Повноваження парламенту

Специфіка компетенції парламенту пов’язана з його природою, як вищого представницького органу, він сам вправі визначати свою компетенцію шляхом прийняття законів і конституцій.

Сфери повноважень парламенту можна розділити на такі види:

- законодавча сфера, в тому числі щорічне прийняття закону про бюджет;

- формування вищих органів держави;

- здійснення зовнішньо-політичних функцій;

- контрольні повноваження.

o (ці види можуть містити і підвиди та різними авторами виділяються різні групи повноважень, наприклад також виділяють організаційні, фінансові, квазісудові повноваження, повноваження в сфері правового статутсу групи осіб).

Законодавчі повноваження є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи. Всі закони приймаються за певною процедурою, яка неоднакова для різних видів законів.

Парламент може обирати, призначати та утворювати вищі органи держави, формуючи їх повністю чи частково (іншу частину може призначати, наприклад, президент), самостійно, або може давати згоду на призначення тих чи інших осіб, а кандидатуру можуть пропонувати інші вищі посадові особи держави.

Наприклад, в Лівані, Ізраїлі, Турції парламент обирає президента, в Німеччині і Японії – прем’єр-міністра.

В багатьох країнах парламент формує весь склад уряду, конституційний суд (чи призначає частину його членів), верховний суд (або призначає його голову), призначає генерального прокурора, генерального контролера та інших вищих посадових осіб в державі.

В США Президент призначає міністрів, членів Верховного Суду зі згоди Сенату; в Бразилії вищі судді, генеральний прокурор, Голова центрального банку призначаються Президентом зі згоди нижньої палати парламенту.

В сфері зовнішньої політики парламент ратифікує міжнародні договори чи дає згоду президенту на їх ратифікацію, вирішує питання про використання збройних сил за межами країни.

Парламент може володіти і деякими квазісудовими повноваженнями: наприклад, вирішує питання про імпічмент президента та деяких інших посадових осіб (федеральних суддів в США), виносить рішення про передання до суду міністрів та інших вищих посадових осіб (Франція, Польща).

Парламент наділений правом вирішувати питання, які відносяться до сфери правового статусу групи осіб, наприклад, об’являти амністію.

В сфері фінансових повноважень тільки парламент в деяких країнах може встановлювати матеріальні обтяження для держави (а саме, приймати рішення про державні позики, про позики у іноземних держав і міжнародних організацій), встановлювати податки, приймати державний бюджет (деякі автори це повноваження відносять до сфери законодавчих повноважень). Тобто, питання державної казни традиційно відносять до сфери компетенції парламенту.

Одним з важливих інститутів діяльності парламенту є делегування повноважень, коли він уступає частину своїх прав (повноважень) виконавчій владі – уряду. Таке делегування може оформлятися спеціальним законом з прямою вказівкою на делегування повноважень, а може прийматися закон, з якого слідує необхідність прийняття відповідних актів органами виконавчої влади, тобто парламент приймає лише «закон-рамку» (Франція), «скелетний закон» (Великобританія).

Уряд також може приймати акти, без спеціального на це повноваження, а парламент може ніби висловити мовчазну згоду на них, а у випадку незгоди оспорює чи відміняє їх.

Існують і способи контролю за такими делегованим законодавством.

- По-перше уряд передає свої акти на розгляд парламенту. Парламент їх оцінює і виносить рішення про відповідність цих актів законам та умовам, на основі яких уряд приймав ці акти, тобто перевіряє, чи відповідає акт правилам делегованого законодавства (ці питання розглядають відповідними комісіями чи комітетами в парламенті) Тобто, у випадку невідповідності певним умовам комісії та комітети виносять це питання на розгляд парламенту і він може відмінити акт уряду.

- Парламент може також заслуховувати звіт міністрів, в який включається перелік прийнятих в порядку делегованого законодавства актів. В своїх звітах міністри обґрунтовують необхідність прийняття актів, розповідають про механізм їх дії, узгодження із іншими законами.

Форми контролю парламентів за діяльністю органів виконавчої влади та інших органів держави відрізняються в державах різних форм правління.

Контроль парламенту може мати політичний характер (вираження недовіри міністру) та юридичний характер (діяльність створених парламентом слідчих комісій).

Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:

1) Питання до уряду (до прем’єр міністра, міністрів та інших вищих органів держави та вищих посадових осіб) на засіданнях парламенту. Питання, як правило подаються наперед. Питання, вимоги, прохання можуть бути висловлені депутатом до того чи іншого міністра і в порядку переписування, на зустрічах, а не на пленарному засіданні. В президентських республіках, дуалістичних монархіях ця форма контролю як правило не застосовується, хоча є і винятки (Єгипет).

2) Дебати по наперед визначеним питанням та з політики уряду. Тему дебатів як правило пропонує опозиція, але уряд також може ініціювати тему, особливо для підтримки громадськості. Дебати не мають цілі винесення рішення з оцінкою діяльності уряду.

3) Інтерпеляція використовується лише у парламентських республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку як4огось важливого питання на засіданні, за яким слідує пояснення міністра (глави уряду), обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри можуть мати наслідком відставку міністра чи уряду, а також уряд може через главу держави розпустити парламент. Порівняно із запитаннями подача інтерпеляцій значно ускладнена, вимагається велика кількість підписів, встановлені жорсткі строки їх подачі та обговорення.

4) Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. Це питання вирішується голосуванням. Як правило такі питання виносить опозиція, але й уряд може ставити таке питання, пов’язуючи його з прийняттям якого-небудь закону, а в іншому випадку погрожує своєю відставкою. Така відставка не завжди бажана для деяких членів опозиції, оскільки при виборах нового парламенту депутати не завжди впевнені, що зможуть попасти в нього, так само й опозиція не зажди впевнена, що зможе перемогти на наступних виборах. Вотум недовіри практично неможливий в дуалістичних монархіях та президентських республіках, де уряд формує глава держави на власний розсуд. В напівпрезиденських республіках такий захід якщо й можливий, то надто ускладнений. Інколи при вотумі недовіри навіть одному міністру у відставку може піти весь уряд (колективна відповідальність у Данії).

5) Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. В парламентських республіках та монархіях ці доповіді та звіти мають часто формальний характер, оскільки уряд має підтримку більшості у парламенті, який і формує уряд, тобто за результатами таких слухань незадовільної оцінки діяльності уряду та відставки уряду практично не буває. В президентських же республіках під час таких доповідей та звітів можуть бути присутніми й представники інших державних органів.

6) Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. Особливо ефективними вони є в США. Вони організовуються постійною комісією парламенту і мають на меті привернути увагу громадськості, державних органів до важливих питань, на них запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та ін. Обов’язкові рішення на слуханнях не приймаються.

7) Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, які мають доступ до всіх секретних документів. Всі посадові особи та громадяни повинні з’являтися за викликом таких комісій і давати покази. В США в 1974 році таке розслідування привело до першої в історії відставки Президента Р. Ніксона.

8) Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д. Вони не мають розпорядчих повноважень, але здійснюють щорічну доповідь парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у певній сфері, можуть звернутися в органи юстиції із вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовими особами, а вдеяких країнах і счамі можуть порушити таку справу. Інколи вони зобов’язані слідкувати за дотриманням етикету поведінки посадовими особами.

9) Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).

10) Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. Як правило нижня палата висуваю обвинувачення, а верхня в порядку квазісудового процесу вирішує питання про усунення з посади. В деяких країнах парламент тільки формулює обвинувачення, а справу розглядає спеціальний суд.

11) Контроль за делегованим законодавством, тобто акти органів виконавчої влади подаються на розгляд у парламент, який їх затверджує в установлений строк.

Дата добавления: 2015-10-13