ЩЕ ОДНА ІЛЮЗІЯ МИРУ

Стаття, друкована під ініціялами «С. А. С.. (Степан Андрійович Сірий) у місячному журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 5 з 24-го квітня 1949 р., була написана з приводу заключення західніми державами Атлян-тійського Пакту. Помічення і висновки на цю тему е зроблені з ста­новища народів, які борються проти свого поневолювача – Москви.

*

Підписання Атлянтійського договору стоїть в осередку сучасної міжнародньої політики. Договірні, західні держави пояснюють його як оборонний акт, що служить справі миру, має запобігти війні й не порушує системи ОН. Натомість СССР, комуністи і їх підго­лоски в усьому світі твердять, що цей договір призначений як­раз на підготування і розпалення нової війни, аґресії західніх дер­жав, передусім Америки проти СССР і підкорених нею «народніх демократій». Прояснювання пропаґандивної куряви довкола цієї справи залишаємо на боці. В цій статті зробимо декілька замічень і висновків з нашого становища, з становища народів, що ввесь час стоять у неперервній оборонно-визвольній війні з большевицькою Москвою.

Ціла міжнародня політика сучасности зосереджена передусім довкола одного головного питання: війна чи мир? Для нас нема цього питання в такому змислі, як в офіційній міжнародній полі­тиці і в політичному думанні вільних народів. Для України й ін­ших націй, поневолених большевизмом, миру не було й немає, от­же й нема питання «мир чи війна». Для нас може стояти питання тільки так: чи продовжати невпинну боротьбу за свободу і жит­тя нації проти московського імперіялізму, поневолення і вини­щування, чи, може, піддатися йому і безборонне йти на загибіль нації, на повернення народу в погній дальшого росту московського імперіялізму? Україна й інші воюючі з большевизмом народи дають повсякчасно одну, рішучу відповідь на це питання: бороть­ба аж до перемоги.

В опінії західніх незалежних народів панує переконання, що це тільки для нас, для народів поневолених большевизмом, так стоїть питання. Для них же самих питання: війна чи мир з СССР – ще не розв'язане, не перерішене. І їм ввижається, що можли­вим ще буде добитися мирної розв'язки. В тому ж головно змислі і складено Атлянтійський договір.

На нашу думку, таке становище оманне, засноване на невір­ному розумінні московсько-большевицького імперіялізму і, вслід за тим, на хибній оцінці ситуації. Большевизм – це найаґресивніша форма московського імперіялізму, що ніколи не відступить від намагання опанувати ввесь світ, знищити всі держави, підкори­ти собі всі народи. Природи большевизму не можна знищити, ані змінити інакше, як тільки знищивши його самого. Західні держа­ви все ще великою мірою піддаються ілюзіям, що намагання боль­шевизму є тільки бажаннями, що їх можна погамувати. Вони не доцінюють того, що це не тільки бажання, а конкретне спрямуван­ня на ту ціль всієї енергії, цілого життя і дії СССР. Це реальний, пляновий і послідовний похід, що невпинно прямує в тому одному напрямі, як похід термітів. Большевики ввесь час є у стані війни з цілою рештою світу, вони інакше не уявляють своєї ролі. Тому й на практиці вони нічого більше не роблять, як тільки ведуть безперервну війну з народами, одних, поневоливши, перетравлю­ють на свою силу, інших атакують, або приготовляють на них напад.

Коли одна з двох сторін веде війну, то війна вже є, чи цього хоче, чи ні друга сторона. То ж питання, що ним займається за­хідній світ по сутті кажучи, не існує, воно безпредметове. Війна йшла і йде вже, бо її веде Москва ввесь час. Нема вибору між війною і миром. Питання стоїть тільки таке: в яких формах, у яких розмірах, коли, де розіграються поодинокі етапи, відтинки тієї перманентної війни Москви?

Наша оцінка існуючого політичного становища стосується не тільки до нас. Вона такою ж мірою заторкує засадниче питання дальшого свобідного буття всіх інших народів, в тому і західніх держав. Для них, так само як і для нас, в дійсності нема вибору між війною і миром. Перед ними стоїть таке: чи вони зважуються на боротьбу з большевицькою Москвою, чи будуть пасивно ста­витися до її постійного, щораз гострішого наступу, називаючи та­кий стан миром, аж поки большевизм не підбере найвідповідніший для себе момент, для остаточної мілітарної розправи?

Західні народи стоять перед такою самою неминучою конеч­ністю, як і ми, воювати з Москвою в обороні свого незалежного існування. Тільки у нас ця цілком ясна ситуація виступає в найгострішій, безпосередній формі, а в них вона не така виразна, не така гостра. Це тільки початкові її фази. Вони викликають ілюзію, уводять в блуд, створюючи сповидне існування миру і надій його продовжувати. А тим часом ситуація розвивається послідовно, закономірно по лінії щораз-то більших загострень, в напрямі збройної розправи. Діється так усупереч різним усильним нама­ганням західніх держав спрямувати розвиток подій в протилеж­ному напрямі, вибрати й стабілізувати мир.

І не тільки всупереч західнім намаганням, але великою мірою якраз завдяки упертим мирним намаганням, наслідки були проти­лежні: посилення динаміки, напасливости й зухвальства большевицького імперіялізму.

У цілому розвитку міжнародніх відносин між західніми дер­жавами і СССР Атлянтійський договір являється важливим ета­пом, хоч не таким, як його загально пояснюють. Західні держави надають йому подвійне значення: передусім він має запобігти ви­бухові війни через те, що з'єднує держави Західньої Европи, США й Канади в одностайному мілітарному бльоці, який ставив би одноцілий відпір російської агресії. Цим чином він має відстра­шити Москву від нападу на котрусь із тих держав, з розрахунком на легкий успіх. Подруге, якщо б цим способом не вдалося уник­нути большевицької агресії, тоді, за тим договором, має увійти в дію одностайний мілітарний бльок, один фронт договірних держав.

В опінії західніх народів і в їхній політиці справді поважно трактується ці обидва моменти. А навіть переважає думка, що пер­ше запобіжне діяння Атлянтійського договору буде настільки ус­пішне, що друге – потреба війни – залишиться теоретичним, на папері... Але все таки аспект миру і війни з СССР стоїть в тому договорі одверто, рівнорядно. Діється це вперше після другої сві­тової війни в такому поважному міждержавному акті західніх народів. В тому його головне значення, як важливого, нового етапу в міжнародній ситуації. Можна б його назвати весняним зрівнян­ням дня з ніччю в політиці західніх держав. До того часу думка про можливість війни з СССР не мала місця в офіційній політиці західніх держав, в їхніх важливих актах. Вона тільки блукала по сторінках преси як єресь, що не дає спокою «глибшій» політичній думці. Цю єресь підказував здоровий політичний інстинкт.

В той же час ціла політика СССР, зокрема большевицьке «по­рядкування» в новоздобутих країнах, формування одностайного політичного, господарського і мілітарного східнього бльоку мало тільки одну ціль: дальшу большевицьку експансію, готування мілітарної розправи з іншими державами.

Перше призначення Атлянтійського договору – втримати існу­ючий міжнародній стан, що його неслушно називають миром, – не можемо розцінювати позитивно. Раз тому, що це ніякий мир, а тільки пасивне ставлення західніх держав до большевицької війни проти цілого світу, проти свободи народів і людської одиниці. Такий «мир» – це потурання больше-вицькому постійному насту­пові в різних формах і на різних відтинках. А подруге, самий Атлянтійський договір не ударемнює большевицької аґресії тим, що приготовляє спільну оборону західніх держав. В цьому відношенні Атлянтійський договір лежить ще на лінії старої політики оманних розрахунків. Він є дальшим етапом старих оман.

Коли розглядати цілий розвиток повоєнної політики західніх держав до СССР, то бачимо, що вона, вийшовши з хибної оцінки московського большевизму, ступнево, етапами щораз більше від­ступає зі шляху фальшивих.розрахунків. Таких етапів було вже багато, а жадний з них не був крутим поворотом, занеханням того шляху політичних ілюзій, але повільним відступом і наближуван­ням до політичного реалізму. Згадаємо тільки найважливіші з тих етапів-ілюзій.

Після закінчення протинімецької війни, західні альянти шу­кали сердечного союзу з СССР. У тісній співпраці і взаємному об­міні на всіх ділянках вони сподівалися притупити большевицьку ворожнечу та викликати еволюцію большевицької системи, яка, показавши свої зуби, дуже скоро охолодила ті бажання і споді­вання.

Друге велике розчарування стрінуло світ західніх демократій в розрахунках, що большевикам буде дуже важко опанувати й під­корити новоздобуті народи – Польщу, Чехію, Словаччину, Мадярщину, Румунію, Болгарію, Сербію, Хорватію, Албанію, Фін­ляндію. Великі надії покладано на те, що ті народи, які мали не­залежні держави, демократично-парляментарними методами зу­міють поставити такий спротив большевизмові, що большевизм витрачатиме на їх переборення великі сили і багато часу. Більше того! Надіялися, що звідтам попливе хвиля демократизації і до СССР. Основою таких міркувань було переконання, що, мовляв, державні народи Середньої Европи не те саме, що східньо-европейські, вони ставитимуть куди сильніший спротив большевизмові, а в парі з тим ілюзії, що методи демократично-парляментарної бо­ротьби буде можна успішно застосувати для спротиву больше­вицькому тоталізмові й теророві.

До такої ж категорії хибних калькуляцій належить концепція, що в китайській війні вичерпається значна частина матеріяльно-мілітарного потенціялу СССР без вирішальних успіхів для боль­шевизму, що там буде втягнена, розтягнена і значною мірою ви­черпана експансивна енерґія совєтів, що це принесе відпруження на інших відтинках.

Так само не справджується рахунок, який є однією з провідних думок пляну Маршала, що економічна допомога у відбудові Західньої й Середньої Европи зупинить дальшу большевицьку екс­пансію на Заході, а зокрема спаралізує там комуністичну акцію й диверсію. Не можна заперечувати великого значення того пляну господарської відбудови Західньої Европи в цілому дальшому роз­виткові. Він теж; причинився до Атлянтійського договору, підго­товив для нього ґрунт у поодиноких західніх державах. Але якраз неспроможність самим пляном Маршала спинити большевицьку експансію на Заході заставила західні держави шукати іншої лі­нії політики й певнішої забезпеки перед експансією Москви.

Такими етапами політика західніх держав супроти СССР дій­шла до Атлянтійського договору, до того, щоб можливість війни з СССР через большевицьку мілітарну аґресію поставити в основу поважного міжнароднього акту і намітити ним реальні оборонно-мілітарні заходи. Надавання йому запобіжного значення, що він має забезпечувати теперішній «мир», оцінюємо як нереальну, безвартісну частину, як залишки скрахованої політики ілюзій. Зате нас більше цікавить те, що в тому договорі західні держави закла­дають реальні політичні основи для підготови спільного воювання проти СССР в разі його збройної аґресії. Усі, що мають справу з большевицьким імперіялізмом і знають його природу та шляхи, вітають такий крок західніх держав, як зворот до політичного ре­алізму. Одначе не можна трактувати його, як завершену, правиль­ну постановку, тільки як обрання правильнішого напрямку і як перший крок на тому шляху, яким піде дальший розвиток.

Доки Атлянтійський договір являється єдиним актом того по­рядку в міжнародньому житті, поти різко показується помилка звужування проблеми до західніх держав. Якщо не буде дальшого поступу в тому напрямі, якщо оборонну війну проти большевицької аґресії не буде трактуватися, як одностайну цілість, на всіх фрон­тах і в усіх її формах, Атлянтійський договір остався б відокрем­леним, несмілим кроком, без більшого значення. Якщо б західні держави хотіли його обсягом обмежитися, то це з погляду їхньої власної оборони було б гіршою помилкою за ту, що її зробила Франція перед другою війною, покладаючи свою оборону на лінію Мажіно. Було б зовсім не поважно на довшу мету думати про фронт у Західній Европі відокремлено, не дбаючи про те, що ді­ється на всіх інших фронтах, на яких іде боротьба з большевизмом, де йому ставлять спротив, або де він атакує. Це було б так са­мо, як би на фронті якась частина дбала тільки про свій відтинок, не співдіючи з іншими, не звертаючи уваги на те, що там дієть­ся і чого вимагає стратегія цілого фронту. Але є щораз більше познак, що в тому відношенні приходить до голосу протверезіння, і що народи Заходу побачать, що як кожний з них не може окремо думати про свою оборону аж тоді, коли буде безпосередньо сам заатакований, так само й оборона всіх західніх держав мусить бути пов'язана з цілою оборонною війною проти большевизму усіх на­родів.

В Атлянтійському договорі заложено ще один засадничо хиб­ний засновок, що війна з СССР розпочалась би щойно з моментом большевицької агресії на якусь західню державу. А тим часом вій­на вже є, її веде Москва проти всіх народів світу, різними формами. Проти одних народів воює, окупуючи їх країни і винищуючи їх самобутність існування у всіх видах; проти інших народів веде під'їздову війну методами внутрішньої агресії і підриву комуні­стичними силами. А ще інші народи большевицький імперіялізм атакує прямо мілітарною агресією: Китай, Грецію. Зрозуміло, що Москва не потребує і не хоче розпалювати повної війни на всіх фронтах одночасно. Вона має їх забагато. Але коли дати їй змогу вирішувати про час і силу активізації поодиноких фронтів, то зна­чить віддати їй повну ініціятиву в тепер існуючій війні. Миру те­пер немає, є тільки війна і її тиха, чи пак «холодна» форма на по­одиноких фронтах, у тому числі на фронті західніх держав. З тим більшою зате силою вона ведеться на інших. Але ця війна непо­дільна і хто цього не хоче розуміти, той сам себе обманює.

Боротьба України й інших поневолених Москвою народів ста­новить перший фронт у цій війні, для оборони цілого світу дуже важливий. Того не хочуть іще повністю усвідомити собі і врахувати західні держави. Вони ще так думають, як той відділ на фронті, що дбає тільки про свою безпеку. У них ще живе ілюзія і бажання, щоб усе лихо большевицького імперіялізму й агресії їх поминуло, скропившись на наших народах. Але цілий розвиток щораз ясніше показує, що такі сподівання марні. І в західніх народів дозріває усвідомлення справжньої ситуації. Саме, що війна вже є, що її на­кидає большевицька Москва цілому світові і їх вона теж не минає, що й вони нею уже захоплені, хоч тим часом її «холодним» крилом.

Вслід за усвідомленням цього прийде в світі відповідна переставка й глибша ревізія поглядів. Тоді всі протибольшевицькі на­роди зрозуміють, що годі триматися у пасивній, вичікуючій по­ставі, доки їх безпосередньо не заатакує Москва, але що треба трак­тувати війну большевизму серйозно. Отже треба займатися ці­лістю, передусім активними фронтами й такими відтинками, на яких большевизм може бути остаточно переможений і знищений. А це й є передусім фронт визвольної революційної боротьби Укра­їни та інших свободолюбних, поневолених Москвою, народів.

Дата добавления: 2015-07-12