Комбриг Червоної Армії

Повстанська армія увійшла до складу радянських військ на таких умовах: внутрішній розпорядок лишається незмінним; до її складу включаються комісари, призначені командуванням Червоної Армії; махновські частини підпорядковуються вищому командуванню лише в оперативному відношенні і не передислоковуються з свого району; одержують військове спорядження і утримання нарівні з червоноармійськими частинами; за ними залишається попередня назва «революційна повстанська армія» і зберігаються чорні прапори.

На момент вступу армії Махна до складу радянських військ Український уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на створення регулярних збройних сил республіки. Так, на засіданні його 27 грудня 1918 року було прийнято постанову про створення Червоної Армії України, а 28 лютого 1919 року - відповідний декрет, згідно з яким Червона Армія створювалась як армія диктатури пролетаріату і формувалася за принципом загальної військової повинності.

Наявність махновських частин у складі Червоної Армії була, звичайно, аномальним явищем. На одному фронті, пліч-о-пліч билися з ворогом два військових з'єднання, які, по суті, завжди по-різному сприймали своє головне призначення; якщо командування першого вимагало від особового складу дотримання суворої дисципліни, закликало мужньо, не шкодуючи життя, боротися в ім'я великих ідей революції, то у махновській бригаді й мови не було про такий військовий порядок, навпаки, серед бійців культивувалися вседозволеність, прищеплювалися зневага до законної влади, непідлеглість особистих інтересів колективним. За цих умов нестійкі й несвідомі елементи, природно, тягнулися туди, де панував примітивний принцип: все, що здобудеш, твоє.

На початку березня 1919 року, коли в Харкові проходив III Всеукраїнський з’їзд Рад, Махно не проминув направити свою делегацію, щоб знову нагадати усій Україні про те, що існує така сила, як військо Махна, і що вона не буде пасивно спостерігати за діями властей.

З перших днів Махно прагнув самостійності. Накази начдива Дибенка, які вважав серйозними і важливими для організації розгрому контрреволюції, виконував справно, а інші, на його думку, формальні, ігнорував. Вимоги командування прибути особисто в штаб дивізії для одержання вказівок або складання звітів пропускав повз вуха. Тоді начдив вирішив сам приїхати до Бердянська. Разом з цією звісткою до Махна з'явилися працівники контррозвідки Глагзон та Цинципер і повідомили, що начдив має намір власноручно розстріляти «батька» за невиконання наказу. Вони розповіли, що Дибенко вже не раз застосовував зброю, розстрілюючи командирів полків за невиконання його наказів.

Махно був не з полохливих, та й не він їхав до Дибенка, а той до нього. Тим паче, що його оточення ніколи б не дозволило будь-кому підняти руку на «батька». Коли прибув Дибенко, комбриг доповів, як годиться, про бойові операції й, зокрема, про взяття не лише Бердянська, а й станції Волноваха двома днями пізніше. Він прямо натякнув Дибенкові на непевність свого командирського становища, на те, що радянська влада швидка на розправу з командирами будь-якого рангу, і нагадав, як Павла Юхимовича самого судили в 1918 році за поразку радянських військ під Нарвою.

Щоб остаточно заспокоїти Махна, Дибенко пообіцяв першим повідомити його про будь-які непорозуміння і загрозу з боку вищого командування Червоної Армії.

Через Махна виник розлад між командуванням Українського і Південного фронтів. «Батько» був задоволений - він знову став третьою, незалежною силою, акції його зростали, і від його рішення багато що залежало.

У війську Махна торжествували анархія, пияцтво й розпуста. Така «свобода» тільки розкладала повстанське військо, сприяла моральному падінню командирів і самого Махна. Слід зазначити, що на початку 1919 року «батько» навіть змінив зовнішність. Якщо раніше він ще намагався виглядати як військова людина, носив навіть форму і відповідну зачіску, то з розгулом анархії в Гуляйполі відпустив довге волосся, почав одягатися строкато й визивно.

Знаючи неврівноважений характер Махна, анархісти робили все можливе, щоб нацькувати його на комуністів, втягнути в активну боротьбу прбти радянської влади. Розрив «батька» з більшовиками вселяв у них надію на те, що поступово махновський рух стане слухняною зброєю в руках анархістів.

На початку квітня 1919 року Махно ще раз продемонстрував свою самостійність і незалежність, призначивши на 10 число проведення III Гуляйпільського районного з'їзду. Спроби П. Ю. Дибенка заборонити це зібрання були розцінені як намір більшовиків ущемити права повстанців.

З’їзд все-таки відбувся, і його делегати констатували, що в Росії та на Україні партія комуністів силоміць захопила державну владу і з допомогою збройних сил проводить злочинну щодо трудящих мас політику. Махновці бойкотували III Всеукраїнський з’їзд Рад і його рішення, а також вимагали переглянути продовольчу політику і встановити інші форми товарообміну між містом і селом. Крім цього, військово-революційний комітет Гуляйпільського району, виконуючи рішення з'їзду, ухвалив з 27 квітня 1919 року провести чергову мобілізацію.

Безкарність Махна значною мірою можна пояснити слабкістю радянських військ на півдні РСФРР. Основні їхні сили в цей час були зосереджені на Східному фронті, де велася боротьба з Колчаком. Цим скористався Денікін, який розпочав наступ на Донецький басейн і Україну.

У армії Махна відкрито діяли організації анархістів, лівих есерів і більшовиків. Цим самим «батько» демонстрував «свободу ідей», терпимість до різних політичних спрямувань. Така строкатість була вигідна йому, оскільки зміцнювала становище і авторитет «батька», адже останнє слово завжди залишалося за ним. Щоб розділити сфери діяльності і впливу, Махно дозволяв комуністам проводити лише культурно-освітню роботу в бригаді, а лівим есерам і анархістам доручив вести політичну діяльність. Комуністів, що входили до складу бригади, Махно тримав як заложників на випадок вжиття радянською владою якихось небажаних для нього заходів. Водночас «батько» розумів, що комуністи - найбільш дисциплінована й боєздатна, особливо в критичній ситуації, частина його армії, тому й змушений був миритися з їх присутністю.

Загалом же Махно досить тверезо оцінював реальний вплив політичних партій на селянство. Адже головною і єдиною метою селян, на його думку, було поліпшення свого матеріального становища: здобуття земельних ділянок та реманенту, одержання свободи дій на цій землі. З цього шляху селянство не могли зрушити ніяка сила і ніяка партія.

І все ж, незважаючи на прагнення Махна до абсолютної самостійності, йому це не вдалося. Наприкінці квітня він таки потрапив під вплив анархістів. 29 квітня 1919 року Махно приїхав до Волновахи з 36 анархістами. Під час пиятики вони навперебій почали розповідати про репресії ЧК, антимахновські випади радянської преси. Добряче підпилий "батько" зажадав, щоб негайно заарештували комісарів. Того ж дня Білаш видав наказ №18 частинам махновських військ на ділянці Юзівка-Маріуполь, який оголошував: "Наказую всім командирам 1-го Донського, 10-го Задніпровського, 1-го Ударного, 3-го Резервного та 9-го Задніпровського полків негайно заарештувати та роззброїти усіх політичних комісарів згідно телеграми командира дивізії та командира бригади. Всі документи, папери та зброю приставити мені в штаб у Волноваху. Документи й папери попередньо опечатати, а самих політичних комісарів тримати при собі до особливого розпорядження". Цей наказ викликав невдоволення багатьох махновських командирів, які зрозуміли, що відтепер значно знизиться боєздатність військ, оскільки комісари були єдиною силою, яка підтримувала в них певний порядок.

29 квітня до Гуляйполя приїхав командуючий Українським фронтом В. О. Антонов-Овсієнко, щоб з'ясувати обстановку на місці. Людина неабиякого темпераменту, він був чимось схожий на Махна і зовні - маленька фігура з загостреним обличчям, довге волосся, окуляри. Взагалі його вигляд не відповідав уявленню про командуючого фронтом. Махно гостинно зустрів високого гостя. Багато розповідав йому про культурно-освітню роботу, яка проводилася в Гуляйполі, - в селі діяли три школи, комуни й дитячі садки, в колишніх панських маєтках розміщено 10 госпіталів, але немає жодного лікаря. Коли ж залишились сам на сам, Антонов-Овсієнко спробував викликати «батька» на відвертість.

«Розмова йде про наші плани допомоги Радянській Угорщині, - згадував пізніше командуючий, - про «прорив до Європи» і про небезпеку наступу Денікіна. Говоримо про необхідність створення, перед лицем загрози контрреволюції, єдиного залізного фронту соціальної революції, про те, що треба оберігати наші військові частини від політиканствуючих пройдисвітів, не загострювати через дрібні непорозуміння і недоліки стосунків з місцевою владою, розпустити революційно-військову раду, прийняти загальну систему радянської влади і насторожитись проти білогвардійської (петлюрівсько-денікінської) внутрішньої агентури. Кажу прямо про підозрілі таємні стосунки з Григор'євим».

Махно піддакує, палко запевняє, що цілком згоден з цими вказівками, різко заперечує чутки про антирадянські задуми свого штабу, про контрреволюційну змову з Григор'євим. Він справді направив довірену особу до Григор'єва, але з метою вивідати в останнього його плани і зірвати контрреволюційний виступ, якщо такий затівається".

На закінчення розмови Махно міцно потиснув руку командуючому і, дивлячись йому прямо у вічі, неголосно, але твердо сказав:

- Доки я, Махно, керую повстанцями, антирадянських дій не буде, буде нещадна боротьба з буржуазними генералами.

Увечері відбувся мітинг, на якому виступили Махно і Маруся Никифорова. Вони знову-таки закликали повстанців боротися проти спільного ворога – «буржуазних генералів»…

Антонов-Овсієнко поїхав від Махна задоволений і направив уряду та командуванню телеграму такого змісту: «Пробув у Махна весь день. Махно, його бригада і весь район - велика бойова сила. Ніякої змови немає. Махно сам не допустив би. Район цілком можна організувати, чудовий матеріал, але треба залишити за нами, а не за Південфронтом. При відповідній роботі стане непохитною фортецею. Каральні заходи - безумство. Потрібно негайно припинити газетне цькування махновців, яке почалося».

6. ОГОЛОШЕННЯ МАХНА «ПОЗА ЗАКОНОМ»

Ідейне обгрунтування махновського руху в 1918–1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат» (створена 1918 року), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.

Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.

У червні 1919 р. озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада Махно зазнала значної поразки під час наступу денікінців. Радянська влада звинуватила повстанців в розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом». Знаходячись в тилу у денікінців, Махно продовжував боротьбу. На початку вересня 1919 р. завершив переформування повстанських та окремих червоноармійських загонів. Партизанське військо було перейменовано в «Революційну повстанську армію України (махновців)», що нараховувала біля 80 тис. бійців.

1 вересня 1919 року у с. Добровеличківка Херсонської губернії відбулась нарада командного складу повстанської армії Н. Махна. Обрано новий склад Реввійськради (голова — Лащенко), затверджено структуру армії, яка складалася з чотирьох корпусів.

Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А. Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим та отаманом А. Шкуро.

За військові дії проти Денікіна в 1919 році в Приазов’ї, що уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора № 4 (пізніше в офіційній радянській історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріциус).

В кінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й.Якіра. Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. 25 червня 1920 було надруковано звернення голови РНК УСРР Х. Г. Раковського та начальника тилу Південно-Західного фронту наркома внутрішніх справ РСФРР Ф. Е. Дзержинського до селян Катеринославської губернії з закликом допомогти Червоній армії ліквідувати загони отамана Махна як найнебезпечнішого ворога радянської влади. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Так, 29 червня — 9 липня 1920 року відбувся рейд махновських загонів по Бахмутському, Ізюмському, Костянтиноградському, Новомосковському та Павлоградському повітах, протягом якого їхня численність зросла до 10 тис. бійців.

Під час наступу військ П. Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 р. уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. Однак, ще 29 вересня в Харкові на засіданні політбюро ЦК КП(б)У вирішено угоду про перемир'я не оголошувати, а лише обмежитися повідомленням про перехід загонів Н. Махна у тил військ генерала П. Врангеля.

З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі, на Дон і у Поволжя. 27 червня 1921 на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У Михайлу Фрунзе було рекомендовано звернути увагу на необхідність терміново вигнати Махно з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати.

27 серпня 1921 року у «Вістях ВУЦВК» писали, що «в селі Софіївка на межі Єлисаветградського та Миколаївського повітів Миколаївської губернії розгромлено збройний загін отамана Н. Махно. Вбито 100 махновців, у тому числі сам Махно, начальник махновського штабу Лас та начальник розвідки Іванів. Захоплено зброю махновців та 100 коней.» 28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.

7. ЕМІГРАЦІЯ НЕСТОРА МАХНА

Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 року був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 року був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 року Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.

У квітні 1925 року за допомогою друзів-анархістів Махно покинув Данціг і переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризької «Іранд Опера» та в кіностудії Пате (фр. Pathé). Європейська преса здійняла галас, що Махно утік в невідомому напрямку. Знайшовся ласий на сенсацію німецький журналіст, який заявив, що, пливучи з Амстердама до Мексіки на кораблі «Атлантік», на власні очі бачив на палубі Махна з якоюсь жінкою. Колись грізний гуляйпільський «батько», знаходячись серед поважної публіки, замислено дивився на море… У передмісті французької столиці - Венсені - сім'я Махна прожила майже десять років.

Примхлива доля звела в Парижі кількох колишніх ворогів Махна - А. І. Денікіна, П. М. Врангеля, С. В. Петлюру, X. Г. Раковського. По-різному зустрічали їх в столиці Франції, діаметрально протилежне положення займали вони тепер. Якщо дипломат Раковський представляв у Франції Країну Рад, колишні керівники білої гвардії ще користувались популярністю серед широких верств російської еміграції, а колишній головний отаман постійно перебував у центрі уваги своїх колишніх командирів та офіцерів, то Нестор Махно був забутий і ледве животів. Зовні він виглядав типовим емігрантом: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазину, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик, пожмаканий фетровий капелюх. Підстрижений був коротко. Глибокий шрам перетинав праву частину обличчя від рота до вуха. Махно накульгував, часом полохливо озирався довкола. Не було в Парижі практично нікого з колись грізної його армії. Ні денікінці, ні петлюрівці дружбу з «бандитом», звичайно, не водили. Лише анархісти не відвернулись від нього: подавали «батьку» деяку матеріальну допомогу, надавали сторінки своїх видань для його статей та спогадів. Особливо часто друкувався Махно в журналі «Дело труда». Тут він публікував найрізноманітніші матеріали, починаючи від спогадів про матроса Желєзнякова, який, на думку «батька», вчинив велику помилку, не розігнавши слідом за Установчими зборами Раду Народних Комісарів, до співчуття сім'ям страчених у США 1927 року революціонерів Сакко і Ванцетті… Ряд статей Махно присвятив 10-річчю Жовтневої революції на Україні, святкуванню 1 Травня, національному й селянському питанням, дуже багато писав про форми й методи збройного захисту республіки, доводив свою непри- четність до єврейських погромів на Україні… Особливо багато про це почав говорити після вбивства Симона Петлюри. 25 травня 1926 року «головного отамана» застрелив на перехресті паризьких вулиць годинниковий майстер Шварцбард - виходець з України, що прийняв французьке підданство. Вбивця заявив, що не належить ні до якої політичної партії і діяв самостійно, а Петлюру вбив тому, що вважав за обов'язок помститися за вчинені отаманом незліченні єврейські погроми на Україні. Шварцбарду не повірили й намагались довести, що його руку спрямовувала неіснуюча «більшовицька терористична організація»», інші політичні організації. Згадувалося й ім'я Махна. Як стверджує Мішель Мале у своїй книзі «Нестор Махно у російській громадянській війні», антагонізм між «батьком» і головним отаманом в еміграції ще більше зріс, і останній, будучи знайомий з майбутнім вбивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній вбивця сполотнів, а Махно лишився незворушний.

Емігрантська преса, згадуючи час від часу про Махна, констатувала, що відсутність у нього «конкретно-політичної підготовки» не дала змоги «батькові» зробити блискучу кар'єру у більшовиків. «Він, - писав М. А. Алданов, - прекрасно міг стати маршалом, як унтер-офіцер Будьонний або як слюсар Ворошилов. Однак задуми його були набагато ширшими. Думаю, що в період найвищих його військових успіхів він думав і про ленінський престол в Москві або принаймні у Києві». Фантазія письменника в останніх рядках очевидна. Втім, живучи в Парижі, Махно не один раз говорив своїй подрузі І. Метт, що справлявся б з обов'язками наркома військових та морських сил СРСР не гірше від Ворошилова, згадуючи й порівнюючи свої та «першого червоного офіцера» бойові успіхи в роки громадянської війни…

Не забували Махна в Радянському Союзі і у 30-х роках. Про нього і рух, який він очолював, видавалися історичні праці, образ «куркульського батька» часто зустрічався в художніх творах. 7 листопада 1933 року «Правда» опублікувала вірш Д. Бєдного «Тени прошлого» з ілюстраціями Кукриніксів, в якому поряд з затятими ворогами радянської влади Колчаком, Денікіним, Юденичем, Врангелем та Анненковим знайшлося місце й для Махна.

Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів під номером 6686 у 87 відділі кладовища Пер-Лашез.

8. ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ «БАТЬКА» МАХНА В ІСТОРІЇ

Нестор Махно - людина, яка, впродовж усієї громадянської війни очолювала масовий селянський рух на півдні України. Махновщина, як в фокусі, відбила суперечливе ставлення селянських мас до радянської влади на різних етапах революційного процесу, пройшовши шлях від стихійного руху проти панівних класів до ударної антирадянської збройної сили. Протест, з одного боку, проти насильницької політики більшовиків на селі, а з другого - страх реставрації буржуазно-поміщицького ладу, змушували селян шукати місце між революцією й контрреволюцією.

Помилки та перекручення, яких припускалися місцеві радянські органи, посилювали невдоволення селянства. Користуючись усім цим, Махно прагнув бути своєрідною «третьою силою», щоб захистити селянство як від нової влади, так і від старих порядків. Однак ця політика, що грунтувалася на анархістських гаслах «безвладного суспільства», «вільних Рад» і таке інше, зазнала краху.

Історики робили не одну спробу розібратися в лабіринтах махновщини, проте й досі залишається чимало суперечливого й нез’ясованого. Найбільш містко й вичерпно пояснив феномен махновщини, напевно, М. В. Фрунзе: «На протязі громадянської війни кожна сила, що намагалась бути нейтральною між пролетаріатом і буржуазією або водночас ворожою й пролетаріату й буржуазії, негайно скочувалась у той чи інший бік. Всяка активна опозиція Радянській владі, якими б лівими гаслами вона не прикривалася, неодмінно перетворювалась на допомогу ворогам Радянської влади. Типовим прикладом цьому є Махно».

Махновщина була своєрідною громадянською війною у таборі сил, які боролися проти старого ладу. Махно назвав це фронтом, по обидва боки якого були тільки трудящі та революціонери.

Боротьба з радянською владою, яка змела на своєму шляху об'єднані сили внутрішньої та зовнішньої контрреволюції, була своєрідним виявом відчайдушної зухвалості з боку «Шаміля степів», як назвав Махна О. Гончар, стала божевільною спробою осідлати саму реальність, стриножити хід історії.

Реальність же така, що Махно і очолюваний ним рух зазнали краху не лише в роки громадянської війни. «Нова махновщина» не повторилася, як про це мріяли селянський «батько» та його найближчі сподвижники, ні в роки насильницької колективізації, ні в період голодомору на Україні, ні за інших екстремальних умов, що зачіпали інтереси села в період сталінщини. Не спалахнула, як 1918 року, селянська війна під махновськими прапорами й у роки Великої Вітчизняної війни.

Махновщина на чолі з її ватажком - фігурою яскравою й колоритною - так і залишилась надбанням історії. Сьогодні не варто застосовувати щодо Махна старі кліше «антигероя», «політичного авантюриста», «перевертня» тощо, а, віддавши йому належне як історичній персоналії, віднести до головних дійових осіб періоду революції та громадянської війни в Україні.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Я. Історія України. - К., 2007.- 536 c.

2. Бойко О. Д. Історія України. — К., 2002. – 656 с.

3. Беспечный Т.А. Нестор Махно: правда и легенды / Т.А. Беспечный, Т.Т. Букреева. – Д., 1996. – 287 с.

4. Верстюк В.Ф. Махно (Міхненко) Нестор Іванович // Енциклопедія історії України: Т. 6, К.: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.

5. Ісакова Н.П., Кропивко О.М., Паламарчук Н.І. Історія України. – К., 2005. – 204 с.

6. Литвин В.М. Історія України. – К., 2008. – 814 с.

7. Махно Н. Сповідь анархіста. –К., 2008. –624 с.

8. Нестор Махно (1888–1934), провідник повстанського руху // 100 найвідоміших українців. — К., 2005. — с. 471–479.

9. Панченко П.М. Формування та діяльність махновського руху в Україні (1917–поч. 1919 р.) // Наука. Релігія. Суспільство. – 2005. – №3. – с.83–86.

10. Світлична В.В. Історія України. – К., 2002. - 304 с.

11. Телицин В. Нестор Махно: ист. хроника. –М.; Смоленск, 1998. – 448 с.

12. Юрій М.Ф. Історія України. – К., 2004. – 252 с.

Дата добавления: 2015-10-16