Шковири Сака Архиповича.

Світлій пам’яті моїх бабусі і дідуся

Шковири (Яцини) Явдокії Пилипівни і

Шковири Сака Архиповича.

Тихо, тихо пішли Ви, мамо,з життя вслід за татом…

Тихо, тихо так як і жили Ви з нами, своїми дітьми: Надією, Андрієм, Ніною, а потім із їхніми сім’ями – невістками, зятями, внуками та правнуками. Залишили нам біль, жаль і пам’ять на всі роки, допоки житимуть ваші внуки, правнуки, допоки зеленітиме родинне дерево, допоки звучатиме в спогадах Ваша тиха розмова.

РОЗМОВА І РОЗПОВІДЬ ПЕРША

«Сама собі вибрала долю…»

Теребить мама Явдоха квасолю під хатою на стільчику тай теребить. Я ж листя в садку загрібаю і не знаю чи казати їй, чи запитувати. Бо ж намірився мій кавалер до мене свататись, а мене сумнів бере, чи любить, чи не любить, чи йти за нього, чи ще почекати. Не можу я його розкусити – щодня приходить, гостинці приносить, а чи я його люблю – не знаю.

- Мамо! Чуєте, мамо! Давайте я вам поможу теребити. Та й хочу вас щось розпитати, може, вашої поради послухати.

- Що ти, Надю, надумала? Чим тривожишся? Я ж бачу, що ти біля мене все крутишся, роботу біля мене якусь вишукуєш. Тереби вже зі мною квасолю, та й поговоримо. Кажи вже.

- А що казати?

- А ти про що хочеш?

- Ну, про Валентина… Ви ж бачите, ціле літо майже щовечора, до воріт приходить, жде,коли вийду, до клубу і з клубу мене проводить, заміж зве, а я не знаю, що робити, не впевнена, що люблю, то як воно має бути?

- Сідай, слухай, як воно буває. Слухай, Надю, як я за батька вашого заміж виходила.

Було це в жнива, голодного 1946 року. Тяжкий був рік, словами не розкажеш. Це треба було прожити і пережити.

Ми тоді були молоді і здоров’я було, хоч і харчі були такі, що зараз вам дай, то собакам викинете, але молодість брала своє. На роботу виходили, яку бригадир колгоспний закаже: чи в поле жати, чи снопи хлібні в’язати перевеслами з ранку до ночі та в копи складати, чи до молотарки на тік, щоб ті снопи молотити, чи зерно віяти-перевіювати. Отож якраз я працювала на току біля комори, дівчата та молодиці з ланки зі мною. За роботою й голову не було коли підняти, а ще піт очі заливає, порох їх засипає, можеш уявити, який у всіх вигляд, яка втома, то й сонце в жнива шпарить так, що в горлі весь час пересихає, хочеться часто води попити. А воду нам хлопчина підвозив бочкою дерев’яною, кухоль до неї причеплений на мотузочку, бо як без мотузочка, то хтось може і приховати-приголубити.

І був той хлопчина середнього зросту, чорнявий, з глибоко посадженими карими очима. А ще як страшно – в нього чотирьох пальців на правій руці та й всієї долоні не було. Та ще худющий, в одязі латаному-перелатаному, може й з чужого плеча, як кажуть. Взуття на ньому не було ніколи. Подивися на нього – один жаль та й годі! А руки?

А як люди обідати сідали (хоча який то обід, може кусочок хліба, четвертина молока, в кого була корова, спечений буряк, про м’ясо, сало чи ковбасу ніхто і не мріяв), то хлопець цей відходив десь в сторону від людей ховався, бо не було в нього з чим до спільного обіду сідати.

Такий мене жаль брав у ті хвилини, що вирішила я жінок про нього розпитати. До братової Дмитрової жінки Маринки, яка разом з нами працювала, хоч була багато старша, уже вдовою була, бо Дмитро не прийшов з війни, загинув, до неї я звернулася:

- Маринко! Що то за хлопчина бідовий нам воду привозить? Чого він такий нещасний? Чи в нього немає нікого й нічого? А чий він?

- Ой, Явдошко! Біди та лиха зараз у всіх хватає, в яку хату не заглянь, то там вони й хазяйнують. А що вже про сироту казати! Немає в нього ні матері, ні батька, десь по тітках і дядьках перебивається, ще й з Германії вернувся без пальців на руці, то яке в нього життя? Одна тітка дасть снідати, друга може дасть повечеряти… Живе він у своїй напіврозбомбленій хаті десь у Куті (так називалась крайня вулиця в селі), там по сусідству в нього дві тітки проживає.

- Маринко, порадьте мені, як до нього підійти, розпитати, може, я б чим йому помогла?

- А що, Явдошко, радити? Як стискається від жалю твоє серце, то не роздумуй довго. Запитай своєї матері Дарки (ти ж знаєш, яка вона строга та скупенька), запитай спочатку, чи прийме вона до хати ще одного рота, щоб хлопця не обідити та не скривдити, а тоді поговори з ним.

- Звати його як, Маринко?

- Сачок, чоловіки гукають, а часом Савкою (казали мати в дитинстві його так називала).

- То значить і в нього ім'я таке дивне – Сак?

- Дивне, дівчино, дивне!

З тривожними думками поверталась я з роботи додому. І як до мами підійти, щоб вона погодилася Сака до нас у сім’ю забрати? Жила я з мамою, тато на той час помер уже, у сільській хатині під соломою, але величенькій, через сіни було дві половини, в одній - я з мамою, а у другій - брат Тефан з жінкою Ганною та з їхніми дітьми – Марією, Гришею, Іваном.

Якщо вона погодиться, то як про це Сакові сказати? А що він на це скаже? Що буде, хай буде!

Прийшла і зразу ж до мами Дарки:

- Мамо! Така я зморена прийшла, але не про вечерю буду вас питати, а про інше.

- Що, Явдошко, ти надумала, що найшло тобі на голову, що й їсти не хочеш? Сідай на лавку, в ногах правди немає.

Сіла я та й заніміла. Руки трясуться і губи, і як казати – не знаю.

- Мамо! Там на току, де ми вієм зерно, хлопчина один, нам воду підвозить, такий бідовий, кажуть, сирота, може, ми його пожалієм та до себе візьмем жити, хай має якийсь притулок.

- А за кого ми його візьмем, за брата, за свата, чи може за зятя?

- Я, мамо, й сама не знаю, я з ним не говорила, я спершу з вами хочу посовітуватись.

Довгенько не думала мама, вимовила:

- А що? Як погодиться, то приводь, будуть руки чоловічі в хаті, бо Тефан свою сім'ю має, про них і дбає. А може, й зятем стане, скільки йому уже років?

- Не знаю, мамо.

(Мама подумала, що мені й заміж пора, бо той Василь Коповик, що на мене трохи задивлявся, на вечірки приходив, вже оженився, а коли хто посватає?)

Отак домовилась я з мамою своєю. А другого дня, заранні, прийшла на тік в надії, що до початку роботи, поки людей менше, як він раніше приїде, то й поговорю з ним. Ще тільки підходила я до току, а вже помітила, що стоїть там бочка з водою, а Сак розпрягає коня, щоб у другу бочку перепрягти, бо ще і до молотарки на поле везти, чи ще куди пошлють.

Як його підійти? Що з того буде?

- Заранні воду привіз! Доброго тобі ранку. Дай води нап'юсь свіженької.

- А чого б не дати, як хороші люди просять.

П'ю ту воду, на хлопця дивлюся… Ну хто за нього такого бідового заміж вийде, крім мене, думаю собі, хто його розрадить, хто обігріє, приласкає хто?

А він з ноги на ногу переминається та аж стидається говорити зі мною.

- Чула тебе Сак звати?

- То й що? Я теж знаю, що ти Явдошка Яциниха, вас іще Керчиками прозивають.

- Хочу Сачок з тобою поговорити, не знаю з чого почати.

- Говори як є.

- Тільки не обідься на мене. Я знаю, що ти сирота, що надійного притулку у тебе немає.

- Явдошко!

- Не перебивай, бо зіб'юся. Я поговорила з мамою своєю, вони можуть до нас тебе взяти, будеш у нас жити за свого, бо жалко дивитись, як ти сам перебиваєшся.

- Дуня! А тобі я навіщо? За кого я тобі буду – за брата, за товариша, чи за кого?

- Поговоримо про це ввечері, після роботи зачекай мене, там і вирішимо, бо он вже люди сходяться…

На тім і розійшлися: я до жінок з моєї ланки, чекати, яку роботу бригадир призначить, а він - воду возити. А вся я тремтю, аж місця собі не знаходжу, де не стану, все в ту сторону подивляюсь, де бочка з водою, чи він уже в поле поїхав, чи ще тут.

Маринка, братова жінка, все на мене поглядає. Не витримала, запитала:

- А що, Явдошко? Що мати казали? Говорила ти з ними?

- Маринко! Ви ж тільки нікому про це не розказуйте. Радилась я з мамою, як ви і порадили. Мама згодні, кажуть, буде поміч у господарстві. А я подумала, яка з нього поміч? Його треба підгодувати, відігріти його душу і серце, а тоді буде видно.

- А Сакові коли про це скажеш?

- Вже сказала. А він питає: за кого я у вас буду? Не знаю, Маринко, зустрінемось ввечері, та ще поговоримо, дуже мені його шкода, аж серце щемить, а що далі буде – не знаю.

- Я тобі, Явдошко, розкажу, як я за твого брата Дмитра виходила заміж.

Жили ми з моєю мамою Хранкою удвох. Батько після революції жовтневої поїхав в Америку на заробітки та й не повернувся. Вже мені років 15 було. Була я гарна. Коси довгі, чорні, кучеряві. У дві коси заплітала. Мамі все по господарству допомагала. Чоловічих рук у дворі не було. До важкої роботи мама скликали сусіда – дядька Василя Луценка, сестри старшої твоєї, Явдошко, Марфи чоловіка. От він одного разу й каже:

- Хранко, твою Маринку вже й можна загракати (посватати). А буде зять в хаті, то й буде тобі поміч чоловіча. Є в мене один хлопець на приміті. Марфи моєї брат молодший, Дмитро.

Мама відразу:

- То приведи його до нас, бо Маринка дівувати ще не ходить.

Прийшов він з дядьком Василем на другий же вечір, лишився в хаті та й сидить на лаві мовчки, а я на лежанці. Мама в хаті теж крутяться біля печі. Посидів мовчки Дмитро, став додому збиратись. Мама до нього:

- Ну що, Дмитре, гарна наша Маринка? Як сподобалась, скажи батькам, хай хліб приносять.

Пішов Дмитро, а я до мами:

- Не піду я за нього заміж, не піду. Не хочу йти за нього, ні за який заміж не хочу! Нащо мені оцей Керчик! (таке прізвисько сім’ї вашої)

- Замовчи! Бо як я тебе качалкою засватаю, то захочеш!

Так дуже мама захотіла враз мене заміж віддати, щоб зятя мати.

- Підеш кажу, а як батьки прийдуть Дмитрові, то поцілуєш хліб, а батька і матір в руку!

- Самі будете цілувати, як хочете, я до Яринки (сестри двоюрідної) втечу, піду з дому.

- Підеш!- сказала мати, як відрізала.

Видно, Дмитрові я в око запала, бо другого дня прийшов він з батьками Пилипом та Даркою, хліб принесли. Вони в хату, а я на піч.

- Маринко, злізай з печі, люди в хату прийшли, злізай, чуєш!

- А я їх що кликала? Ви кликали, то ви й розмовляйте!

- Ось я тебе злізу!

Мама за качалку та до мене на піч замахнулись:

- Злазь просю, бо качалка почне просити.

Злізла я з печі та й вгнула голову перед батьками, поцілувала в руки. А Дмитро підійшов до мене, взяв за руку:

- Все буде добре, Маринко, йди за мене, не будеш каятись, буду тебе любити й шанувати.

Так воно і було.

Ну Явдошко, не хвилюйся ти, воно буде так, як Бог дасть. Добре, благородне, богоугодне діло ти зробиш, як скрасиш життя сироти, станеш йому підпорою.

- Пішли до роботи, а завтрашній день покаже.

Як я те зерно віяла, як відгортала, а тільки й думала, як вечора дочекатись. Дочекалась… Бачу, що і Сак біля бочки прихилився, мене дожидає. Тут у мене наче крила з'явились, швиденько до нього підійшла.

- Пішли зі мною, дорогою поговоримо та подумаємо, що із нами буде, і як воно буде.

Ішли дорогою, босими ногами порох підбивали, то говорили, то мовчали, то знов говорили.

- Сачок, не думай, що я до тебе чіпляюся, чи за тебе заміж хочу, просто щем якийсь в душі, помогти тобі хочу…

- Ну що ти, Явдошко! Я не знаю, що й матері твоїй казати, як я в хату зайду, чого я до вас, в нахлібники, чи що?

- Ну чого ти? Ти ж на хліб собі заробляєш, як і всі люди, і роботи ніякої не цураєшся. Мама тобі будуть раді.

- А ти, Явдошко? Ти не будеш каятись, що зв’язалась зі мною? Може, тобі якийсь парубок сподобається, може, десь доля твоя блукає.

- Ой, Сачок! Мабуть, уже приблукала моя доля…

Взяла тихенько його за руку, відчула її тремтіння, він свою руку не відсмикнув, а стиснув мою легенько. Аж повеселів!

Так і дійшли мого двору…

Там уже мама нас виглядали, привітались із хлопцем, у двір запросили.

Так і залишився Сак у нас жити.

Зранку на роботу обоє, ввечері додому хто звідки. Стали привикати один до одного, потихеньку появилось між нами кохання, чи теплі стосунки, не знаю як назвати.

- Знай, Надю, в житті так буває, що не тільки той любить, хто гарні слова вимовляє, хто цілує і обнімає, а й той, хто руку помочі навік протягає.

Отак ми протягнули одне одному руки. Навіки батько ваш, Сак,став моєю долею. Я його сама на це спонукала.

Одного разу тихенько сказала:

- Будь моєю долею, Сак!

- А ти- моєю, – відповів мені…

- Мамо, у вас що- і весілля не було?

- Не було, дитино, хто б його і за що зробив? Хоча моя мама Дарка десь місяць по тому, як ми зійшлися, Сакові сказали:

- Знаєш, сину, щоб про вас з Явдошкою люди не судили, піди до своїх тіток, попроси, хай прийдуть до нас з хлібом, посватають тобі Явдошку, щоб було по-людськи.

Так воно й вийшло.Дядько Саків, Шковира Юхтим з дружиною Мотрею та тітка Ганна з чоловіком Мусієм Скригуном, дядько Петро Кобзар з тіткою Ваською принесли хліб, пов’язала я їм рушники, ще моїм покійним батьком, Пилипом на верстаті виткані, посиділи за чаркою. Поговорили з мамою та братом моїм і братовою та й посватали мене за мою долю.

Отак, дитино, я заміж виходила, не те, що тепер…

- То що мені, мамо, порадите- йти за Валентина чи ще дівувати?

- Іди, доню, мабуть, він твоя доля. Скажи йому, хай приходить – з батьком Саком говорити, а я своє слово сказала, ти його почула, знай – за свою долю сама відповідаєш!

РОЗМОВА І РОЗПОВІДЬ ДРУГА

(про мамину долю, про татову долю)

«А доля ходила не сама – з бідою»

Такі різні і такі схожі вони- мама Явдоха і тато Сак. Мама – спритна в роботі, жвава, розсудлива, лагідна, тато – спокійний, врівноважений, задуманий, працьовитий, лагідний. Вони так доповнювали один одного, одне одного шанували, були один одному опорою в сімейному житті, в сім’ї панували спокій і злагода.

- Мамо, розкажіть мені, як ви жили, як тато жив до того, як ви з ним оженились, чого тато завжди такий мовчазний, задуманий? – просила я маму зимовими вечорами, вишиваючи рушники разом з нею. Вже мені років 10 було.

- Надю, я тобі про батька спочатку розкажу, бо він сам ніколи не розкаже. Важке в нього життя було, нікому про те говорити не хоче, а коли мені що розказував, то часто плакав при тому.

- Мамо, а вам його шкода?

- Шкода, шкода, дочко, як малу дитину я його жалію.

- А що було в його житті важкого?

- Ой, дитино, довго і тяжко розказувати, але слухай.

Батько його походив з селянського роду Шковирів – Шковира Архип Минович.

Були в нього брати – Юхтим, Тодось, Прокіп та сестри – Катерина і Ганна.

А мати з селянського роду Кобзарів. Хата її батьків Івана та Лукії була в центрі села, стояла на горбочку, отут через чотири хати від нашої теперішньої, батько твій Сак і досі туди на подвір’я заглядає. (Пізніше тато з мамою допоможуть моїй дочці Світлані на тім самім місці збудували хату, бо той двір стане пусткою, далекі родичі, які жили на тім подвір’ї, помруть, хата їх розсунеться, а я виходжу дозвіл на забудову на прадідівській садибі).

Так от, стояла та хата вікнами до сонця, дверима до дороги чуть повернута. Від хати до дороги була ложбина, вода в ній збиралась навесні. Через ложбину ту зробив дід Саків Іван місточок дерев’яний, вербами обсадив. Посеред городу чомусь був садок. Стояла там пасіка з вуликів-довбанок, росли вишні, сливи і малинові кущі. Збігались туди діти поласувати.

Було в Івана і Лукії 12 дітей, а вижило в ті роки лише шестеро: Дмитро, Онисько, Михайло, Петро, Ганна та Фросина. От Фросина і була матір’ю Саковою. Одружились вони з Архипом наприкінці 1924 року. Якраз у ті роки влада землю селянам наділяла на краю села Івахни, аж під сусідньою Долинкою, у кутку сільського поля. Місце те потім Кутом і назвали, а хто проживатиме там – в селі зватимуть «кутянами». Місцевість там гарна була, дугою кут огинала річка Гірський Тікич, широко стелилась осока по її берегах і росла вільха віковічна, а ще в річці була глибока западина – вир, там у ній і видри, казали люди, водились, в’юни і риба – в основному карась, короп та окунь. Після забудови і заселення Кута виростуть там сади чудові із вишнями, грушами, яблунями та сливами. І стане той Кут маленьким «раєм». Збудували в Куті Архип із Фросиною хату, по сусідству з Архиповою сестрою Катериною. А дальше, по вулиці побудувалися найстарший брат Архипів – Юхтим Шковира з дружиною Мотрею, сестра Ганна з чоловіком Лукієм Скригуном, брат Тодось з дружиною Мариною, пізніше і Ганни дочка Настя з чоловіком Марком. Жили сім’ї, народжували дітей, в колгоспі працювали майже всі кутяни, дехто ходив на зміну в сезон до Цибулівського цукрового заводу, що за 5 км.

В Архипа і Фросини народились три сини – в 1925 році – Сак, в 1927 році – Іван, в 1930 році – Максим. Щасливою почувалась молода родина. Тітка Катерина розказувала, що Фросина була жіночкою доброю, лагідною, працьовитою. Діти були завжди чистенькі, нагодовані, обласкані. Вона дітей гукала наче пісню співала - Савко (Сачок), Ванько, Максимчик. Архип теж був хазяйновитий. Двір обгородив лозою від шляху, рівненько зрізав їх верхи – гарно було. Попід тин насадив вишні, сливи, садок розробив, відгородив місце на пасіку.

Ой горе та й годі!

На той рай кутянський, на село наше, на всю Україну насувала біда. Ще квітували сади, а хліба в селянських коморах уже не було, в державні засіки вишкребли усе зерно ще в 1932 голодному уже році. Як могли так перебивалися люди в одчайдушній нужді. Рік 33-ій – то невигойна рана для України. А для сім’ї Архипа і Фросини, їхніх дітей стала ще й кривавою. Відчула Фросина, що зародилось у неї четверте дитя під серцем. Відчула і перелякалась: «Що ж мені робити?- зажурилась, заплакала молода жінка. - Тим трьом нема що їсти дати, а я четверте приведу. Ні!»

Пішла до чоловікової сестри Катерини на пораду. Як та не відмовляла, рішилась Фросина на гріх – піти до баби-душогубки, що вміла дитячі плоди з жіночої утроби витравлювати. Лишень Катерину попросила, щоб за дітьми приглянула.

Прийшла додому вся змучена, знекровлена, тай злягла. Через кілька днів померла мати. Всього 30 років було їй. Якби не той голод, то може б народила четверту дитину та й жили усі разом. Кричали діти, плакав чоловік і вся родина. В Куті ще й цвинтаря не було. То ж за городами – на краю поля – поставили великого дерев’яного хреста, а біля нього поховали першою - матір трьох дітей-сиріт.

А потім цвинтар став розширятись – з голоду почали пухнути та вмирати старі і малі. Страх завис над селом. Поховав Архип свою любу дружину і аж почорнів весь від горя, важкі думки обсіли його голову. Що з трьома дітьми робити та ще в такий тяжкий час?

Сестра Катерина допомагала за дітьми приглядати та й за ним самим, щоб чого із собою не зробив, бо – не дай Бог, що тоді з дітьми буде?

Дні йшли за днями, а Архип все дужче в тугу впадав.

От і стала радити сестра братові:

- Піди-но, Архипе, до Фросининої матері Лукії, поговори з нею та Фросининою молодою сестрою Ганною що ще була незаміжня, може, Ганя погодиться стати матір’ю твоїм дітям, а тобі за дружину.

Так він і зробив. Впросила Лукія дочку стати матір’ю її внукам-сиротам, вийти заміж за Архипа.

Привів Ганю до себе, стали з дітьми жити. Старший Сачок в школу пішов, дуже був старанний, гарно вчився, з першого класу, по його закінченню зразу в третій перевели, хвалила вчителька хлопчика. Потім пішов і Іванко в школу, теж добре вчився.

Школа була в центрі села, за 4 кілометри від батьківського дому, але недалеко від бабусі Лукії та дядька Петра Кобзаря, мами покійної брата. Хлопчики часто залишались після школи то в бабусі, то в дядька Петра з дядиною Ваською, яка була жінкою доброю, милосердною, пригортала чоловікових племінників, бо і свою першу дочку Ларису уже мала.

А в Архипа і Ганни народилися одна за одною дві дочки – Маруся і Антося. Життя помалу налагоджувалось. І ніхто не знав, яка біда чекає незабаром цю сім’ю, і не тільки її.

Надходив 1937 рік.

Між людьми почались розмови про репресії в країні, і що вони дійдуть до далеких Івахнів, до Кута, як їх частинки – невеличкого хутірця на краю села, про це не хотілось думати. Але чоловіки почали вечорами сходитись в яку хату і про це потайки говорити. Були такі розмови між батьком Шковирою Архипом, Кузьмою Гончаруком, Гринюком Степаном, Розгоном Іваном.

Дружили ці чоловіки між собою, жили по сусідству. Хтось і доніс на них в сільську Раду.

Приїхали перед ранком, коли ще всі спали, застукали в хату і забрали Архипа та його трьох товаришів, і забрали назавжди. Пізніше взнали діти, що батька їх і інших односельчан розстріляли як ворогів народу. До болю дітей-сиріт додався ще й страх. З тих пір діти стали мовчазні, задумані, на людей боялись очі піднімати, боялись життя свого.

Багато-багато пізніше в 1959 році пройде реабілітація репресованих, буде вона закритою для народу і тільки в 1992 році в місцевій газеті «ЗОРЯ» буде надрукована виписка з «Книги пам’яті репресованих», за два роки до своєї смерті, дізнається мій Сак, коли був розстріляний і реабілітований його батько та його односельці. 1з 32 чоловік, репресованих в Івахнах тридцятим за списком значиться:

30. Шковира Архип Минович, 1900р.н., безпартійний, колгоспник.

28.09.1937р. – розстріл

10.01.1959р. – реабілітація.

А попереду в списку: Гончарук Кузьма, Гринюк Степан Оверкович, Розгон Іван Сильвестрович. Це сусіди і товариші Сакового батька. Разом їх забрали, разом і розстріляли. Через деякий час одна-єдина вісточка від батька надійшла дітям.

Якимось чином з Уманської тюрми повернувся Свінціцький Петро (казав, що його відпустили). Він сидів із Саковим батьком в одній камері. Він привіз дітям батькового «бобрика» із ленінградського сукна. Увесь комір «бобрика» був у крові, мабуть, від ударів по голові. Батько казав Петрові: «Віддай дітям, хай доношують. Я вже не вернуся. Нас розстріляють.»

Не дай Бог нікому такої вістки діждати, тим більше малим дітям. Печаль і сум поселяться в дитячих серцях назавжди. А в Сака цілий вік болітиме серце і ніякі ліки йому не допомагатимуть…

А в 2010 році, я, Надія, отримаю ще вістку про мого діда Архипа. Приїде до мене внук Гринюка Степана Оверковича – Гринюк Володимир Іванович і розкаже таке: він, будучи директором інституту Укргідропроект, мав можливість бачити архівні матеріали на репресованих його і мого діда та їх друзів по нещастю і там є запис, що розстріляли їх в лісі за Уманню (тепер там розвилка доріг на Черкаси і Кіровоград), там і покояться їхні кістки.

Така гірка, гірка доля Сака і його братів Івана та Максима.

- Чого про сестер його та мачуху не кажу нічого? Серце не витримує про таке розказувати. І батько ваш, Сак, ніколи про те не хотів ні розказувати, ні чути. Мені його тітка Катерина Свінціцька розказувала, потім дядина Васька, дядька Петра Кобзаря дружина. Як репресували Архипа в 1937 році і він не повернувся, то тітка-мачуха перебула через зиму з усіма дітьми в Архиповій хаті, а навесні забрала своїх дочок Марію і Антоніну, сякі-такі речі, та тихо, покрадці втекла з села, лише братові Петрові Кобзареві дала про те знати та на його голову залишила сестриних дітей. Забідкалась Петрова дружина Васька: «Що з цими сиротами робити? Чим годувати? В що одягати?» Забідкалась та дітей пригорнула, в неї самої підростала донечка Лариса. Завжди Сак казав, що дядина Васька була добра, спокійна, лагідна. Усіх дітей садила до одної миски. А що в мисці було, за те й дякували. А тітка-мачуха опинилась аж у Ровенській області, вийшла там заміж. Спасла своїх дітей, а сестриних сиріт зрадила. Уже десь після 1960 року приїхала в село з дочкою до свого брата Петра. Покликали вони до себе і Сака, видно, хотіла мачуха все-таки побачити племінника, надіялась на прощення. Не втримав Сак сліз:

- Не хотіла вона нас тоді рятувати, я її тепер бачити не хочу!

Не пішов він на ту зустріч, не простив довіку.

А вона через кілька днів поїхала з села. Більше ніколи не приїжджала.

Діти сяк-так продовжували відвідувати школу. Душею тягнулись до своєї хати. Старші часто ходили додому, в кут, до своєї порожньої домівки. Стояла хата сиротою, сиротами блукали по селі діти. То заходили коли до тітки Катерини в Куті, вона дітей теж жаліла, що мала, тим підгодовувала, бо в самої чоловік хворий, дітей двоє. Тітка чим могла ділилася з сиротами. Іноді заходили, коли закликали, до дядька Юхтима, до дядька Тодося (всі вони жили на одній вулиці). А влітку, на шкільні канікули діти пасли їм худобу, щоб заробити яку їжу. Всього було в житті дітей: злидні, голод, холод, обідраний одяг. Не завжди знали, де заночують, де їх нагодують. На осінь, як іти в школу – знову до дядька Петра. Він жив недалеко від школи. Недалеко від школи жила і бабуся Лукія, стара і немічна жінка, яка вже і собі не могла дати раду. Дід Іван на той час уже помер. Діти і до неї іноді заходили, та вона не могла вже їх ні обігріти, ні чим нагодувати, лиш пригортала до себе та плакала за сирітською їхньою долею, за своєю покійною дочкою Фросиною.

А поруч з бабусиною хатою, на однім подвір’ї, стояла хатина дідового Іванового брата Демида, жила в ній Демидова дочка Явдошка, двоюрідна Фросинина сестра по батькові. Вона була бездітна, чоловік її помер. Вона закликала дітей до себе, чим могла підгодовувала.

Отак рік за роком, з горем-бідою і зростали Сак, Іван, Максимко з дядьком Петром та дядиною Ваською, двоюрідною сестрою Ларисою.

Видно, мамина й татова душі оберігали їх з небес, бо вижили всі троє, не померли з голоду й холоду.

Вижили…

А біда знову насувалась на їх голови. Надходило літо 1941 року.

Як почали німці бомбити село, то недалеко батьківської хати впала бомба, стіну хати і вирвало, залишилась її половина.

А як перестали бомбити, то діти з села побігли до кута, подивитись, що з їхньою хатою, прибігли та й побачили, що хати лише половина, хоча дах якось вцілів… Повертались до села плачучи, а над головами свистіли кулі. На Лисій горі, що над Тікичем, поблизу кута, ще утримували позиції радянські солдати, намагались відбити німецьку піхоту, що сунула з заходу слідом за танками.

Прийшли-прибігли до дядька Петра про все побачене розказали.

Дядько Петро не був призваний в армію, бо був трактористом, то прийшлось тим трактором обробляти поля і при німецькій владі. Та робота на тракторі і спасла сім’ю. Хоч жменьками, хоч маленькими торбинками-сховками приносив додому «зароблене» (вкрадене) яке зерно. Його розтирали, розмелювали й готували сяку-таку їжу.

Як зайшли німці, в ту пору померла бабуня Лукія. Вона вже дуже хвора лежала в своїй хаті, німець зайшов у хату, шукав що взяти їсти, не знайшов нічого, покричав щось до неї, але не застрелив.

Просто ті відвідини прискорили її смерть…

А за першим набором у 1942 році Сака забрали до Німеччини. На станції Монастирище (райцентр) йому вдалося перед посадкою у вагони втекти (сирітська сміливість, мабуть, допомогла). Повернувся в село до дядька. За другим набором таки забрали, разом з Михайлом Гринюком (сином репресованого Гринюка Степана) та іншими вивезли до Німеччини.

Працювали вони десь на залізничній станції, зчеплювали вагони (міста того не пам’ятаю).

Жили разом в одному бараці. Життя було несолодке, але листуватися з рідними дозволяли. То за те листування Сак мало не поплатився життям. Написав він якось листа своєму товаришеві в Івахни, згодом отримав від нього відповідь. А в тому листі товариш підписався: «З найкращими побажаннями до тебе Григорій Жидівка» (таке в нього було сільське прізвисько). Хіба він міг подумати, що листи до «остарбайтерів» німці провіряють, перечитують.

Викликали Сака в комендатуру на допит:

- Признавайся, хто такий Жидівка? Може ти теж Жидівка?

Як їм не пояснював Сак, що в селі жартома дають прізвиська один одному – не повірили. Дали 25 батогів, думав – не виживе. Але не розстріляли, в концтабір не відправили. Чудом залишився живий, продовжував працювати.

А от товариш його Міша Гринюк загинув наприкінці війни, навесні 1945 року. Вранці обидва збирались на роботу. Хвилин на кілька Сак вийшов з барака раніше, встиг відійти в сторону станції, враз налетів радянський бомбардувальник. Бомба влучила не в станцію, а в барак, де залишався Міша. Там він і залишився назавжди.

Скоро цю станцію звільнили від німців, а остарбайтерів відправили додому, на Україну. Декого з хлопців польові військкомати по тому покликали до війська. Сак же прийшов додому інвалідом. Бо вже наприкінці війни його праву руку так стиснуло на сцепці між двома вагонами, що чудом залишився лише один великий палець.

Ось така гірка доля вашого батька. Хіба про це хочеться розказувати.

Повернувся Сак в Івахни до дядька Петра і тітки Васьки. Там проживали його менші брати. Вони уже на той час навчались в школі фабрично-заводській при Цибулівській цукроварні. Іванко отримував професію токаря, Максимко – слюсаря.

Ось як розказує двоюрідна сестра Лариса Атаманчук (Кобзар) про повернення Сака:

- Був теплий весняний день, ми з подружками грались на вулиці поблизу хати в піжмурки, ховались в торішніх бур’янах, кущах бузку та між купами хмизу. Аж ось хлопець якийсь підхопив мене на руки:

- А ти хто, що тут кукурікаєш та ховаєшся?

А потім пізнав мене, обняв і заплакав.

- Лариско! А де ж усі наші, веди мене, сестричко, до них.

На подвір’ї всі обнімалися і плакали, не могли один на одного надивитись. За цей час у сім’ї дядька появилась іще одна донечка Маруся. Сім’я побільшала. Гарно прийняла його рідня. А йому хотілося з братами провідати свою хату, зайти до Михайлової матері Ганни, розказати, як Міша загинув, хотілось пройти по селу, по куту, провідати тітку Катерину, дядьків своїх Шковирів.

Провідав рідну хату з вибитою стіною, садок вишневий біля хати та мамину могилу…

Відвідав і родичів, які були своїм життям затурбовані, своїми дітьми. Пригостили Сака, хто чим міг, про все розпитали.

- Іди, Сачок, в колгосп до роботи, будеш собі на хліб заробляти, братів підтримаєш – казала тітка Катерина напутні слова. - Вони вже й самі собі професію здобувають, скоро стануть працювати. Ми уже якось видряпались в цьому житті, не дали люди пропасти, а найбільше дядько Петро з тіткою Ваською.

- Буду до них повертатись, піду на роботу в колгосп.

Так воно і було.

Брата Івана після війни забрали на службу в армію. Служив на Крайній Півночі, там знайшов свою долю – Льолю, дівчину-росіянку, з нею одружився. Стали проживати в місті Архангельську. Там народився в них син Олександр. Три рази приїжджали до нас в гості: раз з маленьким Сашею, потім ще два рази Іван з Льольою самі. Максимко ж 16-річним хлопчиною поїхав на Донбас, тоді молодь з села туди виїжджала на відбудову. Став працювати Максим на Луганському тепловозобудівному заводі слюсарем. Працював там до самого виходу на пенсію.

На цьому заводі він знайшов свою долю – красуню Марусю, з нею одружився. Мали двоє дітей – дочку Таню і сина Вітю. Вдвох прожили цілий вік, внуків діждали. Часто до нас приїжджали. Максим мав право на безоплатний проїзд поїздом раз на рік, як працівник того заводу, то вони в час відпустки до нас і приїжджали.

- Ну ти, Надю, знаєш, як останній раз приїжджав дядько Максим, коли тато ваш дуже захворів, лежав, як кажуть, на смертельній постелі після операції, дала я Максимові телеграму. Він зразу ж приїхав, але… не застав старшого брата живим. Провів його в останню дорогу.

А як я проживала до того, як вийшла за вашого батька? Було по всякому. Я була найменшою дитиною у селянській сім’ї Яцини Пилипа та Гринюк Дарки. До одруження кожен з них уже мав свою сім’ю, та горе в кожній з них звело у їх спільну. У батька Пилипа в першому шлюбі померла дружина, залишила йому дітей – Дмитра, Ониська, Семена, Тефана, Марфу.

У мами Дарки в першому шлюбі помер чоловік, залишив їй двох дочок Ганну та Олександру. Прийшов тоді Пилип просити Дарку аби стала матір’ю його дітям, а він стане батьком її дітей. Батько Пилип був доброю людиною, мама колись уже в старості казали, що їй з Пилипом і дев’ятьма дітьми було краще жити, ніж з першим чоловіком і двома дітьми. То ж дружно жили в їхній сім’ї, як кажуть, твої, мої і наші діти.

Спільними дітьми були я і старша сестра Лукія (в заміжжі Бабина).

Жили великою селянською родиною, мама на роботу не ходила – дітей же купа. Тато працював на пана до революції, а після - мав своє невелике господарство на виділеній землі, ходив на роботу в колгосп аж до війни.

Батько був добрим хазяїном у своїм господарстві. Тримав худобу. Ловив рибу у своїй сажавці (за городом протікала річечка, то він скраю неї викопав велику копанку, наловив риби у сільському ставу та вкинув у ту копанку). Розвів риби, що мав для сім’ї, ще й на продаж. Тато любив торгувати на базарі у сусідньому Цибулеві. Згадувала мама, що переторговував скотину, в один базар купить корову, в другий продасть, тільки дорожче, а то ще в той самий день перепродасть.

Торгував тато і полотном. Мав свій ткацький верстат, своїми руками зробив його (потім він мені перейшов, я на ньому ткала), ткав на верстаті полотно, сіяв і обробляв коноплі, з них виготовляв пряжу.

Казали, що тато був веселим чоловіком, любив пошуткувати, любив поспівати. Бувало, приходив з базару, приносив «сороковочку» та й до мами:

- А давай, Дарко, я трішки пообідаю та й чарчину хильну. Тоді ми з тобою заспіваємо, кинем бідою об землю.

Хоч які були тяжкі роки, який голод, батько утримав сім’ю, утримав господарство. Корову годував добре, викосював сіно в берегах Тікича, на зиму багато заготовляв.

Звісно, у кого була корова, той врятувався. Діти мали кружку молока. З риби варилася юшка, так і спаслися.

У пореволюційні роки поженили, повіддавали заміж старших братів і сестер. Появилися внуки. Різдвяними, Великодніми святами сходилась велика родина у батьківську хату.

Обминув смертю нашу сім’ю голод, обминули і репресії. Та не обминула війна. У 1939 році забрали на Фінську війну середнього сина Дмитра, з неї він живим повернувся, але коли на Вітчизняну забирали, відчував, що не повернеться. Прийшла до його дружини Марини похоронка

Яцина Дмитро Пилипович,

1909р.н., рядовий, загинув у липні 1944 року

Брат Онисько пройшов усю війну, був поранений, повернувся додому живим. А мене у 1942 році з першим набором вивезли до Німеччини.

Не мене одну, багато дівчат сільських: Сашу Вегеру, Надю Плакущу, Марію Мельник, Марусю Каплунову, Храсину Сокур та інших. Хлопців теж вивозили, я не про всіх знаю.

Ми з Сашою Вегерою попали в одне місце, працювали спочатку на фабриці, що виготовляла фотоплівку, а потім нас забирали до бауера, там ми доглядали свиней, скотину, курей.

От через тих курей, а точніше через картоплю, яку ми їм варили на з’їжу, мене мало не прибив, а може і вбив би німець-охоронець.

Ми ту картоплю, що курям давали, потихеньку потрохи собі за пазуху ховали та підгодовувались нею. Бо були ми голодні- голодні, ніби собаки. Путньої їжі нам не давали, а варили нам якусь брукву, схожу за смаком на наші буряки. Тією похльобкою нас і годували, гірше ніж скотину і собак та курей. (Я скільки після війни не варила борщ - буряка в нього не кидала, не могла на зубах його відчувати, мені видавалась бруква).

Так от, одного разу помітила фрау, як я ті картоплини сховала, покликала охоронця, стала здалеку на мене показувати. Я зрозуміла, що біда! Оглянулась навкруг. Біля курника неподалік дерев’яні східці. У малесеньку шпаринку я під них залізла і завмерла. Став німець по дворі мене шукати, не знайшов, якраз на тих східцях зупинився, закурив, а я лежу під ними, не дихаю. Постояв, покурив, пішов назад до хазяйки. Довго я лежала під тими східцями, почула, що охоронець сказав: «Ауфвідерзеен» хазяйці і десь пішов, вибігла, і до неї на коліна впала, плакала. Вона відійшла мабуть серцем трохи, пробачила мені, наказала по своєму, щоб більше не крала.

Голодна була, а більше не взяла ні картоплини.

Важко було в тій Німеччині, але ми були молодими, подружилися з іншими дівчатами, хлопцями, які з нами працювали, гуртом вільний час проводили.

Так і дочекались весни 45-го. Нас звільнили американці. Ще йшла війна, ще не було Перемоги, але ми вже були вільні. Ще трохи пожили ми там, американці нам давали їсти. А потім нас відправили додому.

Отака, дитино, випала мені та Німеччина. Як відправляли, то нам у вузли дали якусь постільну білизну, рушнички-втиральники, якісь харчі.

З цим я приїхала додому в Івахни.

Батька Пилипа я уже не застала, помер у війну. Мама Дарка жила у нашій хаті, через сіни жив брат Тефан зі своєю сім’єю: дружиною Ганною, дітьми – Григорієм, Марією, Іваном. Довго не відпочивала, матері потрібна була допомога. Пішла в колгосп, працювала в ланці на буряках, на полі біля комори на току. Там я і зустріла вашого батька Сака.

Я вже тобі про це розказувала.

РОЗМОВА І РОЗПОВІДЬ ТРЕТЯ

«На щастя, на долю я ткала тоді полотно й рушники»

Хотілось би вплести мамині розмови у вінок із хмелю високого, барвінку зеленого, червоної калини та чорнобривців з маминого квітника, а ще з клечання та татарського зілля. Бо ці рослини супроводжували мамине з татом життя. Верба і вільха, вербова лоза допомагала господарювати. Рушники ткані і рушники вишивані прикрашали хату, а як приходила Зелена субота перед Трійцею, то мама вносила в хату запашне зілля, гілки клена (клечання), застеляла зеленою осокою глиняну долівку в хаті, перепрані вишиті та виткані рушники чіпляла на стіни, до ікон. Мама раділа на ту красу, аж усміхалися її очі з радості. А ввечері, або в неділю клечальну сідала з нами, її дітьми, бабунею Даркою, часом і тато десь поруч примощувався, та й вела розмову про все, про все. І про те, як вони з татом починали своє сімейне життя.

- Я вам, діти, як розкажу, як ми з вашим батьком починали життя, ви й не повірите…

Зійшлися ми з батьком літом голодного повоєнного року. Спочатку жили ми в моєї мами, а вашої бабусі Дарки, через осінь та зиму перебули, а навесні Сак і каже:

- Підемо, Явдошко, до своєї хати, у Кут, щось будемо з хатою робити, треба стіну, що повалилась при бомбардуванні замурувати, вікно поставити, дах

підладнати. Думаю, що і город свій посадимо, і садок батьків досадимо.

Зібрала нам мама які речі: ряден на постіль, дві подушки, два банячки, кілька ложок, дві миски та сковороду. Ото й все наше хатнє господарство.

У Саковій хаті збереглися ще батьків стіл, дві лавки, дерев’яне ліжко.

Прийшли ми в порожню хату та й зажурились, що його їсти, що його пити, як усе поробити?

У вцілілій половині хати поставили ліжко. В тітки Катерини (добре, що хата з хатою) взяли сухої осоки, настелили в ліжко, рядном застелили, другим рядном укрилися – от тобі й постіль.

На другий же день розчистили місце на глину у подвір’ї. Попросив у бригадира на вихідні підводу, попросив дядьків Петра, Юхтима, тітчиного сина Андрія та й вчотирьох навозили глини з глинища, що за городами.

Привезли й кілька діжок води з річки. Замісили заміс. Наступного дня стіну заклали вальками, вікно старе вставили (дядько Юхтим приніс). Потім, коли стіна висохла, я її загладила і знадвору, і зсередини. Всю хату перетерла половою, обновила її, вимастила, долівку рудою глиною змастила.

Які ми були раді, що хату відновили! Згодом у другу половину хати перевезли батькового верстата. На городі посадили яку хто дав картоплю, просо, посіяли жито і коноплі.

Це зараз про коноплі кажуть, що наркотична рослина. А в ті роки вони були доброю підмогою в господарстві, бо з них можна було виготовляти волокно на пряжу, а висушене насіння можна було замочуючи, розтирати на конопляне молоко. Таке конопляне молоко добавляли в кашу пшоняну, трохи підсолоджували і їли.

Це вже в 1948р. появилась хоч якась каша пшоняна, чи гречана. А в 46–47 роках була голодовка теж страшна. Пухлі люди ходили по селу, бур’янами двори заростали, в яких усі вимерли. А інші, котрі дужчі були, заходили в двори, з бур’янів насіння обривали в кишені, потім на жорнах дома мололи, варили якесь вариво і його їли. А літом, як на річці дозрівали лопуцьки, то їх виривали з коренем і передкоріння їли.

В кого була корова, то ті спасались, сусідам, родичам допомагали. А хто ходив на роботу в колгосп, то трохи всілякими неправдами хоч жменю зерна, хоч буряк за пазухою додому приносили.

Люди їхали на Західну Україну, шукали там порятунку, міняли в кого що було на зерно. Я теж навесні 1947 року поїхала, взяла з скрині сувій полотна, дві простині з Германії привезені, мамину празникову хустку і на даху вагона поїзда з станції Івахни доїхала з пересадками до Здолбуново. Там я і виміняла в якогось хазяїна зерна. З страхом вернулась додому жива, бо не всі повертались. Мародери залізними гаками стягували мішки з зерном з дахів, а часом і людей.

Отаким був сорок сьомий.

Сак щодня йшов на роботу, ще деякий час їздив кіньми, возив воду колгоспникам на поле. З роботи спішив додому. Все в дворі старався привести в порядок. Я йому в усьому допомагала.

В березі нарубала лози чимало, щоб подвір’я обгородити, пасіку, та хоч вуликів ще не було, а пасіку готували. Підсадили ще вишень в садку. Погріб стали копати та криницю біля тину. Я ланку буряків зайняла, хоч не знала, чи її висапаю, бо влітку на Петра-Павла народила тебе, Надю. Ланку повіряли вже інші жінки. Батько радів народженню дочки. Ім’я вибирали вдвох. Я хотіла спочатку назвати Павлиною (на Павла ж родилась), Сак хотів –Настуньою, бо в нього була двоюрідна сестра Настя. Але врешті назвали Надією. В ті повоєнні роки багато батьків називали дочок Надіями (десь в підсвідомості надіялись на краще життя). На маленькій вулиці в Зеленому Куті за якихось два роки цим іменем було названо вісім дівчаток. Надійки народились у сім’ях Кухарів, Шковирів, Коломійців, Мельників, Свінціцьких, Гринюків, Чуйків, Слівінських.

Зробив батько колиску з лози, причепив до стелі біля ліжка на конопляних вервечках. В сім’ї нас стало троє. Сак розумів, що він тепер за сім’ю відповідає. Попросився на роботу в тракторну бригаду, помічником тракториста (причіплювачем) став у дядька Петра Кобзаря. З роботи приходив, то насамперед за дочку розпитував. Тітка Катерина сказала, що дівчинка схожа на його покійну матір, то в нього навіть усмішка появилась, наче душа трішки відтанула.

- Мамо, я відчувала, як тато мене любить.

- Як це, Надю?

- Пам’ятаю такий випадок. Це було мені років три. Літом під вечір я гралась біля пасіки на траві, там і калачики (такі бур’яни росли). Рвала я з тих калачиків насіннячко, в долоню збирала та там і задрімала. Чую, тато питає:

- Явдошко, а Надя де?

- Он там біля пасіки грається. Піди подивись.

Тато підійшов, побачив, що я засинаю, тихесенько взяв на руки. Поцілував в личко, поніс до хати. А мені так добре було в нього на руках, я вдавала, що міцно сплю.

- Тато всіх дітей своїх любив, бавився з вами, ще й сусідка Віра прибігала до нього.

У сусідської дівчинки Віри батько загинув на фронті під кінець війни. Він був родом з Росії (Альоша Гуляєв). На початку війни, як наші відступали, його, пораненого, принесли товариші в хату Розгона Олекси, попросили доглянути, сховати від німців. Тут він загоював рани довго, тут доглядали його тітка Ярина та їх дочка Ліда. Вони з Лідою були, мабуть, ровесники. Полюбили одне одного. В кінці 43 року народилася Віра, а в березні 44 року, коли село звільнили від німців, він разом з наступаючими військами пішов на фронт, там і поліг в бою.

- А Віра бачила, як тато носився зі мною, підбігала до нього: «Дядя Сака,

візьми мене на руки».

- Він пригортав і Віру, розумів, що значить дитина без батька.

Як народився Андрійко в 1952 році, то він не знав, як ним тішитись. Який втомлений не прийде з роботи, Андрійка на руки бере: «Ой, синку, який ти жвавий, який хитрунчик.»

Ще як тебе, Надю, народила, потім Андрійка, я дома довго не сиділа, йшла на роботу в колгосп буряки сапати, чи на інші роботи.

Забрали ми до себе бабку Дарку, вона допомагала з дітьми, трохи з хазяйством.

А восени з тими буряками стільки було роботи, що додому йшли ледве живі: буряки цілу осінь, аж майже до морозів, до снігу копали вручну копачками, скидали на купи, а потім чистили кісками (великими ножами), грузили на підводи, а як появились машини, то на машини, до цукрозаводу возили. Дуже важко робили, але робота мені не була тяжбою, я любила працювати. Така була дурна, що як не нароблюсь, то спати не можу.

Від тієї важкої та холодної роботи померла у мене в 54 році квола народжена дівчинка, Марусею назвали, та не прожила вона й місяця.

Зробив Сак малесеньку труну з дощечок. Поклали сповите дитя в неї. Та й занесли вдвох на цвинтар, в головах у покійної матері Фросини похоронили.

Якби теперішні часи, то може б її вилікували. Виходили. А тоді які ліки? Бабка-повитуха новонароджених дітей приймала. Бабка-знахарка лічила. А що вона сама не знала, що вона вміла, ніхто того не знав. Та я до знахарок не носила. Не вірила я їм.

Прийду з роботи, мама кажуть, що котресь з дітей хворе, гаряче, на печі вигрівається. А я думаю: «Добре, що гаряче, аби не холодне, бо як уже холодне, то тоді біда.»

Отак і жили. Як не важко було, а між нами завжди була злагода. Ми одне одного розуміли, підтримували, про все радились, разом працювали в господарстві.

Життя поступово налагоджувалось. Невдовзі в сім’ї з’явилась донечка Ніна, найменша мамина й татова втіха.

- Мамо, я пам’ятаю, як ви на верстаті ткали полотно, рушники.

- Що ти пам’ятаєш?

- Що верстат був великий, майже півхати займав. З пізньої осені до ранньої весни снували нитки на верстаті: однотонні і кольорові.

То справа-наліво, то зліва-направо посилали човником ваші, мамо, руки. А я все придивлялась, як спритно ви те робите. Дивувалась, як швидко піднімались, ніби підскакували нитки основи, а потім опускались в такт ногам, що вправно працювали.

До пізньої ночі блимав у хаті каганець із воєнної гільзи, заправленої гасом, а коли появилась лампа гасова, з склом, то вечори стали світлішими й довше можна було ткати.

- Доню! Те ткацтво було однією з основ нашого буття.

Рушники однотонні біло-сірі для кухні та витирання тіла і обличчя, а ще на потребу в останню дорогу (столи ними на поминках застеляли, а ще домовину на низ в землю опускали). Рушники з кольоровим візерунком ткала, щоб прикрасити хату, ікони на стінах, дочкам на заручини, синові на щастя. На долю. А ще я ткала полотно на рядна, що ними постіль застеляли. Ткала і на кольорові покривала і доріжки. Ткала із невибілених ниток рідкі тканиці для ряден, що осоку з річки носить, бур’ян з поля для худоби. Такими тканицями і рибу з річки витягували.

Десь до року 55-56-го ткала я на верстаті, поки не стало хоч трішки краще жити.

Тоді стали появлятись в селі міняйла, стали привозити якусь матерію на одяг, на плаття та сорочки.

Став і в крамницях появлятись всякий товар та грошей в нас ще не було ніяких.

То ж доводилось вимінювати гроші за городню продукцію. Гнала потихеньку горілку з хмелю та буряків, на неї дещо вимінювала грошей.

А як пройшла потреба на ткацтво, то розібрали ми верстат та й поклали на горище.

Я тоді подумки дякувала покійному своєму батькові Пилипу за науку. Це він мене навчив ткати, це його руками зроблений верстат, служив вірою й правдою, допомагав у світі виживати.

- Мамо, я пам’ятаю, що ви і на ножній машинці шили!

- Шила, дитино, шила. Не дуже те шиття було «модним». Шила спідниці, сорочки жіночі та чоловічі піджаки. А от верхній одяг та взуття – того я не могла.

- Мамо, я пам’ятаю, як ми з вами перкальові рушники гладдю вишивали й мене того навчали.

- Ну… То вже тобі було років десять.

- Мамо, а як той бур’ян називався, що в коноплях ріс? Якийсь він особливий, наче маленькі деревця з воску зроблені.

- Ти забула? Кукіль ми його називали. Я ще просила тебе, щоб помагала його з конопель вибирати.

- Що кукілем називали забула. А от як його вибирали добре пам’ятаю. Марудна то була робота. Мало того, що весь час навколішки треба було лазити, щоб гілки конопляні не поламати, щоб вищупати весь бур’янець, та ще пил конопляний і цвіт очі і голову засипали, засипали. Якщо забуду хустинку на голову зав’язати то стільки його в коси насиплеться, що потім довго доводилось вичісувати і вимивати.

Пам’ятаю, як конопляне насіння обскубували, щоб не пообпадало, щоб залишилось на з’їжу, на посів. То теж не дуже приємна була робота.

- А як коноплі обробляли, пам’ятаєш?

- Як їх виривали, як сушили не дуже пам’ятаю, бо того я вже не робила. То була ваша з татом робота. А от як ми з вами носили до річки сухі конопляні снопи вимочувати – добре пам’ятаю. Носили їх далеко, аж до виру, до Вовківні, де глибока вода була, щоб снопи добре у воду занурювались. Потім ми їх витягали, підсушували, знову занурювали, не знаю правда, для чого?

- Ну для чого? Щоб краще від кори стовбурів волокно відставало, щоб легше кора відбивалась потім від волокна.

- А ще я, мамо, пам’ятаю, як ми з тих конопляних вимочених і висушених стебел вибивали волокно. На бительні стебла били, аж в усі боки костриця розліталась, били доти, поки в руках не залишався пучок волокна.Те волокно довго розчісували на чесалі, щоб рештки костриці вичесати, а потім ще щітками твердими, круглими розчісували, волокно ставало рівненьке, наче коси дівочі, ще наче повісмом його називали.

- Да, дитино, те повісмо зв’язували у «кукли», щоб не заплутувалось, так воно лежало, аж поки у кужелі його не змотували. А з кужеля пряли нитки, якими потім і ткали на верстаті – рушники, полотно, доріжки, тканиці.

- Мамо, а ще я пам’ятаю, як ми з вами полотно вибілювали. Носили сувої темного полотна до річки, там у чистій воді замочували, потім на березі, на траві розстеляли – сушили. У теплі сонячні дні ми цілими днями були на березі, поки все полотно не відбілим.

- Було, Надю, було роботи жіночим рукам, які не лінувались, про сім’ю свою дбали, хотіли з своєї праці якусь копійчину мати.

З того полотна, з тих рушників я свою долю зіткала, сімейне щастя зберегла.

Я ткацтвом займаюсь у вільний від колгоспної та домашньої роботи час.

А батьковим захопленням була пасіка. Розводив її батько з одного роя, що йому віддав сусід Олекса Розгон. Олекса був уже немолодий чоловік. То ж коли з його вулика тікав рій, він просив Сака допомогти зловити. Сак не відмовляв. Дядько Олекса і подарував йому роя і старого вулика з рамами. Потім ще й дядько Юхтим дав одного, коли побачив, що Сак тими бджолами так зацікавився. Все розпитував у Олекси про їх повадки, про догляд за ними. Любив довго спостерігати, як бджілки одна за одною снували з вулика, а потім із своїм медком повертались назад.

Так зацікавився тими бджолами, що з часом став справжнім бджолярем. З кожним роком пасіка розросталась. Із своїх роїв добавлялись вулики, а потім із іншими бджолярами підтримував зв’язок, від них часом отримував рої.

Любив батько майструвати вулики. Хоч і не було в його пальців на правій руці, крім великого, він собі заказав у когось протез мізинного пальця з дерева, шкіряним чохлом його приєднував до великого так, що великим і мізинцем він міг утримувати речі, а основну роботу навчився робити лівою рукою. Нею він писав, стругав, рубав, забивав цвяхи та іншу роботу, правим протезом підтримував. Сак усе робив, ніколи не можна було й подумати, про його інвалідність.

Тож він робив вулики, рамки до них, придбав увесь реманент пасічника, медогонку. Поступово став справжнім пасічником. Найбільшою пасіка стала десь у році 60-ому. Було в ній 21 вулик. З усякого різнотрав’я, з квітучої гречки, люцерни, з цвіту акації, липи збирали бджілки-трудівниці мед, зносили його до вуликів. Батько годинами заглядав до тих вуликів, виловлював трутнів, глядів, щоб не залізли миші у вулик та не наробили шкоди. Меду відкачував в міру, щоб в негоду бджоли мали чим харчуватись.

- Мамо, я пам’ятаю, як тато викачував мед, то стояв він і в каструлі великій, і в бідоні, а ми ласували вощиною з медом.

Ці спогади я зберегла на все життя. Шкода, що ніхто з його дітей не продовжив цю справу, видно, полінувались. Лише мамин племінник, сестри Лукії син Василь мріяв розвести бджіл. Розказував, що коли приходив до дядька Сака і тітки Явдошки в гості, то пригощали вони медом, ще й додому давали і він думав, що як виросте – стане пасічником. Але після закінчення восьмирічки поїхав навчатись спочатку в залізничний технікум, потім у військову академію. Аж до виходу на пенсію був військовим. Служив і за Уралом, і на Далекому Сході. В званні генерал-майора вийшов Василь Йосипович Бабина на пенсію, тоді повернувся на Україну, в Київ. А в рідних Івахнах, на батьківському подвір’ї розвів омріяну пасіку. І не якусь маленьку, а таку, як належить справжньому господареві.

- Да, Надю, з тієї пасіки ми поступово розживались. Трохи мед я продавала на базарі, трохи за що міняли. Ним же зимою бджіл підгодовували.

Ніякої роботи не цурались ні я, ні батько. Для себе і для людей трудились.

- Що значить для людей?

- А так, що як хто збудував хату, а її треба глиною гладити, до мене за поміччю йшли. Знали, Явдошка Сакова не відмовить. Чи може кому піч збудувати, чи грубку та плиту покласти – теж до мене звертались.

Скільки я тієї глини на своєму віку перемісила, скільки перегладила, на десятьох вистачить.

- А чим тоді люди розраховувались?

- Спасибі казали. Може, тобі колись чим допоможемо.

Я нікому в допомозі не відмовляла, може, за те мені Господь силу давав. Я і в колгоспі косила, і вдома – осоку в руді на сіно корові (батькові рука не дозволяла), виносила з берега додому. Я і лозу рубала на тини, на дрова, і очерет жала серпом, щоб було чим покрівлю на хаті підшити, на хліві теж. А своє жито з городу, чи просо, чи гречку ціпом молотила сама.

- Мамо, а ви коли-небудь відпочивали?

- Аякже! Скільки ж свят послав людям Господь, щоб перепочивали від роботи. Храмовий празник був у нас на Михайла, 28 листопада. До цього дня готувалися зарані. Я ходила з жінками аж в Острожани, кілометрів за тридцять від нас, там завжди можна було риби придбати (виміняти чи купити, якщо коли гроші появлялись).

- Я пам’ятаю, мамо! Одного разу перед празником ви принесли рибу і висипали в ночви, то ночви були майже повні. Особливо запам’яталась щука, поверх усіх лежала, на всі ночви витягнулась.

- Життя було бідове, але на празник старались всього приготувати. Рибу варили на холодець, жарили, фарширували. Гусей тушили повен казан, капусту, картоплю в горшках. Накришували вінегрету, капусту квашену заправляли олією та кришеною цибулею. Кашу гречану готували. Кисіль вишневий обов’язково! Всього, що могли, наварювали, нажарювали.

А як надходили Михайла, то гості починали з’їжджатись, сходитись ще зранку. Рід у нас який великий. Приходили сестри й брати з сім’ями, рідні і двоюрідні, приїжджали на санях, запряжених кіньми. Раніше на Михайла завжди було сніжно і холодно. Казали: «Михайло на білому коні їде!»

- Я пам’ятаю, мамо, як ви мене, найстаршу, посилали на празник спрошувати. То я поки всіх обійду після школи, то не встигаю додому повернутись, в когось та й заночую. Частіше у тітки Лукії.

- Мамо, а з Княжої Криниці до нас приїжджали які родичі?

- А то, уже двоюрідний брат з сім’єю, по бабці Дарці родичі. Празникували днів два, а то й три, поки не зморювались.

- Пригадую, мамо, такий, як мені тоді здавалось, прикрий випадок. Нас, дітей, за стіл з дорослими не садили, а на кухні нам виставляли їжу. Я ж якимось чином опинилась за столом. От тітка Олександра Перепеличиха глянула на мене: «Ти, Надю, чого між нами всілася, хіба дітям місце за столом?». Я, як на вогні скрутилася, і мерщій від столу. На кухні з того стида довго рюмсала.

- Може, ти й рюмсала, а ми того не бачили, бо за столом усі веселились. Співали так, що аж шибки у вікнах бриніли! Гості у нас були співочі. Дуже добре співала кума, Антоня Чуйко. Вона була хрещеною всім нашим дітям: і тобі, і Андрійкові, і Ніні. Співала гарно тітка Лукія. Батько Сак теж мав гарний голос, та і я від них не відставала.

В хаті лунали народні пісні: «Ой хмелю, мій хмелю», «Ой за гаєм, гаєм», «Їхали козаки», «Туман яром», «Чорноморець, мамочко, чорноморець», «Ой зацвіла ружа край вікна», «Ой піду я в сад по дрова» та й інші, що вже й забула. Може заради цього співу так багато гостей сходилось до нас на празник. Знали всі – буде в цім домі пісня співатись звечора до півночі, а то і до ранку.

У веселих піснях батько Сак завжди підсвистував. Це підсвистування надавало пісням особливого звучання, заводило співаків у дружний хор.

Святкували ми, як і всі люди, Різдвяні свята, Великодні. Ходили до кумів, до родичів у гості. Відпочивали, коли була можливість, раділи кожному спілкуванню з друзями.

Ось приміром, одного пізнього вечора забігає Сак у хату та до мене: «Явдошко, що є в хаті їсти, став на стіл, став і карафку з горілкою. Ні про що не питай. Хлопці йдуть у хату.»

Я швиденько все приготувала, як казав Сак – і випивку, і закуску, і меду тарілку. Випили горілку з медом, закусили і пішли гуртом далі. Сак теж з ними. Повернувся десь за північ.

- Що це було? – питаю.

- Ой, Явдошко, ти всіх побідила. Зібралися ми з чоловіками посидіти, поговорити, а потім рішили жартома перевірити, чия жінка найкраща господиня. Тай пішли від одного до другого вечеряти. В одного жінка в хату не пустила гурту, в другого хоч пустила, то висповідала, як хотіла. А з нашої господи всі вийшли нагодовані, під хмелем і веселі. Всі й вирішили – ти, Явдошко, найкраща господиня і дружина. Велике тобі за це спасибі!

В отакий спосіб душа теж відпочивала. Замість крику і сварки – теплі слова.

РОЗМОВА І РОЗПОВІДЬ ЧЕТВЕРТА

«Дитинство наше босоноге»

- Ну що ти, Надю, все про нас з батьком розпитуєш? А ну, пригадуй, як ви всі троє наших дітей зростали? Що було у вашому дитинстві цікавого, веселого, сумного?

- Про те, як тато мене ввечері з-під пасіки забирав, я вже говорила, то мої найдавніші спогади. Ще я згадую, що дуже великі сніги були в роки нашого дитинства. Було вночі як завіє до самої стріхи хату, то тато вранці довго хід у хату прорізає лопатою. Я тоді думала: «Добре, що двері в сіни відкриваються, а не надвір, бо як же ми тоді з хати повиходили б?»

Старші люди мудрі були – все передбачали.

Одного разу на такий сніг я і вибігла з хати роздягненою. Тато спіймав мене і в хату на піч та ще й плесканки дав.

Ще пам’ятаю, як ми з малим Андрійком пасли корову Зірку. Так загрались, що й не помітили, куди вона поділась. Прийшли плачучи додому.

- Зірка пропала!

- Дзірка, дзірка, - плаче Андрійко.

Ви з татом і ми з вами пішли шукати і кликати корову. Далеко вона не зайшла. За городами, поблизу пасовища було кукурудзяне поле. Там вона і ласувала. Отакі були з вас пастухи.

Ще пам’ятаю, як корови на березі коло річки пасли. Не тільки ми, а й сусідські діти своїх. Корови заганяли в осоку, а самі виграємо в різні ігри. Знаю, грали: «Шила», «Камінців», «Ножика», «Пекаря», ну і «Футбол» з тряпчаним м’ячем, пізніше появився резиновий.

Вже як трішки старші стали, то й ігри інші пішли. Влітку грали в «Сигнал», ввечері зберемось на стежку, як уже стемніє, по сигналу свистка розбігаємось хто куди, а за другим сигналом маємо назад повернутись. Хто прибіжить найпізніше – той переміг! (бо він в темноті зміг найдовше витримати сам).

Було, що вечорами і в людські садки закрадались по яблука, по груші.

А взимку ми з Лисої гори на санях з’їжджали. Гора висока, снігу по коліна, а діти на саморобних санях вихором летіли. Перевертались, вставали та з реготом знову на гору, і знову з гори!

А ще було ми зимою вирубували крижину велику в ополонці і на ній, як на човні розгойдувались, ну і звичайно, обляпувались водою холодною, за це діставали дома доброго прочухана. Було тієї сварки надовго, мабуть поки одяг не висихав. А в наступні дні знову ті пригоди повторювались.

- Я, Надю, пам’ятаю, тебе рушником святила. Бо один раз прийшла вся мокра, аж кригою одяг взявся, а чоботи повні води.

- Я, мамо, теж пам’ятаю, як ви одного разу зимою з руди прийшли і в спідниці риби чималенько принесли, а сорочка ваша на кригу замерзла.

- Приїхала я тоді саньми у Барвінове (такий острівець з старими вільхами), щоб гілляк з вільхи наобламувати ключкою на дрова. Першу гілляку пригнула ключкою, а вона й висковзнула, а я назад так і полетіла та в промоїну таку попала, що ледве вибралась. Оглядаюсь, куди я шубовснула? А в тій промоїні риба спинами поблискує. Недовго думала – спідницю з себе, у поясі зав’язала, та тихенько в ту промоїну і опустила. Трішки почекала, витягла спідницю з рибою. Тоді бігом додому без хмизу, зате з рибою.

Я до тої промоїни кілька раз їздила та рибу хваткою витягала, поки її там не стало.

Всякі пригоди були в житті.

- Ну, розказуй ще про ваше дитинство.

- Я ще раз про рибу. Пам’ятаю, як одного літнього дня у заплаві біля дамби через Гірський Тікич десь появилось багато риби, казали, що із Княжої Криниці ставка спустив хтось. То люди кинулись її ловити. Я з вами взяли тканицю (от де ваше ткацтво згодилось) і теж побрели ловити і виловили з відро та ще й у тканиці трохи принесли.

А ще пам’ятаю, як ми з подружками в поле колгоспне по бур’ян ходили. Корові треба було нарвати берізки та мишівки в кукурудзі та так, щоб сторож не побачив. Часто ми туди закрадались. Одного разу сторож нас і запримітив. Ще здалеку став кричати: «А бодай би вас порозривало! От я вам зараз батога!» Ми, щоб мали тікати в кукурудзу, то побігли в осоку в руду. Позабігали по пояс у воду, а він під’їхав на коні до берега, поматюкав нас, помахав батогом, та й поїхав далі кругом поля.

А вже як було мені років тринадцять, то ми з дівчатами ходили через Лису гору на колгоспне поле красти буряки вечорами. Одного разу понаривали буряків у радюжки та через дамбу (була пересипана через річку) потихеньку повертаємось додому. Вже й до кута по дамбі підійшли, під вербою хотіли трохи перепочити, аж тут із-за верби – сторож. В одної потягнув радюжку з плечей, у другої, а третя і четверта самі покидали і ну тікати, хто куди. Бігли без пам’яті, навіть не подумали, що сторож за чотирма одночасно бігти не може.

А він ні за ким і не біг. Висипав буряки собі у воза наші, радюжки почепив на вербу та й поїхав. Я ж до півночі не могла заснути, мамо, вам розказувала, як перелякалась. На другий день зустрілися з дівчатами, та й ну розказувати хто кудою тікав…

Сміялись після того переляку, аж задихались. Більше ми по ті буряки не ходили.

В жнива ходили по полову гречану, просяну. Скотині і свиням по харчі.

Ще пам’ятаю, як ми з вами ходили зимою аж до Княжої Криниці в поле кукурудзу ламати, ту, що не зібрали восени. Хто б зараз з дітей пішов у таку далечінь, по снігу та ще назад мішок з кукурудзою ніс. Я, старша ваша дитина, бачила ваше життя, то й слухалась, допомагала в усьому. А років мені було може 12-13.

- Ну, Надю, не тримай тяжкого в пам’яті. Гуртом ми не пропали. Ти ж бачила, що батько весь час на роботі, бо його пізніше поставили комірником колгоспу, то не мав вільного дня, та й ми його як могли оберігали, бо його здоров’я було підірване сирітським життям, війною, голодом.

Дата добавления: 2015-09-02