Метафізичні розмисли

Проблемне завдання

1. Чому Декарт замість віри звертається саме до сумніву у справі доведення існування Бога?

2. Чому Я як «мисляча річ» не знаходить обґрунтування у самому собі, а з необхідністю потребує Бога?

Рене Декарт

МЕТАФІЗИЧНІ РОЗМИСЛИ

ПЕРШИЙ РОЗМИСЕЛ

Про речі, що можна взяти під сумнів

Ось уже якийсь час, як я спостеріг, що з раннього дитинства сприйняв як істинні чимало суджень, а те, що надалі вибудував на таких хибних принципах, могло бути лише сумнівним і недостовірним; тож слід було якось раз у житті всерйоз заходитися й позбутися всіх суджень, які я досі приймав на віру, і почати все спочатку з самого підмурку, якщо вже я хотів установити в науках щось міцне й постійне. Та цей задум видавався мені надто незмірним, тож я чекав, доки досягну віку настільки зрілого, що вже не можна буде сподіватися настання іншого, коли буду здатнішим до здійснення цього завдання; я так довго відкладав його, що віднині вважаю, що припустився б помилки, якби й далі марнував час, який залишався мені для дій. <…>

Все, що досі сприймалося мною як найістинніше й найобґрунтованіше, я пізнав із чуттів або завдяки чуттям; утім, я іноді відчував, що ці чуття оманливі, а обачність схиляє нас не довіряти цілковито тому, хто нас бодай раз ошукав.

Та хоча відчуття нас не раз обманюють стосовно речей маловідчутних і надто віддалених, зустрічається, імовірно, багато інших, сумніватися в яких просто неможливо, хай навіть ми їх пізнаємо через них самих: наприклад, те, що я сиджу тут, біля вогню, в халаті, тримаю в руках ці папери або там щось інше. Чи міг би я заперечувати, що ці руки й тіло належать мені? Хіба що прирівнявши себе до отих навіжених, чий мозок настільки вражений і очманілий від випарів чорної жовчі, що вони вперто вважають себе королями, тоді як самі бідні, або одягненими в золото й пурпур, коли вони просто голі, або ж уявляють себе глеком або скляним виробом. Але ж вони божевільні, і я виявився б таким самим безумцем, якби чинив, як вони.

<…> Слід визнати, що хоча навіть такі загальні речі як очі, голова, руки тощо, можуть бути уявними, існують, однак, іще простіші й загальніші речі, наявні й реальні, через змішування яких, як і через поєднання кількох істинних кольорів, виникли образи всіх речей, як істинних і реальних, так і вигаданих і фантастичних, що їх уміщує наша думка. До цієї низки речей належить тілесна природа взагалі і її просторовість, а також обриси просторових речей, їхні розміри або величина й кількість, як і місцезнаходження й час, що вимірює їх тривалість, тощо. <…>

І все ж у розумі вже давно утвердилась думка про існування Бога, який може все і який, задумавши, створив мене таким, яким я є. Хто ж може запевнити мене, що Бог не влаштував усе так, що не існує жодної землі, жодного неба, жодного просторового тіла, жодного обрису, жодної величини і ніякого місця, а проте, я ці речі відчуваю і мені здається, що все це існує саме таким, яким я його бачу.

<…> мушу зізнатися, що з усіх думок, які я вважав раніше за істинні, не знайдеться жодної, стосовно якої я міг би тепер не сумніватися, і не через якусь нерозважність або легковажність, а з причин вагомих і виважених: тож, прагнучи знайти в науках щось стале й ґрунтовне, я мушу зупинитися й надалі не висловлювати судження про подібні думки, довіряючи їм не більше, ніж речам, що видаються вочевидь неправильними. <…>

Отож, я припускаю, що насправді існує не всемилостивий Бог як єдине верховне джерело істини, а якийсь злий геній, настільки ж хитрий і облудний, як і могутній, що задіяв увесь свій хист, аби мене ошукати. Я уявляю, що небо, повітря, земля, кольори, форми, звуки і всі зовнішні речі, що ми їх бачимо, це лише облудні ілюзії, якими він скористався, аби підловити мене на легковірність. Я уявлятиму себе без рук, без очей, плоті й крові, без будь-яких відчуттів, але хибно впевненим, що ними володію. Я вперто дотримуватимусь цієї думки і, якщо завдяки такому підходові виявлюсь нездатним осягнути якусь істину, то принаймні володітиму можливістю стояти на своєму. Ось чому я старанно остерігатимусь приймати на віру щось недостовірне, і так добре підготую свій розум до всіляких хитрощів цього великого ошуканця, що йому попри всю його могутність і хитромудрість, не вдасться нічого мені нав'язати. <…>

ТРЕТІЙ РОЗМИСЕЛ

Про Бога, що Він існує

А зараз я заплющу очі, заткну вуха, відверну геть усі органи чуттів навіть зітру з пам'яті образи всіх тілесних речей або ж принаймні оскільки це навряд чи можливо, вважатиму їх марними й неправильними, і тоді, розмовляючи тільки сам із собою й глибоко проникаючи в самого себе, намагатимусь поступово стати доступнішим і ближчим самому собі. Я — річ, що мислить, тобто сумнівається, стверджує, заперечує, знає досить мало, багато чого не знає, любить і ненавидить, бажає й не бажає, а ще уявляє і відчуває. Бо, як я зазначив вище, хоча речі, які я відчуваю й уявляю, можуть виявитись нічим поза мною й самі по собі, я, однак, певен, що способи мислення, які я називаю почуттями й уявленнями, тільки в якості способів мислення, звичайно зустрічаються й перебувають у мені. В цьому короткому підсумку я висловив усе, що знаю достовірно, або ж принаймні все, що досі зауважив як мені відоме.

А тепер я розгляну докладніше, чи не віднайду в собі інше, досі непомічене мною знання. Я певен, що я мисляча річ. Та ж чи я докладно знаю, що взагалі потрібно, аби бути певним будь-чого? У цьому першому знанні немає нічого, крім ясного й виразного сприйняття того, що я знаю; якого, власне, було б не досить, аби переконати мене в його істинності, якби якось могло трапитись так, що річ, яку я так чітко й виразно зрозумів, виявилася несправжньою. Тож звідси, здається, можна вивести загальне правило: істинні всі речі, які я осягаю цілком чітко й виразно. <…>

Що ж стосується ідей ясних і чітких, які я маю про тілесні речі, деякі, як здається, я міг вивести з ідеї мене самого, наприклад, ідеї субстанції, тривалості, кількості та інших подібних речей. Бо коли я думаю, що камінь — це субстанція, тобто річ, здатна існувати сама по собі, і я сам субстанція, хоча добре розумію, що я річ мисляча, а не просторова, а камінь навпаки — річ просторова й не мисляча, то, відповідно, між цими двома поняттями виникає значна відмінність, вони, однак, видаються подібними в тому, що становлять субстанції. Достоту так само, коли я думаю, що існую тепер, водночас пам'ятаючи, що існував і раніше, і коли осягаю кілька різнорідних думок, знаючи їх число, то я виробляю ідеї тривалості й числа, що їх пізніше зможу перенести на які завгодно речі.

Щодо інших властивостей, з яких складаються ідеї тілесних речей, а саме — просторовість, форма, розміщення й зміна місцезнаходження, то вони справді формально в мені не присутні, бо я лише мисляча річ; оскільки ж вони лише певні модуси субстанції і немовби вбрання, під яким виступає тілесна субстанція, і я також субстанція, то видається, що вони можуть міститись у мені приховано.

Отож залишається єдина ідея Бога, стосовно якої слід розглянути, чи є в ній щось, що не може виникнути від мене самого. Під словом “Бог” я маю на увазі нескінченну, вічну, незмінну, незалежну, всевідаючу й усемогутню субстанцію, яка створила й породила мене й усі інші існуючі речі (якщо вони справді існують). Ці переваги настільки значні й чудові, що чим уважніше я їх розглядаю, тим менше в мені певності, що моя ідея про них може виникнути в мене одного. Отже, з усього сказаного мною слід зробити висновок, що Бог існує. Бо хоча ідея субстанції присутня в мені, оскільки я сам субстанція, я, однак, не міг би мати ідеї нескінченної субстанції, — бо я сам буття скінченне, — якби її в мене не вклала якась істинно нескінченна субстанція.

Я не повинен вважати, що осягаю нескінченне не з допомогою істинної ідеї, а тільки шляхом заперечення скінченного, на зразок того, як спокій і морок сприймаю через заперечення руху й світла, бо, навпаки, я, вочевидь, бачу більше реальності в нескінченній субстанції, ніж у субстанції скінченній, тим-то в мені певним чином первісніше поняття нескінченного, ніж скінченного, тобто поняття Бога передує поняттю самого себе. Звідки ж мені знати, що я сумніваюсь або чогось бажаю, тобто що мені чогось бракує і я не зовсім досконалий, якби в мені не було ідеї буття, досконалішого за моє, через порівняння з яким я пізнавав би недоліки своєї природи? <…>

Звичайно, в усьому сказаному я досі не бачу нічого такого, чого не можна було б легко пізнати завдяки природному світлу всім, хто захоче над цим задуматись; але тільки-но я стаю неуважним, моєму розумові, трохи затуманеному й немовби засліпленому образами чуттєвих речей, не так легко пригадати, на якій підставі моя ідея значно досконалішого, ніж я сам, буття неодмінно мусить бути привнесена в мене буттям справді досконалішим.

Ось чому я хочу піти тут далі й розглянути питання, чи, маючи таку ідею Бога, я міг би існувати сам, якби Бога не було. Питається: від кого я отримав би своє існування? Можливо, від себе самого, від своїх батьків чи то з якихось інших причин, не настільки досконалих порівняно з Богом, оскільки неможливо уявити собі щось довершеніше за нього або навіть рівне Йому. <…>

Може, буття, від якого я залежу, — це не те, що я називаю Богом, а я сам — породжений моїми батьками або якимись іншими, не такими довершеними, як Він, причинами? Таке просто немислиме. Бо, як я вже казав раніше, цілком очевидно, що в причині має бути закладено що найменше стільки само реальності, скільки й у її наслідку. Тож позаяк я — річ мисляча й ношу в собі ідею Бога, хоч хай яку причину приписують моїй природі, слід визнати, що вона також повинна бути мислячою річчю й обіймати собою ідею всіх довершеностей, які я приписую божественній природі. Тоді можна далі досліджувати, чи ця причина завдячує своїм виникненням та існуванням самій собі, чи якійсь іншій причині. Адже якщо вона веде його від самої себе, то з наведених тут аргументів випливає, що вона сама Бог, бо, маючи здатність бути й існувати сама по собі, повинна мати й потенцію володіти актуально всіма довершеностями, ідеї яких вона в собі носить тобто всіма тими, які я вважаю властивими Богові. <…>

Не можна також уявити собі ніби мене частинами породили кілька причин водночас і що від одної я одержав ідею однієї з довершеностей, які я приписую Богові, від другої — ідею ще чогось, таким чином усі ці довершеності справді знаходяться десь у Всесвіті, але не трапляються зібрані воєдино в причині, яка була б Богом. Бо навпаки, однією з основних довершеностей, які я вбачаю в Богові, буде єдність і простота або неподільність усіх речей у Ньому <…>.

Що ж стосується моїх батьків, від яких, очевидно, я походжу, то хоча все, що я міг раніше думати, правочинне, усе ж не вони зберігають мене і не вони зачали й створили мене як річ мислячу, бо вони тільки заклали деякі схильності в матерію, в якій, як я гадаю, і втілено мене, тобто мій розум, єдино який я вважаю тепер своїм “я”, відповідно, тут не повинно виникати жодних проблем стосовно моїх батьків, однак слід зробити висновок, що вже з одного того, що я існую і несу в собі ідею найдовершенішого буття (тобто Бога), існування Бога доведено з найбільшою очевидністю.

Мені залишається тільки розглянути, яким чином я набув цю ідею. Адже я її одержав не завдяки своїм чуттям, вона не постала переді мною всупереч моїм сподіванням, як буває з ідеями речей чуттєвих, коли вони впливають або здається, що впливають на зовнішні органи чуттів. Вона так само не чисте породження або вигадка мого розуму бо тут я не можу нічого ні відняти, ані додати. Отож не залишається нічого іншого як сказати, що вона як ідея мене самого породжена й сформована разом зі мною, відколи мене створено.

Звичайно, нічого дивного в тому, що, створюючи мене, Бог дав мені цю ідею, вона ніби знак, яким робітник позначає свій виріб і немає жодної необхідності, аби цей знак був річчю, відмінною від самого творіння.

П'ЯТИЙ РОЗМИСЕЛ

Про сутність матеріальних речей

<…> А тепер я, зокрема, мушу спробувати вивільнитися, позбувшись усіляких сумнівів, які володіли мною в останні дні, й подивитися, чи не можна з'ясувати що-небудь достовірне стосовно матеріальних речей.

Та перш ніж дослідити, чи такі речі існують поза мною, я мушу розглянути їхні ідеї, оскільки вони присутні в моєму мисленні, й подивитись, які з них чіткі, а які невиразні.

Насамперед я чітко уявляю собі величину, яку філософи по-простому називають протяжною величиною, або просторовістю в довжину, ширину й глибину, що властива цій величині, або, точніше, речі, якій її приписують. Окрім того, я можу нарахувати в ній декілька різних частин і наділити кожну з цих частин різноманітними розмірами, формами, положеннями й переміщеннями, і, нарешті, можу приписати кожному з цих переміщень будь-яку тривалість.

І я чітко пізнаю ці речі не тільки тоді, коли розглядаю їх узагалі, - придивившись пильніше, я пізнаю безліч особливостей, що стосуються чисел, фігур, пересувань тощо, істинність яких настільки очевидна і так докладно узгоджується з моєю природою, що тільки-но я починаю їх виявляти, як мені здається, що я не пізнаю нічого нового, а, радше, пригадую те, що знав раніше, тобто зауважую речі, вже присутні в моєму інтелекті, хоча я ще не звернувся до них думками.

[Декарт Р. Метафізичні розмисли. - К., 2000.]

Дата добавления: 2015-08-05