Формування графічної сатири в 1900–1910 рр.: пошуки гармонійного формотворення стилістичної образності й удалого візуально-асоціативного сприйняття

Сидорик Тетяна

аспірантка Львівської Національної Академії мистецтв

УДК 76. 04 (477. 83-25)(091)“19”

Формування графічної сатири в 1900–1910 рр.: пошуки гармонійного формотворення стилістичної образності й удалого візуально-асоціативного сприйняття

Анотація: У пропонованій нами статті подана оцінка процесу розвитку сатиричної графіки Львова в історично-часовій перспективі перших двох десятиліть ХХ сторіччя. Зроблена спроба поглянути на цей вид образотворчої діяльності через призму модерних художніх процесів і явищ, що мали тоді місце в Україні та у Західній Європі. Одним із завдань публікації є прагнення ретельного дослідження доробку широко знаних і маловідомих самобутніх українських художників, котрі залишили по собі чимало власних витворів комічного забарвлення на сторінках сатирично-гумористичних часописів Львова.

Ключові слова: Сатирична графіка, карикатура, сатиричний малюнок, сатирично-гумористична періодика, Львів, стиль модерн, експресіонізм, символізм.

Сатирична журнальна графіка Львова на початку ХХ ст. знайшла собі багатьох палких прихильників. Західноукраїнські художники об’єднувалися в численні товариства, де вироблялися спільні мистецькі концепції й найбільш відповідні часові суспільні погляди. Галицькі митці займались дуже важливими й корисними на той час справами: розвитком образотворчого мистецтва, організаціями виставок, зміцненням зв’язків професійного й народного мистецтва та ін. У Львові в цей період виникають нові сатирично-гумористичні видання: “Комар” (1900–1905), “Оса” (1912), “Жало” (1913–1914) тощо. Продовжують свою діяльність засновані раніше, у другій половині ХІХ ст., двотижневик “Страхопуд” (1872) і часопис “Зеркало” (1882).

Відзначимо, що порівняно з попереднім етапом свого розвитку, сатиричне графічне мистецтво Львова в 1900-х рр. опиняється під прицілом пильної уваги багатьох українських та іноземних художників, котрих обурювала тодішня політична ситуація, яка склалася не лише у Львові, а й у цілій Україні, зокрема. Вони, незважаючи на загрозу жорстокого покарання з боку окупаційної влади, повинні були шукати інших шляхів вираження свого невдоволення режимом. Своєрідною альтернативою насильницьким кривавим методам став сміх. Він, часто-густо іронічний, а й іноді саркастичний, впродовж доволі тривалого часу виступав головною зброєю національно свідомої інтелігенції, котра, в цей нелегкий для батьківщини час, була змушена звертатись до Езопівської мови іномовлення. Сміх, що здатний був обеззброїти ворога, висміяти та викрити всі його неправильні вчинки й злодіяння, давав змогу читачеві й глядачеві того чи іншого видаваного сатирично-гумористичного видання поглянути на зовнішні політичні події та внутрішню політику країни під іншим, дещо “несерйозним” кутом зору, який дозволяв менш болючіше реагувати на несправедливість, додаючи українцям впевненості, оптимізму й віри в найкраще майбуття.

Якщо в 1890-х рр. в “Страхопуді” побутувала дрібна, без особливо гострого політичного спрямування, карикатура, то вже в 1905 р. видатний художник-карикатурист Яків Струхманчук змінює цю ситуацію, розміщуючи в журналі ряд політичних карикатур, з яскравим викривальним ефектом, тим самим підвищуючи її мистецьку вартість. У часопису працював художник Беренч, котрий був другим постійним ілюстратором “Страхопуда”. Карикатури цього митця мали політичне забарвлення, але вони дуже різнились від Струхманчукових, часто були позбавлені гостроти й були маловиразними як за змістом так і за формою. Улюбленими темами карикатуристів часопису були політичні відносини в австро-угорській монархії. Поступово видання здає свої активні позиції та наприкінці 1905 р. перестає видаватись.

Його ініціативу бере на себе більш активний і прогресивний журнал-двотижневик “Комар”. Навколо цього видання згуртувався цілий ряд талановитих українських художників. Як зазначає Л.Сніцарчук “Комар” був “найкращим українським виданням критичного напряму довоєнних років” [1, 43]. Редагував його Іван Кунцевич. У часопису подавалася широка картина суспільно-політичного життя Галичини початку ХХ ст., відтворювалися усі перипетії поглядів, боротьби за права русинів, висвітлювалися протиріччя у мистецтві й літературі, духовна деградація частини інтелігенції. “Безсмертні” теми художніх сатиричних творів: вибори з неодмінною “хруніадою”, еміграція, москвофільство, проблеми шкільництва – ось основні теми журналу. Надзвичайно багатим у часопису був цикл побутової художньої сатири і гумору, в якому порушувалися теми родинних взаємин, висміювалися дурні, ледарі, п’яниці, боягузи, недотепи. Зміст і структура часопису залишалися незмінними впродовж усіх років видання [1, 43].

Ілюстрований матеріал часопису виконаний переважно художниками Я.Струхманчуком та Я.Пстраком, що спричинилися до створення української політичної художньої сатири. Вони підняли мистецтво карикатури на новий, вищий рівень [2, 285]. Теми карикатур, що друкувалися у “Комарі”, були, як правило, відгуком на внутрішні, іноді міжнародні актуальні події. У 1905 р., після смерті постійного видавця і редактора Івана Кунцевича, часопис перестав виходити.

Художник Ярослав Пстрак (1878–1916) був одним з перших і постійних ілюстраторів “Комара” від початку його видання. Він був графіком і карикатуристом, автором багатьох живописних творів на побутові та історичні теми. Ще в студентські роки художник починає серйозно займатись сатиричною графікою. У 1990 р., коли було засновано “Комар”, Пстрак одразу стає основним його ілюстратором. Лише за 1900 р. у “Комарі” було вміщено більше тридцяти сатиричних малюнків Я.Пстрака, в яких художник порушував різні соціальні і політичні теми.

Походив Ярослав Васильович з маленького містечка Гвіздець Коломийського району, що на Івано-Франківщині. Батько його був скульптором і різьбярем по дереву зі спеціальною освітою. Власне батько, а також часті гості батьківського дому В.Крицінський, М.Левицький, К.Устиянович та ін. не менш відомі художники стали його першими вчителями з живопису. Ще за часів навчання у Коломийській гімназії обдарований хлопчик малював багато карикатур та дружніх шаржів, які особливо подобалися його друзям-однокласникам. Згодом за карикатури на вчителів та погане навчання Я.Пстрака виключають з гімназії. Потрапивши у 1895 р. за допомогою меценатів до Мюнхенської Академії мистецтв, талановитий юнак із запалом береться до навчання, захоплюється і опановує техніку пастельного живопису, цікавиться портретним жанром. Повернувшись до Львова у 1899 р., Пстрак пробує себе в якості портретиста, ілюстратора журналів та сатирично-гумористичних видань. Співробітництво в сатиричній пресі було поштовхом до систематичних натурних зарисовок різних сцен і типажів, які художник робив на вулицях, ринках, кав’ярнях, театрах.

Я.Пстрак умів передавати свій задум засобами живого лаконічного графічного малюнка, загострив сатиричний елемент у карикатурі і значно підняв її естетичний рівень. Так, митець майстерно оформив логотип для “Комара”. Довкола літер, що складають назву журналу, графік зобразив багато людей. Всіх їх розміщено в різноманітних кумедних позах. Перелякані чоловіки та жінки рятуються від нашестя комарів, тікають у різні сторони й спотикаючись, падають. Комахи, наздоганяючи їх, боляче жалять у різні частини тіла. Ліворуч на малюнку митець зобразив сидячого на стільці редактора часопису, котрий закинувши ногу на ногу і тримаючи у руці черговий номер видання, з іронічною посмішкою спостерігає за бідолашними. Зображення наскрізь проникнуте символікою. Безжальні комахи-кровопивці символізують в’їдливі вістря сатири видавців часопису. Чорний кіт під стільцем редактора додає твору певної містики, що є ознакою стилістики модерну. Майстер добре володіє академічним рисунком – це відчувається у досконало виважених пропорціях розміщених на малюнку постатей, їх об’ємному реалістичному трактуванні, підпорядкуванні всіх елементів зображеного єдиному началу. Деякого ліризму, м’якості та декоративізму загальноствореному образу надає флореальний арнувівський орнамент зі стилізованими петлеподібно вигнутими стеблинами рослин і квітів лілій, включеними графіком у сюжет.

Митець сміливо експериментує над логотипом “Комара”. Часом це просто красиво виписані від руки літери, а іноді, графік підходить до цієї роботи серйозно, перетворюючи звичайний напис видання у справжній витвір мистецтва, докладаючи багато творчих зусиль і долучивши фантазію. Рисуючи батоги, палиці, кайдани та знаряддя праці селян, він майстерно відтворює літери, що складають назву цього часопису. Остання літера “Р” вирішена у вигляді сільського парубка, що підтримує на своїй спині дівчину (1901. – Ч. 13).

Я.Пстрак ніколи не залишився байдужим до долі власного народу. Митець не переставав викривати злочинні вчинки польських панів, котрі, встановлюючи величезні податки, “видушували” з простих людей останні копійки. В карикатурі “Процес” злобливий пан доїть корову двох українських селян, а ті намагаються відтягнути від нього худобу.

Окремі карикатури Ярослава Пстрака за манерою виконання нагадують його живописні полотна: деякі з них займають одну або, навіть, і дві сторінки періодичного видання на розгортці й створюють враження неабиякої масштабності. Оформлюючи часопис “Комар”, Пстрак зачіпав найгостріші актуальні проблеми з повсякденного людського життя в країні. Так, порушивши тему масової еміграції євреїв з України на початку 1990-х рр. Я.Пстрак вміщує у журналі (1901. – Ч. 13) малюнок “До Канади” (рис. 1), котрий займає майже всю площину титульного аркуша журналу. В творі великої уваги надано пейзажеві. Художник зобразив розлогий квітучий лан, на якому, взявшись за руки, кружляє у танку єврейська родина – дорослі й діти. Десь в далечині – залізна дорога, по якій стрімко мчить потяг.

Наступний ілюстратор “Комара” Яків Струхманчук, вихованець Краківської академії красних мистецтв, дуже полюбляв гострою іронією дошкуляти тогочасним діячам міжнародної політики. В своїх карикатурах графік викривав антинародну, реакційну політику і дії католицького духівництва в Галичині, розкрив причини затіяної російським царизмом війни з Японією та ін. Митець виконав більшість карикатур для часопису “Комар”. “Його малюнки свідчать про вміння автора вихопити з життя і влучно передати характерне, типове” [2, 286].

Ще перед першою світовою війною Яків Струхманчук став широковідомим самобутнім художником. Працював у найрізноманітніших жанрах: був талановитим маляром-графіком, незрівнянним карикатуристом, портретистом, його знали як публіциста, мистецтвознавця, громадського і культурного діяча. Струхманчук належав до покоління української інтелігенції, яка творила українську культуру на теренах, зайнятих Австро-Угорщиною та царською Росією, боролася в рядах легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії за визволення України, створення самостійної соборної держави.

Творчу діяльність Струхманчук почав у стінах Бережанської гімназії в 1899–1901 рр., де ілюстрував рукописні журнали учнівського гуртка “Поступ”: “Бджолу” та гумористично-сатиричні – “Мітлу”, “Муху”, “Осу”. Перші його гумористичні ілюстрації та карикатури, надруковані у львівському прогресивному гумористичному журналі “Комар” у 1990–1901 рр., принесли шалений успіх художнику-початківцю. Згодом він вдосконалює свій талант графіка-карикатуриста на сторінках львівських гумористичних часописів “Комар” (1902–1905), “Дзеркало” (1906–1907), “Жало” (1913–1914). У цих журналах він публікував свої сюжетні ілюстрації, графічні портрети І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка, М.Павлика, М.Лисенка, гумор та політичні карикатури. Політичною сатирою художник-карикатурист викриває антинародну політику партій у Галичині, підлу діяльність єзуїтів, відображає соціальне і національне гноблення селян в умовах панування австро-угорської монархії, висміює виборчу систему, таврує деспотизм царського та цісарського самодержавства, відгукується на події російської революції 1905–1907 рр., зокрема обурюється кривавими погромами царя Миколи ІІ [3, 31].

Яків Михайлович Струхманчук із Ярославом Пстраком, стали постійними співробітниками львівського сатирично-гумористичного журналу “Комар”, друкували у ньому свої карикатури. Разом вони підняли мистецтво карикатури в Україні на новий рівень. Однак, більшість карикатур для цього часопису виконав саме Струхманчук. 1904 р. до 250-річчя приєднання України до Росії “Комар” вмістив сатиричний малюнок митця на тему порушення царською Росією Переяславської угоди 1654 р. Ця карикатура викликала велике невдоволення галицьких москвофілів – прибічників царської Росії. На початку 1900-х рр. з’являються малюнки Струхманчука на сторінках інших львівських сатирично-гумористичних видань, що свідчать про високе обдарування митця як карикатуриста. Згодом твори художника публікуються в журналах “Страхопуд”, “Дзвін”, “Сяйво”, “Маяк”, “Світ” та ін.

Цикл мистецьких робіт художника становлять його сатиричні карикатури на політичні теми, спрямовані переважно проти польсько-шляхетського режиму в Західній Україні. Політична художня сатира була притаманна творчості Якова Струхманчука і в довоєнний період. Велику увагу карикатурист в часопису “Комар” присвятив викриванню тих людей, котрі продавались окупаційній правлячій верхівці за гроші, що підкуповувала їх з метою забезпечення себе більшістю голосів на виборах. Таким чином подібні кандидати неодноразово ставали т. зв. “обранцями” народу, однак нічого не робили на його користь і тому потім, дуже часто втрачали підтримку народних мас. Глупих, жадібних, без моральних принципів “паразитів” українського суспільства, що були готові продатися за пляшку спритного і шмат ковбаси і яких нічого більше не цікавило, окрім бажання наповнити свої черева їжею, висміяв Я.Струхманчук в сатиричному малюнку “В краю хрунів” (рис. 2). На ньому художник зобразив москаля і жида, що стоять на бочках, розвісивши як приманку на зброї ковбасу і злобливо посміхаючись, простягають її вдоволеним “хруням”.

Митець продовжує тему запроданства наступною карикатурою під назвою “Підганяння хрунів до голосування”. На малюнку в портретованих замість облич свинячі рила. В руках улесливих ”хрунів” – пляшки і ковбаса. Австрійські офіцери батогами, як тварин, підганяють їх на вибори. Згодом Яків Струхманчук створив навіть цілу серію сатиричних малюнків “Хруніада в образах”, у яких графік оповідає про “хруня”-запроданця, що переміг на виборах. Спочатку переможець веселиться, дає багато обіцянок людям. З плином часу селяни розуміють ким є їх обранець насправді, б’ють його батогами й забивають на смерть. “Хрунь” помирає й в останню путь його проводжають “вірні друзі” – єврей і австріяк. Вони везуть не потрібне нікому тіло мертвого “хруня” на запряжених собаками санях, щоб десь звалити його на смітнику.

У карикатурах Я.Струхманчук тяжіє до жанрових сцен, із залученням великої кількості дійових осіб. У сатиричних малюнках майстра немає другорядних елементів: кожна зображена постать чи предмет має своє значення та підпорядковується головній меті твору. Всі вони не існують окремо одне від одного, а неначе зв’язані між собою єдиним не осягненим ланцюгом. Людські фігури анатомічно правильні, чітко прорисовані. Обличчям митець намагається надати портретованих рис. Що стосується орнаменту, то він у карикатурах Струхманчука дуже часто виступає доповнюючим декоративним елементом, який служить своєрідним чудернацьким обрамленням до малюнка, приреченого посилити враження комічності від зображеного. Згодом, він, навіть, набуває антропоморфних рис, завершуючись по краях стеблин рослин у вигляді кумедних людських голівок. Подібний прийом карикатурист нерідко застосовує у власних малюнках, надаючи перевагу його асиметричному розташуванню у творі. Іноді, до цього фрагмента автор додає мотив квітки чортополоху, що був доволі улюбленим декором у іншого львівського карикатуриста Тита Романчука.

Часопис “Комар” цього періоду ілюструвався сатиричними картинками, які супроводжувались діалогами і коментарями. Вони були своєрідними “мальованими” анекдотами з повсякденного життя. Персонажами таких карикатур також виступало двоє і більше осіб. Творивши сатиричні малюнки на єврея, чи австрійського офіцера, чи Микиту Хруня Я.Струхманчук дотепно вирішував карикатури та коментарі до них. Так, на одному з таких малюнків лікар жидові вирізав шлунок і тепер він може їсти лише сіно, австріяк – обурюється з приводу бажання українських селян вчитися, Микита Хрунь, заядлий пияка з розпухлим від горілки носом, переймається через те, що йому кандидати не несуть хабар: “Чи ті пани повмирали, чи що? Про ніякі вибори не чувати і людина мусить за власну кервавицю “хробака” заливати. Нема правди в світі!..”.

В “Комарі” віднаходимо твори інших знаних і маловідомих львівських карикатуристів. Однак їх імена залишаються нам невідомими і дотепер, оскільки більшість карикатур цього сатирично-гумористичного видання позначені криптонімами або й зовсім не підписані. Ці ілюстратори “Комара” нерідко пришпинювались над іншими сатирично-гумористичними виданнями Львова, співробітники яких, відстоювали зовсім протилежні їм політичні погляди. На одній з таких карикатур невідомий митець зобразив часописи москвофільської орієнтації у вигляді тварин. Тут “Страхопуд” в образі мавпи, “Народна часопис” – блоха, “Русское слово” – свиня. Українці з позором батогами женуть їх геть з рідної землі. Один з них зазначає: “…Як це плюгавство виженемо з наших хат, тоді в наших селах запанує лад!..” На іншому малюнку українець виганяє поляка з Галичини. Він промовляє: ”Посунься, Ляше, – най і Русин сяде”. Обох зображено на фоні мапи Галичини (рис. 3).

У журналі нерідко з’являлися малюнки символічного забарвлення та алегорії, за допомогою яких художникам вдавалося виразити в умовах реакції прагнення та мрії народу. За період між 1900 і 1905 рр. спостерігаємо значний розвиток політичної активності журналу. Особливо плідно виступав “Комар” з політичними карикатурами в 1905 р. Регулярно публікуючи повідомлення про події в Росії, співробітники журналу виконували дошкульні сатиричні малюнки, в яких розкривали реакційну політику царизму, що прагнув потопити в крові рух українського народу.

“Свободолюбний” австрійський уряд, відчувши, що сатиричний журнал “Комар” загрожує йому своїми систематичними і дошкульними публікаціями, заборонив його зовсім. Тривожний дух сатириків не міг миритися з ідейно-мистецькою бездіяльністю, і вони шукають будь-яких можливостей для виступів у легальній пресі.

Ось так в 1906 р. у Львові відновлюється журнал “Зеркало”, який продовжив видавати Осип Дембіцький. Проіснував двотижневик, помітно здавши позиції, до 1907 р. [1, 41]. Соціально-політичну художню сатиру попередніх випусків часопису змінили публікації морально-етичної, культурної, побутової тематики.

В часопису в цей час працюють такі відомі українські художники – Я.Пстрак, І.Зюленко, Є.Турбацький та ін. Журнал висміював імперських сановників, виступав проти намагання польського панства ополячити українців, позбавивши їх своєї національної культури [4, 228]. Художники уважно слідкували за боротьбою партій в Галичині, співчували селянам, пригнобленими польськими панами.

Чимало сатиричних малюнків політичного характеру, надрукованих в “Зеркалі” за 1908 р., присвячено виборчій кампанії в австро-угорській монархії, католицькій церкві, що вела особливо гостру боротьбу проти будь-яких проявів демократичної думки в періодиці, художній літературі, театрі.

Пстрак, Струхманчук та інші ілюстратори “Зеркала” у своїх політичних карикатурах і кумедних побутових зарисовках намагалися знайти найбільш прості, зрозумілі і виразні художні засоби для розкриття подій і характерів. Переважна більшість малюнків у “Зеркалі” відзначається політичною гостротою і воднораз високою професійною майстерністю.

Так, у ч. 8 1908 р. на титульній сторінці “Зеркала” віднаходимо карикатуру Я.Пстрака. На малюнку бачимо зображення української дівчини й парубка в національному українському вбранні, котрі показують чорту його власне відображення у дзеркалі. Таким чином карикатурист виправдовував основні завдання часопису, які полягали у викритті лиходійства ворогів українства.

Стосовно опублікування рецензії д-ра Вир-а в “Ділі” на діяльність українського театру “Сокіл” Пстрак розмістив власну художню сатиру у черговому номері “Зеркала”. Твір вражає своїми розмірами – на розгортці журналу він займає цілих два аркуші. У ньому митець показав як важко українцям-театралам дається розбудова руського (українського – Т.С.) театру. У віршованих рядках до карикатури графік засудив слова рецензента, котрий покритикував діяльність “Сокола”, знищуючи одним махом усі зусилля його розбудовників. Замість того, щоб підтримати молодий український театр слушними порадами й допомогти акторам в цій нелегкій для них праці, “горе”-критик дозволяє собі висловлювати зухвальні думки. Під малюнком читаємо наступні рядки: “Не для похвал, нї для парад і не для зисків, ні для власти; і що ж? Тьма лицарів прийшла (Се рецензенти-мальконтенти).

Пстрак і сам не раз вдавався до критики, яка неодноразово була слушною по відношенню до деяких подій та особистостей. Так, бездіяльність київської “Просвіти” графік висміяв у творі “Робота йде”. На малюнку зображення пустої зали, де на одному зі стільців спить чоловік – член цього товариства.

У журналі віднаходимо цілі серії малюнків карикатуриста побутової тематики, пройняті водночас ліризмом і тонкою іронією. У карикатурі “Весняні типи” проілюстровано багато різноманітних людей. Всі вони не однакові, а суттєво відрізняються одне від одного своєю соціальною приналежністю, віком, професією тощо. На малюнку митець прагнув продемонструвати зустріч весни у кількох варіаціях “різнобарвного” люду. Тут бачимо і тендітну панночку з собакою, і парочку закоханих на лавці, і офіцера в мундирі, і навіть пияка. Я.Пстрак виявився добрим майстром образотворчої справи, вправним психологом, котрому підвладна будь-яка тема.

У ці роки у Львові видавалися також сатирично-гумористичні періодичні видання польською мовою, такі як “Монітор”, “Шутек”, “Потеніль”, на сторінках яких виступали відомі польські художники Ф.Паутч, К.Сіхульський та ін. В цих часописах друкувалося багато карикатур на соціально-політичні теми. Політичні карикатури 1904–1905 рр., які належать згаданим уже художникам Паутчу та Сіхульському, є найбільш вдалими. Паутч – на той час вже знаний польський живописець – цікавий для нас ще й як автор багатьох картин, присвячених життю гуцулів.

Казимир Сіхульський був причетний до заснування “гуцульського” варіанта львівської сецесії. Митець закінчив Краківську академію мистецтв, де навчався у С.Виспянського, Ю.Мегоффера, Л.Вичулковського (1900-1904), а потім ще й Віденську художньо-промислову школу (1904-1908). Він був одним з провідних майстрів львівської сецесії, членом краківського мистецького об’єднання “Штука”, віденського “Хагенбунду”. Карикатурам Сіхульського притаманні експресивність рисувальної та малярської техніки, філософічність інтерпретації, розмаїття тем. Карикатури К.Сіхульського більш віддалені від польського мистецтва. О.Лагутенко вважає, що в них відчутний вплив творів Едварда Мунка [5, 32]. Це, зокрема така композиція, як “Мати і дочка” з циклу “Десять заповідей” (ЛГМ), що виконані в техніці туш, перо, пензель. Чорний колір в творі домінує, перетворює тло на містичну прірву, з якої постають хиткі видіння білолицих панночок.

Сатиричні малюнки карикатуриста для часопису “Liberum Veto”, мають посилено експресивний характер; майстер активно використовує контрасти кольору та неспокійно тремтливу лінію. В рисунках “Сеймові карикатури” до іронії та гротескової деформації фігур приєднується точність і лаконізм психологічних характеристик. Майстер демонструє прекрасне володіння лінією й узагальненою плямою силуету. В роботі тушшю “Адам Загорський” або малюнку “Сон Антка” (1903) наближається до “безкісткової манери” китайських художників.

На початку ХХ ст. у Львові видається велика кількість ілюстрованих листівок політичного спрямування. На поштових листівках розміщували чимало сатиричних малюнків та карикатур. Випуск листівок значно поширився після заборони уряду видавати деякі сатирично-гумористичні журнали. Львівська сатирична графіка початку ХХ ст. знаходить собі місце і на сторінках книжкових видань: дитячих книжок, календарів, альманахів. Художники-графіки ілюструють чудові казки Івана Франка, твори Осипа Маковея та інших українських письменників. Т.Копистинський, Я.Струхманчук займаються у цей період художнім оздобленням письменницьких творів.

З 1905 р. у Львові почав виходити ілюстрований часопис демократичного напрямку “Дзвін”, на сторінках якого з’явилася низка цікавих сатиричних малюнків. В 1912 р. започатковано новий сатиричний журнал “Оса”. В ньому зустрічаємо карикатури на побутові та політичні теми. У часопису працювали митці Я.Пстрак, Я.Струхманчук, Є.Турбацький. Вони створювали карикатури присвячені здебільшого внутрішній та зовнішній політиці й висвітлювали становище простого люду в європейських країнах, боротьбу імперіалістичних держав за сфери впливу, критикували виборчу систему тощо [6, 53].

15 лютого 1907 р. у Львові вийшло перше число “Жала” – “злобно-насьмішливого додатку “Громадського Голосу”. Видавці журналу мали демократичні політичні настрої. В часопису висміювали “всіх радикалів, соціялістів і прочих безбожників” (1907 – Ч. 1). В “Додатку” знаходимо гостру сатиру на москвофільську партію в Галичині, на Столипіна, котрий прагнув знищити всіх “лівих”, на москвофілів і польських ляхів, що простягали свої руки до мандатів у народовій раді. Сатиричні графічні малюнки “Жала” висвітлюють стан народної школи в Галичині, нарікають на австро-угорську угоду, насміхаються з тиранів, що поневолили український народ, викривають усі “принади” аграрної програми польських шляхтичів, суворо засуджують тих, хто брався до огидної справи грізно лаяти Україну.

Майстерність, з якою виконано більшість карикатур “Жала” вражає. Силою зображальних засобів і прийомів сатирикам-графікам вдалось створити яскраві і незабутні образи. Штрихи на малюнках чіткі, постаті зображених ретельно окреслені, об’ємно трактовані, обличчям, позначених комічністю, надано природних рис портретованих.

Поряд з такими професійно виконаними творами митці розміщували у виданні сатиричні малюнки, які відрізнялися від попередніх простотою у манері виконання. Така художня манера виконання полягала у відсутності зайвих елементів в зображеннях, лише у контурно-штрихових позначеннях обрисів силуетів людей і предметів. Це не позбавляло твори краси, не ускладнювало сприйняття і розуміння їх основних ідейно-змістових навантажень.

Художник, що позначав свої твори підписом Hedegus, розмістив в цьому львівському часопису карикатуру “Чорний інтернаціонал наступає!”, де зобразив натовп напівсліпих чоловіків, один з яких, фронтально розміщений на малюнку, тримає прапор у руках. Обличчя у всіх зображених потворні. Цей твір – своєрідний виступ карикатуриста проти нашестя римських католиків в Україну. Внизу під малюнком читаємо пояснювальний коментар: “Кроткі” слуги Божі й проповідники християнської любови, уладжують демонстраційний похід за поверненєм св. інквізиції, щоби могли безперепонно спалити на костирах всіх радикалів, соціялістів і прочих безбожників”.

Пізніше, цей талановитий графік створить сатиру в малюнку для наступного номеру часопису, яку видавці опублікують на титульній сторінці журналу. Її назва, як і попереднього твору, вміщує в собі заклик – “Тирани геть!”. Малюнок супроводжує вірш поета Франца Коковського. На ньому бачимо зображення постаті величезного чоловіка, що виринає з темряви. Імовірно, він уособлює собою диявола у пеклі, який своїм батогом жене паразитів-поневолювачів з української землі: “Тирани проч з краю недолі, відплати день вже наступив, народний плач, народні болі вже розбудили месть і гнів”.

В обох цих творах присутня експресія руху, котрий розвивається дуже стрімко, по діагоналі. За розгортанням сюжету малюнки дуже схожі на живописні міфологічні сценки академічної школи. Незважаючи увагу на те, що рисунки були виконані звичайною тушшю на папері, композиційна розбудова в них довершена. Величезні площини білих та темних плям в карикатурах утворюють разючий контраст, завдяки чому сюжет твору набуває якоїсь нереальної містичної направленості, загадковості, що навіть здатна налякати глядача.

Наступним малюнком під назвою “Народна школа в Галичині” (рис.4) митець демонструє читачам часопису становище народної освіти у рідному краї. У творі бачимо зображення польського пана, що палицею лупцює нещасного українського школяра, наказуючи хлопцю розмовляти в школі і вдома лише польською мовою. Однак хлопчик відмовляється робити це: “…ні не буду, прошу пана, бийте, вбийте мя по польськи”.

На сторінках “Жала” виступав і український художник О.Ренюк. Він опублікував у часопису чимало своїх мистецьких карикатур. Від попередньо згаданого колеги по часопису його вирізняє невибагливість до застосування виражальних засобів, простота у виконанні рисунка, із застосуванням гнучкої хвилястої лінії, дещо модерна експресіоністична манера виконання. Серед них виділимо цікаву карикатуру під назвою “Програма польських шляхтичів”, в якій митець викрив всі лиходійства польських панів, котрі нещадно експлуатували роботу селянства. На малюнку бачимо запряженого замість коня селянина в плуг. Батогом українця підганяє поляк, а єзуїт оре землю.

Згодом художник створить ще одну карикатуру для цього львівського видання “Свати народової Rad-и”, де відобразить її становище. Вона “кавалєрів має силу”, “премаститого кацапа та сьвятого клєрікала”, що прагнуть з нею подружитись, для того щоб отримати від неї мандат. На малюнку О.Ренюка раду уособлює наполовину оголена жінка. Двоє чоловіків благають народову раду, простягаючи до неї руки.

У черговому малюнку до “Жала” Ренюк поглузував з невдач москвофільської партії в Галичині на виборах до парламенту. У творі чоловік у в старенькому подертому одязі, що уособлює собою “Русскую раду”, молиться над могилами москвофілів Дудкевича, Геціва, Крушинського, Нестеровича та ін.

В художньому сатиричному малюнку невідомого художника “Царська молитва по заваленню Думи” російський цар-батюшка зображений у молитовній позі ллє сльози: “Цар все плаче та гірко нарікає: “Натворив я сьвятих тілько “й користи не має, осьвятив я Серафима і післав до неба, а Ти, Боже, не вмів Думи завалить як треба”.

Ще один невідомий карикатурист “Жала” розмістив карикатуру на москвофільську партію в Галичині. Зміст свого малюнку він прокоментував у маленькому вірші. Москвофільський солдат уявлявся митцю опудалом, злим духом із потойбічного світу: “Що за вояк із Росії сперся на великий бук? Придивіть ся люди близше… таж се опуд, злий дух” (рис. 5).

В лютому 1913 р. побачило світ перше число львівського часопису “Жало”, зібравши під своїм дахом автуру із соціалістичними переконаннями. Видавав і відповідав за редакцію Степан Терлецький (1913. – Ч. 1-11), Микола Голубець (псевдонім Марко Вільшина) редагував 10 і 11 числа “Жала” цього ж року. Пізніше, до видання часопису спричинився Порфир Буняк, котрий у вихідних даних чисел 1-6 за 1914 р. використав псевдонім О.Любомір [1, 44].

Своєю метою “жалівці” вважали створення часопису сатири і гумору, який базувався би на міцній ідейній засаді, матеріальній основі та на “загальноукраїнському становищі із сього становища буде в сатирично-гумористичний спосіб критикувати нашу політику, громадське життя та всі події, які принесе день...” (1913. – Ч.1).

В журналі містилася багато карикатур на побутову тематику. Крім графічних сатиричних малюнків згаданої проблематики митці “Жала” приділяли велику увагу зовнішній і внутрішній політиці. В своїх творах вони висміювали як польських панів, так і їх вчинки, викривали жорстокість російського царя, засуджували православну церкву, яка благословляла його на криваві дії, не оминали увагою і політичні стосунки Росії та Австрії. Гостра сатира карикатуристів часопису “жалила” і Костя Левицького, і політичних представників царської Росії та Австрії, котрі не могли “поділити між собою” Албанію та ін. В журналі містились карикатури на австрійську податкову систему, прокураторів і банкірів, поляків, котрі перетинали дорогу виборчій сеймовій реформі тощо. Персонажами розважальної графічної сатири на побутові теми були лікарі, художники, викладачі і студенти, польські панночки і прості українські люди.

В часопису “Жало” працювало багато талановитих українських художників. Серед них був Я.Струхманчук.

На початку ХХ ст. в галузі сатиричної графіки плідно працювали О.Кульчицька, О.Курилас, Л.Гец. Під час Першої світової війни О.Кульчицька у своїх творах зачіпала соціальні проблеми, показувала розорення і зубожіння західноукраїнського села, викривала експлуататорів і паліїв війни. Художник Л.Гец в той час, наприклад, створив велику серію сатиричних листівок, в яких він відобразив події імперіалістичної війни.

У період першої світової війни до жанру карикатури у графіці долучився відомий художник Осип Сорохтей (1890–1941). Він був родом із Самбірського повіту що на Львівщині. О.Сорохтей став відомим українським живописцем, графіком, карикатуристом. Митець закінчив Краківську академію мистецтв. В 1914–1918 рр. художник перебував на військовій службі в Австро-Угорській армії у Легіоні Українських Січових Стрільців. Тут він потрапляє до редакції військової газети, де вже встиг попрацювати художник О.Курилас. Останній заохотив О.Сорохтея творити у галузі сатиричної графіки. Незабаром з’являються перші твори цього прикарпатського майстра карикатури. Сатиричні малюнки художника були схвалені співробітниками і він, зрозумівши значущість цього жанру мистецтва, створив цілу серію портретів-карикатур на солдатів і офіцерів австрійської армії. Художник працював у жанрі карикатури впродовж всього свого життя. Він створив багато малюнків політичного змісту, а також дружніх шаржів на багатьох діячів культури – сучасників художника: Т.Шевченка, І.Котляревського, М.Леонтовича, М.Черемшину, С.Людкевича, М.Рудницького та ін. Карикатури О.Сорохтея публікувалися переважно у львівських сатирично-гумористичних виданнях. Ці малюнки пройняті глибоким психологізмом і гостротою виразу. На противагу малюнкам О.Куриласа, якого цікавили переважно веселі сторони армійського життя, О.Сорохтей трактує свої персонажі як глибокий сатирик. Його твори – це продумані і тонко відчуті характерні портрети тих, хто заслужено потрапив на гостре сатиричне перо.

О.Сорохтей був автором переважно сатиричної графіки та дружнього шаржу. Він надзвичайно гостро і виразно викривав і засуджував тогочасний антинародний суспільний лад, негативні риси людського характеру. Йому серед багатьох модерних течій були близькі принципи експресіонізму, який виник у Німеччині 1905 р. і набув особливого поширення після Першої світової війни. Це такі складові експресіонізму, як вираження індивідуального світу митця, гострота і активність зображувальних засобів, гіперболізація художньої форми [6, 10-11]. За своєрідну експресивну манеру виконання карикатур та дружніх шаржів, експонованих на виставці у 1914 р., він навіть одержав бронзову модель та грошову винагороду.

За час навчання О.Сорохтей переконався, що графіка – це його покликання, і став серйозно нею займатися. Спостережливий і самокритичний своєю натурою, з гострим відчуттям часу, митець активно реагує на різноманітні події, аналізує й узагальнює їх у лаконічних, публіцистично гострих малюнках. Мистецькому хистові О.Сорохтея притаманна експресивність сатиричної графіки. Його сатира не була поблажливою, а дотепною і іронічною завдяки перебільшеній, доведеній до гротеску і самокритики, безпощадного глузування над самим собою є малюнок “Автокарикатура”.

Все це було закладено в природі його обдарування. І закономірним було те, що він обрав жанр карикатури і дружнього шаржу. Ось чому принципи експресіонізму стали визначальними у його творчості, у виборі зображувальних засобів, втіленні творчої ідеї.

Під час служіння в Австро-Угорській армії у легіоні Українських Січових Стрільців у період Першої світової війни О.Сорохтей виділявся від інших своєю дисциплінованістю, був інтелігентною й обдарованою людиною. За це йому було присвоєно старшинський чин. Однак митець з критично сприймав солдафонську муштру та кар’єризм окремих старшин і відповідно на це реагував у своїх карикатурах і шаржах – сатиричних малюнках із серії “Стрілецькі портрети”: “Добрий муж”, “Грають у шахи”, “Усусуси”, “Шарж на полковника УСС Т.Коссака”, “Портрет капітана крайової оборони Лесняка” [6, 15].

Ранні графічні твори молодого художника треба розглядати у контексті експресіонізму. В них чітко виділяються гротеск і гіпербола, а вже у пізніших творах митця вони набирають особливо гострого звучання, стають основою його образного мислення [6, 15].

Львівська сатирична графіка початку 1900–1920-х рр. інтенсивно розвивалась завдяки виникненню й діяльності багатьох сатирично-гумористичних журналів. Більшість її творців стояла на передових демократичних позиціях, докладала чимало зусиль, щоб спрямувати мистецтво на висвітлення соціальних проблем, збагачуючи “мистецтво сміху” “сучасними новітніми” мистецькими віяннями. Поряд з українськими майстрами карикатури в цьому жанрі графіки виступали й польські художники, котрі наповнювали українське мистецтво кумедними незабутніми образами, на сторінках численних друкованих видань Львова, публікуючи в них власні твори на злободенні повсякденні теми, продиктованими сповненими несподіваними життєвими перипетіями поневоленої Україні. Мистецтво карикатури в цей час набуває значної популярності та є невідривним від життя простого народу; воно майже цілком політично заангажовано і якнайкраще наочно ілюструє події, часом майже призабутих історичних моментів, неописаних у жодній із праць з історії України.

Література:

1. Сніцарчук Л.В. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30 рр. ХХ ст.: історико-функціональний аспект на інтерпретаційні особливості / Наук. ред.-консультант М.М. Романюк. – Львів, 2001. – 240 с.; 2. Історія українського мистецтва: В 6 т. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1970. – Т. 4, кн. 2 – 436 с.; 3. Медведик П. Яків Струхманчук // Образотворче мистецтво. – 1985. – № 3. – С. 31-32.; 4. Кожин Н.А. Украинское искусство XIV – начала ХХ в.: Очерки. Ч. 1. – Львов, 1958. – 246 с.; 5. Лагутенко О. Українська графіка першої третини ХХ століття. – К.: Грані-Т, 2006. – 240 с.; 6. Фіголь М.П. Політична сатира в українському мистецтві ХІХ – початку ХХ століття. Короткий нарис. – К.: Мистецтво, 1974. – 56 с.; 7. Баран В. Тернистий шлях Осипа Сорохтея. Літературно-наукове видання. – Івано-Франківськ: Вид-во “СІМИК”, 2002. – 52 с.

Дата добавления: 2015-08-05