Отаман не помилився

Армія УНР відкотилася десь на захід, а Зелений продовжував утримувати позиції в центрі України, ба більше — нарощував бойову активність проти денікінців, або, як казали селяни, «никінців». Покозачені хлібороби сотнями вступали до повстанського війська. Народ підіймався на боротьбу проти золотопогонників, ненависть до яких була ще лютіша, ніж до червоних.

Вибивши білогвардійців з Кагарлика, зеленівці почали вперті бої за Канів, де було поховано Тараса Шевченка. Не міг отаман змиритися, щоб вороги порядкували на цьому святому для кожного українця місці. Але Зелений, який розбурхав повстання проти Денікіна, не знав, що вже став на свою останню стежку.

Він не раз казав козакам: «Ворожа куля мене не візьме!» Отаман не помилився — його взяла «своя» куля…

30 жовтня 1919 р. з метою з’ясувати дислокацію ворога Зелений пішов у розвідку. «Любив усе своїми очима побачить…» [29, с. 39]. Пригадуєте, як казав сам Данило Терпило: «Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги… Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись» [67, с. 393].

Звичайно, в розвідку пішов не сам. Ніби й отаман Дьяків був з ним. За однією з версій, він і вбив Зеленого під час розвідки. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. н., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків [5].

Конфлікт між отаманами свого часу справді був, та ще й з людськими жертвами. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик від напасників захистив отаман Дьяків. Дванадцять трипільців тоді загинуло. Напевно, родичі вбитих не вибачили Дьякову їхньої смерті. Таке не забувається. Ймовірно, що ці родичі могли бути в оточенні Зеленого і роз’ятрювали стосунки отаманів… Що ж стало іскрою кривавого непорозуміння під Каневом 30 жовтня, навряд чи хтось уже скаже.

А пам’ять Насті Кравченко, 1902 р. н., зберегла те, що вона чула в селі. «Бандити настояли, щоб убити Зеленого, — розповідала жінка. — Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив… Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений» [56].

Є й версія, що Зеленого смертельно поранено осколком гарматного стрільна у бою з денікінцями. Як би не було, але отаман похитнувся і світ помутився йому в очах…

Та раптом — що це? — крови плями?!

Отамане! Чому поблід?!

Вхопивсь за груди… Смутно глянув,

Як похитнувся сірий схід…

Тяжко пораненого батька-отамана стривожені козаки повезли підводою у Стрітівку до сестри Меланії Корінь. У Стрітівці, за деякими даними, він і помер. Зеленівець Артамон Гришин, щоправда, казав, що отаман упокоївся в с. Долина біля Черняхова. А чекіст Пташинський стверджував, що бачив мертвого отамана вже в с. Маслівці, що біля Миронівки з боку Канева. Ось що писав Петро Пташинський: «При приближении к с. Масловка разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания. Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся:

— Кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда… Чувствуется полная растерянность (повстанців. — Ред.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага… Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!» [51].

Поховали отамана в Трипіллі неподалік батьківського двору на Гайдаївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трьох трипільських церков — Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської. З ними була таємна домовленість, що вони «не будуть запечатувать могили» [4]. Поховали урочисто, «з великими почестями. Було… дуже багато людей. Люди плакали» [29, с. 39].

Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритою червоною китайкою, низько-низько опустивши голови, — щоб ніхто сліз не бачив [4].

«Була величезна процесія… — розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. — Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустились вниз до річки Красної, і у лозах, у городах поховали його. А в його першу могилу поклали Косенка Головатого, який теж помер у ті дні. Косенко був пришелепкуватий, «з прівєтом». На другий день прийшли червоні й відразу кинулись на гору, на кладовище» [3].

А Настя Сидорівна Кравченко, яка на тому похороні співала в церковному хорі, стверджувала, що «почали стріляти з лугу. Всі розбіглися» [56].

«Як поховали Зеленого, — розповідав інший свідок, — то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить, а якийсь карлик головатий. Хтось переховав його [Зеленого] вночі… А по селу потім балакать почали, що в розвідці ніякої перестрілки не було, значить, його свої вбили. Може буть» [29, с. 39].

Коли тіло отамана вночі переносили на берег річки Красної, це бачив весь куток, але ніхто не видав.

Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні тоді, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого — вони оберігали його й після смерті.

Чи відоме точне місце поховання отамана?

Двоюрідна онука отамана Катерина Іллівна Булавин (Глобенко) стверджує, що його перепоховали над р. Красною, на Забродах, між вербами. Так «казала баба Галя», наймолодша сестра отамана, і показувала їй, Катерині, те місце, щоправда здаля [3].

А Василь Олександренко, мешканець отих Забродів, уточнив: «У діда Макурди на леваді, в ожині» [2].

Дата добавления: 2015-09-03