Прикладна графіка

Архітектурна графіка — графічний образ ідеї архітектора в кресленні з масштабом. Це детальна розробка плану майбутньої будівлі(або саду у ландшафтного архітектора)з використанням умовних позначок майбутніх фундаментів, стін, пілонів або колон, з позначкою майбутніх вінок, дверей тощо.

7. Живопис як вид образотворчого мистецтва

Тенденції у живописному мистецтві України свідчать про те, що сучасні художники активно працюють у різних напрямах і, спираючись на досвід зробленого, йдуть своїм творчим шляхом, який відповідає їхньому світовідчуттю

Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям визначити манеру і стиль живописця і оперувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична палітрам та ін.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису: фреска, мозаїка, олійний розпис, тампера, акварель, пастель тощо.

Фреска – живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а багатошаровість у фресковому живописі заборонена.

Яскравими взірцями цього різновиду живописного мистецтва є відомі фрески Софійського собору у Києві, «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі у церкві Санта Марія делле Граціє в Мілані та «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі у Ватикані.

Мозаїка – різновид живопису, який ґрунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольорового скла – смальти, що скріплюються між собою за допомогою в'язкої сполуки. Так виникає зображення – мозаїчне панно.

Фресковий і мозаїчний живопис використовують переважно для оздоблення інтер'єрів культових споруд (всесвітньо відоме панно «Марія-Оранта» у Софійському соборі у Києві).

Олійний розпис – різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі XIV–XV ст. у країнах Західної Європи. Фарби, основу яких складають рослинні олії, під час висихання іноді темніють, що пов'язано з кольоровими особливостями ґрунту. Здебільшого це трапляється з темно ґрунтовими полотнами, тоді як білий ґрунт дає можливість зберегти кольорове багатство.

Тампера – різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю технологію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунтованих дерев'яних дошках. У подальшому тамперою писали і на полотні, спираючись на принципи олійного живопису.

Акварель – різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Специфічною особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухим і вологим.

Пастель – це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою, її характерною особливістю є здатність створювати відчуття оксамитовості зображуваного.

Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть – у доісторичний період людської цивілізації. Вони пов'язані з так званим печерним розписом, зразки якого було знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольоровими зображеннями тварин на скелях Скандинавії, плато Тассилі (Африка}, капової печери (Урал}. Саме з цих наскельних малюнків і починається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису.

Необхідно наголосити, що доісторичний печерний, а згодом і давньоєгипетський настінний розпис ніс важливе смислове навантаження, адже картина являла собою своєрідне оповідання, що складалося з кількох малюнків, пов'язаних між собою. Отже, для давнього художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису, коли на поверхні старовинних амфор та інших посудин зображувалися фрагменти давньогрецької міфології та історії.

Розвиток живописного мистецтва середньовіччя передусім пов'язаний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Серед видатних представників мистецтва іконопису слід назвати імена Феофана Грека (бл. 1340 – після 1405) та Андрія Рубльова (бл. 1360 – після 1430), у творчості яких домінувало ісихастичне начало: поєднання зовнішнього та внутрішнього, але насамперед художників цікавило відображення внутрішнього світу людини. Це відповідало їх власному світовідчуттю.

Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов'язують з XIV–XVI ст., які принесли з собою нові теми, нові форми, нові художні образи. Творчі пошуки митців цього періоду стимулювала антична спадщина, і вони намагалися відновити у своїх творах її основні принципи. Саме тому мистецтво цього періоду, батьківщиною якого стала Італія, отримує назву Ренесанс – Відродження.

В епоху Відродження розпочинається складний, але надзвичайно цікавий процес взаємодії науки і мистецтва. Вивчення законів перспективи, оптики, анатомії сприяло розвиткові творчих пошуків художників. Можна твердити, що проблема дифузії науки і мистецтва, витоки якої пов'язані з добою античності, в епоху Відродження виходить на принципово новий щабель.

У цей період живопис стає одним з провідних видів мистецтва і дарує світові цілу плеяду яскравих особистостей. Саме тому італійське Відродження можна назвати мистецтвом видатних персоналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1477–1510), Тінторетто (1518–1594), Тіціан (1487–1576). Та слава італійського Ренесансу безперечно пов'язана з іменами його титанів: Рафаеля Санті (1483– 1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портрет, папи Юлія II» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті – автора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Адама» і «Страшний суд» та ін. У творчості цих художників відбилися основні принципи мистецтва Відродження – відображення дійсності у всій її повноті, а головне – уславлення краси людини та її почуттів. Основні теми творів Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана пов'язані як з міфологічними сюжетами, так і з проблемами, що мають загальнолюдський характер.

Живописці італійського Відродження прекрасно володіли законами перспективи, відтворювали на своїх полотнах вікову анатомію людини, передавали її рух у просторі. Всі ці досягнення італійського Ренесансу сконцентрувалися в особі, яка вважається «постаттю поза конкуренцією» серед геніїв Відродження – Леонардо да Вінчі – видатного живописця, вченого, філософа. У спадщині Леонардо да Вінчі важливе місце посідають його філософські концепції, які дають науковцям право говорити про існування «філософсько-естетичної системи Леонардо». Спробу психологічного аналізу феномена Леонардо да Вінчі здійснив 3. Фрейд у своїй роботі «Нарис спогадів дитинства».

У діяльності Леонардо мистецтво і наука органічно поєдналися між собою. Створюючи свої живописні шедеври, митець водночас на сторінках «Трактату про живопис» та манускрипту «Кодекс Леонардо» теоретично осмислював як проблеми живопису зокрема, так і загальнофілософські проблеми сенсу людського буття взагалі.

Минають століття, а творча спадщина великого італійця не перестає захоплювати і залишається об'єктом аналізу, стимулює теоретичні пошуки провідних естетиків і мистецтвознавців світу.

Ренесанс яскраво проявився також у нідерландському живописному мистецтві, що привело до виникнення особливої техніки живопису, відомої під назвою фламандської манери.

Провідні митці нідерландського Відродження володіли майстерністю деталізувати зображуване, намагалися удосконалити колористичну гаму, передати емоційно-чуттєву напругу. Видатними представниками нідерландського Ренесансу були брати ван Ейк – Гумберт (1366– 1426) і Ян (1385–1441), які створили прославлений Гентський вівтар; П. Брейгель (1525–1569) – автор всесвітньо відомої картини «Сліпі»; Г. Босх (1450–1516), у творчості якого нідерландський живопис досяг свого найвищого розквіту. З одного боку, полотна Босха безпосередньо пов'язані з традиціями національної нідерландської культури («Віз сіна»), з іншого – орієнтовані на загальнолюдські проблеми і відображають одну з страшних сторінок в історії людської цивілізації – інквізицію. Твори Босха метафоричні за своїм змістом. Наприклад, інквізитори на полотнах митця представлені у вигляді страшних чудовиськ, поряд з якими знаходяться їхні жертви – перелякані люди. Ці образи через кілька століть знову виникнуть у живописному мистецтві – на картинах художників-сюрреалістів, які вважатимуть Босха своїм «хрещеним батьком».

Живопис італійського та нідерландського Відродження мав значний вплив на розвиток цього виду мистецтва у Німеччині, зокрема на творчість А. Дюрера (1471–1528). Його ім'я пов'язане з розвитком портретного жанру – «Молода людина», «Автопортрет»; з монументальним живописом – «Чотири апостоли». Проте найбільшу славу Дюреру принесли його всесвітньо відомі гравюри «Три селянини», «Св. Ієронім», які отримали високу оцінку великих сучасників художника, зокрема відомого нідерландського вченого і письменника Еразма Роттердамського.

Мистецтво живопису кінця XVI – XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експериментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.

Особливе місце в контексті живописних пошуків XVII ст. посідає творчість двох голландських митців Ф. Халса (1585–1666) та Я. Вермеєра Делфтського (1632–1675). Крім суто професійних досягнень, їхня спадщина стимулювала процес художньої спадковості, своєрідний «діалог через століття». Так, традиції Ф. Халса щодо живописної інтерпретації категорії комічного отримали продовження у творчості видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746– 1828) – «Водоноска», «Сліпий» і в опосередкованій формі вплинули на серію офортів «Капричос». Художня ж спадщина Я. Вермеєра Делфтського спонукала до художніх експериментів метра сюрреалістичного живопису С. Далі, про що він сам згадував у своїй статті «Світові ідеї».

Слід зауважити, що живописне мистецтво XVII–XVIII ст. характеризувалося цікавими пошуками у галузі колористичної композиції, що знайшли своє відображення у творах П. Рубенса (1577–1640), А. ван Дейка (1599–1641), Ф. Сурбарана (1598–1664), Е. Греко (1541–1614), Д. Веласкеса (1599–1660), особливо у творчості Рембрандта (1606–1669). У всесвітньо відомих полотнах голландського митця емоційна напруга виникає і передається завдяки дивовижній грі світла і тіні. У своїх портретах Рембрандт переважно працює темними фарбами. Однак для того, щоб більше підкреслити психологічний стан людини, який найадекватніше передають її обличчя і руки, митець використовує світлові акценти. Саме до цього прийому видатний художник звернувся у своєму геніальному полотні «Повернення блудного сина», що відобразило трагічні міркування Рембрандта про сенс людського буття.

Колористична композиція творів Рембрандта, гра світла і тіні на його полотнах мала значний вплив не тільки на розвиток живописного мистецтва XVIII–XIX ст., зокрема на творчість Ф. Рокотова (1732–1808), Д. Левицького (1735–1822), В. Боровиковського (1757–1825), Т. Шевченка (1814–1861), М. Пимоненка (1862– 1912) та інших художників, а й на пошуки, що відбувалися у мистецтві кіно, яке у кращих своїх зразках (фільми німецького експресіонізму, О. П. Довженка, А. Тарковського, П. Грінвейя) використовувало саме цей прийом для створення атмосфери емоційної напруги, передачі почуттів героїв стрічок.

XIX ст. у мистецтві живопису пов'язане з виникненням надзвичайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм (від фр. ітргезкіоп – враження). Надзавданням художників-імпресіоністів стає гасло: «Малюю те, що бачу», яке було втілене у кращих творах Е. Мане (1832–1883) – «Сніданок на траві», «Бар Фолі-Бержер», К. Моне (1840–1926) – «Враження. Схід сонця» (назва саме цієї картини, власне, і визначила назву цього напряму), О. Ренуара та ін. Провідні художники-імпресіоністи намагалися передати і відтворити колористичне багатство навколишнього світу. Тому кольорове співвідношення зображуваного несло головне психологічне та естетичне навантаження.

Одним з провідних жанрів імпресіонізму стає пейзаж. Це зумовлює необхідність працювати на натурі – пленері і вимагає від художників вивчення характеру освітлення у різні години доби, урахування особливостей атмосферних умов, а головне – впливу світла на колір. Імпресіоністичний живопис так віртуозно володів світлом, що міг зафіксувати навіть колір повітря, туману, тіні тощо. Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живопису кінця XIX ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представниками якого були Ван Гог (1853–1890), Сезанн (1839–1906), Гоген (1848–1903).

Культура і мистецтво XX ст. пов'язані з виникненням феномена модернізму (від фр. тоаете – сучасний, новітній). Поняття «модернізм» слід відрізняти від терміна модерн, який використовують для визначення напряму у мистецтві останнього десятиріччя XIX ст. Отже, модернізм – це художньо-естетична система, що складається на початку XX ст. і об'єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології.

Детальніше зупинимося на аналізі експресіонізму та сюрреалізму, адже у межах цих двох течій мистецтво живопису посідало одне з провідних місць.

Експресіонізм (від фр. ехргежіоп – вираження) – напрям мистецтва, що виник як своєрідне заперечення імпресіонізму. Його апологетів цікавила не ідея зовнішнього «враження», а внутрішній світ людини, бажання зрозуміти і можливість виразити його. Експресіонізм – це інтернаціональний рух, який сформувався у складний перехідний період між першою та другою світовими війнами і приніс у творчість його провідних представників песимістичне начало: почуття неспокою, страху, розгубленості, трагічного передчуття.

Експресіоністичний живопис був представлений іменами норвезького художника Е. Мунка (1863–1944) та французького митця Ж. Руо (1871–1958). Через усі їхні твори лейтмотивом проходить тема смерті – провідний мотив експресіоністичного мистецтва, інтерпретований у картинах Ж. Руо «Кладовище», «Розп яття», «Старий король» і фактично на всіх полотнах Е. Мунка – «Крик», «Жах», «Людина-гора», «Танок смерті» та ін. Превалювання темного кольору та певна деформація перспективи на полотнах норвезького художника створювали відчуття страху і безпорадності.

Традиції класичного експресіонізму продовжуються і у другій половині XX ст. Яскравою постаттю експресіоністичного мистецтва у 70–80-ті роки стає А. Райнер – австрійський художник, автор картин «Тіло-пози», «Екстаз», «Маски смерті».

У роботах Е. Мунка, Ж. Руо, сучасних художників-експресіоністів розв'язуються проблеми сенсу буття, людської самотності, не можливості людського єднання і порозуміння. Слід зазначити, що експресіоністичне світовідчуття завжди було притаманним й українській національній самосвідомості. Так, роботи львівського художника О. Мінька – «Відчай», «Мовчання» та «Пересторога» – є новим кроком у розвитку «слов'янської гілки» європейського експресіонізму.

Сюрреалізм – один з основних напрямів мистецтва XX ст., який сформувався у 20-ті роки у Франції. Теоретиком цього напряму був А. Бретон (1896–1966), концепції якого стимулювали творчі пошуки художників-сюрреалістів практично в усіх видах мистецтва. На думку Бретона, творчість – це загадковий процес, що не піддається логічному тлумаченню, тому видатні представники сюрреалізму працювали асоціативним, алогічним методом, використовуючи власні сновидіння.

Не буде перебільшенням зазначити, що найяскравіше сюрреалізм виявився у живопису, адже саме представникам цього виду мистецтва – бельгійцю Р. Магрітту (1898–1967) та іспанцю С. Далі (1904–1989) – сюрреалізм зобов'язаний своєю популярністю.

Однією з провідних тем творів С. Далі є тема зреченості та песимізму, що викликає асоціації з тематичною спрямованістю мистецтва експресіонізму. Вона яскраво представлена у таких творах митця, як «Передчуття громадянської війни», «Палаюча жирафа», «Христос св. Іоанна» та ін.

Гідною альтернативою західному модернізму 20-х років став російський та український авангард, представлений такими художників, як В. Каменський (1884–1961), В. Кандінський (1866–1944), М. Бойчук (1882–1937), Д. Бурлюк (1882–1967), О. Богомазов (1880–1930) та ін. Ці митці пов'язували свою творчість з утвердженням національної самосвідомості, але водночас не відокремлювали себе від процесів, що відбувалися в європейському живописі.

Тяжіння живописців 20-х років до практики художніх угруповань можна вважати логічним продовженням традицій, які склалися на межі XIX–XX ст. У зазначений період у середовищі живописців виникли спільні тематичні та жанрові орієнтації (історична проблематика, психологічний портрет тощо), що об'єднували, хоча й умовно, такі яскраві особистості, як А. Рябушкін (1861–1904), Б. Кустодієв (1878– 1927), В. Серов (1865–1911). Поступово активізація цього руху зумовила появу художніх осередків: «Світ мистецтва» (О. Бенуа (1870–1960), Л. Бакст (1866–1924) та ін.); «Спілка російських художників» (К. Коровін (1861–1939), А. Архипов (1862– 1930), С. Виноградов, К. Юон (1875–1958) та ін.); «Блакитна троянда» (П. Кузнецов, М. Сар'ян (1880–1972) та ін.); «Бубновий валет» (П. Кончаловський (1876–1956) та ін.).

Пошуки та експерименти формалістичного плану, що відбувалися у мистецтві живопису впродовж двох останніх століть, не можуть перекрити реалістичний напрям, без якого створення більш-менш цілісної моделі цього виду мистецтва було б неможливим.

Реалізм (від лат. геа1і$т – справжній) – художній напрям, який розкриває образи, характери, обставини у соціально-історичному контексті, тобто відповідно первинній реальності. У західноєвропейському живописному мистецтві XIX ст. цей напрям був репрезентований у творчості французького художника Ж.-Л. Давіда (1748– 1825), зокрема у його відомому полотні «Смерть Марата», у деяких роботах видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746–1828) – «Розстріл повстанців», «Родина короля Карла IV» та ін.

Мистецтво реалізму у романтичному ракурсі було цікаво представлене у ранньому періоді творчості Е. Делакруа (1798–1863) і найбільше виявилося у його картині «Свобода на барикадах».

Вагомий внесок у розвиток реалістичного напряму було зроблено російськими художниками О. Г. Венеціановим (1780–1847), К. П. Брюлловим (1799–1852), О. А. Івановим (1806–1858), П. А. Федотовим (1815–1852), а у подальшому його розвинули у своїй творчості художники-передвижники. Вони намагалися популяризувати мистецтво живопису, організовували виставки у різних містах країни. Отже, новий етап у розвитку реалістичного мистецтва був пов'язаний з творчою діяльністю цілої плеяди видатних художників – І. М. Крамського (1837–1887), В. В. Верещагіна (1842–1904), В. І. Сурикова (1848–1916), В. М. Васнецова (1848–1926), І. Ю. Рєпіна та ін.

Реалістичний напрям у мистецтві живопису XX ст. привертав увагу провідних художників Східної і Західної Європи: М. І. Мурашка (1844–1909), С. О. Коровіна (1858–1908), М. В. Нестерова (1862–1942) – Росія; Р. Гуттузо (нар. 1912) – Італія; Р. Кента (1882–1971) – США; Ф. Г. Кричевського, Т. Н. Яблонської та ін.

Процеси, які впродовж XX ст. відбувалися у мистецтві живопису України, пов'язані з художніми пошуками його провідних представників: В. Касіяна (1896–1976), М. Глущенка (1901–1977), М. Дерегуса (1904–1997), В. Зарецького (1925–1990) та ін.

Яскравим взірцем зв'язку українського живопису із специфікою української національної самосвідомості є творчий доробок народних художників К. Білокур (1900–1961) та М. Примаченко (1908–1997).

10.11.Скульптура як вид мистецтва. Створення скульптурного образу

Скульптура – вид мистецтва, пов'язаний зі створенням об'ємних художніх форм у реальному просторі. Саме тому скульптор спирається на практику пластики та моделювання, які необхідні йому для відтворення об'ємності фігури чи предмета

Мистецтво скульптури вибирає своїм об'єктом переважно людину, іноді – тварину (тоді виникає анімалістичний жанр) і значно рідше – натюрморт чи пейзаж. Виходячи з цього виділяють два основних роди скульптурного мистецтва.

Кругла скульптура – це тривимірний об'ємний витвір, що зумовлює необхідність дотримання реальних пропорцій зображуваного і містить такі різновиди: статую, групу статуй, бюст тощо. Кругла скульптура передбачає огляд з різних кутів зору.

Рельєф – рід скульптурного мистецтва, що розташовує об'ємне зображення (групи людей, пейзаж) на лінії, перпендикулярній до площини. У свою чергу, рельєф поділяють на барельєф – плескате зображення, що ледве виступає над площиною, та горельєф – скульптурне зображення, яке на половину свого об'єму знаходиться над поверхнею. Існує ще один варіант рельєфу, що зустрічається досить рідко, – так званий заглиблений рельєф, коли зображення залишається на рівні площини, а вирубуються тільки його зовнішні контури. Рельєфні зображення використовують при художньому оформленні стін будівель і постаментів пам'ятників.

За своїм змістом та функціями скульптура поділяється на монументальну – пам'ятники, статуї, рельєфи, що безпосередньо пов’язані з архітектурою і пейзажним середовищем; станкову, яка має камерний характер і представлена жанром портрета; декоративну, що виконує функцію художнього оформлення будівель, парків, вулиць, майданів міст.

Під час створення скульптурного образу необхідно враховувати матеріал і техніку виконання, освітлення, яке підкреслювало б пластичні якості скульптури, а також ритмічну композицію твору, що може бути статичною і динамічною. Отже, скульптору слід дотримуватися всіх цих моментів для досягнення художньої виразності та емоційної насиченості свого творіння.

Сприйняття скульптурного образу відбувається завдяки коловому огляду. Зміна ракурсів, позиції огляду відкривають в об'ємному зображенні різні його грані.

Скульптура – один з найдавніших видів мистецтва, що бере свій початок з глибини століть. Розвиток скульптурного мистецтва пов'язаний з культурами Стародавніх Єгипту, Ассирії та Вавилону. Митці цих держав володіли обома скульптурними родами і як матеріал в основному використовували вапняк, після чого скульптурне зображення розмальовували різнобарвними фарбами.

Всесвітньо відомі шедеври давньоєгипетської скульптури – статуя переписувача Каї і портрет цариці Нефертіті, а також рельєфні зображення скульптурного мистецтва Вавилону та Ассирії.

Надзвичайно важливий етап у розвитку скульптури – мистецтво Стародавньої Греції, яке і сьогодні вражає своїми блискучими взірцями. Головна мета давньогрецьких майстрів скульптури полягала в створенні образу прекрасної і гармонійної людини.

Саме тому митці Стародавньої Греції активно використовували у своїй творчій практиці основні жанри скульптурного портрета: побутовий, ню (оголений) та анімалістичний.

Скульптори Стародавньої Греції, серед яких передусім слід згадати імена Мірона, Поліклета, Фідія та Олександра, об'єктами своїх творів роблять як героїв міфів – статуї Афіни та Зевса (скульптор Фідій), Афродіти (Венери) Мілоської (скульптор Олександр), Ніни Самофра-кійської (скульптор невідомий), так і звичайних людей – статуя Дискобола (скульптор Мірон), «Дорифор» та «Діадумен» (скульптор Поліклет). Слід зазначити, що у давньогрецькому мистецтві існували як одиничні скульптури, так і скульптурні угруповання, серед яких найбільш відомою була скульптурна група, створена Атенодором, Полідором та Агесандром, що зображала -Лаокоона (жерця бога Аполлона) та двох його синів, які гинуть у боротьбі зі зміями (І ст. до н. е.). Страждання ніяк не спотворює обличчя Лаокоона, не порушує загальної гармонії образу і блискуче передає відчуття внутрішньої свободи героя.

Подальший розвиток мистецтва скульптури відсилає нас до культури Стародавнього Риму. Великої популярності тут набуває скульптурний портрет, створення якого було пов'язане з релігією римлян і надзвичайно розвиненим у них культом пращурів, яких увічнювали у скульптурних зображеннях. Поступово римські митці починають створювати скульптурні портрети, серед яких передусім зображуються видатні особистості (імператори, філософи, матрони), і намагаються добитися схожості з оригіналом.

В епоху середньовіччя скульптура активно взаємодіє з архітектурою, адже у багатьох країнах Європи готичні храми були прикрашені скульптурними зображеннями, що передавали напружене духовне життя. Цей принцип у подальшому буде цікаво використаний при спорудженні Собору Паризької Богоматері.

Надзвичайне піднесення мистецтва скульптури пов'язане з італійським Відродженням. Скульптурні твори Донателло (1386– 1466) – статуї пророка та полководця Гаттамелати – і особливо роботи Мікеланджело Буонарроті – «Вакх». «Давид», «П'єта» – є шедеврами світової скульптури.

Важливе місце у спадщині Мікеланджело посідає і поетична творчість. Вірші та сонети, що були написані ним, зайняли гідне місце поряд з шедеврами поезії доби Відродження. У поетичній формі митець розкрив велику таємницю мистецтва скульптури, що сприймається сьогодні як своєрідний заповіт нащадкам: «И высочайший гений не прибавит Единой мысли к тем, что мрамор сам Таит в избытке – и лишь это нам Рука, послушная рассудку, явит».

Творчість Мікеланджело – блискучий приклад синтезу архітектури, скульптури та живопису, яскравим взірцем якого була гробниця сім'ї Медічі. Кращі статуї гробниці – це скульптура Мойсея та фігури двох скутих рабів, один з яких розриває пута, а другий, не витримавши випробувань, вмирає. Проте навіть переможений герой в інтерпретації великого Мікеланджело сприймається як сильна і прекрасна особистість.

У творчості цього скульптора домінує мімесистичний підхід, який яскраво виявляється і у більш метафоричних роботах великого митця, зокрема у його скульптурних зображеннях «Ранок» і «Вечір». Ці твори Мікеланджело несуть глибинне смислове навантаження і символізують загальнофілософські поняття «смерті» та «народження».

Твори провідних митців італійського Відродження мали значний вплив на подальший розвиток мистецтва скульптури у країнах Східної Європи. Так, у XVI ст. в Україні набуває великої популярності скульптурний портрет, який був поширений у вигляді надгробних пам'ятників і тісно пов'язаний з епохою італійського Відродження. Наприклад, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. Острозького: князь у лицарському вбранні немовби відпочиває на ложі. Монумент спирається на трьох скульптурних левів із світлого мармуру. Подібними були надгробки Олександра-Вань-ка Лагодовського в Уневі, Катерини Рамултової у Дрогобичі та ін.

Бароко. Виникнення цього напряму пов'язано з XVI – XVII ст. Йому притаманне зовнішнє вираження людської пристрасті, що знайшло своє втілення у творчості ДЖ. БЕРНІНІ (1598–1680), зокрема в його відомих роботах – статуї «Давид» та фонтані «Чотирьох рік.». Працюючи над статуями фонтана, що символізували собою чотири ріки світу: Ганг (Азія), Ніл (Африка), Дунай (Європа) та Ріо дела Плата (Південна Америка), скульптор, безперечно, відштовхувався від скульптурних фігур Мікеланджело, що прикрашали гробницю Медічі. Проте це ніяк не зменшує значення творчості Д. Берніні, який багато зробив для розвитку мистецтва скульптури.

Класицизм у мистецтві скульптури набуває поширення у XVIII ст. Йому притаманні раціоналістичне начало, суворість і витриманість форм. Відомими представниками цього напряму були Ж. А. Гудон (1741– 1828) – автор статуї Вольтера і Е. Фальконе (1716–1791), який створив пам'ятник Петру І, так званого «Мідного вершника».

Однією з найяскравіших постатей скульптурного мистецтва XVIII ст. в Росії був М. Козловський (1753–1802) – автор відомих творів «Геркулес на коні», «Яків Долгорукий, який розриває царський наказ» і славнозвісної статуї, що прикрашає Великий каскад фонтанів у Петергофі – «Самсон, який роздирає пащу лева». Ці твори та роботи інших митців розвивали кращі традиції європейського класицизму.

Говорячи про скульптурне мистецтво XIX ст., не можна не згадати його цікаві вияви у російській та українській скульптурі того часу: пам ятники Кутузову та Барклаю-де-Толлі, виконані скульптором Б. Орловським (1796–1837); пам'ятник Рішельє в Одесі (скульптор І. Мартос і архітектор О. Мельников); пам'ятник Володимиру Святославичу (скульптори П. Клодт, О. Тон, В. Демут-Ма-линовський), пам ятник Богдану Хмельницькому у Києві (скульптор М. Мікешин); пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю у Полтаві (скульптор Л. Козен).

Розвиток скульптурного мистецтва останньої третини XIX ст. був пов'язаний з іменами К. Меньє (1831–1905), який створив багато цікавих робіт (найкращим вважається його твір «Антверпен») та О. Родена. Саме їм скульптура XIX ст. зобов'язана своїм розвитком і визнанням.

Роден розпочав принципово новий етап в історії скульптурного мистецтва, заперечуючи традиції академічної скульптури. Хронологічно його художні пошуки перетиналися з формуванням імпресіоністичного мистецтва, але фактично О. Родена можна вважати засновником експресіоністичної скульптури. З одного боку, це твердження пов'язане з особливостями світовідчуття і світосприйняття митця, його підвищеною зацікавленістю до аналізу «пограничних ситуацій», з іншого – зі специфікою його виражальних засобів: орієнтація на ескізність, динамічність форм, урахування освітлення («Бронзовий вік», «Іоанн Хреститель»).

В історії мистецтва XX ст. – період складний, суперечливий і водночас цікавий, пов'язаний з виникненням різних напрямів, які вийшли із стилю модерн. Усі ці моменти, безперечно, знаходять своє відображення у мистецтві скульптури, що постійно шукає нові форми, засоби та прийоми. Більш різноманітними стають матеріали: митці використовують не лише бронзу та мармур, а й майоліку, дерево, глину тощо.

Початок XX ст. пов'язаний зі становленням творчості українського митця Івана Кавалерідзе (1887–1978), талант якого розкрився як у мистецтві скульптури – пам'ятники княгині Ользі, Г. Сковороді, Т. Шевченку, Артему; погруддя Б. Хмельницького, О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Мусоргського; кілька портретів Ф. Шаляпіна, так і у мистецтві кіно. На кінематографічні шедеври І. Кавалерідзе «Злива» та «Коліївщина» величезний вплив мала його скульптурна творчість.

Особливе місце у розвитку скульптури XX ст. займає доробок О. Архипенка. Феномен цього митця традиційно пов'язують з розвоєм українського авангарду 20-х років, проте слід чітко пам'ятати, що творчість О. Архипенка («Мати й дитина», «Карусель П'єро», «Статуеткам тощо) вийшла за межі суто національного, набувши рис загальнолюдського, що дає підстави стверджувати, що художня спадщина українського митця – це настільки явище національної культури, наскільки і світової.

У спадщині О. Архипенка можна простежити тяжіння до тематичної спрямованості, що зумовило виникнення циклу робіт, який можна назвати «архипівськими мадоннами» – «Мадонна», «Океанська мадонна» тощо.

У повоєнні роки в Україні відбувається процес розвитку монументальної скульптури, у зв'язку з чим слід згадати пам'ятники О. Пушкіну та М. Лисенку (скульптор О. Ковальов), Аесі Українці (скульптор Г. Кальченко), Ярославу Мудрому (скульптор І. Кавалерідзе) та Михайлу Грушевському (скульптор В. Чепелик) у Києві, а також монумент Слави у Львові, пам'ятники І. Франку у Львові, С. Корольову в Житомирі, С. А. Ковпаку на Сумщині, пам'ятники на честь підкорювачів космосу в Рівному, першим корабелам у Херсоні та багато інших.

Важливою подією у житті Києва було спорудження багатофігурної композиції з бронзи – «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру» (скульптори М. Лисенко, О. Вітрик, В. Сухенко).

Останнім часом в українському скульптурному мистецтві з'являються нові художники, які пов'язують свою творчість із станковою скульптурою (Є. Прокопов, А. Кущ та ін.).

У XX ст. провідні скульптори світу (Е. Бурдель, А. Майоль, Ш. Деспьо, Г. Голубкіна, С. Коненков, Е. Неізвєстний та ін.) дають узагальнене, символічне трактування скульптурних образів. Скульптура поглиблює психологічний зміст зображення, розширює можливості вираження у пластиці духовного життя епохи.

12. Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут.

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдиним можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів.

13. Зображувальні види декору

До специфічних образотворчих видів декору відносяться сюжетне зображення, символічне зображення й орнамент.

Сюжетне зображення - це малюнок на поверхні предмета, що зображує якесь визначене явище, подію, конкретної чи людину річ. Художня виразність самої форми предмета здатна викликати естетичні почуття, емоції, наприклад почуття радості. Конкретне зображення додає цьому почуттю усвідомленість, скажемо, радість від краси росіянки білоствольної берізки, що художник органічно ввів у декор предмета.

Символічне зображення - це умовний образ, що позначає яке-небудь поняття, ідею, явище. У вузькому змісті символ з’являється у виді умовного знака, наприклад п’ятикутної зірки, чи у виді монограми - сплетення перших букв імені і прізвища. До символічних зображень належать емблеми, герби, знаки (поштові і фабричні, грошові знаки, медалі й ордена). Дуже часто в них використовується алегорія - іносказання.

Емблема являє собою узагальнене зображення визначених предметів, наприклад серпа і молота, що символізують союз робітників і селян. Емблема виражає конкретні поняття. Вона може стати знаком держави, міста, роду, тобто гербом.

Алегорія на відміну від емблеми через конкретний образ виражає абстрактні поняття, такі, як "воля", "слава", "перемога", "Родіна" і т.п.

Символічні зображення говорять про широке коло суспільних явищ, зрозумілих людям різних національностей і країн. Але в силу переваги в символах розумового початку їхній вплив носить менш емоційний характер, чим сюжетні мотиви.

Орнамент - це візерунок, заснований на повторі і чергуванні складових його елементів. Орнамент може зображувати конкретні форми - листочки, квіти, комах, птахів - з досить великим наближенням до натури і менш конкретні, узагальнені і навіть абстрактні форми - прямокутники, трикутники, кола, ромби та інші фігури.

Основним джерелом створення орнаменту завжди була природа. На шкурках змій, гусениць, звірів, крилах птахів і метеликів, на рослинах і плодах природа "намалювала" чудесні візерунки, відкривши людині нескінченна безліч орнаментальних форм, колірних відтінків, красу і багатство їхніх сполучень, цілісність і строгу співпідпорядкованість всіх елементів. Людина, зачарована красою і казковою розмаїтістю природи, насолоджувався, уважно вивчав цю красу, прагнув використовувати закономірності, Що Лежать у її основі, і створював нові орнаментальні форми, щоб ними прикрасити речі і свій побут.

Орнамент може компонуватися з одного чи декількох декоративних чи елементів фігур. Так, орнаменти, що прикрашають гжельський глечик, складені з візерунка дна (один елемент - листочок), візерунка тулова (стеблинки, квіткові голівки, листи і завитки), візерунка горлечка (листочок, фігурні дужки і дві крапки). Як видно, смужка першого візерунка виникає в результаті повтору одного декоративного елемента, у другому візерунку ритмічно організована безліч елементів, а третій візерунок будується на основі повтору однієї групи, складеної з чотирьох елементів.

Таку компактну цілісну групу декоративних елементів, що своїм повтором створює орнамент, називають декоративною ланкою.

Асиметричні декоративні елементи і ланки додають орнаменту динамічність, приклад тому візерунок, що прикрашає тулово гжельского глечика: безупинний хвилеподібний рух цього візерунка підкреслює округлість об’ємної форми й оживляє строгість її симетричного силуету. Виникле протиріччя між динамікою тулова і статичним положенням глечика художник усуває симетрією декоративного елемента і декоративної ланки, з яких будуються візерунки дна і горлечка.

Декоративні елементи і ланки часто зображують предмети навколишньої людини середовища і художньо виражають відношення до них самої людини.

Сюжетні, символічні зображення й орнаменти своїми ритмами, симетрією, контрастами підвищують емоційну виразність речей, красу їхньої форми, єдність їхнього зовнішнього вигляду і змісту.

14. Архітектура, — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частин засобів виробництва (промислова архітектура — будівництво заводів, фабрик, електростанцій тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура — житлові будинки, громадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

Функціональні, конструктивні та естетичні якості архітектури, а саме користь, міцність та краса, — тісно взаємопов'язані. Від конструкційного рішення багато в чому залежать і естетичність творів архітектури. Споруда не тільки повинна бути міцною, але і виглядати має міцною. Надлишок матеріалу навпаки викликає враження надмірної ваги. Візуальна ж недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю та викликає здебільшого негативні емоції. Функціональне призначення будівлі визначається її типом, в залежності від якого обираються засоби створення певного художнього вигляду. Останній створюється за допомогою засобів архітектурної композиції. Серед її основних засобів архітектоніка, масштаб, пропорції та ритмічні відношення, пластика, фактура та кольори

Архітектура в перекладі від латинського - будувати, зводити - зодчество, мистецтвопроектувати і будувати.

Архітектура може виражати в художніх образах уявлення людини про світ, час, велич, радості, торжестві, самотність і багатьох інших почуттях. Ймовірно, тому говорять, щоархітектура - це застигла музика.

Розрізняють три основних види архітектури: об'ємні споруди (культові, громадські, промислові, житлові та інші будівлі); ландшафтна архітектура (альтанки, містки, фонтани і сходидля скверів, бульварів, парків); містобудування - створення нових міст реконструкція старих. Комплекси будівель і відкритих просторів складають архітектурні ансамблі. Архітектор повинен дбати про красу, користь і міцності створюваних споруд, інакше кажучи - естетичні, конструктивні і функціональні якості в архітектурі взаємозалежні.

У різні історичні періоди застосовувалися різноманітні будівельні матеріали та технології, які суттєво впливають на створенняархітектурних конструкцій. Сучасний рівень розвитку техніки, використання залізобетону, скла, пластичних мас та інших нових матеріалівдозволяють створювати незвичайні форми будівель у вигляді кулі, спіралі, квітки, черепашки, колосся і т.п.

Архітектурні споруди відображають художній стиль епохи, як і твори будь-якого іншого виду мистецтва. Своєю художньо - образної стороною архітектура відрізняється від простого будівництва.

Дата добавления: 2015-10-16