Підстави виникнення права державної та комунальної власності

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підстава­ми), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної со­ціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

Націоналізація — це примусове безоплатне вилучення засобів виробницт­ва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Водночас з націоналізацією відбувалося утвердження соціа­лістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націо­налізація — це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знахо­див оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об'єкти. При цьому анулювалися права попередніх власників — капіталістів, поміщиків, царської сім'ї, церковних організацій без грошової чи іншої компенсації.

Чинний Закон України "Про власність", новий ЦК України не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридич­них осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопору­шення). В ст. 41 Конституції України прямо записано, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мо­тивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану — з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чи­ном, уже сьогодні в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об'єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації).

Спочатку державна власність України була утворена шляхом розщеплення (розподілу) єдиної державної власності Союзу РСР і союзних республік відповід­но до Декларації про державний суверенітет України та прийнятих на виконання її положень законодавчих актів. При цьому в Декларації проголошувалося право України не лише на всі багатства, розташовані на її території, а й на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валют­ному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України.

Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надхо­дять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виник­нення права державної власності.

Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні). Вони забезпечу­ють перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недер­жавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної влас­ності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогоспо­дарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами май­на, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної пози­ки, цінних паперів.

Певну частину державної власності становлять податки, мито з КСП, коопе­ративних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, пода­ток на прибуток недержавних підприємств та організацій, з доходів робітників і службовців, громадян — суб'єктів підприємництва, з доходів інших категорій на­селення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотарі­альних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на "кол­госпних" ринках, з громадян за вивіз деяких товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнародних поїздок.

Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у держав­них або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК УРСР); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особли­вий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК УРСР особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валют­ними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення ви­правдувального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні остан­нього варіанта якраз і матиме місце реквізиція.

Згідно зі ст. 55 Закону України "Про власність" у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами з виплатою йому вартості майна.

Реквізиція передбачена і новим ЦК України. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необ­хідності майно може бути примусово відчужене у власника — зазначається в ст. 353 нового ЦК, — на підставі та в порядку, встановлених законом за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєн­ного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. При цьому майно переходить у власність держави або знищується (залежно від підстави реквізиції).

Конфіскація — це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 354 ЦК України). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів, тяжких та особливо тяжких (ст. 59). Відповід­но до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може засто­совуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосеред­нім об'єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іно­земною валютою і платіжними документами). Поширеною є конфіскація товарів — безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів із спеціально виго­товлених сховищ (тайників), що використовувалися для приховування безпо­середніх предметів порушення митних правил від митного контролю. Конфіс­кація цих товарів застосовується судом не залежно від того, чи є ці товари власністю особи, яка вчинила правопорушення (ст.322, 326 Митного кодексу України від 11 липня 2002 р.).

Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підстава­ми переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними акта­ми. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. затвер­джено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним¹. Положення цього норма­тивного акта поширюються, зокрема, на:

1) майно, конфісковане на основі рішень суду;

2) майно, термін зберігання якого під митним контролем закінчився, а власник не звернувся за ним у встановлений Митним кодексом України термін;

3) товари з обмеженим терміном зберігання, вилучені правоохоронними органами чи затримані митними органами як предмети порушення митних правил, у тому числі товари, затримані у справах про контрабанду;

4) майно, визнане безхазяйним;

5) предмети-знахідки, предмети та цінності, втрачені чи залишені в готелях, транспорті, театрах, інших громадських місцях, якщо вони не були витребувані їх власниками протягом встановленого законом терміну;

6) скарби, передані фінансовим органам;

7) майно, яке у порядку спадкування перейшло у власність держави;

8) майно, подароване державі власником;

9) не вручені міжнародні і внутрішні поштові відправлення, а також грошові перекази після перебігу строків зберігання підприємствами зв'язку, визначених законодавством, у разі неможливості видати їх одержувачам і повернути відправникам;

10) валютні цінності, що пересилаються в міжнародних поштових відправленнях з порушенням нормативних актів Всесвітнього поштового союзу і законодавства України;

11)знаряддя незаконного добування природних ресурсів і незаконно добуті природні ресурси чи продукти, виготовлені з них, або їх вартість.

Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністра­тивного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяль­ності тощо), звернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо.

Думається, що існуюча в Україні законодавча конфіскаційна політика має бути переглянута і приведена у відповідність зі ст. 41 Конституції України, відповідно до якої конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у ви­падках, обсязі та порядку, встановлених законом. Це положення знайшло своє підтвердження в ст. 354 ЦК України. Однак в ній не передбачено жодного цивільного правопорушення, за яке можливе застосування конфіскації.

У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін "конфіскація". Проте, на наш погляд, можливість стяг­нення майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що супе­речить інтересам держави і суспільства, за правилами ст. 49 ЦК УРСР необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію. В ст. 228 нового ЦК, яка передба­чає недійсність правочину, що порушує публічний порядок, не встановлено санкції у вигляді конфіскації майна, на відміну від ГК (ст. 208).

Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також інши­ми галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність.

Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безха­зяйним. Так, відповідно до ст. 137 ІДК УРСР майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у влас­ність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних де­путатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безха­зяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку зі сплином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщо власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім.

Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпо­середньо у державний бюджет (грошові суми в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації та ін.). Нині в Україні ці відносини регламентують­ся вищезгаданим Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України (з наступними змінами) від 25 серпня 1998 р.¹

Визнання майна безхазяйним і навіть наступна його реалізація не виключає можливості пред'явлення відповідних майнових вимог власником (правонаступ­ником), який після цього з'явився. Він має право вимагати від органу, рішенням якого майно визнане безхазяйним, повернення майна або грошової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійснених у зв'язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог можуть розглядатися у судовому порядку з додержанням правил про позовну давність.

Однак новим ЦК України передбачено новий підхід до визначення правових наслідків визнання майна безхазяйним (ст. 335). Так, безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони роз­міщені, про що робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Безха­зяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених законом.

З додержанням правил ст. 138 ЦК УРСР у власність держави могла перейти знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайде­не іншою особою. Громадянин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний негай­но повідомити про це особу, що загубила її, повернути їй знайдену річ або зая­вити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транс­порті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація, не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до чинних на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають зда­ні їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, ре­чі переходять у власність держави. Для цього не потрібно спеціального судового чи іншого рішення.

Інший правовий режим знахідки визначено новим ЦК України (статті 337— 339). Зокрема, передбачається, що особа, яка знайшла загублену річ, набуває після спливу шести місяців з моменту повідомлення про знахідку міліції або ор­ганові місцевого самоврядування право власності на неї, якщо не буде встанов­лено власника знахідки, а якщо така особа відмовиться від цієї речі, то знахідка переходить у власність територіальної громади.

Статтю 139 ЦК УРСР присвячено правовим наслідкам виявлення бездоглядної худоби. Вона встановлювала обов'язок громадянина, який затримав бездоглядну або приблудну худобу, негайно повідомити про це власника і повернути йому ху­добу або повідомити у 3-денний строк міліцію чи виконком селищної, сільської ради народних депутатів про цей факт. Зазначені органи вживають заходів до розшуку і на цей час передають худобу на утримання і у користування найближ­чому радгоспові або колгоспові. У разі невиявлення у встановлені цією статтею строки власника (протягом 6 місяців — власника робочої або великої рогатої ху­доби і 2 місяців — власника дрібної худоби з дня прийняття її на утримання) ху­доба переходить безоплатно у власність колгоспу, а худоба, що утримувалася у радгоспі, — у власність держави і включається до складу майна цього радгоспу (нині — КСП).

За новим ЦК України бездоглядна домашня тварина, власник якої не виявле­ний, може перейти з додержанням спеціального порядку у власність її утримува­ча чи користувача, а у разі їх відмови — до відповідної територіальної громади (статті 340—342).

Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або внаслідок закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, що його виявила, фінансовому органові і пе­реходить у власність держави (ч. 1 ст. 140 ЦК УРСР). Державна власність у та­кому разі виникає автоматично без спеціального судового чи іншого рішення. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі 25 відсотків вартості зданих цінностей. Не виплачується винагорода осо­бам, у коло службових обов'язків яких входять розкопки і розшуки відповідних цінностей. Вони можуть бути заохочені при виявленні цінностей на загальних підставах (грошовою премією, цінним подарунком тощо). Відносини, пов'язані з виявленням скарбу та його здачею, регулюються також вищезгаданою Інструк­цією про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів.

За новим ЦК України у власність держави переходить лише той скарб, який є пам'яткою історії та культури, а особа, яка виявила скарб, набуває за передба­чених законом умов право на винагороду в розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу (ст. 343).

Наступна підстава виникнення права державної власності є вилучення без­господарно утримуваного майна, що є пам'яткою історії та культури (ст. 136 ЦК УРСР). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законода­вець виходить із значимості його, а також з обов'язку власника піклуватися про свою власність.

Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам'яткою історії чи культури, державні органи охорони пам'яток повинні попе­редити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред'явлення позову можли­ве і без попередження, якщо існує невідкладна потреба забезпечити збереження пам'яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам'яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам'яток історії та культури, щодо яких він не може створити не­обхідний режим утримання (ч. 2 ст. 136 ЦК УРСР). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам'яток суд мо­же вилучити у нього пам'ятки історії та культури.

У новому ЦК України в основному збережено порядок викупу пам'яток істо­рії та культури і переходу їх у власність держави (ст. 352). Водночас дія поло­жень цієї статті поширюється на всіх суб'єктів права власності.

Перелічені підстави виникнення права державної власності сформувалися переважно у період існування єдиної загальнонародної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності, з'яв­ляються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств та організацій союзного підпо­рядкування, розташованих на території України. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності.

Згідно зі ст.1 Закону України "Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність" від 20 грудня 1991 р. усе майно КПРС і майно Компартії України, а також майно партійних комітетів Компартії України в м. Києві визнано загальнодержавною власністю, а майно, передане на баланс Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів, крім м. Києва, визнано комунальною власністю¹.

Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громад­ських організацій колишнього Союзу РСР" від 14 лютого 1994 р. майно загаль­носоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на те­риторії України, оголошено тимчасово загальнодержавною власністю до законодавчого визначення суб'єктів права власності такого майна².

Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переда­ного у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними під­приємствами, податкових платежів та за іншими підставами, не забороненими законом. Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комуналь­ної власності" від 3 березня 1998 р.³ визначені правові засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної влас­ності у державну власність. У ньому, зокрема, визначено: об'єкти передачі; по­рядок прийняття рішень про передачу; умови передачі; оформлення передачі. За­коном встановлено, що передача об'єктів здійснюється безоплатно і оформляється відповідним актом приймання-передачі, який водночас засвідчує момент переходу права власності від одного власника до іншого. За умов, перед­бачених новим ЦК України право комунальної власності може виникнути на без­хазяйне майно, на знахідку, на бездоглядну худобу.

Дата добавления: 2015-10-13