Аграрна Реформа П. Столишна

Провадячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міні-
стрів Петро Столипін (1862-1911) хотів створити на селі мііщу групу
заможних господарів, які були б опозицією проти соціялістичних
ідей. Він визнавав недоцільним конфіскацію земель у заможних
землевласників. Перед 1905-им роком взаємовідносини між дворя-
нами-поміщиками та селянами значно змінилися. За останні роки
продано селянам, головно за посередництвом Селянського Банку,
26.000.000 десятин з дворянських земель; 16.000.000 продано купцям
та торговельно-промисловим підприємствам. У руках селян скупчи-
лося, разом з надільними землями, 165.000.000 десятин у всій імпе-
рії, а у дворян залишилося 53.000.000 десятин. Таким чином, експро-
пріяція цих поміщицьких земель на користь селянства не могла
радикально змінити становища селян. Треба було перевести ґрун-
товні реформи."

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін
вбачав в «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої
тяжив над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю,
якою користувався, тому, що вона належала «общині». Існування
«общини» не давало можливости застосовувати ліпші засоби вироб-
ництва, впроваджувати кращі сівозміни, користатися сільськогоспо-
дарськими машинами, штучними добривами. «Община» провадила.
село шляхом павперизації, що загрожувало революцією. Якщо «об-
щина» шкідливо впливала на сільське господарство центральної
імперії, то ще гірші наслідки спричиняла вона для України, де насе-
лення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипіп
перевів аграрну реформу, з цією метою провівши через Думу кілька
законів. Закон 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській
громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами»).
В Україні з 1861 року існувало т. зв. «подвірне» землеволодіння:'
земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було прода-
вати й ділили між членами родини. Тепер кожний селянин міг вий-
ти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Тільки
угіддя — ліс, гіножаті — зоставалися у спільному володінні.

Селяни почали покидати села; у деяких селах Волині зосталися
тільки церкви, школи, крамниці. Землі, що були раніше у різних
клаптях, тепер об'єднували в одну цілість. Касувалося примусову
сівозміну."

В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх,
і число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в інди-
відуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Евро-
пейської Росії коло 24*/о господарів вийшло з «общини», на Право-
бережній Україні закріпили землю 50,7°/о, у Південній Україні —
34,2*/о, на Лівобережжі — 13,8*/о.°

Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих
землевласників, які боялися втратити робітників, та соціялісгів різ-
них напрямків, які розуміли, що ця реформа ліквідує сільський
пролетаріят.** В Україні лише поодинокі великі землевласники, як
Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Є. Журавський (губернський
маршалок Волині) — поставилися до неї сприятливо.

Великою хибою реформи Столипіна були високі ціни, за які пе-
редавалось поміщицькі землі селянам через Селянський Банк, і це
робило землі недосяжними для селянської маси.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливість дальшого
переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю
у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. Цей
рух помітно збільшився після 1906 року. Правда, багато селян по-
верталося звідти, не знайшовши відповідних умов для життя. Це
пояснює наступна таблиця (число' переселенців подано з цілої
Російської імперії):

Доба між революцією 1905 року та світовою війною 1914-17 років
характеризується зростаючою диференціяцією села. Верхівка селян,
статечні господарі скупчували в своїх руках землю, заводили госпо-
дарства вищого типу, користалися сільськогосподарськими маши-
нами, будували млини. У значній мірі на допомогу селянам прихо-
дили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які органі-
зували «злучні» пункти з расовими розплідниками, виписували
сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасова користу-
вання селянам або продаючи «на рати»; земства будували елева-
тори, організували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство
придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства
дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів; засівали піщані про-
стори, організували асекураційні та допомогові банки тощо.

Для незаможних селян творили кустарні промисли різного роду,
які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського госпо-
дарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули
велику славу Україні, організовано виставки, що сприяло прода-
жеві тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном.
Земства допомагали тим, хто виїздив з України.
Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтриму-
вані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських
банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років піднеслися з
300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів."

Кооперація України мала відданих працівників, як «артільний
батько» Микола Левитський, який з 90-их років вів пропаганду ко-
оперативних організацій на селі й допомагав закладати коопера-
тивні артілі — хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух роз-
гортався дуже швидко: у 1913 році на Київщині було 900, на По-
діллі — 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню ко-
оперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В, Садовський. Вихо-
дили спеціяльні часописи — «Наша Кооперація», відбувались коопе-
ративні з'їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хо-
тіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші — об-
стоювали окрему, українську організацію."

Революція 1905 року мала величезний вплив на розвиток укра-
їнського руху. Пожвавлення виявилося у заснуванні українських

часописів по всіх більших містах — у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі,
Лубнях, Катеринославі, Москві, Петербурзі. Почали засновувати
видавництва. У Петербурзі, під редакцією В, Доманицького, вийшло
перше повне видання «Кобзаря» Шевченка. У 1906 році переїхав зі
Львова до Києва М. Грушевський, перенісши з собою видання «Лі-
тературно-Наукового Вісника», навколо якого купчилися українські
, письменники. Журнал «Києвская Старина» перейшов на україн-
ську мову й змінив свою назву на «Україну».' Року 1907 засновано
у Києві Українське Наукове Товариство на чолі з М. Грушевським,
який зайняв перше місце серед українських наукових та політичних
діячів. Засновано в Україні кілька інших часописів: «Дзвін», «Укра-
їнська Хата», «Рідний Край», «Село», «Посів» та інші. Київ став
літературним осередком України.

З 1905 року почали викладати в університетах українською мо-
вою: в Одесі викладав О. Грушевський історію України, у Харкові
О. Сумцов — історію літератури. У Київському університеті курсів
української мови не було."

В Україні засновано нові високі школи: Комерційний Інститут і
Вищі Жіночі Курси — у Києві, Харкові, Одесі. Заходами земств
Україна вкрилася рясною мережею шкіл різних ступенів — почат-
кових, професійних, прогімназій. Земства Лівобережної України ба-
гато робили для поглиблення національної свідомости населення
У Полтаві влаштовували для вчителів курси українознавства, ні
яких викладали ліпші наукові сили. Влаштовували виставки укра-
їнського мистецтва. Кадри інструкторів давали консультації в осе-
редках скупчення кустарних виробів. ^Полтаві за проектом В. Кри-
чевського для Губерніяльної Земської Управи збудовано «Земський
Дім» —видатний зразок українського мистецтва. Взагалі була велика
різниця в усіх галузях культури між губерніями Лівобережжя, де
земства працювали з самого початку, і Правобережною Україною,
де введено їх у 1912 році.

Дата добавления: 2015-07-12