Античні витоки філософії науки

Платонові належить наступна важлива ідея. Він обґрунтовує необхідність метафізики як нічим не зумовленого <беcпредпосылочного> знання. Аналізуючи особливості математики, філософ приходить до ідеї про недостатність методу дедукції, на який вона спирається навіть усередині себе самої. Виявляється, що вихідні пункти математики, з яких далі дедуктивно розгортається обґрунтування, самі недостатньо обґрунтовані або взагалі не можуть бути обґрунтовані. Тобто в основі точного знання немає обґрунтованих первнів, а отже, це багато в чому лише гіпотези, які можуть виявитися й недостовірними. У цьому розумінні Платон навіть сумнівається, чи варто вважати математику наукою. Повинна існувати особлива дисципліна, міркує далі Платон, яка може встановлювати істинність передумов, спираючись на знання, котрі перебувають за межами дедуктивних методів міркування, у більш широкому сучасному розумінні – за межами наук. Цьому відповідають і різні пізнавальні здібності, за Платоном. В основі математики лежить здатність міркувати – розсудок (діанойа), а в основі метафізики – діалектичний розум (нус, або ноезис) як дар осягнення першооснов.

Отже, філософія як дисципліна і діалектика як метод постають фундаментом, який передує будь-якому знанню. Діалектика – це вершина знання, тому що на відміну від будь-яких інших наук вона не опирається на чуттєві й сугубо розсудкові методи пізнання. Вона виходить із пізнаваних розумом ідей, які можуть існувати як істини і до яких філософія може привести за допомогою міркувань. Отже, тільки вона здатна обґрунтувати передумови будь-якого знання, дослідивши попередньо передумови знання як такого.

Обґрунтування ж самої метафізики (яку можна назвати метафілософією) повинно було здійснюватися через знаменитий платонівський анемнезис (пригадування) того, що колись безпосередньо бачила й чула душа у пізнаваному розумом світі істинних сутностей. Тут ми зіштовхуємося з позараціональним типом обґрунтування, цілком «зав'язаним» на особистий досвід, недоступний для чужої свідомості.

Що ж стосується структур діалектичного розуму і його спекулятивних міркувань, то сама діалектика у Платона ще ніяк не обґрунтовувалась і являла собою фактично лише заклик до аргументації. Мабуть, єдиним способом раціонального обґрунтування метафізичних положень слугує сама форма платонівського філософування, що являє собою діалог, у рамках якого істинне знання не просто проголошується, а напружено, навіть драматично розгортається й конкретизується через зіткнення протилежних

¹ Див.: Платон. Сочинения. В 3 т. Т. 3. Ч. 1. М., 1971. С. 489–495 (48D–53С).

позицій і поглядів. Нехай тут, усередині діалогу, панує лише одна сторона й активний тільки Сократ, але вже безсумнівно є присутнім і те, що можна назвати діалектико-драматичним вступом у метафізику.

Аристотель, полемізуючи зі своїм учителем Платоном, говорить про те, що діалектика не може бути вершиною знання, тому що вона не дає відповідей на питання, а лише запитує. Але на яких засадах будується таке запитування? І Аристотель доходить висновку, що в основі нічим не зумовленого <беспредпосылочного> знання про всезагальне і сутність може перебувати лише якась абсолютна передумова, абсолютна істина, у противному випадку будь-яке філософування може виявитися хибним. Діалектика тут також має посісти своє місце, виступаючи як раціональний засіб, що розчищає місце для знання. Саме діалектика, яка відображає відносність знань про конкретні речі, разом з дедуктивним методом гарантують істинність виведених на основі абсолюту тверджень.

У якості первісного метафізичного абсолюту, за Аристотелем, постає буття. Буття – це особливе поняття, що не є родовим. Це означає, що його не можна підвести під більш загальне так само, як і під нього всі інші поняття. Тому, приймаючи тезу Парменіда, що ототожнює буття і думку про буття, він уточнює це твердження, говорячи про те, що буття саме по собі – це лиш абстракція, потенційне, мислиме буття, а реально завжди існує буття чогось, тобто буття конкретних предметів. Отже, співвідношення буття і мислення є співвідношення конкретного предмета і думки про даний предмет. Світ являє собою реальне існування окремих, матеріальних і духовних, предметів і явищ, буття ж – це абстракція, що лежить в основі розв'язання загальних питань про світ. Буття – це фундаментальний принцип пояснення. Воно неминуще, як неминуща сама природа, а існування речей і предметів у світі – минуще. Буття просто є, існує. Загальність же буття проявляється через одиничне існування конкретних предметів. Це, за Аристотелем, основний закон буття, або «первень усіх аксіом».

Дійсну сутність, отже, становить sinolos, тобто буквально «субстанціональність», яка поєднує матеріальний і формальний первень. Отже, і в Аристотеля немає ще розриву між ідеальним і матеріальним, формою і субстратом, думкою і предметом, немає того метафізичного розколу між первнями буття, який згодом породить однобокий європейський ідеалізм теїстичного штибу, так само як і войовничий атеїстичний матеріалізм. Цей же помилковий онтологічний розкол спровокує у XX столітті й фальшивий сором перед заняттями метафізикою в класичному розумінні цього слова, що не зжитий ще й досі.

«Отже, ми можемо сказати, що буття в найбільш точному значенні – це субстанція, – пишуть із приводу цих поглядів Аристотеля Дж.Реале та Д.Антисері. – Субстанція у невласному значенні є матерія, у другому значенні – це окреме, а в третьому значенні – власному – це переважно форма. Буття, отже, це матерія; щаблем вище – окреме, індивід; а ще вище – форма, що обіймає матерію та фондує, дає основу окремому, тобто індивідові»¹.

¹ Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 1. Античность. СПб., 1997. С. 143.

Сутність можна розрізнити принаймні за трьома родами. Це сутності, до яких можуть бути зведені конкретні чуттєві речі (фізика). Сутності, до яких можуть бути зведені абстракції математики. І, нарешті, сутності, що існують поза чуттєвістю й абстрактністю. Це сутності божественного буття, або надчуттєва субстанція. Ось ці три основні частини і становлять філософію.

Отже, абсолютне знання являє собою, за Аристотелем, першооснову або систему першооснов, у якості яких і постає перша філософія, або метафізика. Первні не можуть бути доведені чи виведені з чого-небудь, тому вони і первні. У цьому розумінні, справді, метафізика – це своєрідна метанаука, що обґрунтовує первні не окремих наук, а наукове пізнання в цілому, не окремі знання, а знання як таке, не істину фізики чи математики, але істину загалом.

Філософія створює систему первнів, на зразок математичних аксіом. Кардинальна ж відмінність її від математики – саме націленість на обґрунтування своїх вихідних аксіом, на систематичне прояснення того всезагального теоретичного фундаменту, який не здатна концептуально прояснити ніяка інша наука. Цю роботу, як показав подальший розвиток, філософія не може завершити ніколи, але звідси ще зовсім не випливає, що це взагалі «універсальні недовідні первні, які забезпечують можливість доведення в будь-якій сфері наук»¹. Якби це було так, як вважає Мішель Туріна, то тоді філософія справді нічим би не відрізнялася від математики.

І в цьому розумінні міркування Аристотеля напрочуд сучасні. Справді, будь-яка наука досліджує лише частину світу, в якомусь розумінні огрубляючи цей світ рамками власного предмета. Цьому відповідають і методи досягнення даного предметного знання, і предметна істина, отримувана в результаті. Наприклад, навряд чи буде ефективною позиція вченого в будь-якій галузі знання, заснована на сумніві в тому, що знання взагалі може бути здійснене. Він у принципі виходить із пізнаванності світу. А філософ вправі поставити таке питання.

Учений навряд чи сумнівається (принаймні, здійснюючи дану наукову діяльність) в істинності тих передумов, на яких базується його наука, а філософ періодично порушує це питання. А якщо це робить сам учений, то він переходить із сфери власної науки у сферу філософії. Так у сучасній філософії виникає спеціальна сфера, що займається проблемою філософських основ наук. І тут виявляються дивні речі. Виявляється, що науки можуть базуватися не просто на необґрунтованих, але навіть на свідомо помилкових передумовах. Згадаємо як приклад обґрунтування паралельності Евклідом або поняття ефіру в класичній фізиці. Саме тому в період екстраординарного розвитку науки так зростає роль філософського аналізу нових проблем, які з'явилися в ній.

Перша філософія, або теологія (метафізика), займається світом надприродним. Предмет філософії – надчуттєві сутності, які незмінні, абсолютні. Це вічні сутності. Саме в цьому розумінні філософія і постає як перша філософія, тобто йде поперед фізики.

Сама метафізика розуміється Аристотелем у чотирьох значеннях:

«а) дослідження причин, перших, або вищих первнів;

б) пізнання «буття, оскільки воно буття»

в) знання про субстанцію;

г) знання про бога і субстанцію надчуттєву»².

Звідки береться тут термін «теологія» і в якому розумінні Аристотель використовує тут поняття Бога?

Річ у тому, що якщо ми шукаємо перші причини і вищі первні, то неминуче повинні прийти до першооснови і першосутності, що має над природний характер. Бог Аристотеля – це насамперед надчуттєва і нерухома сутність, і його не можна змішувати з Богом релігійним. Бог – це якась формальна причина, «вмістище всіх надприродних, відособлених від матерії,

¹ Цит. за: Турина М. Указ. соч. С. 185.

² Реале Дж., Антисери Д. Указ. соч. С. 139.

нерухомих, надчуттєвих, інакше кажучи, метафізичних, сутностей»¹. Бог – це своєрідний першорушій, першопричина. Без Божественного Розуму-Першорушія Аристотель не може пояснити ні джерела ідеальних форм у природі, ні причин її руху до певних наперед заданих цілей на рівні живих організмів, ні, нарешті, активної природи нашого розуму, що здатний надчуттєво пізнавати буття. Бог Аристотеля – це своєрідний філософський Бог. Можна сказати, що це абсолютний, очищений від конкретних властивостей Розум. Дослідженням такого Бога може займатися тільки філософія, що вже дає їй право на існування. Саме це твердження пізніше стає в центрі міркувань середньовічних філософів і коментаторів Аристотеля, які намагаються звести сутність метафізики до теології.

Звернемо увагу на примітний факт: Аристотель у рамках своєї «онтологічної фізики» на новому рівні повертається до натурфілософських шукань ранніх грецьких філософів. Він геніальний аналітик і синтезатор у цій галузі, недарма його філософія природи встоїть практично до доби Відродження. Але особливо примітним є те, що він досить органічно поєднує лінію натурфілософську зі спекулятивно-метафізичною лінією Парменіда. Понад те, у нього намічається й антропологічний вектор метафізичного аналізу, коли він міркує про активний розум у трактаті «Про душу».

Фізика (або друга філософія) займається світом природним (але в рамках умоглядного дослідження). Предмет фізики – «чуттєві сутності», які мінливі. Це не сучасне розуміння фізики, а саме філософське дослідження чуттєвої або природної субстанції, на відміну від нерухомої субстанції як об'єкта метафізики. Можна погодитись із Дж. Реале й Д.Антисері, що «це наука про форми і сутності, й, порівнюючи її з фізикою наших днів, можна сказати, що це скоріш онтологія, або метафізика чуттєво сприйманого світу»².

Це важливий момент, який вимагає пояснення. Коли ми використовуємо термін «фізика», то для сучасного читача відразу виникає образ однієї з найбільш розвинених сучасних наук, що базується на величезному теоретичному й практичному матеріалі. Це наука, в якій найважливішим постає принцип емпіричної перевірюваності теорій. Конкретні фізичні закономірності не є об'єктом філософії.

Але в часи античності все виглядало по-іншому і навіть протилежно. Фізика в аристотелівському розумінні не мала конкретно-наукового ґрунту і достатнього емпіричного матеріалу й будувалася як філософська умоглядна дисципліна, являючи собою систему спекуляцій і гіпотез із приводу природного буття.

Однак цілий ряд проблем, що стосується загальних природних закономірностей, не є предметом тільки фізики як науки й сьогодні, а являє собою сферу власне філософських міркувань, тобто відноситься до сфери філософії, а точніше – до філософії природи. Тут досліджується проблема руху,

¹ Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. С. 301.

² Реале Дж., Антисери Д. Указ. соч. СПб., 1997. С. 147.

виділяються форми руху, досліджуються феномени простору і часу, скінченного і нескінченного, типи детермінації й т.д. Сюди ж Аристотелем відноситься дослідження природи математичних об'єктів. Зокрема, Аристотель показує, що математичні об'єкти – це одиниці Розуму, пов'язані з нашою здатністю до абстракції. Тому вони актуальні лише в нашому розумі й лише потенційно в речах. Проблеми етики або естетики також мають онтологічне обґрунтування. Тобто метафізика, або філософія, досліджує не тільки божественне буття, але й природний світ, тобто відповідає на запитання, чим є буття саме собою в усіх фундаментальних формах свого виявлення.

Після роботи аристотелівських учнів, вірних духу свого вчителя, термін «метафізика» зажив власним життям і поняття «після фізики» наповнилося змістом «над фізикою», або «по той бік фізики», тобто над природою або навіть поза нею. А це, у свою чергу, пізніше породило традицію протиставлення філософії наукам – як теоретичним, так і практичним.

Слід зазначити, що досягнення Аристотеля в розробці проблем онтології були настільки високі, що в розвитку даної проблематики після нього утворився певний вакуум і навіть деяка деградація рівня дослідження. Однак у філософії, як і взагалі в розвитку культури, такого роду мисленнєві провали не випадкові, і їхнє пояснення треба шукати в загальній культурній ситуації.

Дата добавления: 2015-10-16