Де повинні зійтися шляхи

Власні сили, підметна роля України – це вимоги, щоб український визвольний рух міг здобути для своєї боротьби справжніх союзників, а не сподівався на чужу допомогу. Про це Степан Бандера не втом­лювався говорити, переконуючи як власних земляків, так і чужих політиків. Якщо Захід хоче не лише зупинити агресивність Москви, а й знищити її, як джерело лиха, він мусить поважно брати до уваги протибольшевицьку боротьбу поневолених Москвою і комунізмом на­родів. Бо національно-визвольні змагання цих народів – «це найслабше, найвразливіше місце большевицької Москви». І на цьому відтинку можуть «зійтися шляхи» вільних і поневолених народів, які прагнуть волі.

Стаття «Де повинні зійтися шляхи» друкувалася, за підписом Ст. Бендери, в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік вид. VI, чч. 1-2 (254-255) з 7. січня 1959 р. У дужках подаємо ті пропущення, що їх зробив сам Автор, пристосовуючи свою статтю до газетних розмірів, і які в «ШП» не були друковані.

Як передрук з «ШП», стаття появилася теж у тижневику «Гомін України», Торонто, Канада, рік вид. XI, чи. 5 з 24- 1. 1959.

*

Всі самостійницькі сили уярмлених Москвою народів пильно стежать за розвитком міжнародньої ситуації, а зокрема за розвит­ком взаємовідносин між західніми державами та СССР. Цей роз­виток не є байдужий для нікого з нас. Ніхто не може вважати себе незацікавленим, стороннім спостерігачем, бо всі розуміють важ­ливість цього фактора для національно-визвольних змагань кож­ного народу.

Все ж таки існують дуже поважні ріжниці в його оцінці. Для революційних сил це, правда, дуже важливий, але не вирішний чинник. Пригожа міжнародня ситуація та прихильна настанова зовнішніх сил можуть значною мірою допомогти визвольним зма­ганням уярмлених народів. Але ця поміч тільки тоді матиме ко­рисні та тривкі наслідки для самостійности якогось народу, коли він власними силами провадитиме незалежну визвольну боротьбу. Тільки при найбільшому напруженні власних змагань і за повного урухомлення всіх своїх сил поневолений нарід зможе використати пригожу зовнішню ситуацію і сторонню поміч, щоб здобути й закріпити свою державну незалежність. Визволення чужими си­лами може звільнити якийсь нарід від однієї неволі, але справж­ньої самостійности воно не дасть.

Тому-то не можна узалежнювати національно-визвольних змагань від чужосторонніх сил і від зовнішньої ситуації. Для чу­жих народів і держав справа визволення якогось народу з-під московсько-большевицького ярма може бути тільки засобом, до­поміжним чинником у їхніх власних політичних, стратегічних, чи інших плянах, а не властивою метою і життєвою конечністю, як для даного народу. Скільки ж їхні пляни міняються, або відкри­ваються інші, догідні шляхи для їх здійснення, тоді й міняється їхнє відношення до визвольних змагань поневоленого народу.

Та й передумовою для використання пригожої ситуації, чи зов­нішньої допомоги для визволення є існування самостійницьких сил і власної боротьби народу. Використати щось може тільки той, хто існує, діє і змагає до чогось свідомо. Якщо б визвольні сили й боротьба якогось народу були мобілізовані тільки під впливом зовнішніх сил, чи створеної ними ситуації, то це перерішувало б їхню залежність. Замість скористати, вони були б використову­вані. Правда, є взаємини і співдії між народами на засадах взаєм­ної користи і вигоди. Але партнером для інших може бути тільки такий нарід, що уявляє собою певну самобутню і діючу силу.

(Тому-то революційні сили поневолених Москвою народів ува­жають зовнішню ситуацію і ставлення чужих держав допоміжним хоч і дуже важливим, але не вирішним чинником у національно-визвольній, протибольшевицькій боротьбі).

Але в українському політичному житті так само, як і в інших народів, є ще й другий погляд на цю справу. Є політичні середо­вища, які, незалежно від своїх теоретичних деклярацій, не вірять у те, що боротьба власними силами може бути успішною (чи мати більше значення. Прагнучи, одначе, теж національного визволення з большевицької неволі, вони всі надії покладають на західні дер­жави). Вони вбачають єдину можливість визволення в тому, що західні держави розіб'ють большевиків у воєнному конфлікті і дадуть поневоленим народам самостійність (або іншим способом примусять Москву змінити її внутрішню систему і політику в напрямі більшої свободи). Власні сили і власна боротьба понево­леного народу мають для них другорядне значення. (Одні вва­жають їх потрібними під умовою повного пристосування до між­народньої коньюнктури і до плянів тих чужих сил, які мають принести визволення. Інші й того не хочуть, мовляв, ми нічого не вдіємо, треба вичекати, поки розгра між великими потугами обидвох сторін не змінить ситуації).

Відповідно до основно різних настанов тих двох політичних напрямків, різняться теж їхні розуміння й оцінки розвитку міжнародніх відносин.

Для табору орієнтації на чужі сили найважливішим питанням, від якого ніби повністю залежить справа визволення є питання чи і скільки західні держави включають українську справу в свої дальші політичні пляни й у свою актуальну політичну дію. Це питання не є байдужим теж для фронту незалежної революційної боротьби. (І з нашого боку ведеться відповідна зовнішня акція з метою, щоб справа визволення України була належно оцінювана і відповідно трактована різними державами, як важливий фактор у сучасному ґльобальному змаганні двох світів). Але нам іде про підметку ролю України і нерозривно з цим зв'язані права. На­томість включення української справи в політичні пляни Заходу в тому розумінні, щоб вона стала одним із предметів його розгри з Москвою, не можемо вважати властивим чи головним завданням української самостійницької політики. (А це якраз стало немов найвищою метою деяких українських політичних чинників. Де­кому здається, що якби тільки вдалося будь-як прив'язати укра­їнську справу до воза західньої політики, то це немов би вже за­безпечувало визволення. Вслід за цим ціле політичне зацікавлен­ня і вся ніби самостій-ницька діяльність таких чинників зводиться до того, щоб якось розбудити і втримати зацікавлення чужих дер­жав). В наслідок свого наставлення прихильники орієнтації на чужосторонні сили зосереджують свою увагу на актуальній по­літичній коньюнктурі й неспівмірно переймаються всіма її хитан­нями. Кожне напруження у взаєминах між західніми державами й Москвою пожвавлює їхні настрої та активність, а відпруження чи застій спричинює неспівмірну депресію. Зосередження уваги на коньюнктурних коливаннях часто поєднується з недобачуван-ням основних ліній розвитку. (А зведення власної політики до реаґування на змінливу коньюнктуру не може заступити послі­довної підметної політичної акції).

Революційно-визвольний націоналістичний рух дивиться на розвиток міжнародньої політичної ситуації головно під тим ку­том, які є можливості включити в цей розвиток визвольні зма­гання України та її союзників, як власнопідметний фактор. Відо­мо, що кожна держава керується передусім власними національ­ними інтересами у відношенні до зовнішнього світу, до своїх со­юзників і противників. (Цей національно-егоїстичний мотив ле­жить в основі теж таких політичних зв'язків і потягнень, які ніби йому заперечують, підпорядковуючи національні інтереси рації ширшої спільноти. В таких випадках приходять до голосу національні рації в аспекті розвитку на довшу мету І їм мусять підчи-нитися ближчі, через те ніби великі, але фактично менше важ­ливі інтереси актуальної ситуації). Це і враховує ОУН (Організа­ція Українських Націоналістів при оцінці міжнароднього полі­тичного розвитку і політики поодиноких держав у таких питан­нях, які мають для нас більше значення. Під тим оглядом) на пер­шому місці ставить питання: чи та наскільки міжнародній розви­ток і політика окремих держав створюють умови об'єктивно при­гожі для протибольшевицької революційної боротьби.

З цього погляду велике значення мав би конфлікт між захід­нім і большевицьким бльоками та тверда західня політика проти московського аґресивного імперіялізму. Це важливіше, ніж; по­рожня пропаганда і деклярації про підтримку національно-виз­вольних змагань з боку Заходу, коли ці його деклярації у практич­ному відношенні ідуть впарі з політикою примирення і поступок супроти большевицької імперії. Якщо тільки західні держави бу­дуть захищати свої власні життєві інтереси з належною рушій-ністю і далекозорістю, то така їхня постава створюватиме ситу­ацію пригожу для революційної боротьби.

Справою національно-визвольних сил є використати пригожі умови, зокрема кожну скрутну ситуацію большевиків, і розгор­тати революційну боротьбу з власного почину та за власними плянами. Це і є вірний шлях до партнерства й обопільної корисної співдії. З такою настановою можемо спокійніше розглядати між­народній розвиток і звертати загострену увагу на основні питання.

*

Розглядаючи розвиток взаємовідносин між західнім і больше­вицьким бльоками за ввесь повоєнний період, стверджуємо, що примирливо-коекзистенційна політика західніх держав була шкід­ливою не тільки для поневолених народів, а й для самого Заходу. Важливим є те, що таке розуміння утверджується в політичній думці західніх народів і призводить до поважного звороту в на­прямі направи. Виплекане в наслідок воєнного союзу переконання про те, що московсько-большевицький імперіялізм не такий-то страшний, уступає перед щораз правильнішим пізнанням його справжньої природи. Західні народи все виразніше усвідомлюють собі, що непогамована експансія і хижацьке загарбництво – це постійна, органічна ознака большевицької Москви. Шкідливі ілю­зії про можливість стабілізованої мирної коекзистенції зникають, її базою мало б бути: заспокоєння большевицької експансії; розподіл світу на сфери впливів і обопільне невтручання; поладнання спірних питань; розбудова всебічної і взаємно корисної виміни. Але насправді поняття коекзистенції щораз чіткіше зводиться до стверджування фактичного стану, тобто до існування побіч себе і проти себе двох непримиренних систем і ворожих собі держав­них бльоків. Безпосередній їх географічний стик на величезних просторах і взаємна протилежність майже в усіх площинах при­зводять до того, що ця коекзистенція подібна до співіснування вовків і овець. Західні народи на власній шкірі переконалися, що ніщо не міняє вовчої природи большевицької Москви, через те всякі сподівання на коекзистенцію тратять вкінці всякий ґрунт. Бо бути в ролі овець, розшарпуваних тічнею вовків – не хоче жодний нарід.

Отже, замість мирної коекзистенції, устійнюється коекзистен­ція збройна. Вона фактично існує ввесь час. її стабілізування має базуватися на вирівнянні, чи урівноваженні мілітарних потенція-лів. Але в парі з заходами в тому напрямі йдуть ще інтенсивніші намагання обидвох бльоків перегнати, чи перехитрити противни­ка й запевнити собі перевагу. Байдуже, чи це діється з агресив­ними, чи тільки з оборонними намірами у формі зброєнь, чи пере­говорів про роззброєння, – ефект є один і той самий: замість ста­білізації – постійний рух, перегони. Це вже є елементи тихої, але дуже небезпечної боротьби, яка стає тим завзятішою, чим більш вирівнюються потенціяли обидвох сторін.

А проте, зрівняння або й стабілізування технічно-мілітарних потенціялів не перерішує питання війни, ні миру. Бо є багато ін­ших факторів, які, поруч кількости і якости війська, зброї, і тех­нічних засобів, мають так само вирішний вплив на більшу чи мен­шу здатність і готовість народу до війни. Це є фактори об'єктивної і суб'єктивної категорії, яких ніколи не можна зрівняти, ні урівно­важити. Через те оцінки власних шансів і шансів противника на перемогу є звичайно цілком різні по обидвох боках. Елемент волі має широке поле і він часто відограе вирішну ролю.

Змістом коекзистенції, як вона формується вже півтора десяти­річчя, була і є боротьба, ведена різними засобами. Поскільки не­має перспектив на те, щоб імперіялістично-аґресорська природа большевицької Москви змінилася, то і боротьба між обидвома бльоками залишається постійним елементом сучасного міжна­родного укладу. Вона не є засобом до стабілізації цього укладу, чи до якихсь поправок у ньому, бо стабілізація можлива тільки після його основної зміни.

Збройна коекзистенція, виповнена перманентним напружен­ням і боротьбою, і то не тільки у формі пропаґандивних, дипломатичних та економічних конфліктів, але теж з немалозначними, хоч льокалізованими збройними зударами – це стан протилежний до того, що на Заході уявляють собі під концепцією мирної коекзи­стенції. Цей стан – це т.-зв. холодна війна. Початкова летюча журналістична фраза набирає щораз повнішого і грізнішого змісту, як влучне окреслення існуючої затяжної ситуації.

Для большевиків такий стан цілком вигідний. Він відповідає їхнім внутрішнім потребам для виправдання постійної напіввоєнної системи. Одночасно вони продовжують свою експансію в різ­них напрямках, маючи змогу свобідно добирати і зміняти засоби й методи політичної, економічної і мілітарної пенетрації, без того великого ризика, яким була б для них третя світова війна. Нато­мість для західніх держав холодна війна надто небажана й обтяж­лива. Вона є суперечна мирній системі демократичних країн і по­требам їхнього нормального життя. Через те Захід так наполегливо намагається знайти якусь розв'язку ситуації в напрямі мирної коекзистенції. Але ввесь доцьогочасний досвід не може залиши­тися без наслідків. Безнадійність концепції мирної коекзистенції через незмінну природу московського імперіялізму стає щораз нагляднішою. Мирна коекзистенція, так як її розуміє Москва, є для західніх держав рівнозначна з постійними поступками, з утра­тою одних позицій за одними, з капітуляцією на рати перед большевицьким агресивним наступом.

Коли ж виключити цю можливість поступового самогубства, то залишається альтернатива: збройна коекзистенція з постійною боротьбою, тобто холодна війна, або велика гаряча війна. Ця аль­тернатива випливає з фактичного геополітичного укладу і з від­ношення сил і вона мусить стати підставою плянової політики вільних народів. У висліді ця альтернатива повинна бути інстру­ментом західньої політики для натиску на Москву, а не лише за­собом большевицьких погроз і шантажів.

Хоч питання мирної коекзистенції може ще актуалізуватися в міжнародній політиці неоднократне й різними способами, то кожна чергова невдача, з чим треба рахуватися, все більш буде викреслювати його з реальних плянів Заходу. Його взаємини з большевицьким бльоком не зможуть вийти з поля постійного на­пруження і боротьби, які розтягаються між двома бігунами (по­люсами), між холодною і гарячою війною.

Коли в політичній думці західніх народів устійниться переко­нання, що боротьба з большевизмом є необхідна й неминуча, тоді побіч питання про її розміри й гостроту, яке тепер найбільше тур­бує ці народи, з часом буде щораз настирливіше висуватися дру­ге основне питання: як довго може і має існувати такий стан напруження? У непозбавлених життєвої снаги націй мусить прийти той переломовий момент, що вони, побачивши необхідність бо­ротьби, вестимуть її з відповідною енергією і викрешуть в собі волю боротися до її переможного закінчення. Постанова західніх держав прямувати до засадничої розв'язки буде зворотним мо­ментом у міжнародньому розвитку. Після погребання концепції про мирну коекзистенцію, розв'язка може лежати тільки на лінії основної зміни відношення сил між обидвома сторонами, зміни всього міжнароднього укладу. І це, як можна сподіватися, стане основною метою цілої політики західніх держав. Замість коекзистенції з большевицьким експансивним імперіялізмом, вона зма­гатиме до того, щоб принаймні обрубати йому хижацькі пазурі й ікли та створити таку ситуацію, в якій він перестане бути руїн­ником миру і свободи в світі та загрозою для них.

Найрадикальнішим шляхом до цього є тотальна світова війна, з метою знищити большевизм і зламати хребет московському імперіялізмові. Але західні держави не швидко й не легко зважать­ся на те, щоб пляново вибрати війну, як вихід із ситуації. Зате вони швидше можуть прийняти плян офензивної стратегії в хо­лодній війні, яка повільніше і менш радикальним способом має довести до такої ж мети.

Досі ініціятива в холодній війні повністю була на боці большє-виків, які, послуговуючись наступальною стратегією та елястичною, мінливою тактикою, осягали все нові здобутки й відтискали західні держави на багатьох важливих відтинках. При відповід­ній зміні своєї настанови та при напруженні сил, Захід може пе­рейти до офензиви, успішно атакуючи слабі місця московської імперії і протинародньої комуністичної системи. В тому напрямі є великі можливості, відповідне використання яких основно змі­нило б міжнародню ситуацію і скерувало б її розвиток у проти­лежному, ніж досі, напрямі. (Передумовою для цього є рішення Заходу боротися з Москвою і комунізмом наступально і послідов­но та не боятися большевицьких погроз великою війною, не по­ступатися перед ними.Межа між; холодною і справжньою війною є досить рухома. Вона може бути цілком пробита тоді, коли в холодній війні одна сторона наступає твердо, з рішучою постановою досягти намічену мету за всяку ціну і натрапить на рішучість противника далі не відступати. Така можливість існує завжди і залежить передусім від наступаючої сторони, від того, наскільки вона зазіхає на жит­тєві інтереси другої сторони). Хто має ініціятиву в холодній вій­ні, той має теж контролю над можливістю виникнення гарячої війни. Це ще один важливий арґумент, який промовляє за тим, щоб західні держави доклали всіх зусиль і перейняли до своїх рук ініціятиву в розвитку подій. А добре усвідомлена загроза для власних життєвих інтересів і конечність їй протидіяти, це дуже сильний рушій у політиці народів.

*

З'ясовані тут міркування приводять до висновку, що в даль­шому розвитку подій Захід повинен протиставитися большевицькому наступові щораз твердіне і з дефензиви переходити до офен­зиви. Це створюватиме кориснішу ситуацію для національно-виз­вольних змагань.

Протибольшевицька боротьба революційних сил набуватиме тим більшого значення в міжнародній політиці, чим більше буде загострюватися і поглиблюватися конфлікт між обидвома бльоками. Це стосується не тільки до великої, гарячої, але й до холод­ної війни.

Коли на доцьогочасних фронтах не можна здобути перемоги, а не хочеться переходити до гарячої війни, тоді треба залучувати до розгри з противником нові сили і нові відтинки боротьби. Досі так поступали большевики з великим успіхом. Якщо Захід схоче перебрати ініціятиву, не прямуючи до світової війни, мусить шу­кати таких саме можливостей. А національно-визвольні змагання поневолених народів – це найслабше, найвразливіше місце большевицької Москви. Воно досі було Заходом майже іґнороване. Тим часом це якраз той відтинок, на якому вільні і поневолені на­роди можуть спільним зусиллям найуспішніше зламати агресив­ність московсько-большевицького імперіялізму.

Дата добавления: 2015-07-12