Громадянство офіційно визначає правову належність та правовий зв'язок людини з певною державою, яка забезпечує і охороняє права кожного громадянина як на власній території, так і поза її межами (за кордоном). Громадянин, зі свого боку, зобов'язаний дотримуватися конституції та законів держави, виконувати покладені на нього державою обов'язки.
Питання громадянства, як правило, регламентуються спеціальним законом. Проте, в деяких країнах (Бельгія, Люксембург, Франція) окремі питання громадянства регламентуються і нормами цивільного законодавства.
У федеративних державах, як правило, поряд із загальносоюзним громадянством встановлене так зване вертикальне громадянство суб'єктів федерації (штата, землі, кантона тощо), що закріплено в їх конституціях. Тобто, кожен громадянин суб'єкта федерації є водночас громадянином певної країни. Наприклад, у розд. 1 поправки XIV до Конституції США 1787 р. зазначено, що "усі особи, які народжені або натуралізовані в Сполучених Штатах і знаходяться під їх юрисдикцією є громадянами Сполучених Штатів і того штату, в якому вони проживають". Таким чином, усі громадяни федерації мають рівні права. Наприклад, розд. 2 ст. IV зазначеної Конституції проголошує, що "громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та вольності громадян в інших штатах".
Але є випадки, коли в деяких федеративних країнах існує лише єдине федеральне громадянство (Індія, Малайзія).
Після укладання Маастріхтського договору 1992 р., що перетворив Європейське Співтовариство на Європейський Союз, усі громадяни держав-членів є громадянами Європейського Союзу, зберігаючи при цьому національне громадянство. Наприклад, у п. 1 ст. 8 Договору про Європейський Союз передбачено, що "кожна особа, яка має громадянство держави-члена, є громадянином союзу".
Громадянство набувається різними шляхами. Конституційне законодавство держав світу розрізняє два основних способи набуття громадянства:
1) за народженням (філіація). Абсолютна більшість людей в світі набуває громадянство за народженням без відповідного звернення. Це найпоширеніший спосіб набуття громадянства, який базується на принципах або "права крові", або "права ґрунту".
Принцип "права крові" означає, що дитина, батьки якої на момент її народження були громадянами певної держави, набуває громадянства цієї держави незалежно від місця народження. Цей принцип застосовується у більшості держав світу (Італія, Німеччина, Франція). У чистому вигляді він діє в Андоррі та скандинавських країнах, де громадянином можна стати лише за народженням за умови, що батьки є громадянами цієї країни.
Якщо батьки дитини мають різне громадянство, і між ними немає згоди щодо громадянства дитини, питання про належність дитини до певної держави вирішується за участю органів опіки та піклування країни її народження.
На сьогодні у більшості країн визнано однакове значення громадянства кожного з батьків відносно набуття громадянства за народженням їх дитини. Проте, в деяких країнах (Кіпр, Мальта, Сан-Марино) пріоритетним у цьому випадку є громадянство батька.
Принцип "права ґрунту" означає, що дитина набуває громадянство тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства її батьків. "Право грунту" в чистому вигляді нині діє в деяких країнах Латинської Америки.
У законодавстві більшості сучасних держав діє змішаний принцип, за яким принцип "права крові" застосовується в поєднанні з елементами "права ґрунту". При цьому основою цієї системи є норми, засновані на "праві крові", а в деяких країнах (Великобританія, США, Україна) навпаки - "праві ґрунту". Наприклад, Україна віддає перевагу "праву ґрунту". Про це свідчить положення ст. 7 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., яка передбачає шість випадків набуття громадянства відповідно до принципу "права грунту" і лише один - до принципу "права крові".
Колізії в національному законодавстві щодо питання набуття громадянства можуть бути причиною виникнення подвійного громадянства (біпатризм) у дитини за народженням. Наприклад, дитина, яка народилася у громадян Німеччині, де домінує принцип "права крові", на території Аргентини, де філіація заснована на "праві грунту", набуває громадянство обох зазначених держав;
2) за волевиявленням особи (натуралізація). Громадянство даної держави надається іноземцю чи особі без громадянства (апатриду) за їхньою згодою. У більшості країн заява про набуття громадянства подається на ім'я глави держави, яка розглядається уповноваженими на те державними органами. У випадку позитивного вирішення цього питання видається спеціальний акт, як правило, - указ глави держави про набуття громадянства.
Порядок натуралізації визначають закони про громадянство і в загальних рисах - конституції, а також пов'язане з дотриманням певних умов або вимог. Основною умовою є укорінення, тобто особа, яка бажає набути громадянства певної держави, до офіційного звернення про набуття громадянства, повинна постійно проживати на законних підставах певний час на території цієї держави. Зазвичай строк укорінення становить п'ять років (Австралія, Болгарія, США, Україна), хоча в деяких країнах він сягає восьми років (Великобританія, Угорщина, Франція), десяти (Австрія, Бельгія, Греція, Іспанія, Португалія, Німеччина) або навіть дванадцяти років (Швейцарія). Проте, в більшості країнах Латинської Америки відповідний строк становить лише два роки.
До інших умов набуття громадянства належать: вихід із попереднього громадянства або його втрата; наявність постійного місця проживання; визнання і виконання конституції і законів держави; володіння державною мовою; наявність законних джерел існування тощо. Майже завжди набуття громадянства передбачає складання присяги.
В окремих мусульманських країнах (Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія) натуралізоване громадянство надається тільки мусульманам.
Практично в усіх країнах діє спрощений порядок прийняття до громадянства для певної категорії осіб, що насамперед передбачає скорочення строку перебування на території держави або навіть відмову від строку укорінення. Критерієм у цьому випадку може бути:
а) етнічне походження, тобто належність до титульної нації держави осіб, які бажають прийняти громадянство цієї держави (Болгарія, Вірменія, Ізраїль, Киргизстан, Німеччина, Угорщина). Наприклад, в Угорщині строк укорінення для етнічних угорців становить один рік, замість восьми для осіб іншої національності;
б) наявність однакової офіційної мови в різних країнах. Наприклад, прийняти громадянство Бразилії, Португалії може особа, яка проживає в країні, де офіційною мовою є португальська, на два роки раніше, ніж бажаючі з інших країн;
в) укладання шлюбу з громадянином держави, набуття громадянства якої бажає особа. Необхідно зазначити, що укладання шлюбу між іноземцями не дає права одному з подружжя автоматично набути громадянство країни, де проживає другий із подружжя. Винятком із цього правила є деякі мусульманські країни (Саудівська Аравія).
У багатьох країнах, де строк укорінення визначений у п'ять років, для одного із подружжя, який є іноземцем або особою без громадянства і має намір натуралізуватися, він встановлений у два-три роки. Наприклад, згідно ст. 1 Закону Італії "Положення про громадянство" від 21 квітня 1983 р. кожен "іноземець або особа без громадянства, яка є подружжям італійського громадянина, набуває італійського громадянства після шести місяців проживання в Республіці або через три роки після укладання шлюбу". В аналогічних випадках строк укорінення скорочений і в тих країнах, де він визначений понад п'ять років. Наприклад, у Данії з семи до чотирьох, у Португалії - з десяти до п'яти років.
Більшість країн також скоротили строк укорінення для апатридів та осіб, яким надано статус біженця або притулок. Поширена практика, коли зазначений строк не застосовується для тих, хто має "значні заслуги" або становлять "державний інтерес" для країни, яка надає їм своє громадянство.
У деяких країнах громадяни, які натуралізувалися, мають менші права, ніж громадяни за народженням. Так, у США громадяни поділяються на дві групи: за народженням і натуралізовані. Останні мають деякі правові обмеження. Наприклад, згідно п. 3 розд. 3 ст. 1 Конституції США 1787 р. "не може бути сенатором той, хто... не є протягом дев'яти років громадянином Сполучених Штатів...". Тобто, у даному випадку враховується ценз осілості. Крім того, громадянина США за народженням не можна позбавити громадянства, а натуралізованого громадянина влада може позбавити громадянства та вислати із країни за проступки, які принижують звання громадянина Сполучених Штатів.
В Естонії та США президентом держави може бути лише громадянин даної держави за народженням. Наприклад, у ч. 3 ст. 79 Конституції Естонської Республіки 1992 р. встановлено, що "кандидатом на посаду Президента Республіки може бути висунута особа...яка є громадянином Естонії за народженням", а відповідно до § 3 ст. 12 розд. II Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. "наступні посади заміщуються тільки бразильцями за народженням:
I - президент і віце-президент Республіки;
II - голова Палати депутатів;
III - голова Федерального сенату;
IV - судді Федерального верховного суду;
V - дипломатичні працівники;
VI - офіцери Збройних сил;
VII - державний міністр оборони".
Необхідно зазначити, що Конституція України і Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. не передбачають жодних обмежень прав натуралізованих громадян України.
Крім основних способів набуття громадянства (філіація та натуралізація) існують і інші, а саме:
- трансферт - зміна громадянства особи без права вибору в зв'язку з переходом території, на якій вона проживає, від однієї держави до іншої. Трансферт є недемократичним способом набуття громадянства і використовується рідко;
- оптація - надання права вибору громадянства окремим категоріям населення чи окремим особам у зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або ж проголошення частини території незалежною державою. Наприклад, в 1957 р. область Саар, яка належала Франції, після референдуму відійшла до Німеччини, у зв'язку з чим її жителям було запропоноване право оптації: або набути громадянства Німеччини, або залишитися у громадянстві Франції;
- поновлення в громадянстві (реінтеграція) - особа знову набуває громадянство тієї держави, яке вона мала раніше, але особисто втратила його з якої-небудь причини (через революційні події, у зв'язку зі зміною сімейного стану тощо);
- репатріація - поновлення раніше втраченого громадянства (до втрати якого громадянин не мав ніякого відношення) в зв'язку з важливими історичними подіями. Репатріація зазвичай є масовим поверненням осіб на батьківщину (повернення біженців, переміщених осіб, військовополонених після закінчення війни тощо). Наприклад, повернення євреїв на свою "історичну батьківщину". Тобто, кожен єврей, який прибув до Ізраїлю, автоматично набував громадянства Ізраїля;
- дароване громадянство (октроїруване), яке надається особі за особливі заслуги перед державою і здійснюється в особливому порядку. Наприклад, в 1974 р. Сенат США спеціальною постановою надав громадянство США О. Солженіцину і його сім'ї, після їх виселення з СРСР;
- а також внаслідок усиновлення, встановлення опіки чи піклування, встановлення батьківства тощо.
Необхідно зазначити, що набуття громадянства у багатьох країнах пов'язане з деякими умовами. Наприклад, ст. 9 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. передбачає три умови неприйняття до громадянства України особи, яка: "1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином". Згідно ст. 2 Закону Італії "Положення про громадянство" від 21 квітня 1983 р. "перешкодою щодо набуття громадянства є: 1) засудження за злочин, передбачений I, II і III главою I частини II книги Кримінального кодексу; 2) засудження італійським судом до позбавлення волі на строк понад двох років за будь-який злочин неполітичного характеру; 3) в особливих випадках наявність переконливих підстав, пов'язаних з безпекою Республіки".
За міжнародним і національним правом у більшості держав підставою припинення громадянства є:
1) вихід з громадянства, тобто припинення громадянства за волевиявленням особи. Припинення громадянства може відбуватися за клопотанням зацікавленого громадянина і відповідного дозволу компетентного органу держави (зазвичай глави держави) або в порядку реєстрації - за заявою громадянина, яка спеціального дозволу не потребує. Так, у Великобританії, США та в деяких інших країнах для виходу з громадянства дозвіл державних органів не потрібний. Як правило, вихід з громадянства певної країни пов'язаний з перспективою натуралізації в іншій країні. Незважаючи на те, що кожна особа має право на зміну громадянства, у більшості країн це право законодавчо обмежується. Наприклад, у Німеччині право на вихід з громадянства обмежене для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової військової служби. У Китаї, згідно ст. 11 Закону КНР "Про громадянство", державні службовці та військовослужбовці, які знаходяться на строковій військовій службі, не мають права відмовитися від китайського громадянства. Обмежується вихід з громадянства і осіб, які визнані носіями державної таємниці. В Австрії, Ірландії, Україні, Японії існує дозвільна система експатріації. Наприклад, згідно ст. 18 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства
України, в Україні притягнуто, як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні винесений обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;
2) втрата громадянства, тобто припинення громадянства внаслідок настання певних підстав і здійснюється уповноваженим органом держави без погодження самої особи, яка вчинила заборонені діяння. Зазвичай втрата громадянства має місце: якщо особа добровільно набуває громадянства іншої країни і не подала у встановленому порядку документ про припинення громадянства своєї держави або декларацію про відмову від нього; якщо особа набула громадянства на підставі подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо особа без згоди державних органів добровільно вступила на державну або військову службу в іншій країні тощо. Наприклад, ч. 1 § 4 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. передбачає втрату бразильського громадянства тими, хто "набув друге громадянство".
Особа, яка втратила громадянство, може в подальшому клопотати щодо його поновлення;
3) позбавлення громадянства насамперед є санкцією стосовно конкретної особи у зв'язку з порушенням нею чинного законодавства, тобто одним із способів реакції держави на протиправні діяння, які спрямовані проти неї. Наприклад, згідно ст. 98 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена громадянства актом Президента, незалежно від способу його набуття, в разі якщо вона притягнута до кримінальної відповідальності за злочин проти "безпеки держави".
Позбавлення громадянства передбачене законодавством багатьох країн (наприклад, ст. 16 Основного Закону ФРН 1949 р., ст. 11 Конституції Королівства Іспанія 1978 р., законом Уолтера-Маккарена США).
Позбавлення особи громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення особи громадянства, набутого в порядку натуралізації - денатуралізацією.
Законодавство переважної більшості держав не припускає денаціоналізації. Позбавлення громадянства, як правило, застосовується до натуралізованих громадян, оскільки вважається, що у них зв'язок з державою менш стійкий, ніж у громадян за народженням. Наприклад, натуралізований громадянин Аргентини за рішенням суду втрачає громадянство у разі його "перебування за кордоном понад два роки" або "за завдання шкоди уряду Аргентини". У той час конституції деяких держав взагалі не припускають можливості позбавлення громадянства. Наприклад, у ч. 1 ст. 25 Конституції України 1996 р. визначено, що "громадянин України не може бути позбавлений громадянства...", у п. 2 ст. 5 Конституції Словацької Республіки 1992 р. зазначено, що "жодна особа не може бути позбавлена словацького громадянства супроти її волі".
№3 Конституційні права та свободи: соціально-економічні, політичні,особисті та колективні
Інститути конституційного права - це певна сукупність норм, що регулює подібні, суміжні, однорідні суспільні відносини, тобто такі, які можна позначити одним загальним поняттям. Інститути конституційного права легко назвати, якщо звернутися до будь-якої з конституцій, тому що в більшості випадків структура конституції - це і є перерахування найважливіших інститутів конституційного права. Перелік та характер цих інститутів, їх внутрішній взаємозв'язок і навіть ієрархія багато в чому залежать від особливостей політичного режиму і від прийнятої в країні форми правління.
У даному рефераті розглянуто найважливіший інститут всіх країн світу - це інститут конституційних прав і свобод.
1. ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯН. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.
Перші конституції проголосили життя і свободу людини природними і невід'ємними правами особи. В основу було покладено твердження про те, що люди народжуються вільними та зберігають цей свій стан протягом всього життя не з волі державної влади, а в силу природи чи влади божественної. Держава може лише обмежувати свободу громадян в тій мірі, в якій це необхідно для збереження миру в країні, нормальних відносин всередині суспільства.
Права людини - це природні, невідчужувані права, що належать йому в силу народження як особистості. Вимога захисту прав людини висувається і в даний час різними рухами, спрямованими проти авторитаризму і тоталітаризму. До числа невідчужуваних прав людини належать права на життя, свободу, безпеку, власність, фізичну і моральну недоторканність, гідність особистості, особисту і сімейну таємницю та ін В останні роки сюди приєднуються і деякі права «третього» і «четвертого» покоління, наприклад на використання досягнень культури та чисте навколишнє середовище. Вважається, що державна влада не може їх дарувати або відчужувати своїми актами і діями.
Права громадянина пов'язані з фактом громадянства, належності особи до певної держави, політичного співтовариства. Ці права особистості як члена політичної спільноти пов'язані з актами і діями державних органів. До їх числа відносяться, наприклад, виборчі права, права на об'єднання в політичні партії, на участь в управлінні справами держави і т.д., деякі соціально-економічні права (наприклад, на безкоштовне навчання за рахунок держави, на державнемедичне обслуговування). Вони надаються громадянам з урахуванням матеріальних можливостей держави, залежно від рівня розвитку демократії в цій країні, від її традиції та інших обставин. Проте немає непереборної межі між правами людини і правами громадянина, не завжди між ними можна провести розходження, їх поділ має переважно загальнотеоретичний характер. І ті, і інші, будучи записані в конституціях, повинні забезпечуватися державою, її органами.
Держава в особі своїх органів може лише ставити межі свободам людини, і головна його мета - мінімальне втручання в природні права і свободи людини. За цією доктриною формулювалися й формулюються правові способи фіксації прав і свобод, наприклад у Великобританії, Франції, Канаді, Новій Зеландії діє принцип: «Все, що не заборонено, те дозволено», і правові акти закріплюють не права і свободи, а тільки те, що забороняється робити людині.
Однак у сучасному світі не лише визнаються неписані природні права, але і перераховуються конкретні права і свободи за принципом «все, що закріплено, те дозволено». Так, перші десять поправок Конституції США фіксують перелік особистих і політичних прав громадян і в той же час допускають, що "перерахування в Конституції певних прав не повинно тлумачитися як заперечення чи применшення інших прав, які зберігаються народом».
Конституції багатьох країн розрізняють також обов'язки людини (наприклад, дотримуватися законів країни перебування) і обов'язки громадянина (наприклад, обов'язкова військова служба). Іноді в теорії деякі права та обов'язки характеризуються як позитивні (наприклад, виборчі права громадянина або та ж обов'язок будь-якої особи дотримуватися Конституції і законів). Ці права і обов'язки забезпечуються безпосереднім державним примусом, в тому числі судовим. Інші права та обов'язки, хоча й записані в конституції, розглядаються як моральні і захищаються лише похідні від них конкретні права і обов'язки. До числа моральних відносять, зокрема, право на здорове навколишнє середовище або обов'язок громадян-депутатів віддавати неї сили служінню народові (наприклад, в Конституції Китайської Народної Республіки).
Багато права та обов'язки людини і громадянина виникають з досягненням певного віку, наприклад право на працю - з 15 років, військовий обов'язок - з 18-19 років. Деякі права виникають з моменту народження (наприклад, право власності), а іноді і до народження (спадкоємцями можуть стати діти, народжені після смерті спадкодавця).
У сучасних умовах деякі основи правового статусу особи, а в певних аспектах і громадянина, в значній мірі визначаються міжнародним правом, його загальновизнаними принципами і нормами. У конституціях багатьох держав містяться посилання на Загальну декларацію прав людини ООН 1948 р., на Міжнародні пакти про права людини 1966 р. (вступили в силу в 1976 г). Міжнародні акти, ратифіковані державою, можуть діяти безпосередньо і застосовуватися судами країни як її національне, внутрішнє законодавство, причому деякі конституції встановлюють верховенство міжнародного акту над внутрішнім.
Міжнародне право встановлює: 1) внутрішнє законодавство не може суперечити зафіксованим у міжнародних актах основним правам людини і загальнолюдським цінностям; 2) немає абсолютної свободи і абсолютних прав, вони можуть бути обмежені, але тільки на основі закону і в тій частині, в якій це допускає конституція відповідно до вимог міжнародного пава і в точно визначених цілях (збереження громадського порядку, суспільної моралі, здоров'я населення і т.д.); 3) забороняється зловживати правами, тобто використовувати їх з метою завдання шкоди правам і законним інтересам інших фізичних або юридичних осіб; 4) права особистості обмежені правами інших осіб.
Дослідники виділяють три періоди розвитку прав і свобод:
перший - з кінця XVIII до середини XX ст. Починають формуватися й закріплюватися свободи громадян, перші акти, що фіксують права і свободи особистості, закріпили права у сфері фізичного існування людини. Очевидно, першим таким актом був Habeas corpus act - англійський закон, прийнятий у XVII ст., Головним змістом якого є захист від необгрунтованого арешту. Згідно з цим законом людина, якого заарештовували, мав право звернутися до суду, а суддя повинен був пояснити причину арешту (сформулювати привід для арешту). Цей закон обмежив свавілля абсолютизму, феодального держави.
У цьому періоді можна виділити внутрішні етапи, оскільки спочатку з'явилися гарантії на недоторканість особистості, а потім заборони на втручання в особисте життя, пізніше - права, пов'язані з участю в управлінні державою. Цеприродно, оскільки людина, отримуючи певний мінімум свободи, користувався нею, і ця свобода розвивалася і розширювалася: від гарантії від довільного арешту до права участі в управлінні державою, другий - з 50-х до 90-х рр.. XX ст. Подальший розвиток прав і свобод особистості, пов'язане з сильним впливом соціалістичних ідей. Це права, які неможливо реалізувати без участі держави. Вони знаходяться в широко розуміється сфері економіки і в соціальній сфері, тому їх найчастіше називають соціально-економічними. Спочатку вони були сформульовані в радянських конституціях (1918 і 1936 рр..): Права на працю, на відпочинок, на безпечні умови праці, на страйк (правда, в радянських конституціях воно було відсутнє), на матеріальне забезпечення. До соціальних прав відносяться також права на матеріальну підтримку осіб, які потребують цього (інваліди, особи похилого віку, пенсіонери тощо), на захист сім'ї, охорону здоров'я та ряд інших, включаючи порівняно недавно з'явилися «культурні» права (на освіту, на користування досягненнями науки, культури, свободи на дослідження в галузі науки, мистецтва і т.д.). Багато з них стали загальновизнаними і з'явилися в міжнародних актах, наприклад у Загальній декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.;
третій - 90-і рр.. XX ст., Хоча потреба у таких правах виникла у другій половині XX ст., Тому що в цей час з'явилося багато серйозних проблем: здорова і чисте навколишнє середовище, свобода інформації, різниця у технічному розвитку держав. Країни, що розвиваються ініціювали інші права, які відносяться не до окремих громадянам, а до соціальних груп. Так, стали визнаватися права народу на самовизначення, охорона етнічних, мовних, релігійних меншин, права на користування природними багатствами, на безпеку, на певний рівень життя і т.д. Ці абсолютно нові вимоги світової спільноти стали формулюватися і в нормативних актах. Крім того, з'явилися спеціальні норми, що стосуються окремих груп людей, наприклад прийнята Конвенція про права дитини.
Сучасна класифікація прав і свобод досить міцно усталилася, найчастіше вона складається з двох або трьох груп. Історично права і свободи ділилися на особисті і політичні, іноді те ж саме позначають як особисті права та громадянські права.
Особисті права - це ті права, які належать до сфери особистого життя, тобто права людини, який відчуває себе просто членом сім'ї, учасником якогось мікроколективі, жителем конкретного будинку, вулиці, села і т.д. Для того щоб людина могла нормально існувати, необхідні гарантії недоторканності особи, від довільного втручання в його справи, від замахів на його сімейне життя, щоб він міг вільно спілкуватися з іншими людьми. Особисті права - це те, що найближче людині: права людини як батька, чоловіка, сина, брата (матері, дочки, сестри, дружини) і т.д. Це перш за все сімейні цінності.
Політичні та громадянські права - права у сфері участі у цивільному житті: обирати, бути обраним, свобода слова, мітингів, зборів. Поділ на політичні і громадянські права зумовлено тим, що під першими розуміються права, що належать певній людині як громадянину, другими - певної держави.
Соціально-економічні права і свободи - це права людини у сфері прикладання його праці. На думку професора Л.Д. Воєводіна, це права людини-трудівника, що виробляє матеріальні цінності та духовні блага, що бере участь у спільній справі, що вносить свій внесок. Людина як трудівник повинен мати можливість і право брати участь у цьому процесі, отримувати справедливу винагороду за свою працю, реалізувати право на відпочинок, на матеріальне забезпечення у разі втрати працездатності.
У літературі іноді виділяють і четверту групу прав - соціально-культурні.
Основні способи закріплення прав, свобод і обов'язків особистості бувають двох видів: 1) позитивний і 2) негативний.
При позитивному способі конституція (конституційний закон) встановлює або визначає, що громадянин має певним правом. Наприклад, Конституція Королівства Іспанія закріплює, що всі громадяни мають право брати участь і суспільного життя безпосередньо або за допомогою своїх представників, вільно обраних шляхом загального голосування (ч. 1 ст. 23). У деяких випадках право чи свобода гарантуються без зазначення конкретного суб'єкта, громадянина: «Усі мають право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і всяким іншим способом вираження думки» (ст. 21 Конституції Італійської Республіки).
Негативний спосіб формулювання прав і свобод означає конституційне заборона будь-якого суб'єкта порушувати права чи обмежувати права чи свободи інших суб'єктів права. Так, згідно зі ст. 14 Конституції Італійської Республіки «житла є недоторканними. Огляди, обшуки і накладення арешту не можуть проводитися інакше як у випадках і порядку, встановлених законом», тобто на перше місце висувається заборона, який може стосуватися іншого громадянина, але шляхом заборони гарантуються передусім права особистості від посягань з боку держави.
Негативний спосіб найбільш характерний для американського права, наприклад: «Ніхто не повинен примушувати свідчити проти самого себе у кримінальній справі» (1-а поправка до Конституції США).
Існують і інші підходи до оцінки прав, свобод і обов'язків. Вони можуть ділитися на індивідуальні та колективні. Індивідуальні права можуть стосуватися кожного громадянина, а колективні - групи громадян. Ці поняття взаємопов'язані, тому що, наприклад, працівник може здійснити своє право на страйк, яка проводиться колективно. Він володіє правом приєднатися до страйку чи ні.
Класифікують права, свободи та обов'язки також на основні та допоміжні. Основні - фундаментальні, а додаткові (допоміжні) залежать від основних. Наприклад, право брати участь в управлінні державою - основне політичне право, а право обиратися і бути обраним - похідне від нього, додаткове.
2. ВИДИ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН.
Особисті права і свободи. Вперше з'явившись у писаних джерелах права як юридична гарантія від довільного арешту, в даний час вони фіксують будь-які права особи (на життя, на свободу, на недоторканність), набули більш універсальний і широкий характер після ухвалення міжнародних актів про громадянські і політичні права. Зокрема, великий вплив на законодавство країн світу, насамперед конституційне, надав Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 р. Після того як ст. 6 Пакту закріпила право на життя, норми подібного роду стали повсюдно поширюватися в багатьох країнах у 60-70-і рр.. XX ст. Наприклад, Конституція Королівства Іспанія містить норму про те, що «кожна людина має право на життя, фізичну і моральну недоторканність і не може зазнавати тортур, нелюдським і принизливого покарання. Смертна кара заборонена, за винятком випадків, передбачених військовим законодавством, чинним у воєнний час»(ст. 15).
Одна з умов, після виконання якого держава приймається до Ради Європи, - це скасування смертної кари. Право на життя, включаючи скасування смертної кари, служить загальноєвропейським критерієм для визнання демократичності держави, точніше кажучи, для визнання демократичності політичного режиму, який існує в даній державі. Недоторканність особистості, звичайно, хвилює громадян більш за все. Громадяни хочуть мати гарантії недоторканності від посягань з боку органів держави. Зміст права недоторканності - це гарантії від необгрунтованого арешту, обшуку або затримання. У правовій державі людина не може бути затриманий чи заарештований без спеціального акта суду або спеціально уповноваженого на те органу (прокурора). У більшості західних країн забороняються обшуки, які не санкціоновані судом або прокурором, отримання такої санкції - досить складна процедура, спрямована на обмеження можливого свавілля поліцейських або судових органів.
Недоторканність приватного життя - одна з найбільш важливих груп особистих прав. Сюди включаються права на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Обмеження цих прав не допускаються за законом і переслідуються порушення цих прав. Однак на практиці поліція дуже часто володіє великими повноваженнями для того, щоб входити в приватне житло, оглядати особисті автомобілі і т.д. Часто використовуються такі методи розшуку, як прослуховування телефонних переговорів, розтин листів. Сучасна техніка настільки досконала, що довести порушення приватного життя практично неможливо, якщо ці докази явно не використовуються на шкоду громадянинові. Важливою гарантією, хоча б трохи обмежує сваволю держави і державних служб, є заборона в ряді країн на використання в суді доказів, здобутих оперативним шляхом (подання магнітофонних записів, відеозйомок і т.д., зроблених без відома громадянина).
Ряд сучасних конституцій дуже докладно описує заборони у сфері особистого життя. Так, Конституція Королівства Нідерландів, значно оновлена в 1982 р., у ст. 10 включає довгий перелік обмежень можливих посягань на особисте життя громадянина, наприклад: кожна особа має право на повагу свого приватного життя; правила для захисту приватного життя встановлюються законом; особа має право знайомитися з зареєстрованими відомостями про нього, користуватися ними і виправляти їх.
Складовою частиною права на особисте життя є недоторканність житла. Важливе правило в цій сфері містить, наприклад, Конституція Грецької Республіки: «Житло кожного громадянина недоторканно, приватна сімейне життя індивіда непорушним, домашні обшуки можуть проводитися не інакше як у випадках і формах, передбачених законом, і завжди в присутності судової влади» (ст. 9).
Дуже важливим є право громадян на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Такий прояв свободи особистості в країнах СНД ще обмежується інститутом прописки, реєстрації тощо На Заході ніяких прописок не існує, і таке положення закріплюється конституціями. Так, ст. 19 Королівства Іспанія встановлює, що іспанці мають право вільно обирати місце проживання і право вільного пересування по національній території. Аналогічні норми є і в інших конституціях, наприклад в Конституції Італійської Республіки (ст. 16).
У категорію особистих прав і свобод включають такі права і свободи, як свобода думки, свобода слова. Вони відносяться до числа особистих і одночасно політичних свобод людини. Всі демократичні конституції світу закріплюють це право, розглядаючи свободу як основу свободи друку та інакомислення. Свобода слова дозволяє кожній людині висловлювати свої думки, переконання і думки.
Демократичні держави зазвичай не надають великого значення усним формам вираження думок, не пов'язаних з дією. Так, у Великобританії кожна людина може прийти в Гайд-парк столиці і викласти свої погляди перед випадковими перехожими. У США усні виступи громадян обмежені дуже мінімально (необхідністю утримуватися від «агресивних» слів, пропаганди порнографії, закликів до заколоту, наклепів і т.д.).
Свобода слова тісно пов'язана зі свободою на отримання інформації, свободою творчості. Цей взаємозв'язок докладно простежується в Конституції Королівства Іспанія, яка гарантує «вільне вираження та поширення поглядів, ідей і думок усно, письмово чи іншими засобами... технічне, наукове, художнє і літературна творчість і виробництво»(ст. 209), і в Основному Законі ФРН, що надає«право вільно висловлювати і поширювати свою думку усно, письмово, у вигляді зображення і безперешкодно черпати знання з достовірних джерел. Свобода преси і свобода інформації за допомогою радіо і кіно гарантуються»(ст. 5).
Крім того, існують природні обмеження на свободу слова. Їм може вважатися замах на честь і гідність особи або на якусь таємницю (напування, державну, дипломатичну, комерційні секрети і т.д.
Що стосується державних секретів і таємниць, то в більшості високорозвинених країн встановлені терміни, протягом яких вони не можуть публікуватися (25-30 або 45-50 років в залежності від категорії державної таємниці, від важливості секретів та осіб, яких вони зачіпають, наприклад осіб королівських династій, президентів). Після закінчення цього терміну всі таємні архіви які відомості стають доступними, громадяни можуть користуватися ними і на підставі архівів створювати документальні та художні твори.
Свобода совісті і свобода віросповідання - досить близькі поняття. Під свободою совісті розуміють право сповідувати будь-яку релігію або право не сповідувати ніякої, дотримуватися атеїстичних поглядів. Свобода віросповідання - це свобода сповідувати релігію. У багатьох зарубіжних країнах говориться більше про свободу віросповідання, хоча сучасні конституції визнають і безбожництво. У деяких державах якої-небудь однієї з релігій надається більшої ваги, більше значення, ніж іншим. Наприклад, традиційною релігією в Болгарії є східно-православне віросповідання (ст. 13 Конституції Республіки Болгарії). Очевидно, що якщо, незважаючи на такі юридичні переваги, в країні не існує повна рівноправність усіх конфесій, то в ній не - порушуються права і свободи особи в цій сфері. У багатьох державах в конституціях фіксується, що церква і держава не втручається у права один одного, що держава і церква розділені; що школаі церква не втручаються у справи один одного. Зазвичай цього досить для гарантії невтручання держави в справи церкви, а церкви - у справи держави.
Правові гарантії особистих прав і свобод бувають кримінально-правовими, кримінально-процесуальними, адміністративно-процесуальними, але найчастіше їх називають правом на судовий захист. Право на справедливий судовий розгляд і право на звернення до суду зафіксовано ще в перших поправках до Конституції США, наприклад 6-а поправка містить найважливіші права обвинуваченого в кримінальному процесі, тобто право на швидкий і публічний суд неупередженими присяжними того штату та округу, де скоєно злочин.
Право на інформацію про характер і причини обвинувачення, право на очну ставку зі свідками, право на примусовий привід свідка, право на допомогу захисника - цей конкретний перелік можливих дій забезпечує особисті права, якими особа може скористатися, щоб уберегти свою недоторканність, захистити свої права. Це дуже важливо, тому що держава, з одного боку, звинувачує у вигляді органів придушення, а з іншого - здійснює гарантії, які стримують ці органи. Якщо гарантії особистих прав не дотримуються, особа може апелювати до вищої справедливості і буде виправдано і звільнено з-під звинувачень і з-під варти.
3. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯН НА ПРИКЛАДІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН.
США.
Рівень демократизму будь-який конституції визначається передусім обсягом закріплених у ній прав і свобод, їх гарантованістю і деякими іншими елементами - правовим становищем центрального представницького органу, обсягом його повноважень, структурою. Конституція США спочатку майже не містила положень про права і свободи громадян; в той час вони були передбачені в конституціях штатів, і відмова закріпити їх в основному законі країни диктувався прагненням обмежити можливості їх вимог на національному рівні. Тим не менш ряд важливих норм можна знайти в тексті Конституції. Перша поправка а Конституції - одна з найзнаменитіших - закріпила свободу релігії, слова і друку. Проблема рівноправності чоловіків і жінок, яка вирішена в більшості європейських держав, до цих пір залишається актуальною для США. На початку 70-х рр.. робилася спроба закріпити рівність жінок і чоловіків перед законом. Поправка до Конституції була запропонована другою сесією 92-го Конгресу 22 березня 1972, коли була схвалена Сенатом.
Індія.
У 1928 р., ще незадовго до завоювання Індією незалежності, створений Індійським національним конгресом комітет Мотілал Неру визнав, що «нашої першої турботою має бути закріплення основних прав таким способом, який перешкодив би їх порушення при будь-яких обставин». Нині судовий захист порушених прав громадян є складовою частиною основних прав, оскільки безглуздо включати права громадян у писану Конституцію, якщо вони не можуть бути здійснені в примусовому порядку шляхом використання судів проти будь-яких протиправних дій законодавчих або виконавчих органів. Крім звичайних гарантій проти дискримінації державою громадян щодо їх призначення на посади або найму на роботу в державні установи тільки на підставі їх релігійної, расової, кастової приналежності, статі або місця народження, Конституція включає заборону недоторканності в будь-якій формі, а також встановлює, що ні один громадянин не може бути позбавлений доступу в будь-громадське місце і обмежений у користуванні загальнодоступними благами або привілеями тільки на підставі релігійної, расової, кастової приналежності, статі та місця народження.
Проголошення загального виборчого права (ст. 326) без будь-яких обмежень щодо статі, майнового стану, оподаткування і т.д. є сміливим експериментом, враховуючи величезну територію Індії та різноманітність національного та релігійного складу населення, в основній своїй масі безграмотного.
ФРН.
Розділ 1 Основного Закону називається «Основні права». Разом з тим конституція гарантує права крім зафіксованих у цьому розділі, які за своїми особливостями відрізняються від прав, недвозначно званих основними.
Поряд з Основним Законом Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. також визначає основні права, які згідно зі ст. 2 Закону про цю Конвенції від 7 серпня 1952 віднесені до галузі державного права. Оскільки Конвенція не є загальною нормою міжнародного права, на неї не поширюється передбачений ст. 25 Основного Закону перевагу; вона має силу звичайного федерального закону.
Основні конституційні права відображають безліч нюансів, значень, різна акцентованих і часто важко вловимих. З одного боку, це права особи, тобто права об'єктивного характеру не тільки у вузькому сенсі, як права людини і громадянина (ст. 3-5, 8, 9), але і в тому випадку, коли вони (ст. 6, 14, 15) гарантують право або свободу в будь- або життєвій сфері, тобто в більш широкому сенсі. З іншого - вони є основними елементами об'єктивного правопорядку в суспільстві. Це відноситься і до гарантій, що містить передусім права особистості або містить взагалі не особисті права, але тим не менш зафіксованим у зводі основних конституційних прав (ст. 7), і до основних прав, які мають насамперед суб'єктивний характер.
Зважаючи дієвого характеру основних прав вплив їх на формування правового статусу особистості має також двоїстий характер: з одного боку, надання і гарантія права окремої особистості (суб'єктивний характер), а з іншого - включення основних елементів демократичного і державно-правового порядку в правову основу цього ладу (об'єктивний характер). Правова основа в свою чергу може стати справжньою тільки в результаті здійснення суб'єктивних прав особистості.Конституційно-правовий статус особистості, наданий і гарантований основними конституційними правами, знаходить своє вираження в матеріальному праві, тобто має не безмежне, а цілком певне правове зміст як для окремої особистості, так і для державної влади.
У ряді основоположних конституційних принципів провідне місце відводиться недоторканності гідності людини. За німецької праву зміст гідності людини виступає в ролі ключового поняття при виділенні людини з живої природи, визначенні характеру взаємовідносин людини і держави, зокрема співвідношення ролі людини як «що» і «засоби» держави.
Як конституційно-правова категорія недоторканність гідності людини постає у вигляді першооснови державної влади. Право людини на недоторканність гідності проявляється у неможливості його відчуження: воно не може бути втрачене в результаті хвороби, винної поведінки та інших причин. Порушенням гідності людини є нехтування цінністю людської особистості (принизливі покарання фізичного і духовного характеру, попрання формально-юридичної рівності і т.п.).
C правом на недоторканність гідності тісно пов'язане право людини на повагу і захист гідності з боку органів державної влади, яким ставиться в обов'язок зводити до мінімуму небезпеку будь-яких порушень у цій сфері. У випадку ж таких особа має право вимагати припинення винного дії, пред'явити позов і домагатися відшкодування збитків у грошовому вираженні. Тут вступає в дію судовий захист.
Конституційна норма, що закріплює право на недоторканність гідності людини, є фундаментом для інших прав і свобод, базисної нормою для законодавства.
Франція.
Конституція 1958 р. не містить спеціальної глави або розділу, присвяченого правовим положенням особистості. У ній вказані лише деякі права, більшість прав і свобод не декларуються в її тексті. У конституції Французької Республіки зафіксовано тільки рівність перед законом, свобода особистості, свобода утворення політичних партій, колективне право народів на самовизначення, виборчі права, згадується про незалежність судової влади як гаранта прав і свобод.
Конституційний Рада у своєму рішенні вказав, що Декларація 1789 р. і преамбула Конституції 1946 р., а також основні принципи, визнані законами Франції, є основними частинами діючої Конституції, і включив в конституційний блок права і свободи, зафіксовані в цих актах. Це означає, що конституційні норми можуть міститися і в законах, прийнятих раніше, які продовжують діяти. До їх числа можна віднести закони, що регламентують право загального голосування незалежно від статі і расової приналежності, свободу маніфестацій, свободу праці, скасування рабства, смертної кари за політичні злочини і т.д. Декларація 1789 р. зафіксувала природні, невідчужувані і священні права людини і громадянина, тобто такі, що належать індивіду від народження. На перший погляд сьогодні цей перелік прав і свобод не здається великим, що обумовлено часом прийняття Декларації, яка до цих пір є одним з прогресивних актів у цій сфері. У Декларації проголошується принцип рівності, який полягає в тому, що люди народжуються і залишаються рівними в правах, а соціальні відмінності можуть бути засновані на міркуваннях загальної користі. Така рівність є необхідною передумовою природного характеру прав. Декларація розкриває поняття свободи і встановлює, що вона полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.
У конституційному праві встановлюються і обов'язки. До них відносяться обов'язки трудитися, платити податки для потреб суспільства і держави, військова повинність. Нація проголошує солідарність і рівність всіх французів щодо тягаря, що випливає з національних лих. Серед обов'язків держави можна виділити обов'язок надати безкоштовне і світську освіту, соціальну підтримку малозабезпеченим верствам населення. Будь-яка особа, позбавлене можливості працювати за своїм віком, фізичному, психічному чи економічному стану, має право отримувати необхідні кошти для свого існування.
Казахстан.
Конституційні права і свободи людини і громадянина в Казахстані складають систему, що охоплює всі сфери життєдіяльності. Конституція, закріплюючи основні права і свободи, грунтується на принципах міжнародних актів. Відповіднодо загальновизнаних принципів міжнародного права вона виходить з того, що кожна людина народжується вільною і в силу цього має невід'ємними правами і свободами. Принципами правового становища особистості в Республіці є: рівноправність громадян; заборону на незаконне обмеження конституційних прав і свобод; безпосередня дія прав і свобод людини і громадянина; єдність, невідчужуваність, нерозривність і гарантованість прав, свобод і обов'язків. Стаття 12 Конституції встановлює, що права і свободи належать кожній людині від народження, визнаються абсолютними і невідчужуваними.
Право на життя є абсолютна особисте право. Ніхто не має права довільно позбавляти людину життя. Особливе значення має питання про смертну кару: застосування цього виду покарання можливо лише за вироком суду, призначається як виняткова міра за особливо тяжкі злочини; приготовленого надається право клопотати про помилування. У числі прав і свобод також передбачені права на повагу до гідності особи, на особисту свободу і недоторканність, на приватне життя, на недоторканність житла і т.д. Важливе значення має закріплення в Конституції права вільного виїзду за межі Республіки та на безперешкодне повернення в Республіку. Гарантується право свободи совісті, свобода слова і творчості. Конституцією передбачені обов'язки людини і обов'язки громадянина (ст. 34-38 Конституції). До обов'язків громадян належать: турбота батьків про дітей, турбота повнолітніх працездатних дітей про непрацездатних батьків, несення військової служби, захист Батьківщини, збереження історичної та культурної спадщини, дбайливе ставлення до природних багатств, дотримання Конституції і законодавства Республіки Казахстан, повагу державних символів, повагу прав і свобод, честі та гідності інших осіб. До них можна віднести обов'язок по сплаті податків, зборів та інших обов'язкових платежів як про борг і обов'язки кожного.
Україна.
Конституційні права і обов'язки викладені в розд. 2 «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Концепція прав людини і громадянина відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і держава. Нерідко терміном«права людини» позначають сукупність природних прав, які належать індивіду незалежно від волі держави і зорієнтовані на саме його існування. «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними», - записано в ст. 21 Конституції. Однак держава має дотримуватися ці права і захищати їх. З цією метою, зокрема, природні права закріплюються в позитивному праві. До особистих віднесені права: на життя (ст. 27), на повагу гідності людини (ст. 28), на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), свобода пересування (ст. 33), свобода думки і слова (ст. 34), свобода світогляду і віросповідання (ст. 35).
№4 Конституційні обов’язки особи
Конституційні обов'язки - це закріплені в нормах Конституції міри належної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин.
Відтворюючи ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що "кожна людина... має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості".
До Другої світової війни у конституціях західних держав практично Не згадувався інститут обов'язків громадян.
Порівняно з останньою Конституцією УРСР чинний Основний Закон України містить значно меншу кількість обов'язків. Сучасною тенденцією новітніх конституцій зарубіжних держав є використання ідеї єдності конституційних прав і обов'язків, тобто при формулюванні конкретного права одразу визначається відповідний йому обов'язок (конституції Іспанії, Італії, Польщі, Португалії). Ця тенденція знайшла відображення у назві розділу II Конституції України, хоча обов'язки людини і громадянина були згруповані переважно в його заключних статтях (статті 65-68).
Дуалізм громадянського та політичного суспільства зумовлює розмежування обов'язків (як і прав) на обов'язки людини та обов'язки громадянина.
До обов'язків людини в Україні належать:
1) обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68 Конституції України). При виконанні цього обов'язку особа повинна дотримуватися і підзаконних актів, і актів органів місцевого самоврядування. Цей обов'язок конкретизується в низці конституційних заборон, передбачених статтями 13, 17, 19, 23, 24, 37, 41,55,126 Конституції України;
2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції України). Цей обов'язок деталізується у статтях 24,27, 28, 32, 41,43,44, 47,54,64 Конституції України.
Частина 2 ст. 68 Конституції України містить норму про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. На думку дослідників цієї проблеми, зазначена норма не є обов'язком, а має логічне продовження в контексті положення ч. 1 ст. 57 Конституції про гарантування кожному знати свої права і обов'язки;
3) відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов'язків деталізується в Сімейному кодексі України;.
4) обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції України. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України;
5) обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66 Конституції України);
6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67 Конституції України).
Обов'язком громадян України (окрім зазначених вище обов'язків людини) є також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" в редакції від 04.04.2006 р. із змінами.
№5 Гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина: внутрішньодержавні й міжнародно-правові.
Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 505 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Громадянин - це фізична особа, яка на правовій основі належить до певної держави. | | | Понятие административного права |