Характеристика принципів державної влади.

Надзвичайно важливою керівною ідеєю правової держави є принцип поділу державної влади. Цей принцип – модель побудови державного апарату, відповідно до якої влада в державі має бути поділена між законодавчими, виконавчими і судовими органами, при цьому кожна з гілок влади відносно інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом.

Інколи цей принцип розглядають з більш широких позицій і тоді говорять про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів тощо. За цим принципом можна поділяти державну владу на загальнодержавну та владу її федеративних або автономних одиниць, на владу центральну і муніципальну.

Принцип поділу влад треба розглядати у двох аспектах: 1) як найбільш раціональний спосіб поділу сфер праці у структурованій системі єдиних державних органів; 2) як умову попередження узурпації всієї повноти влади будь-якої із її гілок державним органом, громадськими організаціями, окремою особою.

Відносна первинність законодавчої щодо інших гілок влади зовсім не повинна мати абсолютний характер. Адже, з одного боку вона перебуває у системі єдиної державної влади поряд із виконавчою і судовою, а з іншого сама обмежена принципом поділу влад. Законодавча влада, як і інші, діє в обмеженій сфері, тобто, не приймає рішень з тих питань, які належать до компетенції виконавчої і судової гілок влади або тих, які вирішуються шляхом референдуму, або тих, що обмежують права людини.

Взагалі, ідея поділу державної влади на відносно самостійні її гілки може розглядатися у широкому і вузькому розумінні. В першому випадку вона означає певний конституційно-правовий принцип, відповідно до якого механізм, структура і процес державної влади або державного управління як форми реалізації влади, має формуватися на засадах поділу на законодавчу, виконавчу, судову гілки незалежності суду і підсудності глави держави. У вузькому розумінні ідея поділу влад найчастіше розглядається у юридичній літературі з позицій поділу та структурно-функціонального розмежування повсякденної діяльності органів законодавчої та виконавчої гілок влади. Саме цей підхід часто ґрунтувався в радянському державознавстві на судженні К.Маркса і Ф.Енгельса про «прозаїчний» характер поділу влад як простий поділ управлінських функцій, операцій управлінської праці, повноважень.

Таким чином, ідея поділу влад, що широко обґрунтовується політико-правовою доктриною, в сучасній практиці державотворення та державного управління знаходить свій вираз або у формі конституційного принципу (що є підґрунтям організації влади будь-якої демократичної держави і політичною гарантією виключення можливості встановлення авторитарного чи тоталітарного політичного режиму в країні) або у формі організаційно-

технічного принципу упорядкування управлінської праці. Щодо останнього, то він спрямований на те, щоб досягти раціональності та ефективності в державному управлінні, запобігати однобічним й помилковим рішенням

суспільних і державних проблем.

У цілому, доктрина поділу влади, що теоретично обґрунтувала необхідність організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, була спрямована, насамперед на забезпечення політичної свободи в суспільстві, зокрема, прав і свобод людини. Як зазначає О. Ейхельман, принцип поділу влади в державі повинен реалізовуватися з метою, «…щоб найкращим способом забезпечити в державі, перед різними функціями державної влади, політичну суспільну і особисту свободу громадян».

Ідея поділу влад містить в собі ідеї необхідності поєднання «верху» і «низу» влади, відокремлення законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, поєднання централізованого і самоорганізуючого начал в управлінні, взаємозв’язку та взаємодії загальних, особливих і приватних інтересів у суспільстві.

Таким чином, можна зробити висновок, що головною метою конституційного принципу поділу влад є насамперед, сприяння забезпеченню прав і свобод людини і громадянина через попередження та обмеження можливості амбіційного зміряння тих чи інших сил на абсолютну владу наслідком чого, як правило, стають в суспільстві авторитарний і тоталітарний режими та юридичні порядки. Реалізація цього принципу в процесі державного управління (в широкому розумінні) суспільством сприяє також забезпеченню поступовості суспільних перетворень і еволюційному шляху розвитку держави, політики і права.

Невідємною частиною даного принципу є система стримувань і противаг гілок влади. Система стримувань і противаг – це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу єдиної державної влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними. Складовими цієї системи є такі: баланс гілок державної влади як скоординоване прагнення до їх врівноваження з метою виключення домінування будь-якої з них, а також досягнення оптимальних результатів під час вирішення ними спільних завдань; взаємозалежність цих гілок влади, тобто взаємні обов'язки правового характеру, що стосуються гілок влади, кожна з яких наділена різними за своїм змістом повноваженнями; взаємодія гілок влади як їх взаємна діяльність під час вирішення спільних завдань, врегульованих правом, які здійснюються всіма гілками державної влади.

Принцип верховенства права (верховенства правового закону) в юридичній науці розуміється як базовий принцип організації та функціонування державної влади в демократичному суспільстві. Прийнято вважати, що названий принцип вимагає організації влади в державі та діяльності її органів, посадових осіб на основі і відповідно до закону. При цьому сам закон повинен бути правовим. У ході дослідження даного принципу необхідно розрізняти владу права і силу права, які співпадають лише частково. Влада права повинна виключати можливість зловживання правом, оскільки вона припускає силу, обмежену самим правом. Правовий закон має фундаментальну владу, носить наддержавний характер, має властивості верховенства, прямої дії і безпосередньо спрямований на реалізацію установчої влади народу, прав і свобод людини. У цей час здійснення влади правового закону передбачає використання організаційних механізмів держави і механізмів природної влади, властивих кожній людині. Принцип верховенства права відображає зовнішню обмеженість влади правом. Цей принцип пов'язаний, перш за все, із пріоритетністю в суспільстві прав людини, закріпленням їх на законодавчому рівні, правовою рівністю, пануванням у суспільному та державному житті таких законів, котрі виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цінності та ідеали, взаємною відповідальністю особи і держави. Також він характеризується верховенством Конституції і законів у правовій системі, зв'язаністю правом усіх суб'єктів правовідносин. Із принципу верховенства права випливає, що правові норми є обов'язковими для всіх правових інституцій рівною мірою, як і для громадян. Також з даного принципу випливає, що первинним актом утвердження державної влади повинен бути закон.

Принципи поділу влади і верховенства права є основоположними і фундаментальними принципами державної влади, а всі інші принципи є похідними від них, або як визначає О. Хорошильцев парними їм.

Принцип вирішальності прав і свобод людини у відносинах між нею і державною владою. Природні, невід’ємні і невідчужувані права і свободи людини набувають вирішального значення у відносинах між нею і державною владою. Права і свободи особи, як слушно наголошував один із творців доктрини верховенства права, англійський вчений-конституціоналіст Альберт Дайсі – «є основою, а не результатом, права країни, а правила, що складають конституційний кодекс, являють собою не джерело, а наслідок прав осіб». Близьку до цих думок позицію висловлював також один із основоположників концепції правової держави, німецький професор Роберт фон Моль. «Свобода громадян, – писав він, – є вищим принципом правової держави».Саме невід’ємні, невідчужувані права і свободи людини, як свідчить досвід сучасних розвинутих держав, становлять основу «стримувань і противаг» державній владі, яка завжди має тенденцію до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар’єр, який не може бути подоланий на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади. По суті, вони становлять правове першоджерело. Їхнє існування поза правом і без права неможливе, як і право немислиме без прав і свобод людини. Це – явища однієї сутності. Фундаментальні невідчужувані права людини згідно з сучасними уявленнями мають не тільки захищати окрему особу від всесилля держави, але й надавати меншості захист від більшості.

Принцип цілісного функціонування (організаційної єдності) права і влади. За допомогою права влада самостверджується в свідомості багатьох людей. А за допомогою влади право, реалізується і втілюється в соціальну дійсність. У своїй взаємопов'язаності право і влада утворюють юридичний простір свободи в якості форми для прояву активності конкретних людей і соціальних спільнот. В історії людства кожен тип влади породжував відповідний йому тип права і знаходив у ньому своє обгрунтування, кожен тип права втілювався в притаманному йому типі влади. Влада народжувала право, а право-владу. Деякі науковці відзначають, що права і свободи людини виконують функції провідників права в сферу влади і влади в сферу права. Завдяки такій взаємодії влада знаходить властивість права, а право стає фактором влади.

Принцип гуманізму. У сучасній літературі під гуманізмом (від лат. humanus — людяний) розуміють систему світоглядних орієнтирів, центром яких є людина, її особистість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Гуманізм визначає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність — нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. Згідно з М. Костицьким, гуманізм стверджує цінність людської особистості, людського існування, гідність, права, свободи кожної людини. В контексті державної влади принципу гуманізму властиві три аспекти: перший аспект випливає з визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю; другий аспект базується на обов'язку держави та її органів визнавати, дотримуватися і захищати права і свободи людини; третій аспект принципу гуманізму зводиться до того, що права і свободи людини розглядаються в сучасній правовій державі критерієм права і влади.

Принцип обмежень державної влади. Обмеження державної влади можна класифікувати за різними підставами. Зокрема, йдеться про загальноправові та галузеві обмеження, про обмеження у формі зобов'язування і у формі заборон, обмежень внутрішньодержавних і зовнішніх, обмеженнях адресованих владі в цілому й окремих її гілкам. До числа правових обмежень державної влади, можна віднести: права і свободи людини; правові норми, що стосуються самообмеження органів державної влади; право і повноваження інших соціальних спільнот крім самої держави (серед цих обмежень можна назвати наступні: право народу; повноваження інститутів громадянського суспільства; повноваження органів місцевого самоврядування, право інших держав і міжнародних співтовариств); міжнародно-правові принципи та норми, спрямовані на обмеження державної влади. Схожим чином класифікуються і обмеження в сфері владовідносин. У цій площині державна влада обмежена: владою людини; владою самої держави та інших соціальних спільнот (владою народу, владою інститутів громадянського суспільства і т.д.); владою інших держав і міжнародного співтовариства, що проявляється, насамперед, у його думці, пануванні загальнолюдських цінностей, використанні миротворчих сил в рамках міжнародних правових норм. Наведені обмеження державної влади формують їх цілісну систему, структурно представлену трьома основними рівнями: 1) Індивідуальним рівнем (влада, права і свободи людини); 2) Рівнем соціальних спільнот (влада і право народу, влада і право держави і т.д.); 3) Рівнем міжнародного співтовариства в цілому (міжнародно-правові норми та принципи, загальнолюдські цінності і т.д.)

Принцип легітимності державної влади. Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими у суспільстві нормами і цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, визнає народ, або, інакше кажучи, вона стає легітимною. Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону. Легітимність державної влади — це стан, коли правочинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою. Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією.

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення політологів про три основні типи легітимності влади: 1) традиційна влада, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; 2) харизматична влада (з грецької мови "харизма"— милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) — ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординарні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера) і створеної або здобутої ним влади; 3) легальна (раціональна) влада, що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що регулюють відносини владарювання і підкорення. Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати. Будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація, коли, як писав В.І. Ленін, «маси рвуться до політики», є наслідком кризи легітимності влади. Криза легітимності — це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Криза легітимності є типовим явищем різноманітних перебудовчих, перехідних і революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних цінностей.

Принцип стійкої рівноваги влади. Даний принцип О. Хорошильцев називає парним принципу верховенства права. Якщо принцип верховенства права відображає зовнішню обмеженість влади правом, то принцип стійкої рівноваги влади фокусує і оптимізує внутрішні ресурси влади. Він є свого роду внутрішнім і універсальним фактором самообмеження і активізації влади. Одним із його проявів служать відомі науці і практиці заборони і противаги в механізмі єдності і поділу державної влади.

Принцип народного суверенітету. Саме народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, що здійснює її як безпосередньо, так і через представників. Складовими поняття «народний суверенітет» є такі тези: 1) народ бере участь у реалізації влади; 2) влада здійснюється в інтересах народу, який володіє значним переліком особистих прав і свобод та наділяється державою політичними, соціально-економічними і культурними правами; 3) наявність у народу права змінювати керівництво державою у випадку зловживань. У сучасних умовах держава має справу не тільки і не стільки з народом, а з громадянським суспільством як сукупністю усіх інститутів, що формує народ. Це політичні партії, громадські організації, професійні об'єднання, об'єднання за інтересами, територіальні об'єднання людей та об'єднання людей за іншими ознаками. Вони виступають формами здійснення влади народом, у тому числі і державної влади. Нагадаємо, що в влада народу належить йому апріорі. Окрім того, якщо єдиним джерелом і носієм суверенітету (тобто, влади) є народ, то влада неподільно належить народу. Поділ влади на гілки є лише функціональною структуризацією влади народу. Влада народу як єдиного джерела влади є першим рівнем у структурі влади. Народ є не тільки джерелом, але і носієм влади і суверенним суб’єктом влади. Якщо так, то державна влада і місцеве самоврядування виступають похідними від влади народу. Другий рівень влади охоплює систему представницької влади. Ця система включає три гілки: законодавча влада в особі парламенту; президент держави; місцеве самоврядування. Народ як суверен та суб’єкт влади делегує певні владні повноваження органам представницької (державної та самоврядної) влади шляхом виборів. Принцип виборності представницької влади народом є неодмінною умовою існування влади взагалі, а не тільки

представницької влади.

Дата добавления: 2015-10-13