Формування економічної думки в період становлення ринкової економіки України.

Проаналізувавши еволюцію економічних теорій, слід розглянути, в якій мірі рекомендації авторів різних шкіл можуть бути використані в умовах сучасної України.

Майбутнє нашої ринкової економіки, тип соціально-економічного розвитку ще багато в чому неясні і тому розглянуті нами теорії різних економічних шкіл дають змогу лише наблизитись до деякого прогнозу­вання можливої економічної ситуації в Україні.

Перехід до нового етапу економічної системи, яка ґрунтується на взаємодії різних соціальних типів господарств, пов'язаний з існуванням протиріч між максимізацією добробуту і умовами переходу до змішаної ринкової економіки. Перехідний період завжди супроводжується по­гіршенням життєвого рівня народу, оскільки відсутній налагоджений господарський механізм, який забезпечував би раціональне використан­ня виробничих ресурсів. Тому завдання перехідного періоду зводиться, на нашу думку, до вирішення питання: як із усіх можливих ситуацій зу­міти вибрати найкращу, найменш болісну для народу?

Ми вважаємо, щоодним із основних завдань, які стоять перед Україною в умовах кризи, є створення за допомогою ринку надійних джерел доходів для більшості населення, а також адекватна оцінка фактора трудових ре­сурсів. З одного боку, реальний перехідний період поглиблює протиріччя між добробутом і методами створення ринку, з іншого — оптимізує вибір.

Відомо, що економічний розвиток і високий рівень використання ресурсів органічно пов'язані з приватною ініціативою. Ринок, суб'єктивні стимули гарантують рівновагу економіки. Умовами досягнення рівнова­ги є забезпечення повної зайнятості, відсутність надлишкового капіта­лу, гнучке реагування цін і заробітків на зміни кон'юнктури і очікувань економічних агентів.

Створення ринкових відносин у нашій країні, безперечно, має сприя­ти подоланню економічної кризи недовиробництва, масового безробіття, а також встановленню найважливіших економічних пропорцій, підви­щенню рівня суспільного добробуту. Нормальне конкурентне середови­ще, ринкова рівновага ліквідує дефіцит товарів і вільного часу, спеку­ляцію, інші негативні явища.

Для побудови ринкової економіки необхідно уяснити суть ринку та економічних відносин, що пронизують соціально-економічну систему. Побудова ринкової економіки передбачає необхідність не тільки теоре­тичного пізнання законів, економічних методів, але і практичного за­своєння суті внутрішніх механізмів ринкових відносин, принципів і ре­гуляторів ринку.

В період організації ринку на перший план висувається проблема створення детальних економіко-освітніх і наукових передумов карди­нального повороту, механізму ринкової конкуренції, інфраструктури ринку.

Осмислення економічної ситуації, яка склалася в Україні (інфляція в умовах різкого падіння виробництва, загрожуюче масове безробіття, претензії місцевих управлінських структур на політичну владу, соціаль­на напруженість тощо), приводить до висновку про необхідність прива­тизації та податкової політики, які стимулювали б підприємництво у ви­робництві, створення системи захисту малозабезпечених.

Перебудова вітчизняних структур, створення системи конкурентних товарних ринків з вільним ціноутворенням, формування в подальшому регулюючого ринкового механізму мають привести до глобального соці­ального прогресу, зрілого етапу трансформації суспільства на шляху гу­манізму і демократизації. Орієнтація ринкового механізму залежить від методів створення ринку. Демократичні методи, які ґрунтуються на на­уці та організаційних діях, коли старе замінюється істинно новим, а не просто усувається — таким є шлях до прогресу і загального добробуту.

Ключовою проблемою при цьому є перетворення соціальної природи багатства, тобто ставлення до власності. Економічні агенти, які добива­ються максимальної корисності від своєї роботи, відповідальні за вико­ристання ресурсів, мають бути власниками цих ресурсів.

Сучасний ринок найкраще функціонує за наявності різних форм власності, коли кожна із них може довести свою ефективність. Саме цей ас­пект закріплено в Конституції України. Проте при цьому не можна ігно­рувати специфіку національного аспекту соціальної сфери, що може

мати певні наслідки. Наростання протирічь у відносинах власності дозволяє прогнозувати тривалу соціальну боротьбу в українському су­спільстві. Тому актуальною є гнучка політика ліквідації соціальної не­справедливості, компенсації втрат власності, доходів, нагромаджень, робочих місць, соціальних прав громадян.

Безперечно, що проведена у країні "ваучеризація" прискорила ство­рення ринкових відносин.

Проте слід мати на увазі, що "ваучеризація" не вирішила багато про­блем: не створено масовий клас дрібних та середніх власників, народне господарство не отримує належних фінансових ресурсів від цього проце­су та ін. Крім того, загострюється соціальна диференціація у суспільстві, значна частина населення відокремлюється від державної власності, сотні мільйонів гривень не потрапляють на вітчизняний ринок, інве­стиції концентруються у спекулятивно-фінансовому обігу.

Найбільш значущим, масштабним, складним економічним методом управління є ціноутворення, оскільки деформації у співвідношенні цін порушують соціальну справедливість розподілу, еквівалентність обміну. Ціна несе не тільки економічне, але і соціальне навантаження, забезпе­чуючи розподіл створеного продукту. Тому всі складові системи цін ма­ють поєднувати інтереси виробників і споживачів. Це можливо лише у стані соціально-економічного оптимуму.

Поряд з якістю товарів, чисельністю покупців та умовами реалізації, основним фактором, який впливає на інтенсивність попиту, є ціна. По­рівняльна оцінка товару дає перевагу споживачам, які пов'язані з оцін­кою приросту якості товару. Якщо останнє відповідає приросту ціни, то ціна прийнятна для покупців. У свою чергу, витрати виробництва мо­жуть бути визнані основним ціноутворювальним фактором, якщо вони визнаються споживачем. Оцінка якості вибору, як відповідного ціні, можлива за наявності конкуренції на ринку та інформованості спожи­вачів. Крім того, якість товару формується на ринку з урахуванням по­треби у цьому товарі, що відвертає створення нових диспропорцій у си­стемі "виробник — споживач".

Ціни, особливо роздрібні, активно впливають на попит і пропозицію. Запізніла ліквідація розриву між доходами населення і товарним забезпеченням, що виникає при неперевищенні попиту над пропозицією, веде до дестабілізації фінансів і розбалансованості економіки. На нашу дум­ку, податкове регулювання при плаваючих ринкових цінах є кращим ва­ріантом індикативного регулювання цін. Бажана корекція дії механізму ринкової самонастройки (що можливо в умовах розвиненого ринку) може бути досягнута шляхом маніпуляції податками.

Негативним наслідком нинішнього деформування ціноутворення є не тільки розбалансованість облікових операцій і виникнення диспропорцій в економіці, але і деформація економічних відносин усіх фаз відтворення протягом усього життєвого циклу руху товару.

Ціновий механізм і конкуренція не тільки насичують ринок, але й викликають певну боротьбу за споживача, відповідальність перед ним. Умови і вимоги до продукту диктує споживач, а виробник перепрофілює виробництво, підвищує якість, щоб залишитися на ринку, не допусти­ти зниження доходу. Однак все це характерно для розвиненої економі­ки з насиченим ринком. У процесі переходу до ринку при збереженні дефіциту виробник зберігає монопольне становище, підвищує ціни і отри­мує додатковий прибуток без збільшення випуску і поліпшення якості товару. Тому необхідне застосування державного контролю над цінами.

Первинною формою регулювання цін є спостереження за цінами з боку урядових органів, яким займаються статистичні управління, на­уково-дослідні центри профспілок (які ще мають бути створені в Украї­ні), спеціальні незалежні фірми, університети. Мета спостережень — визначення індексу щорічного номінального росту доходів, вплив росту цін на витрати виробництва і національну конкурентоспроможність. Державне втручання в ціноутворення передбачає санкціоноване урядом завищення витрат виробництва (за рахунок завищення амортизаційних відрахувань). Прямий вплив на ціни справляють державні субсидії, зни­ження витрат виробників.

При розвитку ринкового ціноутворення слід, по перше, враховувати соціальний розряд ринку, наявність різних господарських структур у ре­зультаті утворення різноманітних форм власності. Залежно від цього ви­значається співвідношення на ринку державних твердих, регульованих договірних або вільно встановлених цін. Відсутність належного спів­відношення порушує рівновагу. Обґрунтованість цін визначається в ос­таточному підсумку ступенем пропорційності народного господарства. Тому досягти збалансованості неможливо без оптимізації ринкової струк­тури, яка має враховувати тенденції розвитку світового ринку.

По-друге, ціна має проходити перевірку ринком на основі врахуван­ня попиту, а на стадії виробництва слід визначати лише лімітні рівні. По-третє, для досягнення ринкової рівноваги (що слід ураховувати в ціно­утворенні) необхідне балансування товарних ринків із ресурсними. По-четверте, структура оптових і роздрібних цін має бути приведена до нормального стану. Використання у період переходу до ринку міжгалу­зевих моделей збалансованої системи оптових цін як першого наближен­ня до майбутньої системи ринкових цін, за рекомендацією В. Леонтьєва, дозволило б запобігти різним економічним потрясінням при переході до нормального ринку. Хоч ринок конкурентних виробників може при­вести економіку до соціально-економічної рівноваги, цей процес буде за­тягнутим і надто витратним через неправильне використання ресурсів. Універсальна, досконала модель ринкового механізму, в тому числі ціноутворення, поки не винайдена. Але для виходу на світовий ринок по­трібно вирішити проблему досконалості системи цін, розрахунку ринко­вих цін рівноваги, еластичності, віднайдення оптимального поєднання цін фіксованих, регульованих і вільних, важелів непрямого впливу дер­жави на ціни.

Нинішнє становище більшості населення України, зокрема низький рівень доходу і висока смертність, викликають дуже серйозну триво­гу. Подолання такого становища можливе лише шляхом створення роз­виненого продовольчого ринку країни, насамперед за рахунок вітчиз­няних товарів, що зв'язано з необхідністю підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, впровадження нових форм госпо­дарств, у тому числі й фермерських. Відомо, що фермерські господар­ства найбільш пристосовані до росту галузевої продуктивності праці, виробляють механізм здешевлення продукту, росту життєвого рівня споживача.

Від забезпеченості продовольчими товарами залежить політична стабільність у суспільстві. В умовах соціальної і політичної напруженості перехідного періоду держава має сприяти збереженню стабільних цін на продовольчі товари, субсидуючи їх. На це вказував Дж. Гелбрейт, за­значаючи, що державна підтримка сільського господарства і отримання росту цін на продовольчі товари є найважливішим антиінфляційним і антикризовим засобом. Попит на продукти харчування не еластичний щодо цін, і тому в результаті лібералізації ціни на сільськогосподарську про­дукцію можуть бути дуже високими. Ріст цін на продукти харчування при великій частці витрат на них в доходах населення України веде до росту номінальних доходів, забезпечених лише інфляційною емісією. Гіперінфляція настає тоді, коли в умовах спаду виробництва допу­скається вільний ріст цін на продовольчі товари.

Оптимальний шлях вирішення продовольчої проблеми вбачається у якісно новому господарюванні, розширенні інвестицій у сільське госпо­дарство, підвищенні врожайності сільськогосподарських культур з уже освоєних земель, а також в удосконаленні системи розподілу.

Галузева структура сільського господарства змінюється під впливом індивідуалізації попиту, розвитку потреб і переваг індивідууму. Фер­мерський сектор відчуває сильний ціновий і організаційно-економічний тиск конкуренції. Посилення якісних аспектів конкуренції у сфері пе­реробки і збуту сприяє зниженню співвідношення витрат на продовольчі товари до доходу, підвищенню якості продуктів харчування, здешевлен­ню виробництва. Ця пристосованість фермерства на Заході є результа­том конкуренції у фермерському секторі масового виробництва віднос­но однорідних продуктів. У результаті основні функції щодо зниження сукупних витрат у сільському господарстві виконують саме фермерські господарства. Урахування умов, які склалися у розвитку фермерства в нашій країні, є необхідним в період переходу до ринкової економіки.

Проблема динаміки попиту тісно переплітається з ефективністю сільського господарства в умовах ринкових відносин. Попит домінує над міжсекторним обміном, регулює ціни на продовольчі товари, що демон­струє аналіз динамічних моделей загальної ринкової рівноваги. Ринок має ліквідувати відсутність права розпоряджатися своїм товаром, сла­бу координацію промислового і сільськогосподарського секторів еконо­міки, їх економічну відокремленість від споживача, практичну від­сутність механізмів, які б зв'язували виробництво і споживання.

При переході до ринку так само, як і в рамках функціонування розвиненого ринкового механізму, неминуче безробіття. Причини безробіт­тя, як було показано раніше, представники різних економічних теорії по­яснюють порізному. З точки зору економічного лібералізму воно пов'язане з розбіжністю розподілу факторів виробництва між галузями і розподілу попиту на продукцію цих галузей, що викликано викривлен­ням системи співвідношення цін і заробітків. Високий і стабільний рівень зайнятості досягається створенням ринку, установленням відпо­відності попиту і пропозиції у кожному секторі економіки.

Особливість ситуації щодо зайнятості в нашій країні полягає у різноманітності форм власності, яка, однак, не привела до високої ефектив­ності використання ресурсів. Завдання полягає в тому, щоб знайти такі форми зв'язку індивіда із частиною суспільного багатства, при яких він впливав би на ефективність використання ресурсів. Для пом'якшення впливу спонтанних ринкових сил необхідна монетарна і фіскальна по­літика. Перша має регулювати попит на ринку капіталів, забезпечити стабільність вартості грошей. Мета другої полягає у ліквідації бюджет­ного дефіциту.

Початковий етап переходу до ринкових відносин визначає формуван­ня нових не завжди позитивних тенденцій щодо мобільності ринку праці, зокрема зниження інтенсивності перерозподілу робочої сили на постійну і тимчасову роботу. Внаслідок кризових явищ, спаду виробництва і ско­рочення робочих місць підвищується вірогідність стійкого безробіття. Посилення незбалансованості робочих місць і трудових ресурсів, по­гіршення умов реалізації права на працю і доходи пов'язано з подальшим зростанням соціальної нерівності і зниженням рівня економічного до­бробуту. У зв'язку з цим виникає проблема створення такої моделі управління зайнятістю, яка поєднує ефективне використання трудових ресурсів із механізмом соціальної захищеності населення. Це передба­чає макрорегулювання структури робочих місць, максимальну свободу партнерів у виборі виду праці і місця проживання. Сучасний стан економіки, масового безробіття висуває на перший план проблему скорочення пропозиції робочої сили, перегляд меж су­купного фонду робочого часу, скорочення тривалості робочого тижня, не­повну зайнятість, гнучкий режим робочого часу (у розвинених країнах Заходу чисельність працюючих неповний робочий час становить 25— 50%) при сучасному підвищенні рівня погодинної оплати.

В умовах переходу до змішаної ринкової економіки, де має місце не­достатній сукупний попит, слід стимулювати інвестиційну діяльність підприємств. Суть інвестицій полягає не у гарантії повної зайнятості, а в створенні можливостей для її реалізації. Світовий досвід показує, що для того, щоб в умовах ринку підприємства функціонували відповідно до мотиву прибутку, мають бути забезпечені довготривалі щорічні тем­пи росту доходу від капіталу на рівні 3— 6%. Капітал при цьому найдо­цільніше витратити: 1) на виплату соціальних дивідендів усім членам су­спільства; 2) на фінансування інвестицій, які не під силу окремим під­приємствам. Передусім це стосується розвитку інфраструктури, пов'я­заної з виробництвом суспільних благ.

В умовах спаду виробництва і необхідності стабілізації економіки загострюється проблема економічного росту. Економічний ріст залежить від сукупних індивідуальних витрат — основного елементу кінцевого су­спільного попиту, від точності оцінки споживчого попиту. Тому в осно­ву аналізу загальноекономічної ситуації закладають мікроекономічні по­казники індивідуального споживання. Крім того, необхідно встановити зв'язок мікроекономічних показників споживчого попиту із секторами виробництва. Економічний ріст є функцією від потреб, тому індивідуаль­не споживання стимулює і регулює виробництво.

Зміна рівня капітальних витрат є найважливішим інструментом підтримки інвестиційної активності, оскільки викликає ріст національ­ного доходу і споживання, найвищу завантаженість потужностей. Інтен­сивність застосування капіталу позитивно пов'язана з тривалістю зай­нятості. Виробництво з високою інтенсивністю застосування капіталу в технології має довгий життєвий цикл. Надлишок капіталу може служи­ти інструментом політики доходів.

Політика доходів, яка забезпечує перевищення частки прибутку над інвестиціями в національному доході, може служити умовою ефектив­ності функціонування системи. Це є наслідком постійної динаміки бю­джетів працюючих.

Однак не слід спрощувати проблему. Нестабільність може виникну­ти в силу ряду причин, наприклад: зміна темпів росту продуктивності праці при зміні пропорції "витрати — випуск"; зміна результатів інве­стування в коротко- чи середньостроковий період або залежно від типу технічного прогресу — в довгостроковий період. Крім того, темп росту продуктивності праці може змінитися у зв’язку із змінами інтенсивності технічного прогресу, коливань трудових ресурсів. На продуктивність праці безпосередньо впливають довгостроковість зайнятості, зміна мож­ливостей утилізації промисловості, вік виробничих фондів, тренди в рості продуктивності праці, темпи юніонізації у промисловості. За­йнятість праці і капіталу впливають на продуктивність позитивно. Зміни у віці виробничих фондів і знову створених фондів (у бік збільшення) впливають негативно. Крім того, ефект продуктивності знижується че­рез існування максимально довгострокової зайнятості, оскільки остан­ня не сприяє росту інтенсивності праці. Тому мета полягає в досягненні не максимальної, а високої і стабільної зайнятості на межі природної норми безробіття, що і забезпечує функціонуючий ринок з державною політикою.

Зайнятості сприяє система соціального забезпечення. Для підтримки соціальних програм, на думку авторів, слід:

а) розширити соціальне забезпечення за місцем роботи (через хворо­бу, вагітність, пологи, звільнення у розмірах, які перевищують законо­давче встановлений державний мінімум). Підприємства, які застосову­ють власне страхування, мають отримувати податкові субсидії;

б) витрати на соціальні потреби мають становити приблизно З0 % державних видатків; 2/3 соціального бюджету слід спрямувати на охорону здоров'я, освіту, пенсійне забезпечення;

в) забезпечення соціальної справедливості має бути покладено на профспілки;

г) у структурі витрат на 1-му місці мають знаходитися пенсії, на 2-му — медицина, на 3-му — сімейна допомога; на 4-му — допомога із безробіття, далі — профосвіта, забезпечення житлом, допомога при нещасних випад­ках і профзахворюваннях, жертвам війни;

д) проводити антиінфляційну індексацію соціальних витрат.

Названі вище зміни мають складний, комплексний характер. Тому основне завдання в умовах переходу до змішаної ринкової економіки — добитися поєднання мікроефективності з макростабільністю.

Приватне підприємство (індивідуальне чи колективне), становлячи основну одиницю виробничого сектору в ринковій змішаній економіці, не повинно виключати ефективного макроекономічного втручання держави.

Державі необхідно всіляко розширювати і стимулювати підприєм­ництво, яке поки що має характер первісного нагромадження фінансо­вого капіталу і майна невиробничого призначення. Відомо, що нагрома­дження засобів інфляційними методами не може тривати довго. Комер­ційний капітал має або набути активної форми інвестицій у виробництві дефіцитної продукції, або настає гіперінфляція і товарний дефіцит стає абсолютним. В умовах змішаної економіки з її широким недержавним сектором, приватними і кооперативними підприємствами потрібно вирішувати пи­тання ринкового коригування діяльності державних підприємств, ство­рювати раціональні варіанти у структурі власності. Однак, слід мати на увазі, що для досягнення ефективної і стабільної зайнятості державні органи мають впливати на виробництво безпосередньо (ліцензування інвестицій, контроль за цінами, політика доходів). Непрямих методів, які використовують як основний інструмент капітальні витрати, тут, очевидно, недостатньо. Важливою функцією держави має бути коорди­нація стратегічних економічних рішень, а основним завданням — перерозподіл добробуту.

Держава має забезпечувати відповідність між динамікою добробуту і ресурсами; факторами виробництва; доходами і витратами населення, з одного боку, і структурою виробництва — з іншого; споживанням і ру­хом суспільного багатства і т. п. Ринок — це саморегулююча система, а держава — система свідомого управління, але вони не виключають один одного. Проблема розмежувань функцій цих систем не вирішується без урахування реальної структури економіки, що показали Дж. М. Кейнс, О. Ланге, Дж. Гелбрейт та ін.

Для досягнення збалансованості економіки планування має висту­пати як індикативний регулятор ринку. Директивне планування віднос­но ефективне тільки при централізації НТП, розвиненій інформаційній базі, низькому виробничому динамізмі, обмежених потребах, що супе­речить сучасному розвитку, який диктує вимоги високого рівня економ­ічного добробуту, якості життя, поєднання поліцентризму з міжнародною інтеграцією, росту динамізму виробництва.

Ріст рівня економічного добробуту залежить від ефективності заходів щодо активізації людського фактора, збагачення змісту праці, що зумов­лено наявністю спеціальних широких знань, які здобуваються у процесі розвитку системи освіти. Необхідна висока економічна культура, вміння брати участь у ціновій конкуренції, орієнтуватися на максимізацію ко­рисності. Розширення системи освіти є засобом зменшення розриву між попитом і конкуренцією різних видів праці. Ріст освітнього рівня є од­ним із факторів росту доходів.

Необхідно в умовах переходу до ринку закріпити за індивідуумом пра­ва власності на знання, технологію (друки, патенти, авторські посвідчен­ня). Купувати інтелектуальну продукцію на ринку і регулювати ринок через податкову систему покликана держава. Залучення у систему осві­ти державних інвестицій (внески, безподаткові і безпроцентні кредити) зумовлено розвитком ринків капіталів.

Основним для професійної освіти у нашій країні є ринок праці. Збільшення витрат на освіту поряд з недопущенням високого рівня безробіття завжди вважалось і вважається у західній теорії і практиці ключовим моментом у кризових ситуаціях. З метою росту професійної підготовки необхідно створити спеціальні державні фонди на основі пільгового опо­даткування. Навчання основ інформатики, іноземних мов, соціальної психології, екології, роботи на комп'ютерах, придбання другої спеціаль­ності буде полегшувати трудовлаштування, створить умови переходу до безперервної освіти.

Оскільки найвищу корисність для споживача товар набуває лише бе­ручи участь у світовій конкуренції, проблему піднесення економіки слід вирішувати також шляхом активної зовнішньоекономічної діяльності як окремих фірм, так і держави. Аналіз західних моделей показав, що результатом відкритої торгівлі є зрівняння вітчизняного монополіста із зовнішніми виробниками, зниження цін, ріст якості. В міжнародних умовах торгівлі особливо важливими є конкуренція, експортні і вироб­ничі можливості, енергетична антимонопольна політика держави.

Дата добавления: 2015-10-13