Історичні форми правового регулювання державно-владних відносин

ВІД РУСЬКОЇ ПРАВДИ ДО ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

ІСТОРИЧНІ ФОРМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-ВЛАДНИХ ВІДНОСИН

З ВИНИКНЕННЯМ держави з'явилася потреба у врегулюванні відносин, що складалися у зв'язку з її організацією і діяльністю. Об'єктивно державне владарювання завжди диференціювалось на вузько управлінське і політичне. З часом правове регулювання політичних за рівнем державно-владних відносин, або державно-політичних відносин владарювання (учасниками яких є насамперед вищі органи держави), стало визначатися як конституційне і набуло відповідних форм. Цьому передувала історична еволюція як самих державно-владних відносин, так і форм їх регулювання.

У рабовласницькому суспільстві державно-владні відносини регулювалися здебільшого на основі звичаїв. Відповідні питання також регламентувались писаними актами правителів і, за умов республіканських (архаїчних) форм правління, деяких інших державних інституцій. Історики права нерідко позначають такі акти узагальненим терміном "закон", хоч це і не відповідає його сучасному трактуванню як акта законодавчої влади. Регулятивна роль відповідних актів щодо державного владарювання обмежувалась лише певними сферами: судочинством, іноді судоустроєм та деякими іншими. Нарешті окремі питання державного владарювання регламентувалися договорами, що укладали між собою правителі.

Ситуація поступово змінилася за часів феодального суспільства. Як зазначалось у літературі, "у хаосі середньовіччя взагалі тьмяніє сама ідея законодавчого регулювання життя, її замінює розпорошене договірне начало - приватні угоди незліченних феодалів між собою і з підвладними групами"'. При цьому треба враховувати, що правителі-суверени відігравали подвійну роль щодо суспільства і держави - як політичні і як економічні (власники всієї відповідної землі) господарі. Певну значущість для регламентації державного владарювання зберігали звичаї.

У процесі розвитку феодального суспільства у період станово-представницької монархії договірні форми регулювання державно-владних відносин набули більш усталеного характеру. Європейській історії ХІ-ХІ V століть відомо багато договорів між монархами і так званими вищими станами, які підсумовували наслідки політичної боротьби відповідно коригували державний лад. Історико-правова наука для позначення цих договорів застосовує термін "хартія". Найбільш відомими з них є Велика хартія вільностей 1215 року (Англія) і Золота булла 1222 року (Угорщина).

Іноді такі хартії також називають законами. Однак явище закону як формалізованого правового акта зафіксовано пізніше. Вважається, що своїй появі воно завдячує практиці парламенту Англії: на початку XVI століття було вироблено поняття закону (статуту) як акта, що приймався палатами, санкціонувався королем і мав найвищу силу серед актів усіх державних установ (органів).

У контексті відповідного світового досвіду треба сприймати практику правового регулювання державно-владних відносин за часів феодальної держави, пойменованої істориками Київською Руссю. Досліджуючи питання генези давньоруського права, М. С. Грушевський зазначав, що починати Треба з аналізу договорів Х століття, укладених з "греками" (Візантією). При цьому він наголошував, що "в них маємо головно норми карного права, менше - права приватного і межинародного" (тут і далі мовою джерела. - В. Ш.)². Мало що змінила у царині регулювань державно-владних відносин Руська правда - кодифікація давньоруського права, редакції якої звичайно відносять до ХІ-ХІІ століть. Більшість її положень є кримінально-правовими за характером, хоча нею ніякого поділу права, зокрема на кримінальне і цивільне, не проводилось.

Частина положень Руської правди присвячена судоустрою і судочинству. Вона об'єктивно була джерелом (формою) правового регулювання державно-владних відносин, адже організація і діяльність суду реально віднесені до загальної сфери державного владарювання. Проте державне владарювання саме на політичному рівні протягом існування Київської Русі регламентувалось здебільшого на основі звичаїв. Часи феодальної роздрібленості привнесли у відповідну регламентацію договірний елемент. Іноді цей елемент набував багатостороннього характеру: історії відомі з'їзди князів, де укладалися угоди фактично щодо розмежування їх владної юрисдикції.

Після зникнення з історичної арени Київської Русі відповідні традиції у правовій культурі успадкувала Галицько-Волинська держава, що існувала у ХІП-XIV століттях. З часом їх значною мірою сприйняли у Великому князівстві Литовському, до складу якого була включена значна частина українських земель. Найвідомішою правовою пам'яткою зазначеного періоду є Литовський статут, редакції якого датують XVI століттям. Статут був широкою за змістом систематизацією, яка охоплювала практично всі сфери тогочасного правового регулювання. Певну роль він відігравав у царині регулювання державно-владних відносин.

Литовський статут містив окремі положення, присвячені державному владарюванню на політичному рівні. Відображаючи політичні реалії, він установлював вимоги до великого князя: пильнувати цілісність держави, належно утримувати уряд, скликати сойми тощо. Статут (у редакції 1566 p.) установив, що великий князь не буде видавати цілий ряд актів інакше як "на вальном сойме того панства нашого". Тим самим було обмежено "законодавчу" владу князя на користь шляхти - нової панівної верстви. Статут (у редакції 1588 p.) містив розділ, поіменований "О вольностях шляхетскых и о розмноженью Великого князства Литовского". Положения цього розділу стосуються регламентації питань управління державними справами.

Зокрема, ними визначалася загальна компетенція сойма великого вального, "котрый маем мы и потомки нащы завжды, коли того потреба укажет речи посполитой"'¹. Ураховуючи зміст наведених положень Литовського статуту, за ним можна визнати характер акта державно-правової значущості.

Характерно, що терміном "державне право" багато авторитетних авторів позначали стан правового регулювання державно-владних відносин за відповідних часів. При цьому вони звичайно наголошували на певному наступництві. Як писав М. С. Грушевський, "державне право, взагалі правні відносини великого князівства Литовського, виробилося на грунті староруського права і практики". При цьому він визнавав, що "державне право великого князівства Литовського само, в своїм розвою, розмішувалося що далі то сильніше впливами польського права, так що й само собою служило мовби переходом до сього останнього'⁴. У такий спосіб визнавався відбиток у державно-правовому регулюванні суспільно-політичного поступу. Про зв'язок староруського і литовського права багато писав М. Ф. Владимирський-Буданов - засновник історико-правової школи "русько-литовського права", який свого часу працював у Київському університеті.

Термін "державне право", вживаний в німецькій літературі ще у XVII-XVIII століттях, на сьогодні сприймається як синонім терміна "конституційне право". Але їх генеза е різною. Термін "державне право" грунтується на визнанні примату держави над правом. За відповідною ідеологією правом є будь-який акт суверена, який уособлює державу. Тому держава первинна, а право є вторинним, похідним від її діяльності. Подібна ідеологія відповідала сутності феодального абсолютизму. Сенс терміна "конституційне право" пов'язаний з юридичною природою конституції як основного закону. Саме основний закон визначає головні параметри організації і здійснення державного владарювання, встановлює відповідні юридичні обмеження. Тому право (конституція) первинне, а держава функціонує у визна чеиих ним межах.

Державно-правовий характер мали окремі положення акта, відомого як Статті Богдана Хмельницького від 27 березня 1654 року ("Березневі статті"). Зокрема, в статті першій було встановлено, що "як будуть старшини місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами". Або: "Мають по містах бути урядниками війти, бурмистри, райці, лавники"⁵. М. С. Грушевський назвав Статті "начебто конституційною хартією України". Водночас він зазначав, що "коли вже шукати у всім тім якоїсь конституційної хартії..., то треба за таку хартію брати "статті" разом з царськими (жалуваними. - В. Ш.) грамотами"⁶. Скепсис вченого не можна не поділити хоча б через те, що поняття конституції вже давно має чітко визначений зміст.

ФЕНОМЕН конституції як основного закону належить новим історичним часам і безпосередньо пов'язаний з буржуазними революціями XVII-XVIII століть. Проте його витоки знаходимо у природі державного владарювання, у стародавній ідеї державного ладу як стійкої основи різних форм і засобів здійснення влади (Аристотель) і у більш пізній ідеї' обмеженого владарювання (середньовічна Європа).

Сам же термін "конституція" походить з Стародавнього Риму. Спочатку його пов'язували з державним ладом як основою владарювання. Встановлення державного ладу позначалось спеціальним терміном - "rem publicam conslituere". У складні періоди римської історії правом змінювати державний лад наділялася спеціально призначувана посадова особа - "диктатор-конституціодавець". Пізніше конституціями почали називати певні розпорядчі акти імператорів. Таку назву, зокрема, мали акти візантійського імператора Юстиніана, видані в VI столітті з метою організації кодифікації римського права. Далі відповідний термін утрачає своє первісне значення, і у середньовічній Європі він застосувався лише в канонічному (церковному) праві.

Своєрідний ренесанс терміна "конституція" відбувся у XVIІІ столітті. Відтоді він почав набувати сучасного трактування. Вагому роль у відродженні цього терміна відіграв ' французький просвітитель Ш. Монтеск'є, який уживав його І для характеристики державного ладу Великобританії. Зазначу, що подібний до розглядуваного термін "конституції" ще у XVII столітті знайшов ужитку на українському терені: ним позначалися акти (звичайно, політичного характеру), ухвалювані сеймом Речі Посполитої.

У Другій половині XVIII століття термін "конституція" почали асоціювати з поняттям основного закону. У період середньовіччя термін "основний закон" (lex fundamentalis) служив для позначення норм звичаєвого права щодо статусу самого монарха. Вважалося, що "основні закони" встановлювали засади монархічної влади, пов'язуючи її з "суспільною користю", тобто з інтересами панівних верств. Зокрема стверджували, що за "основними законами" корона довірена королівському дому, але може бути відчужена' за правом на користь "нормального державця".

Подальший розвиток поняття основного закону пов'язаний з працями французьких авторів XVI століття - так званих монархомахів, або тираноборців. Вони стверджували, що монарх обмежений основним законом і не може змінювати його на власний розсуд. Сам термін "основний закон" за відповідних часів вживався в окремих офіційних актах в Англії і Франції. Проте певний час поняття основного закону в політико-правовій теорії конкретно не визначалось. У XVII столітті Т. Гоббс визначив, що основний закон є тотожним договору, який служить основою держави, а також найважливішим наслідкам, які випливають з цього договору. Тим самим уява про основний закон поєднувалась з старою ідеєю про договір, за яким нібито функціонувала держава.

Ідея договору, який укладається між королем і країною ("народом"), була вперше сформульована у ранньофеодальній Англії. Однак реального значення вона набула за часів революції XVII століття, коли теорія суспільного договору склала підвалини політичної платформи її головних рушійних сил. Зокрема, ці сили вимагали формального укладення відповідного договору. Звідси поява "народного договору" (agreement of people), який був унесений у парламент з метою подальшого підписання "всім народом". Як зазначив Г. Єллінек, саме за відповідних умов "уперше з логічною неминучістю виникає уявлення про те, що основний договір, який складає конституцію, є актом вищого порядку, порівняно з виданими на основі цього договору законами"⁷. Він уважав, що "народний договір" був першою спробою запровадити в Англії писану конституцію.

Ідея суспільного договору, який мав би укладатися всіма членами суспільства, знайшла реалізацію у практиці північноамериканських колоній. Починаючи з першої чверті XVII століття, тут укладали "договори про оселення" (agreements of settlement). Ці договори підписували всі дорослі чоловіки-колоністи від свого імені та від імені своїх сімей. Згідно з ними засновувалися відповідні спільноти, Запроваджувалися органи (установи) управління спільними справами, і колоністи зобов'язувалися підкорятися їх рішенням. Найбільш досконалими з відповідних актів вважаються "основні положення" (fundamental orders) колонії Коннектікут, укладені в 1639 році у формі урочистого договору. Цим актом детально регламентувалась організація публічного управління в колонії.

За будь-яких умов, саме у північноамериканських колоніях уперше набуло практичної значущості уявлення про писаний основний закон, який грунтується на договірній основі. Ці колонії отримували (від короля або від їх приватних власників) спеціальні привілеї, що, як правило, мали назву хартій. У хартіях визначались засади організації управління В колоніях. Деякі з них обмежувались лише підтвердженням положень "договорів про оселення". Скажімо, згадувані /'основні положення" Коннектікуту склали підґрунтя наданої королем хартії. В свою чергу, в 1776 році ця хартія була підтверджена обраним конвентом (конституційною асамблеєю) як конституція "вільного штату". Таким чином, хартію Коннектікуту, формально конституйовану 1776 року, можна вважати найстарішим основним законом у прийнятому на сьогодні трактуванні відповідного поняття.

У зв'язку із зазначеним виникає питання про природу історичного документа, відомого як "Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького". Цей документ укладено 5 квітня 1710 року новообраним гетьманом П. Орликом та "старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким" і затверджено королем Швеції. У сучасній літературі його нерідко називають "Конституцією Пилипа Орлика". Він є подібним розглядуваним раніше договірним формам регулювання державно-владних відносин.

Однак "Конституція Пилипа Орлика" власне конституцією (основним законом) не була і не розглядалась як така у відповідні часи. Зовнішня подібність її точної назви і терміна "конституція" пояснюється впливом практики державного владарювання тогочасної Речі Посполитої, яка, проте, не мала характеру реальної конституційної нормотворчості.

Оцінюючи "Конституцію Пилипа Орлика" як політико-правовий документ, необхідно також урахувати конкретноісторичні умови, за яких цей документ укладався, політичне середовище, в якому перебували всі учасники відповідного процесу.

З іншого боку, з огляду на те, що в "Пактах і конституціях законів та вольностей Війська Запорозького" по суті визначалися фізичні параметри тогочасної української державності та встановлювалися засади державного владарювання, цей документ треба вважати своєрідною протокоиституцією. У будь-якому разі "Конституція Пилипа Орлика" була реальним внеском до скарбниці європейської політико-правової думки.

ІДЕЯ тотожності основного закону і суспільного договору дістала свій вияв у тому, що конституції розглядались як акти, прийняття яких вимагало народного голосування або рішення обраного народом уповноваженого представницького органу. Найбільш нагляд но договірна теорія основного закону проявилася у процес прийняття у 1776 році конституцій штатів Массачусетс Нью-Гемпшир. Ці конституції були прийняті голосуваннямгромадян, зібраних з цією метою за місцем проживання (town meetings). Характерно, що у XIX столітті у такий спосіб було прийнято конституції у багатьох новоутворених штатах. Наслідком сприйняття ідеї тотожності основ ного закону і суспільного договору було й те, що вже в кінці XVIII століття став застосовуватися більш ускладнений, порівняно із звичайним законодавчим, порядок вне сення змін до конституцій.

Проте найбільший внесок у формування політико-правових концепцій, які склали підвалини сучасних теорій конституціоналізму, зробив Е. Сійєс - активний діяч французької революції XVIII століття. Він є автором концепці установчої влади (pouvoir constituant), яка і сьогодні зали шається актуальною. За Е. Сійєсом. установча влада є пер винною владою, з якої випливають і в якій "зливаються' так звані встановлені влади вторинного характеру. Установча влада належить народу, який, реалізуючи її. приймає конституцію - основний закон, що має найвищу юридичну силу.

Характерно, що в теорії і на практиці ідеї Е. Сійєса знайшли узгодження з ідеями тотожності основного закону і суспільного договору Вже перша Конституція Франції (1791 p.) розглядалась як своєрідний договір між "народним представництвом" (національними зборами) і королем. Цей договір уважався наслідком вираження двох волевиявлень: конституційної пропозиції національних зборів і згоди на неї з боку короля. Історичні обставини засвідчували, що при укладанні подібних "конституцій-договорів" волевиявлення монарха мало вторинне, а згодом й другорядне значення.

Окрім конституції як основного закону історії правового регулювання державно-владних відносин відомі й інші форми. До таких, зокрема, треба віднести декларації, зміст яких стосувався і стосується найактуальніших питань соціально-політичного і державного життя. Вони виступали у ролі своєрідного передтечі конституцій, що з часом приймалися. Класичним прикладом можна вважати Декларацію прав людини і громадянина 1789 року (Франція). Іншим прикладом є Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 року.

Урочиста загальна форма "декларація" прямо не визнана ні чинною Конституцією України, ні Конституцією (Основним Законом) 1978 року із змінами і доповненнями. Проте Декларацію про державний суверенітет України, як і Акт проголошення незалежності України 1991 року (далі Декларація і Акт), можна визначити як конституційні акти. Така їх природа зумовлена тим, що вони були генетичне пов'язані з чинним на відповідні часи Основним Законом. По-перше, обидва ці акти легітимовані у спосіб, який був по суті передбачений Конституцією (Основним Законом) 1978 року. По-друге, Їх зміст був програмований найважливішими положеннями цієї Конституції. Проте і Декларація, і Акт не були простим додатком до Конституції (Основного Закону) 1978 року. Вони наповнювали її букву новим духом, перетворювали значну кількість конституційних положень з фікцій на реалії.

Декларація і Акт фактично новелізували Конституцію (Основний Закон) 1978 року, запровадивши нові положення, без яких стрижневі положення самої Конституції не мали актуального політико-правового смислу. До таких новел можна, наприклад, віднести положення: "Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території" (Декларація). Або: "Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України" (Акт).

За своїм політико-правовим призначенням і змістом Декларація і Акт складали ціле з Конституцією (Основним Законом) 1978 року. Існувала своєрідна "конституційна тріада", яка і виконувала роль реальної юридичної Конституції України аж до прийняття Конституції 1996 року. При цьому і Декларація, і Акт не мали і не мають найвищої юридичної сили, однак саме вони спричиняли реальність чинного на відповідні часи Основного Закону.

Між складовими згадуваної "конституційної тріади" існував не тільки змістовий, а й функціональний зв'язок. До того ж вони були поєднані у призначенні щодо перспектив конституційного процесу. В Декларації було зафіксовано, що вона є "основою для нової Конституції, законів України". Актом у здійснення Декларації проголошувались "незалежність України та створення самостійної української держави - України", що об'єктивно зумовлювало необхідність прийняття Конституції цієї держави. Нарешті, в преамбулі чинної Конституції зазначено, що Верховна Рада приймає її, керуючись Актом проголошення незалежності України. Тим самим зв'язок за призначенням між складовими "тріади" був спрямований за вектором "Декларація - Акт - нова Конституція".

Важливим є й те, що у випадках прийняття Декларації і Акта, як і у випадку прийняття Конституції 1996 року, Верховна Рада здійснила установчу владу, що належить народу. Декларація, Акт і Конституція 1996 року також системно взаємопов'язані. Як зазначалось, кожний попередній у часі з названих правових актів по суті зумовлював прийняття наступного. З іншого боку, Конституція 1996 року відіграє головну роль не лише через її актуальність відносно Декларації і Акта, а й насамперед через найвищу юридичну силу. Всі інші нормативні акти, прийняті до набуття нею чинності, є чинними у частині, що їй не суперечить.

Декларація, як і Акт - нормативно-правовий акт установчого характеру. При цьому її установчий характер не обмежується прямою вказівкою на прийняття нової Конституції на основі самої Декларації. Остання, на відміну від Акта, врегулювала досить широке коло суспільних відносин, які зазвичай визначаються як конституційні. Саме тому з прийняттям чинної Конституції Декларація значною мірою втратила значущість. Однак, як і Акт, Декларація відіграє регулятивну роль. Більшість її положень має сприйматися як своєрідний політико-правовий запобіжник від регресу. Разом з Актом вона визначає головні напрями державного розвитку, спрямовуючи у такий спосіб конституційний процес.

ПОСИЛАННЯ

Дата добавления: 2015-08-10