Релігія Месопотамії

Характерною рисою релігії Давньої Месопотамії є політеїзм (многобожжя) та антропоморфізм (людиноподібність) богів. Для Шумеру типовим є культ місцевих богів, і перш за все бога-охоронця міста. Так, Забаба і Шара – заступники міст Киш та Умма, шанувалися великими богами лише в своїх містах. Деяких міських богів шанували по всій країні. Це перш за все бог Місяця Нанна (аккадський Син) – охоронець Ура; його син, бог Сонця Уту (аккадський Шамаш) – охоронець міст Сиппара і Ларси; поєднана з планетою Венера урумська богиня Інанна (аккадська Іштар), уособлювала сексуальну втіху та приносила військові перемоги. Бог Нергала, заступник міста Куту, вважався богом чуми і володарем царства мертвих. Найстарішими та найбільш могутніми богами були: бог неба Ан (аккадський Ану), Енліль – бог повітря та всього простору від поверхні землі до неба, Енкі (аккадський Еа) – бог океану та підземних джерел.

Богині шумерського пантеону – це богині-матері ( Нінхурсаг, Мамі, Баба), або досить невиразні дружини богів, або ж пов’язані із підземним світом та смертю.

Серед месопотамських божеств виділяються Ануннакі – великі боги (в текстах згадується від семи до п’ятдесяти) та Ігігі (їх було дуже багато). Ануннакі були присутні на раді богів і приймали відповідні рішення, Ігігі брали участь в загальних зборах і мали змогу висловлювати свою думку лишу гулом схвалення або невдоволення.

В ІІ тис. до н.е. в релігійних уявленнях мешканців Месопотамії проходить „піднесення особистої релігії”. Особливе значення надається „власному” богу (ілу), який відповідав творчим силам та вдачі людини. „Особистий” бог людини брав участь у всіх його справах. Між людиною та ілу існував зв’язок особливий: людина не лише раб, але й „син свого бога” в прямому, так би мовити фізіологічному, значенні слова. У месопотамських династіях в батька та сина незмінно були ті ж „особисті” бог та богиня. Допомагаючи людині у всіх його справах, ілу не міг залишити його у відповідальний момент зачаття. Із покоління в покоління бог передавався із тіла батька в тіло сина.

Ще одним важливим нововведенням в релігійне життя Месопотамії ІІ тис. до н.е. стало поступове висування на перше місце міського бога Вавилона – Мардука. У Вавилоні створюється спеціальний культовий епос „Енума еліш” („Коли вгорі...”), в якому підводиться основа новому становищу Мардука. В міфі розповідається про початок світу, про богів та їх боротьбі за світобудову. Апсу – первісний хаос – чоловіче відображення підземних вод та підземної безодні. Діамат – жіноче відображення тієї ж безодні або первісного океану, солоної води, зображувалося у вигляді чотириногого страховища. Мумму – підкорений їм дух. Ламу та Лахаму – міфічна найстаріша пара богів. Далі розповідається про боротьбу богів з силами хаосу. Діамат спрямовує свої страшні сили проти богів, проти зародження світового порядку. Боги зі страху не наважуються виступити проти чудовиська. Лише Мардук вирішує стати на герць і захистити богів, але за умови, що вони віддадуть йому першість перед всіма богами. Після жорстокої боротьби Мардук перемагає та вбиває Діамат, розсікає її тіло, створюючи з нього небо та землю.

В період військово-політичної переваги Ассирії місце Мардука на декілька століть займає Ашшур, бог давньої ассирійської столиці.

В інших міфологічних текстах йдеться про створення першої людини на ймення Адапа (його створив бог Еа), про втрату цією людиною безсмертя, точніше про походження смерті (Еа хотів наділити Адапу безсмертям, але той із-за своєї помилки не отримує його).

Уявлення про смерть та загробне життя людини визначає дуже багато в будь-якій культурі. Шумерські та вавилонські поетичні твори говорять, що після смерті людина потрапляє в „Країну без вороття”. Назва досить влучно характеризує цю сумну країну, де покійник назавжди приречений перебувати в своїй новій оселі. В поемі „Зішестя Іштар у пекло” в „Країну без вороття” потрапляли, пройшовши сім воріт. Померлі позбавлені всіх людських радощів і приречені на повну байдужість. Таке безрадісне існування було долею всіх померлих незалежно від їх минулого становища в земному житті, колишніх заслуг, доброчинств чи пороків. Колишні могутні царі подають богам підземного світу воду, як прості слуги, іншим – ще сумніше та гірше. Ледь краще становище тих, хто залишив на землі численних дітей чоловічої статі: вони „п’ють чисту воду” і можуть розраховувати на отримання заупокійних пожертв. Зовсім погано тим, чиє тіло не було поховане в землі, та тим, по кому ніхто не здійснював заупокійних обрядів.

Мешканці Месопотамії вірили, що живі в певній мірі можуть полегшити становище померлих. Але й мертві у певних випадках могли надати допомогу живим доброю порадою або вберегти від небезпеки. Аби отримати таку пораду, потрібно було викликати померлого, а для цього – прийти на могилу, викопати ямку, принести жертву, потім вкластися спати і чекати одкровення у сні. Покійники, розгнівані неуважністю живих, могли приносити останнім різні неприємності.

Зв’язок між живими та померлими не втрачався остаточно. У всі епохи месопотамської історії покійників часто ховали не на кладовищах за межами поселення, а під підлогою власного будинку, або у внутрішньому подвір’ї, або на наділі землі, що належав сім’ї. Так, можливо, намагалися зберегти єдність членів родини та померлих. Мешканці Месопотамії завзято трималися за свою землю та помешкання, продаючи або передаючи в чужі рука лише у найбезвихідніших ситуаціях.

В могилу покійнику клали посуд з їжею та напоями, його інструменти, зброю, улюблені речі, особисту печатку та прикраси (в дитячих похованнях знаходять примітивні іграшки). В 1988 р. під час повторних розкопках Нім- руда іракські археологи знайшли в руїнах царського палацу скелети дочки царя Саргона ІІ та дружини царя Ашшурбаніпала. Майже півтисячі золотих ювелірних прикрас чудової роботи лежали поряд із знатними „дамами”.

Література. „Епос про Гільгамеша”

Література Месопотамії відрізняється багатством форм та жанрів. До найдавніших текстів відносяться списки богів, деякі міфи та гімни, пізніше з’являються епічні твори, які розповідають про богів та героїв, утворюється жанр історичної літератури, з’являється публіцистика, записуються казки, приказки та прислів’я тощо. Найвідомішим твором месопотамської літератури є „Епос про Гільгамеша” (за аккадською традицію цей твір називається за першими словами – „Той, що все бачив”), в якому розповідається про реальну історичну особу – п’ятого царя династії міста Урука, столиці держави Шумеру. Гільгамеша обоготворили невдовзі після його смерті, про його подвиги і була написана одна із найдавніших поем. Авторство приписується урумському заклинателю Синликеуннинне.

Гільгамеш не зовсім звичний герой. Він – боголюдина: „на дві третини бог, на одну – людина”. Влада розбестила його. Цар веде розгульний, невпорядкований спосіб життя. Його палац – „місце, де ніколи не закінчується свято”. Там йде нескінченний банкет. На втіху Гільгамешу та його друзям сюди повсякчас приводять молодих красивих дівчат та юнаків, які стають учасниками оргій та забувають дорогу до батьківського дому.

В місті настає паніка. Мешканці звертаються до верховних богів з проханням втихомирити Гільгамеша. Боги дають згоду, але роблять це не зовсім звичним способом. Вони створюють небувале чудовисько, вкрите шерстю, яке не відає жодних благ цивілізації. Звати його Енкіду. Гільгамеш розуміє, що настав час його переродження, але спочатку вирішує випробувати самого Енкіду. Він відправляє до нього найпрекраснішу і велелюбну жінку із свого оточення – блудницю Шамхат.

Пройшовши випробування коханням, Енкіду стає людиною. Він та Гільгамеш стають на герць, але обидва герої розуміють, що їх сила не в протиборстві, а в єдності. Вони стають побратимами, і з цього часу їх долі нероздільні. Разом вони перемагають ворогів, разом здолали велетенського демона Хумбабу.

Об’єднавшись на основі кровної дружби, Гільгамеш та Енкіду стають непереможними, і це починає турбувати богів. Спочатку Гільгамеша намагаються розлучити з Енкіду за допомогою богині кохання Іштар. Але Гільгамеш відкидає домагання богині. Розгнівана Іштар (перший раз вона отримала відмову!) насилає на рідне місто Гільгамеша страшного бика, який дихає вогнем. Бик знищує мешканців міста і намагається розправитися із Енкіду. Але Гільгамеш вбиває бика. Боги знову стурбовані; вони вирішують, що дружба повинна бути розірвана. Вони виносять вирок: один із друзів повинен загинути. До нашого часу не дійшло багато частин поеми, але, напевне, Енкіду добровільно визвався принести себе в жертву в ім’я священної дружби.

Гільгамеш залишається сам. Він вперше задумується про жорстоку несправедливість, яка існує в світі, і вирішує зробити все, аби повернути Енкіду життя. Для цього потрібно знати таємницю безсмертя, і Гільгамеш вирушає в подорож у пошуках способу визволити Енкіду із пекла. Доля приводить Гільгамеша до безкрайого океану, де на далекому острові живе прабатько всіх людей Утнапішті. Спочатку він не бажає герою відкривати таємницю безсмертя. Прабатько з усіма подробицями розповідає Гільгамешу про своє життя, як разом із дружиною врятувався від всесвітнього потопу (ця розповідь Першопредка вважається найдревнішим описом кінця світу: вона давніша Біблійних текстів та всіх інших – давньокитайських, давньоіндійських, давньоіранських, не кажучи вже про міфи індіанців обох Америк, записаних вже після іспанських завоювань).

В решті-решт Утнапішті відкриває таємницю безсмертя: вона знаходиться в квітці, яка росте на дні океану. Гільгамеш відразу пірнає за нею. Він радіє: тепер можна повернути життя Енкіду, зробити всіх людей безсмертними, а в першу чергу, мешканців Урука. Але на зворотному шліху, коли Гільгамеш здійснював обмивання, виповзла підступна змія і викрала квітку. Побратимам не судилося знову зустрітися. Поема обривається трагічно.

„Епос про Гільгамеша” – це перший твір світової класики, де усна міфологічна традиція, яка переслідувала в основному релігійно-ідеологічну мету, переросла в зв’язний художній витвір. В поемі ставляться і вирішуються фундаментальні питання буття, життя, смерті, безсмертя. Вперше в світовій класичній літературі тут означений червоною ниткою пріоритет дружбиперед всіма іншими людськими якостями.

Дата добавления: 2015-10-16