Оповідка четверта. Мессер джентіле де Карізенді, вертаючись із

Мессер Джентіле де Карізенді, вертаючись із

Модеми, видобуває з гробниці жінку, що він

любив: її поховано, бо думали, що вмерла.

Очунявши, вона спороджує хлопчика,

і мессер Джентіле повертає її разом із сином її мужеві,

Нікколуччу Каччаніміку

Великим дивом дивувало все товариство- як то можна, щоб чоловік самохіть оддавав своє життя другому? Всі казали, що своєю великодушністю переважив Натан і короля гишпанського, і абата Клюнійського. Багато ще всячини говорено з сього приводу, та король, поглянувши на Лауретту, дав їй зрозуміти, що тепер її черга оповідати, і вона, не гаючись, почала такими словами:

- Юнії мої подруги, тут стільки вже говорено про доблесні і шляхетні вчинки, що нам, діждавшися своєї черги, не залишається, здається, про що розповідати. У всіх попередніх історіях були показані такі високі взірці великодушності, що доведеться нам, мабуть, звернутись до любовних справ, сього невичерпного джерела для розмов про найрізноманітніші речі. З сієї причини і ще через те, що воно більше підходить до нашого віку, хочу я розповісти вам про великодушний учинок одного закоханого; сей учинок, коли все зміркувати, [556] здасться вам, напевне, гідним не меншої хвали, ніж ті, про які ви чули: зважмо на те, що заради оволодіння предметом своєї любові люди роздаровують скарби, забувають ворожнечу, наражають на незчисленні небезпеки не лише життя своє, а й найдорожче в світі - славу свою й честь.

Жив колись у Болоньї, найкраснішому місті на всю Ломбардію, один лицар, шанований усіма за визначний рід і великі чесноти; звали його мессер Джентіле Карізенді. Він був іще молодий і закохався в одну шляхетну пані на ймення мадонну Каталіну, що була одружена з Нікколуччом Качча-німіком. Не добившись од тої пані взаємності, він удався в незмірний розпач, а коли його запросили в Модену на уряд подести, він переїхав туди з Болоньї.

Раз якось, коли Нікколучча не було в місті, пані його, що була саме при надії, поїхала до свого маєтку, куди з Болоньї було миль зо три. Там вона раптово занедужала: такі обняли її млості, що жодної ознаки життя ані слідно було. Покликали лікаря - мертва, каже. Найближчі родичі її чули нібито од неї, що завагітніла вона недавно, тож, думали, воно ще недоношене; не дуже про те дбаючи, вони оплакали ту нібито небіжчицю й поховали, так, як була, в гробівці при сусідній церкві.

Один приятель сповістив про те, не гаючись, мессера Джентіле, і він, хоч ніколи не зазнав її любові, був із того невимовно засмучений.

- Отак, - каже гірко, - померла ти, мадонно Каталіно! Поки жива була, ні разу й глянути на мене не хотіла, а тепер неспромога твоя мені противитись: поцілую ж тебе хоч мертву!

Сеє сказавши, сів на коня, як ніч настала, і, розпорядившись, щоб про його від'їзд ніхто нікому не говорив, поїхав із своїм слугою, не зупиняючись, до тої церкви, де її поховано. Зняв із гробівця віко, вліз туди обережно і ліг поруч із своєю коханою, потім припав лицем до її лиця і, гірко плачучи, поцілував її кілька разів.

Та людські бажання, особливо бажання закоханих, як то ми щодня бачимо, нічим не задовольняються, сягаючи все далі й далі. Мессер Джентіле хотів уже з гробівця вставати і подумав собі: «Дай хоч тепер до грудей її торкнуся, - ні разу ще не торкавсь і вже не доведеться ніколи». Переможений тим жаданням, він поклав їй руку на груди і, потримавши її якусь хвилю, почутив, що серце в неї нібито б'ється - ледве помітно. Одігнавши геть усякий страх, він почав дошукуватись пильніше і переконався, що вона не вмерла, хоч і життя в ній ледве-ледве мріло. Тоді з допомогою слуги він обережно [557] вийняв її з гробівця, поклав на коня поперед себе й привіз потаємне до свого дому в Болонью.

Тут жила його мати, жінка розумна й статечна; вона розпиталася в сина про все докладно, пожаліла ту нещасну, розвела вогонь і гарячою купіллю пробудила напівмертву до життя. Отямилась мадонна Каталіна, зітхнула зглибока і спитала:

- Ох, де се я?

- Заспокойся, - одказала їй господиня, - ти в хорошому місці.

Оговтавшись трохи, пані почала розглядатись навкруги, не знаючи, куди потрапила; як побачила перед собою мессе-ра Джентіле, вельми здивувалась і попросила господиню пояснити їй, як вона тут опинилась. Джентіле розповів їй докладно все, як було. Засмучена такою пригодою, пані по якійсь хвилі подякувала йому, як уміла, а потім попрохала його в ім'я любові, що він колись до неї мав, щоб він не вчинив їй у своїй господі нічого противного її та мужевій честі, а як настане час, щоб одпустив її додому. На теє мессер Джентіле одповів.

- Мадонно, нехай там яка вже не була колись моя жага, я не маю наміру ані тепер, ані потім, ані тут, ані в іншому якому місці поводитися з вами інакше, ніж як із моєю любою сестрою, коли вже Господь погодив мені порятувати вас од смерті, чому причиною була моя колишня до вас любов. Але те добродійство, що я вчинив вам сієї ночі, вимагає певної нагороди, тим я хотів би, щоб ви не одмовили мені ласки, якої я в вас попрошу.

Пані одповіла йому лагідно, що готова вволити його прохання, якщо тільки воно в її силах і не противне честі. Тоді мессер Джентіле сказав:

- Мадонно, всі ваші родичі і всі болонці гадають, що ви померли, і твердо в тому впевнені: дома вас ніхто не чекає. Тим я прошу вас, щоб ви були ласкаві побути тут при моїй матері потаймиру, поки я не приїду з Модени, а се буде скоро. А чого я вас про те прошу, так ось чого: я хочу в присутності найшановніших мешканців нашого міста передати вас вашому мужеві яко дорогий і врочистий подарунок.

Пані знала вже, що завдячує вона сьому лицареві, і розуміла, що прохання його честиве; хоч і дуже хотілось їй порадувати швидше родичів своїм воскресінням, вона все-таки вирішила вчинити так, як просив мессер Джентіле, і дала йому в тім слово гонору. Ледве встигла вона висловити свою згоду, як почутила, що надійшла пора злогів, і в скорім часі, [558] при дбайливій допомозі господині, повила сина, гарного хлопчика, на превелику радість собі і мессерові Джентіле. Той розпорядився, щоб породіллю обмислили всім, чого треба, й доглядали її так, немовби то була його дружина, а сам поїхав потайки до Модени.

Пробувши там до кінця свого урядування і лагодячись повернутися до Болоньї, він велів спорядити в своєму домі на ранок того дня, коли мав приїхати, пишний і величний бенкет для найзнакомитіших своїх співгородян, до яких належав і Нікколуччо Каччаніміко. Як же вернувся до себе, зліз із коня, почоломкався з усіма своїми і побачив, що мадонна Каталіна здоровша й краща, ніж перше була, і синок її в добрім здоров'ї. Незмірно тим урадуваний, він посадовив своїх гостей до столу і почав трактувати їх найвиборнішими наїдками. Коли обід уже доходив кінця, він, домовившись наперед із дамою, як вона має триматись, обернувся до гостей з такими речами:

- Панове, чував я колись од людей, що є в Персії прегарний, на мою думку, звичай: коли хто бажає вшанувати якнайліпше свого друга, то кличе його до себе додому й показує йому все, що має найдорожчого, - чи та жінку свою, чи другиню, чи дочку, чи ще там що, і каже, що приміг би, то й серце своє радо показав би; сей-то звичай хочу завести я і в Болоньї. Ви з ласки вашої вшанували мене тим, що прийшли до мене в гостину, а я хочу вшанувати вас по-персидськи, показавши вам те, що в мене є (чи може бути) найдорожчого. Та перед тим я хочу спитати вашої думки про один непевний казус: в одного чоловіка був у домі вірний і щирий слуга; він тяжко захворів, і господар, не дочекавши смерті недужого, велів винести його насеред дороги і вже не дбав більше про нього. Ішов чужий чоловік і, пожалівши болящого, прихистив його в своїй господі; не шкодуючи сил і заходу, він знову поставив його на ноги. Якщо він зоставить його в себе на службі, то цікавий я знати, чи перший господар має якесь право скаржитись чи гніватись на другого, якщо вимагатиме повернення слуги і той його не оддасть.

Знакомиті гості, порадившись між собою і дійшовши спільної думки, доручили передати ту свою відповідь Нікко-луччові Каччаніміку, бо він був між ними чоловік проречис-тий аж надто. Похваливши передовсім персидський звичай, він сказав, що поділяє думку всіх інших гостей: перший господар не має жодних більше прав на слугу свого, бо не тільки занедбав його при лихій годині, а ще й із дому прогнав; слуга [559] ж, зазнавши добродійства з боку другого господаря, належить йому по справедливості, тому, залишивши його при собі, другий господар не вчиняє першому ні шкоди, ні насильства, ні образи. Решта гостей, що сиділи за столами, сказали, що теж дотримуються тієї думки. Лицар, дуже задо-, волений з такої відповіді, а особливо з того, що її передав сам Нікколуччо, заявив, що він теж із ними згоден, а потім сказав:

- А тепер я вшаную вас тим, що обіцяв. Покликавши двох челядинців своїх, він послав їх до дами,

котру велів уже вбрати пишно й розкішно, і наказав передати їй, щоб вона була така ласкава й прийшла порадувати присутністю своєю його вельмишановних гостей. Тоді вона взяла на руки свого хорошого сина, ввійшла в супроводі тих двох челядинців до світлиці і сіла, на господарів знак, біля одного шляхетного гостя.

- Панове, - сказав мессер Джентіле, - от що в (і гадаю буде) в мене найдорожчого; подивіться лишень самі й посудіть, чи правду я кажу.

Гості привітали її шанобливо, вельми похваляли її красу й запевнили господаря, що недаром він її так високо цінує. Придивляючись до неї, не одному спадало на думку, що то вона і єсть; але ж усі гадали, що її нема на світі. Найпильні-ше приглядався до неї Нікколуччо і, коли господар вийшов кудись на хвильку, він, бажаючи дізнатись, хто вона така, не стримався й спитав її, чи вона з Болоньї, чи не тутешня. Пані, чуючи мужеве питання, хотіла була озватись до нього, але все-таки змовчала, дотримуючи угоди. Хто питав у неї, чи її то дитина, хто цікавився, чи не жінка вона господареві, чи так родичка яка, але вона нікому не одповідала. Коли мессер Джентіле знову ввійшов до світлиці, один із гостей сказав йому:

- Добродію, ся жінка й справді чистий скарб, та чи не німа вона, буває?

- Панове, - сказав мессер Джентіле, - те, що вона й досі не обізвалась, є не малим доказом її чесноти.

- То скажіть же нам, - питав далі той гість, - хто вона така?

- З дорогою душею, - одказав лицар, - але мусите обіцяти мені, що хоч би що я казав, не рушите з своїх місць, поки не докажу до кінця.

Діставши од усіх таку обіцянку, мессер Джентіле сів біля тої пані, коли поприбирали зі столу, і почав так промовляти: [560]

- Панове, ся жінка і єсть отой щирий і вірний слуга, що я допіру питався в вас про нього; її родичі, котрим була, певне, не дорога, викинули її на вулицю, як річ негодящу й непотрібну, а я підняв її і, доклавши всіх зусиль і старань, вирвав її з обіймів смерті; Господь же, мавши обачення на добрі мої почуття, обернув страхітливого трупа на таку урочу красу. Та щоб ви краще мене зрозуміли, розповім я вам усю ту річ коротенько, але по порядку.

Та й почав розказувати їм, з самого початку, як він у неї закохався і що було далі аж до самого кінця; vci присутні дивували великим дивом, слухаючи тої пригоди. Вкінці мессер Джентіле сказав:

- Отже, коли всі ви, а особливо Нікколуччо, й досі дотримуєтесь недавнього присуду, то жінка ся, по всій справедливості, моя і ніхто не має права вимагати од мене її повернення.

Ніхто на те не озвався і словом: усі чекали, що скаже господар далі. Нікколуччо, всі гості й сама пані плакали з жалощів; тоді мессер Джентіле підвівся з місця, взяв дитину до себе на руки, а мадонну Каталіну за руку, підійшов з ними до Нікколучча і сказав:

- Устань, куме, я не вертаю тобі твоєї дружини, що викинули геть її родичі і твої, ні, я даю тобі сюю пані, мою куму, з отсим малим синком її, що, без усякого сумніву, тобою зачатий: я увів його в хрест і дав йому наймення Джентіле. Прошу ж тебе, щоб ти любив її не менше, ніж перше, хоч і пробула вона в мене в домі мало не три місяці, бо присягаю Богом (котрий, може, на те й примусив мене її полюбити, щоб потім я зміг порятувати її од смерті) і клянуся тобі, що ніколи не жила вона ні в батька-матері, ані в тебе самого так честиво, як жила сей час у моїм домі при моїй матері.

Сеє сказавши, він обернувся до панії з такими словами.

- Мадонно, тепер я звільняю вас од усіх обіцянок, що ви мені давали, й передаю вас у руки Нікколуччові.

Передавши її з дитиною в руки Нікколуччові, мессер Джентіле вернувся на своє місце й сів. Нікколуччо прийняв дружину свою й сина з невимовною радістю, бо не мав уже жодної надії побачити їх будь-коли, і не міг здякуватись благородному лицареві, а всі гості плакали, розчулившись, і теж вельми похваляли сей учинок; хто про нього не почув, усі казали так само. Мадонну Каталіну зустріли дома з надзвичайною радістю, і болонці довго ще потім дивились на неї, мов на чудо яке (з мертвих же воскресла!), а мессер Джентіле [561] жив у довічній дружбі з Нікколуччом, його родичами та свояками.

Що ж ви на се скажете, добрії мої подруги? Невже, по-вашому, король, що оддав свою корону й берло, чи абат, що помирив баніту з папою (се ж йому нічого й не коштувало), чи той старий, що самохіть своє горло під ворожий меч підставив, - невже хтось із них може зрівнятися подвигом своїм із мессером Джентіле? Адже він був молодий, жагучий, він мав законне право володіти тим, що недбалий покинув, а йому пощастило підняти, проте не тільки чесно вгамував свою пристрасть, а, діставши в свої руки те, до чого всією душею був поривався, з своєї доброї волі повернув його іншому. Думаю, що жоден із попередніх благородних учинків не можна до такого прирівняти.

Дата добавления: 2015-08-03