами вирізняють такі види документів:
- за найменуванням: заяви, інструкції, листи, телефонограми та ін.;
- за походженням: службові і приватні;
- за місцем створення: внутрішні і зовнішні;
- за призначенням: статутні, розпорядчі, виконавчі та інформаційні. Статутні – з коротким викладом змісту статуту організації чи установи. Розпорядчі – подається інформація про організацію роботи установи, закладу чи підприємства. Виконавчі – подається план або напрям виконання певного обсягу робіт. Інформаційні – містять конкретну інформацію, необхідну для діяльності організації;
- за формою: стандартні і нестандартні;
- за терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові;
- за ступенем гласності: для загального користування, службового користування, секретні, цілком секретні;
- за стадіями створення: оригінали, копії;
- за терміном зберігання: тимчасового (10 років), тривалого (понад 10 років), постійного зберігання;
- за функціональним призначенням:
а) особові;
б) розпорядчі;
в) обліково-фінансові;
г) господарсько-договірні;
д) довідково-інформаційні.
Діяльність, яка охоплює питання документації й організації роботи з документами в процесі здійснення управлінських функцій, називається діловодством.
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами. Реквізит – це обов’язковий елемент, властивий кожному окремому виду документа.
Складники документа розподіляються на постійні і змінні. Постійні реквізити, як правило, вказані на бланкові установи, а змінні вносяться під час його заповнення. Сукупність реквізитів, які розміщені у певній послідовності, називається формуляром. Кожен вид документа має свій формуляр.
Головний елемент документа – текст. Крім параграфів, пунктів, у тексті виділяються абзаци. Поділ тексту на абзаци має велике практичне значення. Це допомагає осмислити прочитане і підготуватися до сприйняття іншої підтеми. Нормативним можна вважати абзац із трьох чи п’яти речень.
Текст документа повинен бути чітким, коротким і не допускати різних тлумачень. Текст поділяється на взаємозумовлені логічні елементи: вступ, основну частину (доказ), закінчення. У вступі зазначається причина написання документа; в основній частині викладається суть питання, наводяться докази, пояснення, міркування; у закінченні вказується мета, заради якої складено документ.
Формуляр документа
За допомогою документів здійснюється значна частина управлінських функцій, a і знаходить в них своє відображення. До кожного документа ставляться певні вимоги: відповідність своєму призначенню, достовірність і юридична сила, чітка структура та зручність в обробці.
Щоб документ відповідав своєму призначенню, він має бути складений за формою, яка прийнята для даної категорії документів. Від повноти і якості оформлення документів залежить їх юридична сила, оскільки вони є свідоцтвом, підтвердженням конкретних фактів, подій, явищ.
Регламентують процес підготовки та оформлення документів затверджені і діючі в Україні стандарти: ДСТУ 3843-99 Державна уніфікована система документації. Основні положення; ДСТУ 3844-99 Державна уніфікована система документації. Формуляр-зразок. Вимоги до побудови формуляру-зразка документа, ДСТУ 4163-2003 Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів, ДСТУ 2732:2004 Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення.
Виходячи з цих стандартів, формуляр-зразок визначається таким чином.
Формуляр-зразок (службового документа) - це модель побудови формуляра службового документа, що встановлює сферу його застосування, формат, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та основні реквізити (ДСТУ 2732:2004).
Формуляр являє собою єдині, науково обґрунтовані правила підготовки та оформлення документів. Введення таких правил створює необхідні передумови для більш детальної уніфікації документів, що, у свою чергу, буде сприяти використанню їх в автоматизованих системах управління.
Розрізняють два основних види формулярів - з поздовжнім і кутовим розміщенням реквізитів. У різних видах документів склад реквізитів неоднаковий і залежить від змісту, призначення і способу опрацювання. Кожний реквізит має чітко визначене місце, що робить документи зручними для зорового сприйняття і спрощує їх опрацювання.
Бланк документа - це уніфікована форма (службового) документа з надрукованою постійною інформацією й місцем, відведеним для змінної. Бланки заповнюють конкретними відомостями. Найпоширенішими є бланки актів, довідок, наказів, протоколів, листів.
Застосування бланків під час складання документів підвищує культуру ділового спілкування, надає інформації офіційного характеру.
Стандарти встановлюють найбільш загальні правила складання документів, а також регламентують машинописне оформлення їх окремих реквізитів.
Реквізити - це елементи, з яких складається документ, без яких він не може бути підставою для обліку та не має юридичної сили. Реквізити бувають постійні та змінні. Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, змінні - під час складання документа.
Вигляд формуляра залежить від призначення документа та його конкретного змісту.
До обов'язкових елементів документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та інше, а також текст.
Організаційно-розпорядчі документи повинні складатися у суворій відповідності до вимог Держстандарту.
Кількість ознак, тобто реквізитів, різна і визначається документом, його видом, змістом. ДСТУ 4163-2003 встановлює максимальний склад реквізитів і порядок їх розташування.
До них належать:
1. Державний Герб України, Автономної Республіки Крим;
2. Емблема організації;
3. Зображення нагород;
4. Код організації за класифікатором підприємств і організацій (ЗКПО);
5. Код документа за класифікатором управлінських документів (ЗКУД);
6. Найменування міністерства чи відомства;
7. Найменування організації;
8. Найменування структурного підрозділу;
9. 1ндекс підприємства зв'язку, поштова і телеграфна адреса, номер телетайпа, абонементного телеграфу, номери телефонів, номер розрахункового рахунка в банку;
10. Назва виду документа;
11. Дата;
12. Індекс;
13. Посилання на індекс і дату вхідного документа;
14. Місце складання або видання;
15. Гриф обмеження доступу до документа;
16. Адресат;
17. Гриф затвердження;
18. Резолюція;
19. Заголовок до тексту;
20. Відмітка про контроль;
21. Текст;
22. Відмітка про наявність додатка;
23. Підпис;
24. Гриф погодження;
25. Візи;
26. Відбиток печатки;
27. Відмітка про завірення копії;
28. Прізвище виконавця і номер його телефону;
29. Відмітка про виконання документа і направлення його до справи;
30. Відмітки про наявність документа в електронній формі;
31. Відмітка про надходження документа до організації;
32. Запис про державну реєстрацію.
3. Сучасні вимоги до складання та оформлення документів
Зупинимося на особливостях відображення на документах окремих реквізитів.
НАЙМЕНУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ повинно відповідати найменуванню, зазначеному в положенні (статуті) про неї. Скорочене найменування може бути використаним у тому разі, коли воно офіційно зафіксовано у положенні чи статуті організації. При цьому на бланку скорочене найменування розташовується після повного.
НАЗВА ВИДУ ДОКУМЕНТА (наказ, розпорядження, рішення тощо) записується на бланку друкарським або машинописним способом і має відповідати компетенції організації, змісту управлінської діяльності.
АДРЕСУВАННЯ. Є кілька способів адресування.
1. Якщо документ адресується організаціям або структурним підрозділам без зазначення посадової особи, то в цьому випадку адреса пишеться у називному відмінку, наприклад:
Академія муніципального управління
Факультет менеджменту
м. Киї'в, вул. Електриків 26/8
2. Якщо документ адресовано конкретній посадовій особі, то при його адресуванні зазначається посада та прізвище посадової особи, які стоять у давальному відмінку, наприклад,
Академія муніципального управління Деканові факультету менеджменту канд. екон. наук, доц. Туляковій К.М.
3. У випадку, коли документ адресується кільком посадовим особам (керівникам), то допускається зазначати в ньому не більше ніж чотири адреси
Президентові Холдингової компанії «Торговий дім»
4. Якщо документ є відповіддю на скарги, заяви громадян тощо, то при адресуванні зазначається прізвище заявника та поштова адреса.
Сидоренку
вул. Бажана 3, кв. 15
02140 м. Київ 140
5. При адресуванні кореспонденції приватній особі - зазначається з початку прізвище та ініціали одержувача, потім поштова адреса.
Батюку І.І.
вул. Руденко 15, кв. 88
02140 м. Київ 140
ДАТУВАННЯ ДОКУМЕНТІВ. Датою створення документа вважається:
1. день підписання та реєстрації листа або наказу;
2. день затвердження плану, звіту, інструкції;
3. день фіксації вчинків у протоколах, актах;
4. день набрання чинності розпорядчого документа після одержання адресатом (якою документ її не обумовлює).
Стандарт встановлює два способи написання дат:
· традиційний - словесно-цифровий: 21 травня 2007 рік.
· цифровий: - 02.10.06.
Місце датування, як правило, визначено на бланку. Якщо документ виконано на чистому аркуші паперу, то дата проставляється після тексту перед або під підписом. Дата затвердження документа проставляється у відповідній графі.
Дату на документі проставляє особа, яка його підписує або затверджує, як правило, в момент підписання чи затвердження документа.
Обов'язковому затвердженню підлягають усі службові документи та відмітки на документах, пов'язані з їх проходженням та виконанням, а саме: резолюції, погодження, візи, відмітки про виконання документа та направлення його до справи.
ІНДЕКСАЦІЯ ДОКУМЕНТА. Індексація - це присвоєння документу умовного позначення, яке надається йому під час реєстрації і вказує на місце його складання, виконання та зберігання. В кожній організації повинна бути єдина і стабільна система індексування документів і простійне розташування складових частин індексу.
В основі індексування лежить номенклатура справ організації. Індекс наводять лише арабськими цифрами. Простий індекс складається з порядкового номера документа й індексу справи за номенклатурою.
Індекс на вхідних документах та документах, які створені в установі (організації), складаються з порядкових номерів у межах груп документів, що реєструються, наприклад, накази, розпорядження, протоколи, листи, акти тощо. Вони можуть доповнюватись індексами за номенклатурою справ, питаннями діяльності, кореспондентами, виконавцями тощо.
Складові частини індексу розміщуються у такому порядку: порядковий номер реєстрації у межах групи документів, індекс за номенклатурою справ, питаннями діяльності, кореспондентами, виконавцями.
Наявність в індексі порядкового номера забезпечує прискорення пошуку і зберігання документів.
ЗАГОЛОВОК ДОКУМЕНТА. Тексту документа, що перевищує 10 рядків, слід обов'язково давати заголовок, який складає виконавець. Заголовок до тексту формулюється однією фразою. В узагальненій формі заголовок означає зміст ділового папера. Називається не лише поняття, про яке йдеться, але й суть дії. Заголовок має відповідати на за питання: про що? Цей реквізит повинен бути лаконічним і починатися з прийменника "Про". Заголовок зазвичай ставиться у лівому верхньому куті під номером і датою або посередині рядка після назви документа. Наявність заголовка значно скорочує час при реєстрації документа, вивільнюючи працівників від прочитання тексту, і полегшує його пошук. Якщо у документі йдеться про кілька питань, то заголовок може бути узагальненим. У разі складання документа на основі уніфікованої форми, постійна частина заголовка, що входить у назву форми, доповнюється змінною інформацією, яка конкретизує його зміст.
ПОГОДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ. Погодження - це спосіб попереднього розгляду та оцінки проекту документа. Відповідно до вимог ЄДСД воно покликане забезпечити правильне розв'язування комплексу питань, пов'язаних з документом, а саме щодо його:
- якості;
- своєчасності і доцільності;
- науково-технічного і економічного обґрунтування;
- відповідності чинному законодавству, правовим актам, що визначають компетентність організації, яка видає документ.
РЕКВІЗИТ ПІДПИС
♦ складається з найменування посади та ініціалів, прізвище пишеться повністю і в дужки не береться, наприклад:
Декан факультету
професор (підпис) І.П.Притула
♦ ініціали ставляться перед прізвищем;
♦ повне найменування посади не вказується в тому випадку, коли документ виконано на бланку і є відомості про адресата. Якщо таких відомостей немає, то найменування посади наводиться повністю;
♦ якщо документ підписують кілька осіб, то підписи розташовують один під іншим, у порядку субординації, наприклад:
Головний бухгалтер (підпис) В.В. Юшко
♦ у випадку, коли підписують документ керівники одного й того самого рівня, то підписи розташовують на одному рівні, наприклад:
Міністр економіки України (підпис) В.В. Притика
Міністр праці та соціальної політики України (підпис) Н.Н.Білий
Якщо посадова особа, підпис якої зазначено на проекті документа, відсутня, то документ підписує її заступник або особа на яку покладено обов'язки відсутнього. При цьому обов'язково зазначається посада особи, яка підписує документ, та вказується її прізвище (виправлення вносяться в текст чорнилом або на машинці, наприклад: «В.О.», «Заст.» тощо.).
ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ:
При підписанні документів не допускається ставити прийменник"за" або навкісну риску перед найменуванням посади.
Зверніть увагу! Ініціали того, хто підписує документ, слід розташувати:
1. при адресуванні - після прізвища, наприклад: Іванюку І.І.
2. при підписанні документа, його затвердженні - перед прізвищем, наприклад А.А.Білан;
3. на резолюції - після прізвища або без зазначення ініціалів, наприклад: Симоненко; Петренку М.П.;
4. у текстах документів (у списках, анкетах, автобіографіях, довідках та ін.) - після прізвища, наприклад: нагородити Коваленка О.О. цінним подарунком;
5. ініціали не бажано відривати від прізвища при переносі на інший рядок тексту.
ЗАТВЕРДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ. Ця процедура здійснюється у два способи, що мають однакову силу: грифом затвердження і виданням відповідного розпорядчого документа - наказу, рішення, постанови.
1. Гриф затвердження проставляється у верхній частині документа. Слово затверджую пишеться без лапок великими літерами, під ним вказується посада особи, яка затверджує документ, ставиться підпис і наводиться його розшифровка, проставляється дата.
ЗАТВЕРДЖУЮ
директор школи № 209
(підпис) А.В. Гулак
12.03.2007
2. При затвердженні документів постановами, рішеннями, наказами цей реквізит оформляють таким чином:
ЗАТВЕРДЖЕНО
наказом директора
10.10.2006., № 124
ПЕЧАТКИ існують двох видів: прості та гербові. Прості печатки - круглі, прямокутні, квадратні, трикутні. їх ставлять на копіях, розмножених примірниках розпорядчих актів, на довідках про трудову діяльність громадян, перепустках, при відправленні бандеролей, пакетів тощо.
Гербова печатка - ставиться на документах, перелік яких передбачено нормативними актами, а саме:
ОФОРМЛЕННЯ КОПІЙ ДОКУМЕНТІВ. Копія документа виготовляється та видається тільки з дозволу керівника підприємства, організації або структурного підрозділу. Організація має право засвідчувати копії лише тих документів, які створені в ній. Однак це правило не поширюється на архівні установи, нотаріальні контори та приватних нотаріусів. Також організація може вирішити питання про копіювання документів про освіту, свідоцтва про народження та одруження своїх працівників.
Відмітка «копія» проставляється у верхній частині лицьового боку першого аркуша документа.
Напис про засвідчення копії складається зі слова «Згідно», найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, ії ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляється нижче реквізиту «підпис», наприклад:
Згідно
Зав. канцелярією (підпис) А.М.Сидорова
08.05.2007.
НУМЕРАЦІЯ СТОРІНОК. Номери сторінок проставляються починаючи з другого аркуша вгорі справа на відстані не менше 10 мм від країв.
Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 146 | Нарушение авторских прав