Обговорено та схвалено

на засіданні кафедри українознавства

протокол № 2 від 03.09.11 р.

ДОНЕЦЬК – 2012

ЛЕКЦІЯ 1. МОВА ЯК НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ І РЕПРЕЗЕНТАНТ НАЦІОНАЛЬНОСТІ.

ПОНЯТТЯ ПРО НАУКОВУ МОВУ ЯК КОМУНІКАТИВНИЙ ФЕНОМЕН

1. Наукова мовна культура – основа професійної діяльності дослідника

2. Наукова мова як комунікативний феномен

3. Поняття «культура наукової мови».

4.Етапи становлення й дослідження наукової мови

Роль науки в житті суспільства за останні десятиліття надзвичайно зросла. Вона перетворилася на повноцінний соціальний організм, невід’ємну складову професійної компетентності. У динамічному сьогоденні значнішою стала роль методологічної культури дослідників, їх здатності до критичного осмислення, наукового обґрунтування і творчого застосування певних норм і методів пізнання. Така діяльність вимагає постійної копіткої розумової праці, умінь інтерпретувати концепції і теорії, творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо. Водночас лавиноподібний розвиток науки загострює увагу і до мовної культури дослідника.
2. Наукова мова як комунікативний феномен
Мовна якість наукової продукції суттєво впливає на її теоретичну і практичну цінність. Однак сучасний рівень наукової мовної культури засвідчує більше проблем, ніж позитивних процесів на цьому полі діяльності. Серед причин такого стану – недостатня мовнокомунікативна, стилістична компетентність дослідників, іноді нехтування цим аспектом дослідження.
Дається взнаки і домінування в міжнародному науковому просторі англійської мови як глобальної мови науки. У світі нею публікують 80 – 85% досліджень, у багатьох країнах такі видання заохочують і фінансово. Це значною мірою перешкоджає розвитку національних наукових мов, деякі з яких втрачають статус мов наукового мислення: знижується використання їх епістемічної (пізнавальної), науково-мисленнєвої, когнітивно-творчої, креативної (творчої, новаторської) функцій для задоволення соціальних, когнітивних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму.
Такі реалії актуалізують необхідність посилення ролі національних мов як чинника розвитку науки. Для збереження і розвитку самобутнього мовного колориту наукових досліджень необхідні національна стратегія мовного розвитку, підвищення ціннісно-мотиваційного статусу української наукової мови, вдосконалення змісту і методів неперервної мовної наукової освіти.
На важливості переконливого наукового слова наголошує і багато дослідників, визнаючи, що для ефективної наукової діяльності не досить мати глибокі спеціальні знання, досконало володіти методологією наукової творчості, уміннями здобувати, аналізувати, систематизувати наукові факти. Не менш важливі при цьому – ґрунтовна мовнокомунікативна підготовка, вільне послуговування нормативною національною науковою мовою в усіх підстилях у письмовій та усній формах. Вони є складовими високої культури наукової мови. 3. Культура наукової мови – нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікативної культури. Термін «культура української мови» має кілька визначень. Узагальнену його характеристику подають сучасні лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови – мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (введення у словники та мовну практику)». Паралельно вживають термін культура мовлення – нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Особливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та ін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття слова, доречність застосування варіантних мовних форм. Ці терміни співвідносяться між собою так само, як мова (загальне) і мовлення (конкретне). Сучасна мовознавець Алла Коваль наголошує на різних планах діяльності: для культури мови характерний об’єктивно-історичний план або програма діяльності, для культури мовлення – інструктивно-регулятивний. Завдання культури мови – визначення мовних норм на всіх рівнях мовної системи, культури мовлення – аналіз усієї повноти сучасного мовного життя відповідно до системи мови, визначення різних композиційних форм мовних побудов з уточненням меж уживання слів, виразів, конструкцій. Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення. Наукове мовлення – функціонування національної мови у сфері наукової комунікації. 4.Етапи становлення й дослідження наукової мови

Термін «культура наукового мовлення» слід використовувати, коли йдеться про певні ситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура наукової мови» – стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специфіці позначаються результати досліджень різних галузей науки. У 20 – 30-ті роки ХХ ст., ураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького лінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова». Функціональна мова – мова, призначена для спеціальних цілей та обслуговування окремих сфер людського спілкування. Німецькі лінгвісти запропонували натомість поняття «предметні (фахові) мови». Предметна (фахова) мова – сукупність мовних засобів, які використовують у професійній сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Початок 50-х років ХХ ст. був ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різновид мови англійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для спеціальних цілей, у т. ч. й науки.
Спеціальне вивчення наукового мовлення в українському і російському мовознавстві розпочалося в 60-ті роки ХХ ст. Перші праці (М. Кожиної, А. Коваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визначення специфіки наукового стилю, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на формування наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем мовленнєвої системності наукового стилю, типів наукового тексту (О. Лаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, М. Жовтобрюх, А. Пилинський). У дослідженнях 70 – 90-х років ХХ ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, його адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славгородська), композиції та зв’язності, інтертекстуальності наукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), поняття «мовна норма» (А. Пилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. Антоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. Сербенської, В. Русанівського, Є. Чак. Культуру наукової мови кінця ХХ – початку ХХІ ст. досліджують функціональна стилістика (вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями), лінгвістична прагматика (аналізує цілі учасників спілкування і методи їх досягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лінгвістика тексту (розглядає норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), психолінгвістика (з’ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і формування мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови). ВИСНОВКИ

Мова науки – засоби мови, що характеризують усі функціонально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специфічна система граматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять ядро і периферію наукового стилю.
Мова науки, або мова наукового стилю викладу, наукова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і слугує для задоволення соціальних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму. Лексику мови різних наук представляють загальнонаукові слова, стійкі словосполучення, терміни, невербальні знаки (символи, піктограми тощо), словотвірна підсистема, відповідні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є науковий стиль.
Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. Нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність становлять етичний аспект наукової мови.
Важливим аспектом культури наукової мови дослідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. Баженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. Пономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти розглядають як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. Започатковано навіть окремий напрям досліджень — «лінгвістика помилок», або «помилкознавство», «девіатологія».
Опанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки досконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового дослідження.

Проблемно-пошукові питання:

1. Зясуйте поняття «культура наукової мови».

2. Назвіть основні етапи становлення йдослідження наукової мови.

3. Схарактеризуйте є наукове мовлення як різновид культури мовлення.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Л.Васенко, В.Дубічинський, О.Кримець. Фахова українська мова. – К., «Центр учбової літератури», 2008.

2. Л.Мацько, Л.Кравець. Культура української фахової мови. – К., Видавничий центр «Академія», 2007.

3. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

4. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

5. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

6. Симоненко Т. В. Українська мова за професійним спрямуванням. Практикум. К.: «Академія», 2009. – 272с.)

ЛЕКЦІЯ 2. ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НАЦІЇ. ПОНЯТТЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ МОВУ. УКРАЇНСЬКА МОВА СЕРЕД ІНШИХ МОВ СВІТУ

1. Формування літературної мови нації. Поняття про національну мову. Форми української національної мови.

2. Формування літературної мови нації. Поняття «мова без статусу» і «мова зі статусом».

3. Українська мова серед інших мов світу.

1. У всі часи й у всіх країнах світу мова виконувала важливу державотворчу функцію, виступаючи тим чинником, що поєднує або роз'єднує групи людей. Поєднує, сприяючи взаєморозумінню та довірі, без яких неможливі єдина економіка, наука, культура. Роз'єднує, захищаючи свою індивідуальну культуру від чужої. Ще на початку XX століття геніальний учений, один з творців укра­їнської науки М. С. Грушевський сказав: «Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування». Його думки про українську школу і рідну мову свіжі, ніби взяті зі зрізу сьогоднішнього життя, коли давня тінь зневаги до мови нашого народу упала зі страшною силою. Найболючіша наша проблема сьогодні – стан української мови. Скрізь панує суржик, мова на грані вимирання, як і її носії. У школі і вищих навчальних закладах можна почути все: від дуже поширеного акання до вживання спотворених слів і висловів, тут можна побачити відверту зневагу і недбале ставлення до рідної мови. На жаль, ще дуже поширеною серед українських «інтелігентів» є думка про те, що наша батьківська мова недосконала, у ній бракує найпростіших слів і тер­мінів для культурних потреб. Ці сумні факти свідчать про незнання норм української літературної мови, її історії, етапів розвитку, про брак необхідної літератури, яка б змогла задовільнити сьогоднішні запити. Звичайно, переведення на українську мову науки, виробництва, армії та інших сфер життя справа не одного року. Найприродніший шлях тут лежить через мову освіти. Недаремно перший президент УНР М. С. Гру­шевський ще 80 років тому зауважив: «Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетсь­ких та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі «нижчої», культурно неповно­цінної нації». Серйозна оцінка й застосування чинника мови при формуванні держави значною мірою визначало її майбутнє. Так, коли в 1861 році Італія стала незалежною країною, тільки 600 тисяч італійців із більш як 25 мільйонів володіли рідною мовою (Касаткин А. А. Очерки истории литературного итальянского язьїка XVIII–XX вв. Л.: Изд-во ЛГУ, 1976.– С. 161). «Італію створено, тепер треба створити італійців», – проголосив один з італійських лідерів. І уряд послідовно став впроваджувати а життя програми з розвитку єдиної літературної мови, освітні програми, які можна було б назвати програмами «італізаціі» італійців. Але навіть і сьогодні, коли незалежна Італія існує багато років і слово «італієць» викликає в уяві цілком певний неповторний образ, існує багато діалектів цієї мови. Наприкінці XVIII сторіччя у Франції тільки третина населення говорила французькою мовою (Доза А. История французского языка. М.: Изд-во ин. лит., 1956. – С. 129). Як і в Італії, уряд Франції також вживав заходів для утвердження національної мови в усіх сферах життя країни. А тепер, дивлячись назад крізь століття, ми вже можемо оцінити велич наступного розквіту культури, літератури, філософської думки Фран­ції. Розквіту такого значного, що став взірцем для інших країн Європи та спричинив навіть поширення французької мови в інших країнах. Поши­рення аж до перетворення французької на другу державну або на мову культурної еліти в ряді країн Європи. Схожі процеси «германізації» відбулися свого часу і в Німеччині, де, одночасно з літературною державною мовою сьогодні існують також чис­ленні діалекти, нагадуючи про складний історичний розвиток країни. Практично кожна з країн Європи пройшла в своїй історії той шлях, на який ступила сьогодні Україна. Отже, великий міжнародний досвід Німеччини, Італії, Франції, інших країн сьогодні може бути використаний, Ми бачимо, як для багатьох несподівано успішно в останні роки поширюється українська мова. Але це зовсім не дивно, якщо згадати, що початкові умови для прогресу української мови в країні були значно сприятливішими під час проголошення незалежності, ніж у згадуваних вище країнах Європи. Так, за переписом 1989 року, в Україні вільно володіли українською мовою близько 80% населення – 40 мільйонів громадян. Українську мову вивчають у навчальних закладах, нею ведуть діловодство в урядових установах. Досить розвинені засоби масової інформації українською мовою. В основному розроблена наукова термінологія, хоча ще вимагає вдосконалення в ряді галузей. Мовна ситуація в кожній країні об'єктивно і в першу чергу пов'язана з ситуацією економічною, і подальший розвиток мовної ситуації в Україні також буде пов’язаний з успіхами розвитку національної економіки та науки. Не менш важливим завданням є видання і поширення необхідної літератури, вивчення писемної спадщини попередніх епох, створення нового покоління словників. Для забезпечення майбутнього нашої мови потрібно не лише чітко окреслене правове підґрунтя, а й виважена програма її вивчення та поширення. "Від вирішення цього завдання залежить, чи перейде наш народ до культурних націй, чи залишиться на становищі нижчих народів, що можуть задовольнити власними засобами лише нижчі культурні потреби свого суспільства, а для задоволення вищих потреб вони вимушені вдаватиси до чужої мови, культури" Українська мова є державною мовою України, рідною мовою багатьох мільйонів українців в усьому світі (західна українська діаспора – понад двох мільйонів осіб: США, Канада, Великобританія, Бразилія, Аргентина, Австралія, Польща, Австрія, Угорщина тощо; східна – близько семи мільйонів осіб: Росія, Казахстан, Білорусія тощо). Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Українська мова існує:

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах (розрізняють три основні діалекти: північний, південно-західний і південно- східний);

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові, що сформувалась на основі південно-східного діалекту, ввібравши в себе окремі риси південно-західного й північного діалектів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної національної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери діяльності людей: державні та громадські установи, виробництво, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується наявністю сталих норм, обов'язкових для всіх її носіїв.

Норма літературної мови – сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації (орфоепічні, фонетичні, лексичні, граматичні, орфографічні, пунктуаційні та ін. норми).

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавались закони, постанови й розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюються й сьогодні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах з’явився своєрідний покруч її – суржик (мішанина залишків давнього, рідного з чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість). Українська мова – не лише засіб спілкування українців, але й один із найважливіших репрезентантів національності. В українській історії процеси виборення волі та існування мови якнайщільніше переплетені. Мова та слово в багатьох випадках для українського етносу існували як єдине джерело, яке підтримувало дух народу, віру в існування нації та її єдність. Це джерело живилося постійним прагненням українського народу до свободи, бороть­бою за незалежність і державність, і, як підтверджує історія, саме українська мова, незважаючи на всі протиріччя національно-мовної політики, зберегла її носіїв як народ, як націю. Мовна політика – поняття, що виникло не сьогодні, адже мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися з того часу, як усвідомили себе людьми. Немає міфології, релігії, філософської концепції, де певною мірою не були б порушені проблеми мови. Не може уникнути цього й політика. Мовними проблемами активно займалися давньоєгипетський фараон Псамметих, диктатор стародавнього Риму Юлій Цезар, король Франції Карл Великий, російська імператриця Катерина II, Йосип Сталін та інші державно-політичні діячі світу. Мовні проблеми виникають як в одномовних, так і багатомовних країнах, бо між носіями мови завжди точиться боротьба за життєвий простір. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими, а ще більше прикладів поглинання одного народу іншим, так званої асиміляції. Цей процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Через те, що світ відображається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного й насаджує йому свою. Таким чином з'являється лінгвоцид – мововбивство, що є передумовою й одним із найважливіших засобів етноциду – народовбивства.

Коли йдеться про багатомовні країни, то тут простежуються дві тенденції. Перша – «римська»: у Римській імперії панувала єдина мова – державна (нею була визнана латинська), а всі інші вважалися варварськими (пізніше було зроблено виняток для грецької). За імператора Веспасіана (І ст.н.е.) вчителі-словесники були звільнені від муніципальних і військових повинностей, а штатні граматисти й ритори були на повному державному утриманні. «Римський стиль» у мовній політиці використовується у більшості багатомовних країн, бо суть його: «сиіus геqіо, еіиs 1іnqиа» – «чия влада, того й мова», має й зворотне прочи­тання: «сuiиs linqиа, еіиs геqіо» – «чия мова, того й влада».

Другою тенденцією є «стиль Мітридата» – царя Понтійської держави, який володів двадцятьма двома мовами й спілкувався ними зі своїми підданими, надаючи їм таким чином однакових прав. На жаль, цей стиль знаходив і знаходить своє застосування дуже рідко. У наш час його практикував у своїй діяльності хіба що папа римський Іван-Павло II.

Серед правлячих політичних діячів різних часів існували й такі, що вважали за недоцільне застосовувати силові методи лінгвоциду проти українців. Не треба забороняти мову, бо вона й так приречена: їй не витримати суперництва з польською чи російською, а час зробить своє. Головне – утримати народ у складі своєї держави. Відповідно до цієї схеми проводилася мовна політика щодо українців, яка має довгу історію:

2. Формування літературної мови нації. Поняття «мова без статусу» і «мова зі статусом».

Говорячи про формування літературної мови нації, слід розмежовувати два питання:

1) поява живої народної української мови і

2) виникнення, формування та розвиток української літературної мови. Українська мова є спадкоємницею мов ще тих слов’янських племен, що населяли територію сучасної України: полян, древлян, сіверян, угличів, тиверців тощо. Безмовного народу не буває, і відколи на наших землях з’явилися предки сучасних українців, то й говорили вони мовою, яку пізніше назвали українською. Історики й археологи свідчать, що українці (в різний час вони мали назви: поляни, анти, арії, руси) є автохтонними, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, завжди спілкувалися своєю мовою. Цій живій народній мові кілька тисяч літ, поступово складались її фонетичні, лексичні й граматичні риси у напрямі до розвитку СУЛМ. зокрема виокремились такі явища й ознаки:

- специфічний український звук и;

- гортанний г;

- ненаголошені е-и;

- перехід Ь (ятя) в і (ліс, піч);

- закінчення -ові, -еві в Д.в.(богові, товаришеві);

- кличний відмінок (княже, земле, брате);

- закінчення -ої у прикметниках жін.р. (доброї, великої);

- форми дієслів (жаліє, іде);

- закінчення -мо в дієсловах (дякуємо, віримо);

- слова основного лексичного складу (жито, зоря, збіжжя, глечик, гребля, мрія, яр, порох, криниця тощо).

У всіх народів літературні мови значно молодші від живих народних мов. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усно-писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоруська літературна мова, яка залишила нащадкам багато писемних пам’яток релігійного і світського характеру: літописи, повчання, сказання, «Слово…», історичні пісні, драми, інтермедії, трактати тощо. Давній період української мови породив і багатющий фольклор (думи, пісні, легенди, казки, перекази, щедрівки, колядки, гаївки, веснянки тощо.

Сучасна українська літературна мова, якою користуються сьогодні, – унормована літературна форма загальнонародної літературної мови, – бере свій початок від часів І.П.Котляревського (що є зачинателем української мови, «Енеїда», 1798р.) і Т.Г.Шевченка (основоположника укр. мови, оскільки саме в його творах вона постала у всій полігамності та основній унормованості з народнорозмовним підґрунтям у своїй основі).

Якщо певна мова не має літературної норми, або її літературна норма перебуває у стані формування, така мова називається мовою без статусу. Вона не виконує ніяких специфічних функцій у суспільстві, залишаючись просто мовою даного етносу. Носії такої мови спілкуються нею лише в побуті, а для ділових потреб використовують іншу, більш вживану мову, тому що відчувають себе не самостійним етносом, а складовою частиною якоїсь численнішої нації. Так, українські субетноси (гуцули, бойки, лемки тощо) є складовою частиною української нації. На побутовому рівні вони спілкуються виключно на діалектах, тоді як для офіційних потреб використовують українську літературну мову.

Інша річ, коли певна етнічна група здобула свою державність. Тоді її мова набуває статусу державної і починає обслуговувати всі сфери життя. Статус мови може бути не тільки державним. Є ще національний, регіональний, міжнародний і світовий статуси мови. Проте досить часто виявляється, що якась мова функціонально не відповідає новому статусу через брак відповідної лексики. Тоді виникає необхідність у формуванні літературної мови. Цей процес проходить чотири етапи:

- на першому – зростає інтерес до мови, вона стає предметом наукового дослідження;

- другий – створюються мовні стандарти;

- третій – представники відповідної етнічної групи опановують цю стандартизовану літературну мову;

- четвертий – поширення літературної мови в усіх сферах діяльності.

Проте високорозвиненими літературними мовами не можуть стати абсолютно всі сучасні мови світу. Все залежить і від кількості носіїв, і від ступеня поширення відповідної мови, й від її функцій та статусу.

3. Українська мова серед інших мов світу.

У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов. Усі вони класифікують за двома ознаками: походженням (генеалогічно) і типом, будовою (типологічно). До сьогодні питання щодо походження української мови остаточно не визначено. Існує дві концепції. Відповідно до першої, українська мова, як і російська й білоруська, формувалися в надрах давньослов’янської мови, а потім відбувся їх розподіл на самостійні мови.

Згідно з іншою концепцією, українська, російська та білоруська мови розвивалися безпосередньо з пізньопраслов’янських діалектів VІ-VІІ століть самостійно й незалежно одна від одної. На земній кулі сьогодні існує понад 200 сімей мов. Найчисленнішою з них є індоєвропейська мовна сім’я, що містить понад 150 мов, які, у свою чергу, об’єднують у такі групи:

1) індійська мовна група (гінді, урду, бенгальська, циганська тощо);

2) іранська (фарсі, таджицька, курдська, осетинська, пушту та ін.);

3) балтійська (французька, румунська, італійська, іспанська, молдавська, португальська тощо);

4) германська (німецька, англійська, датська, шведська та ін..);

5) кельтська (ірландська, шотландська та ін..);

6) балтійська (литовська, латиська і мертва пруська);

7) грецька (новогрецька та мертві давньогрецька і середньогрецька);

8) слов’янська (польська, українська, російська, білоруська, болгарська та ін.).

Окремо до індоєвропейської мовної сім’ї входять албанська й вірменська мови, а також групи вимерли мов: анатолійська, фракійська, фригійська та ін.

Індоєвропейські мови на початку ІІ тисячоліття до н.е. були поширені на території від Індії до Європи (за сучасною картою). Сьогодні носіями цих мов є майже половина людства – більше 2 млрд. осіб. (Чисельність населення Землі становить понад 6 млрд. осіб). Слов’янськими мовами користуються понад 300 млн. осіб. Всі слов’янські мови мають спільне походження – з праслов’янської (спільнослов’янської) мови, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племенних діалектів приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Через це в слов’янських мовах дуже багато спільних слів: укр.: косити, болг.: кося, рос.: косить, чеська: kositi, а також основні закономірності у фонетиці, граматиці тощо, проте кожна з них набула своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

Cлов’янські мови поділяються на три підгрупи:

1) західнослов’янську: словацька, чеська, польська, лужицька та мертві полабська й поморсько-кашубська);

2) південнослов’янську: (болгарська, сербська, македонська, хорватська, словенська, чорногорська, та мертва старослов’янська, яку було складено в процесі перекладання Святого Писання з грецької південномакедонським диалектом);

3) східнослов’янську (білоруська, російська, українська).

Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших людських почуттів і явищ природи. Разом з тим – це своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою і поступу народу в загальносвітовому житті. «У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…» (І.Огієнко).

Дата добавления: 2015-10-21